Другий після Ростислава Зауличного: Юрію Золотову – 40!

Сьогодні відзначає 40-річний ювілей майстер спорту України міжнародного класу з боксу Юрій Золотов. У червні 2001-го він сягнув піку кар’єри, ставши бронзовим медалістом чемпіонату світу в Белфасті (Північна Ірландія). Юрій – усього лише один із двох львів’ян, хто зумів піднятися на п’єдестал пошани на чемпіонатах світу з боксу. Першу медаль (теж бронзову) у 1993 році в Тампере (Фінляндія) здобув легендарний львівський боксер Ростислав Зауличний. В цьому матеріалі Юрій Золотов, який через травми завершив виступи у боксі в 25-річному віці, розповідає про основні моменти своєї боксерської кар’єри і про те, чим займається нині.

Як потрапив на дебютний для себе чемпіонат світу в Белфасті
Тоді було двоє претендентів на участь в чемпіонаті світу: я і Дмитро Світличний з Донеччини. Ми з ним конкурували, були на одному рівні. На чемпіонаті України у Львові я переміг його у півфіналі, мені підняли руку, але потім рішення поміняли. Причина – брудна спортивна політика. Пізніше кожному з нас дали можливість проявити себе на міжнародних турнірах. Виявилось, що я був кращий. І тренерський штаб на чолі з Ільдаром Шарафутдіновим зупинився на моїй кандидатурі. Готувався до нього зі своїм другим тренером Дмитром Сосновським. Мій перший тренер Роман Семенишин, можна сказати, передав мене йому, оскільки у Дмитра Дмитровича було більше досвіду. Пригадую, була маса зборів, турнірів. Досить потужна «накатка». Вдома, у Львові, я практично не бував тоді. На чемпіонаті світу я почувався, як на звичайному турнірі – досить впевнено, розкуто. Єдине, що крутилося в голові – це ж чемпіонат світу, дуже серйозний рівень!

Перший бій на чемпіонаті світу проти кіпріота Іонаса Хрістодулу (21:10)
Надзвичайно важкий початок був. Перших три раунди ми відчували з тренером, що перемагаємо, але в перерві перед останнім, четвертим, раундом, нам кажуть, що ми “летимо”, судді мені не натискають кнопочки. Довелося увімкнути ще одну передачу. Слава Богу, догнав і перегнав суперника.

Другий бій з угорцем Йожефом Геребешем (перемога за явною перевагою)
Однозначно. Після свого першого поєдинку я залишився в залі і переглянув бій угорського боксера. Він виграв за явною перевагою в досить хорошого боксера. Тому я був переконаний, що бій між нами буде нелегкий. Але вийшло все навпаки: я вийшов і впевнено його переміг. Не думав, що буде настільки легко. Тоді було правило: якщо різниця перевищує 15 ударів, бій зупиняється і зараховується перемога за явною перевагою. Так і сталося в третьому раунді.

Неявка американця Хуана Макферсона у чвертьфіналі
Я готувався до поєдинку, не знав, що суперник не вийде. Був в масці, рукавичках, готувався до виходу. І тут заходить представник організаторів турніру і пробує пояснити, що поєдинку не буде, але я все одно маю вийти на ринг. Я це Дмитру Дмитровичу (Сосновському – авт.) пояснюю. Кажу: мені здається, бо трошки англійську знаю, що ми переможці. Він відповідає: та ні, такого не може бути. Потім Ільдар Шарафутдінов підійшов, поспілкувався з представником і все зрозумів. Сказав вийти в ринг для того щоб мені підняли руку. Пригадую, в роздягальні такі емоції були! Самі розумієте – призер чемпіонату світу! Радість була величезна. Не міг повірити.

Півфінал проти кубинця Діогенеса Луни (перемога суперника за явною перевагою)
Картина була зовсім інша, ніж показує статистика, за якою він виграв за явною перевагою в другому раунді. Те, що кубинець був призером Олімпійських ігор (бронза Олімпіади 2000 – авт.), що в нього був великий досвід, мене ще більше заводило, дуже хотів перемогти його і був упевнений, що мені це під силу. Під час бою почувався добре. Так зустрічав його з правої руки, що мене аж кулак болів. Але він був непохитний. І просто сипав дуже багато ударів. Дивне суддівство було. Як на мене, кубинцеві натискали все підряд. Коли рефері зупинив поєдинок, ми з тренером подивилися один на одного і не зрозуміли в чому справа. Білоруси, які за нас уболівали, почали аплодувати, подумавши, що зупинили на мою користь. Але, на жаль, чомусь вийшло не так.

Другий в історії львівського боксу, хто став призером чемпіонату світу з боксу
Звичайно, пишаюся цим. Це найвище досягнення в моєму спортивному житті. Можу впевнено сказати: на тому чемпіонаті світу я був у найкращій формі за весь час виступів серед любителів. Шкода, що потім організм зламався, почалися травми і це мене зупинило. Я хотів більшого. Ціль була – Олімпіада.

