Софія ЯРЕМЧУК: «В Італії мене більше знають, ніж у Львові»

Софія Яремчук, 25-річна уродженка Солонки, що біля Львова, найкраща легкоатлетка України в листопаді 2019 року, переможниця і призерка багатьох міжнародних змагань з бігу на 10 км і з напівмарафонського бігу (21,0975 км), останні роки більшу частину часу проводить в Римі (Італія). Але у зв’язку з епідемією коронавірусу, спортсменка декілька днів тому не планово завітала на Батьківщину. Річ у тім, що з Киргизстану, де вона перебувала на зборах, скасували літаки в Італію. Тому довелося прилетіти в Україну. Тут спортсменка продовжує тренуватись і чекає відновлення легкоатлетичного сезону. Між тренуваннями дала інтерв’ю сайту відділення НОК України у Львівській області.

– Софіє, Федерація легкої атлетики України визнала вас найкращою легкоатлеткою листопада 2019 року в Україні. Попри це, вам немає місця у широкому списку легкоатлеток – членів збірної України (він складається із понад 120 осіб). Більше того, лише наказом Міністерства культури, молоді та спорту України від 5 березня 2020 року № 1336 вас було додано у підрозділ «Кандидати» у збірну. Нонсенс, як на мене. Як ви самі це сприймаєте?
– Чесно, я тільки від вас дізналася, що мене включили у список кандидатів у збірну України. Насправді, спершу я повинна виступити на чемпіонаті України, показати хороший результат на олімпійській дистанції і тільки після того можу потрапити у збірну України. В мене досить хороший результат у напівмарафоні, але він не є олімпійською дистанцією і я бігла його не на чемпіонаті України.

25 квітня я планувала бігти 10000 метрів на чемпіонаті України в Ужгороді. Там повинен був бути відбір на Кубок Європи. Але ці змагання відмінили. Чекатиму до 3 квітня, а потім буде видно. Далі за планом 16 травня має бути чемпіонат України з напівмарафону в Ковелі. Але чи він буде, не відомо. Зараз така складна ситуація, що дуже важко щось сказати – про збірну України, про виступи…

– Скільки часу провели на зборі в Киргизстані?
– 14 лютого я вилетіла туди з Італії. З моїм тренером (Фабіо Мартеллі – Авт.) домовились, що я буду там 26 днів, після чого повернуся в Рим і на 18-й день після гір буду бігти на чемпіонаті світу в Польщі (мав відбутися 29 березня в Гдині – перенесений на 17 жовтня 2020 року – Авт.). Але через поширення коронавірусу все пішло шкереберть. В Киргизстані я мала знаходитися до 10 березня, але мій рейс у Рим скасували. І я залишилася там до 15 березня зі спортсменами-українцями, з якими разом тренувалась, взяла квиток на Україну і вилетіла до Львова.

– Очевидно, багато ваших близьких, знайомих в Римі зараз в епіцентрі епідемії. Які від них новини?
– Там зараз комендантська година. Виходять з дому тільки в супермаркет і аптеку. Тобто там не можна просто гуляти, тому що зупиняють карабінери, можуть оштрафувати або забрати у відділок і посадити. Тому всі сидять вдома, всі все розуміють. Роблять дуже багато тестів, якими держава забезпечила безкоштовно, стараються якось це все призупинити. Але там дуже сильне вогнище розгорілося.

– Коли були в Італії, того ще не було?
– Абсолютно не було. Перед вильотом в Киргизстан, тренер просив мене залишитися. Мовляв, в Італії безпечно порівняно з Азією. А виявилося все навпаки і епіцентр небезпеки зараз якраз в Римі.

– Мама ваша залишилась в Римі?
– Так. На карантині, сидить вдома, виходить тільки за продуктами. До 3 квітня буде так. Потім держава буде вирішувати, що робити далі.

– Волею випадку ви не планово зараз в Україні.
– Так, не планувала. Так вийшло.

– Як вам цього разу знаходитись тут?
– Я тут декілька днів. Бігаю в Солонці, в себе вдома. В принципі мені добре в Україні, коли така погода, як зараз. Я спокійно тренуюся, мені нічого не заважає, я себе комфортно почуваю. А от коли приїжджаю сюди в сезон дощів або коли холодно і нема куди себе подіти, а на СКА так далеко їхати, тоді я почуваю себе не комфортно.

