Ангеліна ЛИСАК: «Ця медаль тільки для мами з татом, щоб вони Там гордилися мною»

Минулого тижня 21-річна вихованка соснівської школи боротьби Ангеліна Лисак в Будапешті (Угорщина) здобула «бронзу» на чемпіонаті світу зі спортивної боротьби серед спортсменів до 23 років. Вихованка Андрія Кушніра та Ореста Скобельського стала єдиною представницею Львівщини в жіночій боротьбі, яка виборола медаль чемпіонату світу U-23. Повернувшись на Батьківщину, Ангеліна відповіла на запитання кореспондента червоноградського тижневика «Вісник».

– Ангеліно, в якій формі підходила до цього чемпіонату світу U-23?
– В не найкращій. Тому що перед чемпіонатом світу до 23 років я виступала на дорослому чемпіонаті світу (в другій половині вересня в Казахстані Ангеліна Лисак посіла пʼяте місце – авт.). І за такий короткий термін двічі виходити на пік форми – це дуже тяжко. Тому в Будапешті мені довелося проявити багато вольових якостей, щоб здобути медаль.

– Стартова сутичка завжди важка – з психологічної точки зору. Як тобі далася перша сутичка проти киргизки?
– Я налаштовувалась на кожну сутичку, як на найголовнішу. Знала, що киргизка – не слабка суперниця і вона буде намагатися робити проходи в ноги – а це в мене слабке місце. Хотіла викластись щоб зробити достроковий прийом. Це мені вдалося ще в першому періоді – поклала суперницю на лопатки.

– В другій сутичці з японкою ти вела в першій половині першого періоду з рахунком 6:0, але в підсумку програла. Причина виключно в психології, що сутичка так кардинально перевернулась?
– Так, тільки в психології. Коли вийшла на сутичку, я знала, що це японка, що боротьба буде тяжка і легко не вийде, як в мене буває частіше. Отримавши перевагу 6:0, мені потрібно було більш холоднокровно далі боротися, зупинитися, робити захист. А я відразу почала віддавати ноги, дуже сильно розслабилась. Я не повірила в свої сили і психологічно здалася, вважаю, ще перед сутичкою.

– Спортсмени зараз вдаються до допомоги спортивних психологів, проходять різні психологічні тренінги. Не задумувалась над цим?
– Задумувалась. В мене є таке в планах. Тому що хочеться більше вірити в себе. Хочу знайти таку людину, яка не тільки щоб була психологом, а щоб в спорті розбиралась. Зараз думаю над цим. В мене тепер відпочинок. І після відпочинку, я займуся цим питанням щоб ще більш професійно займатися тим, що я роблю.

– Як ти пережила таку болючу поразку від японки і змогла дуже добре налаштуватись на втішні сутички наступного дня?
– Я знала на 100%, що японка вийде у фінал і дасть мені шанс поборотися за «бронзу» у втішних сутичках. Розуміла, що плакати немає коли. Треба було добре виспатись, налаштуватися і виграти медаль – раз мені Бог дав таку можливість.

– Туркеню ти пройшла солідно і досить легко, й у бронзовому фіналі зустрілася з росіянкою. Розкажи про цю сутичку.
– Росіянки – наші найголовніші суперниці на даний момент. Ми завжди в них хочемо вигравати, тому що в командному заліку конкуруємо з ними за найвищі місця. Але я виходила боротися не як з росіянкою, а просто за медаль. Мені було все одно, хто проти мене. Я просто хотіла вийти і виграти. Це все, на що я налаштовувалась – боротися і в будь-який спосіб перемогти.

– Ти досягла переваги 3:0, але останні секунд 15 за рахунку 3:1 були надзвичайно напружені. Пригадай ці миті?
– Як казали мої тренери, вони молилися щоб я не лізла кидати. Бо в мене боротьба побудована на кидках, вони знають, що коли я виграю, то не зупиняюся, а хочу перемогти з більшим рахунком. І вони сильно переживали, що якщо я почну кидати, то можу на себе кинути суперницю і програти. В ті останні секунди я розуміла, що попередження мені вже не дадуть. Мені потрібно було просто втримати за ці пару секунд рахунок. Треба було потерпіти і не дати їй жодного шансу взяти будь-яку оцінку.

– Було дуже важко в ці останні секунди?
– Було важко щоб не «профукати» свою медаль (посміхається). Всі мовчали. І тренер навіть мовчав – така була напруга. Росіянка за волосся тягнула. Але все ж таки я знала, що мені потрібно її втримати. І мені це вдалося.

– Прозвучав фінальний свисток. Памʼятаєш той момент, коли вона тебе збила з ніг?
– Так, я памʼятаю (сміється). Нам тренери, судді говорять, що потрібно боротися тільки до свистка. Я почула свисток і зупинилася. Мені вже все одно було, що вона робить. Розуміла, що це і так вже не буде рахуватися.

– Після фінального свистка в тебе були дуже сильні емоції. Пригадай ці перші секунди.
– Я завжди така емоційна, коли перемагаю. Не стримую емоцій. Хай люди бачать, що радію. Це для мене важлива медаль, як, втім, і кожна. Я не стримувала своїх емоцій. Мене приїхали підтримати мої рідні – хресний з тіткою. І я хотіла з ними також поділитися своїми емоціями.

– Взагалі підтримка українських борців з трибун була дуже сильна в Будапешті.
– Так, дуже багато було українців на трибунах. Ніхто не очікував, що буде така сильна підтримка.

– Допомагала така підтримка?
– Дуже! Коли виходила на килим українки, було чути, як уболівальники скандували на весь зал: «Україна! Україна!». Це настільки передається – ці переживання, ця підтримка, що хочеш вийти і не підвести вболівальників. Надзвичайно було приємно, коли всі кричали, плескали. Це дуже класно!

– Що було після того, як ти зійшла з килиму? Хто тебе вітав, як це все відбувалося?
– В першу чергу я підбігла до свого тренера Ореста Зеновійовича (Скобельського – авт.). Він мене привітав, потім головний тренер (Володимир Євонов – авт.). Після чого мене відразу на нагородження відправили. Всі інші – рідні, друзі – вже вітали, коли я зійшла з пʼєдесталу.

– Можливо, комусь присвятила свою медаль?
– Так. Це перша медаль, яку я здобула після того, як в мене не стало мами (у червні цього року – авт.). Я знаю, що це мені Бог допоміг. Коли я виграла, в мене було таке враження, ніби батьки мені допомогли щоб я здобула цю медаль. І ця медаль тільки для мами з татом, щоб вони Там гордилися мною.
Василь ТАНКЕВИЧ