Травми
Через кілька місяців після Ігор доброї волі (вересень 2001 року, Австралія – авт.), де я став третім, почалися травми. Спершу було запалення апендикса. Потім на нозі стався розрив фасції. Я досить довго не міг ставати на ногу, дуже багато часу пішло на відновлення. Я пробував повернутися у збірну і відчув, наскільки багато я втратив. Наскільки всі виросли, а я зупинився, втратив час. Хотів повернутися в Луцьку на чемпіонаті України 2003 року, але вже у першому бою поступився донеччанину Роману Погребняку. Бій почав непогано, почувався дуже впевнено. Дмитро Дмитрович казав: «Важливо щоб твоє бажання не перебільшило твої можливості». В мене бажання було величезне повернутися, знову бути лідером. Але в другому раунді я пропустив удар, у мене розсікся ніс і ніяк не зупиняла кров. Бій зупинили у зв’язку з неможливістю його продовження. На тому зупинилася і моя любительська кар’єра. Я зрозумів, що це вже все, крапка, що не зможу повернутися на попередній рівень. Зрозумів, що втратив занадто багато часу. Я морально втомився, не хотів уже більше.

Робота із тренерами – заслуженими тренерами України Романом Семенишиним і Дмитром Сосновським
Роман Степанович (Семенишин – авт.) – мій перший тренер. Це однозначно мій другий батько. Він віддавав мені усе, що міг. Навіть кошти щоб я поїв на змаганнях. В нас були дуже хороші, теплі стосунки, як в сина з батьком, за що я йому вдячний. Потім він мені сказав, що до чемпіонату світу я маю готуватися з Дмитром Сосновським. Дмитро Дмитрович, звичайно, мав більший досвід. Вже на той час він багато бачив, багато знав, був впливовою людиною в боксерському світі.

Рівнявся на Джумана і Котельника
Безперечно, були люди, на яких я дивився, якими я пишався і хотів бути такими, як вони. Коли вперше прийшов у зал «Мужність» (пізніше – «Гетьман»), я дивився на старших хлопців – Романа Джумана, Андрія Котельника та інших і розумів, що хочу досягти такого рівня, як вони. І коли я поїхав в Алушту на збір, ми жили з Андрієм Котельником в одній кімнаті. Він якраз перед Олімпіадою-2000 травмував коліно. Я це все разом з ним пережив. Бачив, як було прикро і несправедливо, коли людина тяжко працювала, йшла до своєї мети і сталася така ситуація. Але, знаючи, який Андрій талановитий боєць, я не сумнівався, що він візьме медаль на Олімпійських іграх. Думаю, що якщо б не коліно, то золота медаль у нього була б однозначно (Андрій Котельник здобув срібну медаль на Олімпійських іграх в Сіднеї – авт.).

Перехід у професіонали
Після завершення любительської кар’єри було бажання виступати за кордоном. Я розглядав деякі варіанти, пробував, шукав. Але пропозицій не було, тому довелося виступати у Львові. Провів дев’ять боїв у професійному боксі і всі виграв. Останній у 25-річному віці. Після того завершив кар’єру.

Цікавий момент в моєму житті тоді був. Це був травень 2006-го, мій батько тяжко хворів, в нього рак був. І орієнтовно в 20-х числах травня мав бути поєдинок, а 12 травня батько помирає. Телефоную тренеру і кажу, що не зможу боксувати. А через тиждень після того, як батька поховав, підходить тренер і каже: «Ти в хорошій формі. Вийди на бій заради батька, він би дуже хотів цього». А батько мій завжди приходив на поєдинки, дуже любив бокс, уболівав за мене, пишався мною. Погодився. На зважування поляк не приїхав, його пізніше зважили. Я зрозумів, що він не вклався у вагу, бо був такий досить «пухленький хлопчик». Мене це ще більше розізлило. Виходив з думкою відбоксувати заради батька. Ні страху, ні переживань – нічого не було абсолютно. І так бам-бам в другому раунді і нокаутував його, хоча я і не нокаутер.

Завершення кар’єри
В першу чергу попрощався з боксом через те, що в мене була грижа міжхребцевого диску поперекового відділу хребта. Це мене зупинило. Я взагалі не міг встати з ліжка! Лежав на підлозі, до мене друзі приходили, анекдоти розказували щоб мені веселіше було. З Божою допомогою вилікувався. Знайшов хорошого лікаря, який поставив мене на ноги. І наголошував щоб я все життя плавав, закачував спину.

Лікар казав, що я можу займатися боксом, тільки маю постійно дбати про спину. Але, знаєте, після того, як я став на ноги, залікував спину і вона перестала боліти, в мене пропало бажання навантажувати себе і виснажувати свій організм. І зникло бажання взагалі тренуватися.

Заробітки у боксі
В боксі взагалі не заробітки були. Навіть в професіоналах. За два роки в профі провів 9 поєдинків. Заробленого вистачало на прожиття і не більше. Бої були 4-6-раундові. За раунд платили 100 доларів. От і рахуйте.

Після боксерської кар’єри
В мене було бажання залишитися в боксі, працювати тренером, але на той час вакансій не було. Вчителем фізкультури не хотів іти – це не моє. Пробував працювати менеджером. Потім один чоловік, який займався в нашому залі боксу і мав свій бізнес із торгівлі будівельними матеріалами, мене запросив до себе працювати. Два роки попрацював і вирішив, що треба щось самому пробувати. Зараз в тому напрямку і просуваюся.

Сім’я
Мою дружину звати Ольга. Розписалися ми в 2005 році, а за чотири роки взяли шлюб. Оля працює начальником відділу продажів у великій компанії «Плантпол-Україна».

Василь ТАНКЕВИЧ, відділення НОК України у Львівській області