Віра ПЕРЕДЕРІЙ: «В «Школі Дерюгіних» загартувала характер, отримала справжніх друзів, навчилася працювати в команді»

02/06/2020

В середині травня відома львівська спортсменка Віра Передерій за підтримки та сприяння відділення НОК України у Львівській області провела перший захід свого проєкту ECOlympic – Online конференцію на платформі Zoom за участі понад 60 молодих львів’ян.

Власне сам проєкт ECOlympic поширює важливість збереження нашої планети за допомогою сили спорту з його інструментами і цінностями. Він реалізується за підтримки НОК України в рамках одного з модулів #OlympicLab та створений Вірою Передерій завдяки програмі МОК – https://www.facebook.com/iocyoungleaders/

В інтерв’ю для сайту відділення НОК України у Львівській області Віра Передерій, в активі якої здійснення декількох успішних масштабних проєктів, спрямованих на розвиток олімпійського руху, поширення олімпійських ідеалів та принципів, розповіла про найважливіші з них, а також пригадала деякі цікаві деталі своєї спортивної кар’єри і розповіла про олімпійські перспективи молодих львівських грацій.

Довідка. Віра Передерій. Майстер спорту України міжнародного класу з художньої гімнастики, фіналістка ХХІХ літніх Олімпійських ігор 2008 року (м. Пекін), призер Всесвітньої Універсіади 2009 року, молодий посол України на ІІ зимових Юнацьких Олімпійських іграх 2016 року (м. Ліллехаммер), начальник відділу спорту вищих досягнень Управління спорту департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради.

– Віро, Online конференція проєкту ECOlympic – це перший захід в Україні вашого проєкту?
– Мабуть, правильніше було б сказати – один із перших.

– Розкажіть, коли виникла ідея цього проєкту?
– Торік, на Форумі олімпійців – його Міжнародний олімпійський комітет організовує для представників комісій атлетів Національних олімпійських комітетів. Я брала участь у цьому заході і ми розглядали різні нюанси олімпійського руху. Тоді я зрозуміла, що зараз в Україні є дуже потужний канал промоції спорту і реальна проблема екології. Тому було б правильно поєднати ці два моменти. І коли за декілька місяців проводився конкурс МОК по програмі «Лідери МОК», ми відправили туди цей проєкт і отримали грант.

– На скільки часу він розрахований?
– Міжнародний олімпійський комітет ставив рамки – прозвітувати до липня. Але у зв’язку з карантином і поширенням коронавірусу, ситуація змінилась – реалізацію проєкту продовжено до кінця року. Але, я думаю, ми все одно в Україні цей проєкт робили би до кінця року, адже в нас є і система відділень НОК, і можливості реалізовувати проєкт не тільки одноразово.

– Чи є вже ідеї, який буде наступний захід проєкту?
– Попередньо ми з Дмитром Мицаком (український лижник (гірськолижний спорт), учасник Зимових юнацьких Олімпійських ігор 2012 та Зимових Олімпійських ігор 2014, засновник гірськолижного комплексу «Буковиця» – Авт.) обговорювали проведення на базі «Буковиці» практичної екоактивності з висадкою дерев.

– Після завершення спортивної кар’єри у вас чималий список справ, спрямованих на розвиток олімпійського руху, поширення олімпійських ідеалів та принципів, пропагування здорового способу життя. Пригадайте, які з них особливо пам’ятні і найбільш успішні?
– Наймасштабніший і для мене найбільш емоційний – це «Олімпійський день» у Львові, який ми проводили торік разом з відділенням НОК України у Львівській області. Юрій Іванович Турянський запропонував мені долучитись і я погодилася з великим задоволенням. На мою думку, все вийшло насправді дуже круто і на дуже високому рівні. Тому, я думаю, цього року, не дивлячись на проблеми з карантином і поширенням коронавірусу, потрібно все одно тримати планку і продумати щось альтернативне, в онлайн-режимі, і таким чином показувати всім правильний приклад.

Якщо говорити про ті проєкти, які створювалися мною, то це #OlympicLab. Він так само з’явився за допомогою гранту МОК. У 2015 році я отримала інформацію про те, що є можливість подати проєкт на отримання гранту. Ми з Анною Валеріївною Сорокіною – на той момент вона була безпосереднім моїм керівником у департаменті олімпійського руху НОК України – разом думали над форматом, над заходом, який міг би стати чимось освіжаючим. Тому що всі проєкти мають оновлюватись щоб залишатися цікавими. Ми створили дуже гнучкий формат, який назвала #OlympicLab, поєднавши в ньому найбільш актуальні складові спорту з різних сторін, і почали разом з відділеннями НОК його реалізовувати. В наступному році цей проєкт отримав спонсорську допомогу від Coca-Cola Foundation в розмірі 100 тисяч доларів і ще на рік продовжив своє існування. Сьогодні можна вже говорити про те, що проєкт став щорічним і продовжує набирати оберти, ми його постійно оновлюємо до вимог часу. Модулі змінюються, але бренд проєкту #OlympicLab залишається брендом. Тому можна стверджувати, що цей проєкт вийшов дуже вдалим та успішним.