В квітні, можливо, поїду у Ворохту або Яблуницю щоби там підтримати свою форму. Тому що в Киргизстані я провела великомасштабну роботу. Можливо, мала показувати високий результат на чемпіонаті світу в Польщі – там хотіла замахнутись на рекорд України з напівмарафону. Для цього треба було покращити на хвилину свій особистий рекорд. Дуже шкода, що так є, що старти відміняють. І ніхто не знає, як буде далі.

– В Солонці бігаєте по вулиці Наварійській?
– Так, до Наварії, до озера. Любителі також бігають. Бачила декількох велосипедистів – аж душа радіє. Люди зараз нормально ставляться, коли хтось тренується. Пригадую, декілька років тому люди так дивилися на мене. Через це ніколи не хотіла йти бігати по Наварійській. Завжди виїжджала в парк, на стадіон. А зараз цілком нормально, мені подобається.

– Останнім часом вийшло декілька інтерв’ю з вами на сайті відділення НОК України у Львівській області. Також ми регулярно інформуємо про ваші успіхи. Це досить масово поширюється, зокрема, у солонківських спільнотах в мережі Фейсбук. Солонківчани вітають вас, пишаються вашими досягненнями. Відчуваєте, що в Солонці вас тепер більше впізнають?
– В ці дні взагалі в Солонці не гуляю. Я вдома, потім іду тренуюсь і повертаюся додому. Тобто декілька днів я в Солонці, але ще абсолютно ніде не була. Мій хлопець працює в Раковці адміністратором. Розповідав, що донька його співробітниці вважає мене своїм кумиром. А так насправді я ще нікого не бачила, тому не знаю, чи стала більш впізнаваною після матеріалів про мене в ЗМІ.

В Італії ходжу по Римі, впізнають деколи. Особливо на змаганнях дуже багато людей підходить, фотографується. Я б сказала, що мене там більше знають, ніж тут у Львові.

– Ми з вами спілкувалися на початку минулого року і ви тоді говорили, що у вас в планах пробігти марафон і саме в марафоні ви бачите свої шанси пробитися на Олімпійські ігри.
– Цього року мені дуже поталанило, що я пробігла напівмарафон з особистим рекордом – 1:10:33 (в італійському Терні 12 січня – Авт.). І зараз я маю перепустку на чемпіонат Європи з напівмарафону, який пройде у серпні. Щодо марафону, то він був у моїх планах на квітень. Але до мене зателефонував старший тренер збірної України з витривалості Сергій Романчук і запропонував виступити на чемпіонаті світу з напівмарафону в Польщі 29 березня. Я поговорила з тренером і ми вирішили готуватися до чемпіонату світу з напівмарафону, а після цього пробігти марафон – до 20 квітня ще можна було виконати норматив на Олімпіаду. В Польщі, до речі, хотіла зазіхнути на рекорд України. Не вийшло – все відмінили і не відомо, що буде з Олімпійськими іграми і чи взагалі вони відбудуться цього року.

В нас олімпійський норматив у марафоні – 2:29:30. Від України на Олімпіаду може потрапити три спортсменки, а вже є чотири дівчини, які виконали олімпійський норматив – у них час від 2:27:58 до 2:28:13. Між третьою і четвертою спортсменкою різниця всього декілька секунд – і це в марафоні! Цього року в нас конкуренція надзвичайно висока. Такого ніколи не було. Це дуже радує, що витривалість в Україні зростає, є мотивація, є конкуренція. Спершу, до речі, казали, що по нормативу ніхто не пробіжить, а зараз такі результати. Це дуже сильно!

– Тобто щоб отримати ліцензію вам треба не тільки виконати олімпійський норматив, а ще й обійти щонайменше двох суперниць, які його виконали?
– Так. Причому в дебютному для мене марафоні мені щоб потрапляти на Олімпіаду треба було пробігти з часом дві години 28 хвилин.

– Це як з області фантастики?
– Це цілком реально, але я не можу точно стверджувати, як би склався мій дебютний марафон. Всі мені говорять: марафон не пробачає нічого, абсолютно нічого. Там після 30-35 кілометра все тільки починається. Тому я не знаю, як би відреагував мій організм під час марафону. Це така дистанція підступна, капризна, до якої треба дуже добре готуватися.

