Віктор КАРАСЬОВ: «Микола Калиніченко навчив ставити книги на стіл і займатися наукою»

Сьогодні, 22 березня, виповнилося 63 роки Заслуженому тренеру України зі стендової стрільби, львів’янину Віктору Карасьову. З 1997 до 2006-го він очолював збірну України, а з 2006 року і до нині тренує збірну Катару. Віктор Олександрович досягнув великих успіхів зі своїми підопічними: Микола Мільчев став олімпійським чемпіоном 2000 року, Вікторія Чуйко виграла свою другу в кар’єрі золоту медаль чемпіонаті світу 2003 року, а катарець Нассер Аль-Аттія здобув «бронзу» Олімпійських ігор 2012 року. Свій день народження Віктор Карасьов зустрів у Катарі. Зранку він прийняв вітання від відділення НОК України у Львівській області, а також дав інтерв’ю для нашого сайту.

– Вікторе Олександровичу, з яким настроєм підійшли до свого 63-річчя?
– Після 60-ти кожен день народження сумний (Сміється). Вже не так, як було в 16. Але є робота, сім’я… Є ціль, є за що боротися, як кажуть (Сміється).

– Яка ситуація зараз в Катарі з епідемією коронавірусу? Які обмеження у вас?
– Виходити ніде не можна, збиратися не можна. Сидимо вдома. Всі спортивні об’єкти закриті.

– Як складається відбір на Олімпійські ігри 2020 року для збірної Катару?
– На траншеї (траншейний стенд) взяли одну квоту. Мої ж вихованці на круглому стенді не взяли. Троє моїх наприкінці минулого року на чемпіонаті Азії в Катарі показали результат, який давав спроможність потрапити до фіналу. Але вони у фінал не потрапили і квот не взяли. Навіть при тому, що командою ми виграли чемпіонат Азії.

– Вікторе Олександровичу, пригадайте, коли почали займатися стрільбою і які найбільші досягнення у вас були в статусі спортсмена?
– Почав займатися в 1969 чи 1970 році. Тоді якраз збудували новий стенд (нині – Стрілецький стенд Львівської школи вищої спортивної майстерності – Авт.). Ми туди ходили, займались. Досягнення в якості спортсмена у мене невеликі, навіть не був у збірній України. І коли я не вступив у політехнічний інститут (нині НУ «Львівська політехніка» – Авт.), мій приятель Володимир Юхатов (пізніше – Заслужений тренер України зі стендової стрільби) запропонував вступати в інфіз (нині Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського – Авт.), піднімати стендову стрільбу. Вступив і ще будучи студентом почав працювати тренером в ДЮСШ. З 1975 року займаюся тренерською діяльністю. 45 років уже! Юхатов, до речі, зараз працює тренером в Польщі, а я в Катарі.

– Знаю історію, що набір на «стендову стрільбу» в інститут фізкультури не дозволяли. У зв’язку з цим, видатний спортсмен, тренер зі стрільби з лука та організатор Микола Калиніченко, який тоді працював в інституті, придумав хитрість – стендовиків приймали на спеціальність «кульова стрільба».
– Так, справді, стендової стрільби не було, я здавав кульову стрільбу. Микола Калиніченко – батько Олександра Калиніченка, нинішнього президента Львівської обласної федерації стрільби з лука. До речі, стенд ми стріляли разом з Сашком. Так от, Микола Калиніченко був завкафедрою стрільби, сучасного п’ятиборства, шахів і фехтування. На вступних іспитах мені треба було здавати кульову стрільбу. І я її успішно здав – на трієчку. З інших дисциплін були четвірки і п’ятірки – і я пройшов конкурс. На спеціалізацію ходив нібито на «кулю», а от свою дипломну роботу писав зі стендової стрільби. Керівником дипломної роботи в мене був Микола Калиніченко.

– Який вплив він мав на ваше становлення?
– Він заставляв учитися (Сміється). Що ми і зараз успішно робимо. Тому що не можна зупинятися. Я до сих пір нічого не знаю про стендову стрільбу. Потрібно щоразу підживлюватися якоюсь новою інформацією. Тому що стендова стрільба – це технічний, складно координаційний вид спорту, у якому якась дещиця залежить від зброї, патронів. Ну, природно, від стрільбища і мішені. Ну а взагалі 99% успіху – це можливості людини. Треба налаштувати спортсмена на певну ноту. На тренуваннях усі герої, усі чемпіони. А от коли змагання… Калиніченко навчив власне ставити книги на стіл і займатися наукою. І його внесок у цьому.
Стрільба з лука і кульова стрільба – паралельні види. Микола Олександрович – батько львівського лука, він велика людина. Я, до речі, вітав його з 85-літтям (20 жовтня 2006 року, за два роки і місяць до його смерті – Авт.). Він був приємно здивований. Юхатов і я – ми були першими «пташенятами» у стендовій стрільбі, які вилупились з нашого інституту. А вже згодом Микола Олександрович зробив так, що відкрили відділення і на вступних іспитах абітурієнти здавали спеціалізацію стендову стрільбу. Це було 1979 року, коли я закінчив інститут. Невдовзі після закінчення почав працювати старшим інструктором у Львівському військово-мисливському товаристві – аж до того, як став головним тренером збірної України.

– У 1997 році ви очолили збірну України. Які ваші заслуги зіграли в цьому роль?
– Важко сказати. Це було рішення Федерації. Справа в тому, що попередній тренер пішов на пенсію. І на черговій звітно-виборній конференції мені запропонували очолити тренерську раду Федерації. А вже тренерська рада рекомендувала мене на посаду головного тренера збірної. Тоді більше зіграли навіть не тренерські здібності, а власне організаційні. У головного тренера повинно бути чуття і здатність відібрати з того, що вже підготовлено. Тому що у того ж Колі Мільчева був особистий тренер. Так, ми з ним багато працювали, але все-таки з ним починав працювати інший тренер. А родзинка, коли ти з нуля доводиш спортсмена до медалі. В цьому сенсі я себе відчув як тренер тільки коли приїхав у Катар.