До слова, по цьому проєкту я написала свою кандидатську дисертацію, а нещодавно її захистила. І тому проєкт #OlympicLab має ще й наукове обгрунтування, а не тільки творче і т.д. (Сміється).

– Віро, як вам взагалі дався перехід від спортивної кар’єри до звичайного життя?
– Свою спортивну кар’єру я завершила у 2009 році. Насправді я вже була насичена спортом і продовжувати ним займатися вже не бачила сенсу. Але однозначного розуміння, що і як поза спортом, в мене не було. Тому я почала ходити в університет (Національний університет фізичного виховання і спорту України – Авт.), навчатись, використовувати час із максимальною користю. В мене були чудові викладачі і в університеті я отримала гарну освіту, отримала натхнення.

Також мама мені давала правильні поради, незважаючи на відстань – мама була у Львові, а я в Києві. Вона переконувала, що мені треба шукати роботу в напрямку олімпійського руху. І, оскільки я знаходилась в Києві, найправильніший варіант був – звернутися у Національний олімпійський комітет. Я вирішила спробувати влаштуватись туди на роботу. Була дуже цікава історія мого працевлаштування (Сміється). Я в принципі людина доволі проста і не завжди бачу складнощі, не дуже надаю їм якусь увагу. Тоді я розуміла, що просто так до мене ніхто не підійде і не запропонує працювати в Національному олімпійському комітеті. Тому я в один прекрасний осінній день, у 2012 році, сама прийшла до офісу НОК і попросила охорону щоб мене пропустили до Сергія Назаровича Бубки щоб з ним поспілкуватись. Сьогодні я розумію, що це виглядало як легке божевілля, тому що до нього насправді потрапити не так просто. Пощастило, що Сергій Назарович тоді був на місці. В нього дуже щільний графік і застати його в офісі – це вже можна вважати удачею. Я поспілкувалась з його секретарем, сказала, що хочу працювати в НОК і вона відправила мене до виконавчого директора Наталії Петрівни Коваленко. Я трошки про себе розповіла і сказала тоді таку фразу, мовляв, я вам потрібна і я буду у вас працювати (Сміється). Наталія Петрівна цим трохи приголомшила (Сміється). Але вона покликала Анну Валеріївну Сорокіну, яка потім стала моїм керівником. І мене прийняли стипендіатом. Так почалася моя співпраця з Національним олімпійським комітетом. Потім мене відправили навчатись в Олімпійський університет, після чого я повернулася і мене вже взяли в штатний розклад НОК.

Пробувала я себе після завершення кар’єри і тренером, потім трошки працювала разом з танцювальною олімпійською черлідинговою командою ReD Foxes в Києві. Ми разом їздили на змагання в Лондон. Тоді я вже розуміла, що точно не тренер. І танцювати з помпонами – це також не зовсім те, що я можу робити. І це мене підштовхнуло брати все в свої руки. З 2014-го до 2019-го я пропрацювала в штаті НОК. А торік, у зв’язку з тим, що працювала останні два роки дистанційно, прийняла рішення, що треба бути більш корисною і для нашого міста. Тому змінила своє місце роботи (перейшла на роботу в управління спорту Львівської міської ради – Авт.). Але це не дуже вплинуло на моє бачення і мою любов до олімпійського руху. Я продовжую співпрацювати і з Міжнародним олімпійським комітетом. Наприклад, зараз входжу до складу команди, яка розробляє олімпійську стратегію розвитку олімпійського руху на 2030 рік. Ми проводимо щомісячні скайп-наради з командою юних лідерів Міжнародного олімпійського комітету. Таким чином ми на зв’язку і з МОК, ну і, звичайно, з НОК, тому що ECOlympic – це проєкт, який проходить безпосередньо за підтримки НОК і реалізується відділеннями НОК.