В нас норматив можна виконати до 20 квітня. Я на норматив вже не потрапляю ніяк, тому що марафонів немає. Якщо не перенесуть Олімпіаду, то в нас вже є три нормативи, тобто вже ніхто нічого не буде робити. Цю тему можна забути і готуватися до марафону на Олімпіаді 2024 року в Парижі.

– Торік ви побили свої особисті рекорди в бігу на 10 км і в напівмарафоні. Можна минулий сезон назвати проривом у вашій кар’єрі?
– В мене взагалі останні два роки – 2019 і 2020-й – один суцільний прорив, тому що кожного разу я все більше і більше виростала, кожен раз новий personal best. Ця вся робота, яку я робила останні роки, вона нарешті вже виходить назовні. Тому так, я можу назвати це проривом. Якщо 2017 року я бігала «половинку» за годину 13 хвилин, то у 2020 році вже за годину 10 хвилин 33 секунди – так, це прорив. В 2016 році на чемпіонаті Європи італійка стала срібною призеркою в напівмарафоні з результатом 1:10:36. Мій нинішній результат на рівні медалі на «Європі». Тому можна назвати це проривом.

Я завжди говорила: не хочу більшого, але не хочу і меншого. Хочу щоб цю всю роботу, яку виконала – на стадіонах, в парках, в горах – мені вдалося реалізувати на стартах. Не хочу чогось космічного. Тому коли показую personal best – це показник, що рухаюся в правильному напрямку.

– Кожен новий особистий рекорд дає стимул наступного дня продовжувати підкорювати нові вершини чи розслабляє щоб насолодитися моментом?
– Коли в мене новий personal best, я завжди хочу чогось більшого. Завжди. Це, знаєте, як наркотик, в тебе з’являється додаткова мотивація. Бо коли тренуєшся, а тобі не йде, нічого не вдається, не можеш вирватися з ями, – це пригнічує. А коли пробігаєш по особистому, завжди хочеш ще сильніше пробігти, хочеш більшого, тобі цього вже замало.

От я, наприклад, пробігла в Терні напівмарафон за 1:10:33 по особистому, я пожила цими емоціями один-два дні максимум і все. Вони забуваються, треба перегорнути цю сторінку і продовжувати тренуватися. Ти не можеш ними жити постійно. Тобі треба постійно щось нове. Тому я почала їздити в Киргизстан на збори. Я їхала сама, думала, що взагалі там буду сама щоб підготуватись добре до чемпіонату світу. Слава Богу, що наступного дня приїхали наші українські спортсмени і я вже була з ними, була в компанії. А так я їхала сама на інший континент, знаючи, що після Киргизстану є ефект.

– Які у вас найсильніші риси, як у легкоатлетки?
– Терпіння, напевно, і сила волі. Це дуже нелегкий спорт. Я приїхала в Киргизстан (Чолпон-Ата) цього року – а я там ще була торік в грудні – і перші два тижні мені так важко було, що я взагалі не могла рухатись. Я дуже сильно терпіла – навіть не пам’ятаю, коли востаннє так терпіла. Коли виходила на тренування, в мене реально був мандраж. Перед стартом на змаганнях такого мандражу не було, як на тренуваннях. Тому важливе терпіння, перебороти це все, перетерпіти, коли важко. Не зупинятися, не кидати роботу, а просто перетерпіти. Мене відпустило фактично на 18-й день, тоді я вже перші свої 30 км пробігла. Це вже така марафонська підготовка. Тільки тоді я почала нормально роботу робити, нормально себе відчувати.

Збір пройшов дуже корисно. Хочу подякувати Дімі Барановському, рекордсмену України з марафону (2:07:15), який дуже багато мені допомагав на тренуваннях, підтримував мене, показав великий комплекс вправ на плечовий суглоб, на руки.

Я хотіла цей рік сильно відбігати, повністю реалізувати себе в спорті і почати планувати сім’ю, піти в декрет. А бачите, як виходить, «накривається» 2020 рік трішки, не так все складається, як хотілося. Мій хлопець взагалі вже шокований від мене і від мого спорту (Сміється).
Василь ТАНКЕВИЧ, Юрій ТУРЯНСЬКИЙ, відділення НОК України у Львівській області