– Микола Мільчев якось пригадував, що лише у 1996-1997 роках з’явилося фінансування з бюджету і спортсмени нарешті отримали можливість виїжджати на змагання.
– Фінансування треба було вибивати. Пробивали, вибивали, робили грамотний план. …У 1999 році в Одесі на тренерській разі вирішувалося питання, хто поїде на чемпіонат Європи. Я настояв щоб Коля поїхав, де він здобув, до речі, олімпійську ліцензію. Поруч з ліцензією був львів’янин, чемпіон світу і Європи Сергій Охотський, але в останній серії погано відстріляв. Він, до речі, зараз возить доньку на змагання, жили у мене, коли вона брала участь у змаганнях. Взагалі, я намагаюся допомагати нашим спортсменам, які приїжджають в Катар. В мене зупинялися тенісисти, гімнасти. Були олімпійський чемпіон зі спортивної гімнастики Богдан Макуц, тренер олімпійської гімнастки з фехтування Яни Шемякіної Андрій Орліковський, учасник трьох Олімпійських ігор з легкої атлетики, на жаль, уже покійний Роман Вірастюк. Бачив на турнірі з шахів сестер Музичук. Але вони були дуже завантажені, тому не відволікав їх.

– Микола Мільчев став другим на чемпіонаті Європи в передолімпійський рік, входив у десятку найкращих у світі. Попри це, золота медаль Олімпійських ігор – зовсім інший рівень. Зізнайтеся, його перемога стала для вас великою несподіванкою?
– Я вам скажу так: коли ми приїхали в Сідней на Олімпіаду, була проблема з патронами. Ми їздили, шукали патрони, підібрали врешті, які йому підходять. І коли в нас були тренування перед головним стартом на Олімпіаді, я зрозумів, що щось буде. Він не міг промахнутись! От тоді в мене з’явилось це відчуття. Коля показав абсолютний результат – вибив 150 мішеней зі 150-ти (125 у кваліфікації + 25 у фіналі). Зараз вже по-іншому, тому цей рекорд закріплений, увійшов в історію. Як і Нассера Аль-Аттія – на чемпіонаті Азії 2012 року він теж встановив «вічний» світовий рекорд.

– У 2006 році, незадовго до 50-річчя, ви кардинально змінили своє життя, перебравшись у Катар. Могли тоді допустити, що залишитеся в цій країні ось уже на 14 років?
– А я не думав про це. Я і після чотирьох років думав, що скоро повернусь, і після восьми, і після десяти… Думаєш інколи: «Ну вже все, треба повертатися». Але й досі в Катарі. Зараз у збірній нова генерація спортсменів і я для них, як батько. Ми вже як родина.

– Чи відчуваєте ностальгію за Львовом?
– Відчуваю ностальгію за людьми, друзями, родичами. А так, я тут зайнятий, займаюся своєю улюбленою справою. Коли в Катарі, хочеться додому до Львова. Приїжджаю до Львова – три-чотири тижні і вже тягне назад в Катар. Якось так у мене зараз. Користуючись нагодою, передаю вітання землякам-львів’янам! Закликаю прислухатись до тих порад, які дає медицина, щоб побороли ту заразу. Здоров’я усім! Це найголовніше.

– Востаннє ви були у Львові декілька місяців тому на зустрічі випускників?
– Так, це було в грудні. Була тепла зустріч. Тільки з кожним роком все менше і менше зустрічаємось. Склад менший – тільки 11 чоловік було. Багато виїхали, когось вже немає на цьому світі. Вже вік такий, що зустрічаємося не на весіллях, а на похоронах.

– Ваша сім’я мешкає у Львові зараз?
– Так, повернулася до Львова. Але рідні приїжджають до мене. Моїй молодшій доньці недавно виповнилось 11 років. Вона закінчила чотири класи в Катарі, а зараз навчається у Львові.

– В Катарі ви є тренером найкращого і найпопулярнішого спортсмена цієї країни Нассера Аль-Аттія – призера Олімпійських ігор зі стендової стрільби. Він також є видатним автогонщиком, дворазовим переможцем раллі «Дакар» у заліку позашляховиків. Що це за феномен такий, якому вдається на найвищому рівні виступати у двох дуже різних видах спорту?
– Нассер – унікальний, феноменальний спортсмен, він перлина країн Перської затоки, не тільки Катару. Коли він встановив рекорд на чемпіонаті Азії 2012 року, за тиждень до початку змагань він ще їздив на «Хаммері» на раллі «Дакар» і відповідно пропускав тренувальні збори збірної команди. Керівництво Федерації Катару настоювало щоб у заявку на чемпіонат Європи замість Нассера внесли іншого спортсмена. Я запевнив, він завтра розіб’є свого «Хаммера» і прилетить сюди, бо тут розігруються ліцензії. Що він успішно і зробив – розбив «Хаммера» і прибув на чемпіонат Азії. Ми провели кілька тренувань щоб він відновив відчуття. І він жодного разу не промахнувся – і світовий рекорд встановив, і команда виграла все, що можна було.

– Який у вас контакт з ним. Він слухається вас?
– В команді він найслухняніший, до речі. Я ж не кажу йому: «Ти мусиш так-то робити». Кажу: «Давай спробуємо». Важливо, як ставити свої завдання.
Василь ТАНКЕВИЧ, Юрій ТУРЯНСЬКИЙ, відділення НОК України у Львівській області