25 цитат Павла Ледньова: 77 років тому народився легендарний львівський п’ятиборець

77 років тому, 25 березня 1943-го, народився легендарний український п’ятиборець, володар найбільшої кількості олімпійських медалей в історії сучасного п’ятиборства Павло Ледньов. Він побачив світ у Горькому (нині – Нижній Новгород), помер у Москві (23 листопада 2010 року), але протягом усієї своєї кар’єри захищав спортивну честь Львова. Тут він навчався у Львівському інституті фізичної культури (випуск 1965 року), почав займатися сучасним п’ятиборством і постійно тренувався.

Павло Ледньов. Володар 7 олімпійських медалей. Командний залік: 2 «золота» (1972, 1980), «срібло» (1968). Особистий залік: «срібло» (1976), 3 «бронзи» (1968, 1972, 1980). Багаторазовий чемпіон світу в особистому (1973 – 1975, 1978) і командному (1973 – 1974) заліках. Чемпіон СРСР (1968, 1973) в особистому заліку. Заслужений майстер спорту (1972).

Павлу Ледньову немає рівних ні за загальною кількістю олімпійських медалей (7), ні за кількістю Олімпійських ігор, на яких були вони здобуті (4). Ледньов також – найстарший чемпіон і призер Олімпійських ігор серед п’ятиборців (37 років і 4 місяці, на Олімпіаді-1980 в Москві). Як володаря найбільшої кількості олімпійських медалей, легендарного спортсмена було занесено до Книги рекордів Гіннеса.

В цьому матеріалі ми підібрали цитати Павла Ледньова з його інтерв’ю, книги «П’ять і я», а також зі спогадів його другої дружини Айгюль Газізовни, які дозволяють розкрити портрет легендарного спортсмена.

«Моє включення туди (до Книги Гіннеса) є не випадковістю, а наслідком наполегливої і чесної праці. Пишаюся тим, що свого часу зміг знайти методику підготовки, яка привела мене до успіху».

«Я не вважаю себе живою легендою, тим більше що в такі ями потрапляв… Та й характер у мене норовливий. Якщо щось не так, відразу замикаюся в собі. А навколишніх це дуже дратує».

«У 1969 році в аеропорту перед відльотом на збори мене намагалися обікрасти. Я зловив злодія за руку і повчив трохи розуму, однак прибігли на шум міліціонери відразу звинуватили мене мало не в збройному нападі – я ж був з пістолетом. Довести, що я не злочинець, а потерпілий, не вдалося. Керівництво національної федерації пропонувало дискваліфікувати мене на рік, та й то умовно, проте тодішній голова Спорткомітету СРСР Сергій Павлов наполіг на найжорсткішій мірі – довічній дискваліфікації з роботи із забороною працювати в спорті, оскільки незадовго до цього я попався на фарцовці. …Це був найжахливіший день в моєму житті: я залишився без роботи, без зарплати, з сумнівною репутацією. Але треба було жити далі. Я сподівався, що рано чи пізно мене амністують, тому почав потихеньку тренуватися. Потім став виступати на неофіційних турнірах, в різних матчевих зустрічах. Мої успіхи були помічені керівництвом федерації, і воно, бачачи, що я веду себе добре, вирішило клопотати про мою реабілітацію. Зняв дискваліфікацію все той же Павлов. А після моєї перемоги на Олімпіаді в Мюнхені він сказав: «Я радий, що помилявся».

«Я людина не злопам’ятна. Завжди намагаюся зрозуміти, чому до мене поставилися погано, якщо я того не заслужив: через недогляд, недосвідченість чи випадково. А ось від людей, які роблять це навмисно, краще триматися подалі».

«Іноді на тренуваннях корисно виглядати трохи слабкіше, ніж ти є насправді. Наприклад, на заняттях з фехтування я часом давав себе вколоти, а потім на змаганнях бентежив суперника, відповідаючи на його аналогічну атаку результативним контрвипадом».

«Що мали в ваш час олімпійські чемпіони в матеріальному плані? Хорошу квартиру, меблі. Для заохочення нам дозволяли купити по магазинній ціні автомобіль (вони були тоді страшним дефіцитом), який ми тут же з чималою вигодою перепродували. Але сьогодні імениті спортсмени заробляють набагато більше».

 

«Коли тільки починаєш займатися якоюсь справою, вона майже завжди здається романтичною і йде в «охоточку». Але спорт – це свого роду наркотик. Виконав норму першого розряду – хочеться стати майстром спорту. Потім замахуєшся на майстра спорту міжнародного класу, прагнеш потрапити в збірну. І тільки тут помічаєш, що всю романтику витіснили важкі трудові будні».

«Я трудоголік. Мені приносить величезне задоволення робити щось таке, що не кожен може. Подобається долати себе, змушувати «пахати» кожен день, а коли все виходить, говорити з чистою совістю: «Ай який я молодець!»

«Чи можна сказати, що Ледньов – людина команди? Так. Це було моє гасло – працювати на команду. Я вірив, що якщо у нас буде сильна збірна, то кожен з її членів зможе потрапити в трійку призерів в особистому заліку».