– Під час кар’єри ви пройшли навчання у «Школі Дерюгіних». Що дало вам для розвитку, становлення особистості спілкування з такими постатями, як Ірина Іванівна і Альбіна Миколаївна Дерюгіни?
– Напевно, в першу чергу стійкість характеру і витривалість. Навантаження насправді були дуже серйозні. Крім цього, я була членом команди в групових вправах і це так само дало повчальний момент в тому плані, що я добре працюю в команді, я розумію, що таке команда. Для життя я отримала дуже корисний досвід. Знаєте, отримати досвід в «Школі Дерюгіних» – це як пройти якісь спартанські навчання (Сміється). Якщо би в мене зараз була можливість повернути час назад і відмовитись від цього досвіду, я б не відмовилась, навіть знаючи, що треба пройти. Я насправді отримала загартування характеру, отримала справжніх друзів – ми досі спілкуємось з дівчатами, з якими були разом в команді. І зовсім по-іншому сприймається життя, коли ти розумієш, що таке спорт, що таке результат. І коли ти так тяжко працюєш. В нас, наприклад, тренування були з 8 ранку і до 7-8 вечора з перервою на годину. Я вдячна «Школі Дерюгіних» за цей досвід. Тому що я не думаю, що якщо б я туди не потрапила, то була би тою, ким я є на сьогодні.

– Олімпійські ігри 2008 року в Пекіні – найбільші змагання у вашій кар’єрі. Чим вони запам’ятались? Ви посіли 8-е місце в групових вправах. Могли виступити краще?
– За медалі ми б точно не мали можливості боротись. Скажу, що рік до того був відбірковий чемпіонат світу. Тоді попередньо прогнозували, що за найкращого розкладу ми будемо 20-ті. Але у 2007 році ми зробили неможливе – зайняли тоді 5-е місце, виступивши просто ідеально.

На Олімпійських іграх в нас трошки змінився склад команди. Готувалися семеро, а поїхало шестеро. І ми не знали, хто поїде. Нас тримали в стресовій ситуації до останнього. Нам завтра летіти, а нас ввечері шикують перед тренерським складом і тільки тоді озвучують, хто їде. Навіть в довіднику олімпійської збірної команди України за 2008 рік надрукована інформація не про ту дівчинку, яка поїхала в команді. Таким чином створювалися стресові умови. Але з іншого боку це допомогло не так переживати на самих змаганнях. Особисто я не сприймала їх як Олімпійські ігри. Казала: те, що я брала участь в Олімпійських іграх, я при кращому розкладі зрозумію через чотири роки – коли буду сама дивитися лондонську Олімпіаду і вболівати за інших дівчат. І тільки тоді я зрозумію, що чотири роки назад я виступала на Олімпіаді. Тому стрес був перед Олімпійськими іграми, а під час Ігор стресу вже не було. Чи то сил вже не було, чи виснажені такі були, але коли виходили на килим – це як спасіння для нас було.

Під час виступу в нас сталася помилка, причому з моєї вини – я не зовсім правильно виконала один з кидків у нашій композиції, сталася втрата. Але це вже було у фіналі і тому ми стали восьмими. В принципі, якщо б ми все чисто виконали, то могли б стати шостими, наприклад. Але ми точно не були би в призах, навіть якщо б виконали все ідеально.

– Нині у збірній з художньої гімнастики виступає львів’янка Христина Погранична і дві уродженки Львова, які представляють Київ, Анастасія Возняк і Марія Височанська. Стежите за їхніми виступами?
– Звичайно, коли у фейсбуці натрапляю на відео їхніх виступів, то переглядаю. З Христиною ми періодично спілкуємося. Вона стипендіат Львівської міської ради і комунікація з нею входить до моїх обов’язків з координації, співпраці зі стипендіатами. З Настею і Марією ми зв’язок не підтримуємо. Але, за можливістю, коли бачу якесь відео, то обов’язково переглядаю. І якщо вважаю, що можу щось підказати чи підтримати, то я обов’язково це напишу. Не знаю, як дівчата на це реагують, але, мені здається, що іноді погляд з боку може бути корисним. Те, що Олімпійські ігри було перенесено на наступний рік, – це дуже важкий психологічний аспект, це дуже важко для дівчат. Тому робити якісь прогнози зараз щодо їх виступу на Олімпійських іграх, не знаючи, хто залишиться в команді після карантину, я не можу. Але якщо б це була та команда, яка виступала на останніх змаганнях, то в принципі вони мали б шанси боротись за третє місце. Команда наша насправді дуже спрацьована – це дуже важливий момент в групових вправах. Наприклад, коли я була в збірній, у нас можливості так спрацюватися однією командою не було – щоб були одні і ті самі дівчата протягом декількох стартів. В нас на кожні змагання відбувалися якісь зміни. Спрацьованість – це дуже важливо, і в них якраз ця спрацьованість є. Тому, якщо вони втримають команду, якщо дівчата справляться зі своїми налаштуваннями, то, я думаю, вони могли б показати достатньо гідний результат.
Василь ТАНКЕВИЧ, Юрій ТУРЯНСЬКИЙ

Інші новини

ukУкраїнська