«Раніше кожен не тільки приділяв особливу увагу проблемному для себе виду, але і інші відпрацьовував. Зараз же деякі думають, що можна зробити ставку на, скажімо, функціональні види – плавання і біг. Але п’ятиборство немислимо без стабільності в усіх п’яти дисциплінах. Та й за часом наші тренування були більш тривалими. Я працював три тижні поспіль по 9 годин щодня. Плавання для мене було природним ранковим заняттям. Вважаю, тепер навряд чи хтось витримає такі навантаження…».

«Ми жили зовсім по-іншому. У нас була дисципліна – не табірна, звичайно, але дуже жорстка. За запізнення на тренування можна було вилетіти зі збірної за дві секунди, незамінних не було».

«Не хочеться ображати молодих, але у них часом дуже кепська внутрішня культура і інтелект, звідси – погана психологічна стійкість. Багато хто не здатні самостійно приймати рішення в критичних ситуаціях, не знають, що таке самоаналіз. Але ж найкращий тренер для спортсмена – це він сам. Інша людина може тільки приблизно пояснити тобі, що ти повинен відчувати в тій чи іншій ситуації, як правильно виконувати ту чи іншу вправу».

«У нас п’ятиборців виграти завжди було складно. За свою кар’єру я лише двічі був чемпіоном СРСР, а чемпіоном світу в особистому та командному заліках – шість разів».

«Поки спортсмен ставав великим, хтось наполегливо вчився, щоб стати хорошим тренером. І коли чемпіони спускаються з Олімпу, місця (тренерів) вже зайняті».

«Це раніше я виходив вранці розім’ятися. Непомітно, але відчутно це стало тренуванням. Знаходимося на всесоюзних зборах в Новогорську. Ранок, вся команда ще спить, а я біжу до Куркіно – 1,5 км, а потім до Новогорська – 12 кілометрів…»

«Я ніколи не бігав бездумно. Завжди ставив собі подумки завдання – і за швидкістю, і за темпом – і сам вирішував їх. І тільки це дозволило, тренуючись в бігу самостійно і жорстко, ніколи не дати себе загнати».

«Якщо проаналізувати мою підсумкову готовність, то у фехтуванні і стрільбі я виступав на рівні майстра спорту, в плаванні – на рівні вище першого розряду, у верховій їзді – на рівні майстра спорту. Зате в бігу я був відверто слабкий. Одного разу на першості вузів міста Львова, вже будучи в збірній команді країни з п’ятиборства, в бігу на 5000 метрів я зайняв останнє місце (16 хв. 40 сек.). Але років через вісім, також стартуючи на стадіоні, я вже «вибіг» з 15 хвилин, що для мене було досить пристойно».

«Коли я зрозумів, що в плаванні досяг межі, то всі свої сили звернув на біг, де щось можна було вичавити. Я почав бігати по 400 кілометрів на місяць, а це дуже великий обсяг навіть для кваліфікованого бігуна. І головне в цьому – уміння терпіти».

«Колись Ф.С. Коту – тренера, який багато років опікувався мною, – запитали: «В якому виді Ледньов найбільше просунувся за ці роки?» Фехтувальник Кота чесно відповів: «У бігу».

«Я приходив на стадіон у Львові, коли за плечима вже було чотири відшліфованих види. Мене чекали бігуни, свіжі, які не отримали і десятої частки мого навантаження. І я біг з ними. Падав і вставав. А в душі зріло переконання: я можу, я повинен, я зобов’язаний!»

«У Москві була висока вологість, спека, але я, прощаючись з п’ятиборством, пробіг здорово. Що поробиш, біг я любив завжди, і в моєму останньому старті Московської Олімпіади я зробив неможливе. Це Біг-1980 дозволив мені відірватися від ганебного сьомого місця і вийти на третє. Цього ніхто не очікував».

«Всі газети писали про той забіг захоплено, як про символічну передачу естафети. Говорили, що я біг непогано, як локомотив, якому не годиться спізнюватися на кінцеву станцію. Так, я показав свій найвищий результат за все життя в п’ятиборстві. Я пробіг краще Старостіна, який став олімпійським чемпіоном. Я пробіг краще Сомбатеї, який отримав срібну медаль. Але, найголовніше, я відіграв секунди, що дозволили мені зайняти третє місце».

«Я прагнув виграти у будь-якого, хто зазіхав на мій авторитет».

«Одного разу на обстеженні йому сказали перевірити кров, – розповіла дружина спортсмена Айгюль Газізовна. – Ми чекали місця в шпиталі, приїхали, лягли. І на другий день після оформлення він помер від набряку легенів. Лікар сказав, що й не знав про проблеми з легенями. Я кажу: «Як же так? У вас такий грубезний гроссбух по пацієнту, ми не раз обстежувалися. Невже не можна було уважно подивитися?» Мабуть, багато чого накопичилося в організмі. Не витримав».

«Паша любив подорожувати, – пригадує Айгюль Газізовна. – Ми їздили во країни, у яких він не встиг побувати з командою. Дуже подобався йому Схід: Таїланд, Сінгапур, Північна Корея, Японія. «І чому тут так чисто? – дивувався він. – Ніхто не кидає сміття або недопалки під ноги». Потім він говорив, що до кінця життя треба спробувати потрапити на Еверест. Я питала: «Навіщо?» «Щоб там і залишитися», – говорив він.

Підготував Василь ТАНКЕВИЧ, відділення НОК України у Львівській області