Сьогодні День народження українського футболу: 126 років тому у Львові відбувся перший в українській історії футбольний матч

126 років тому зіграли перший футбольний матч на сучасній території України. Це трапилося у Львові під час крайової виставки, і стало початком розвитку українського футболу.

«Розкопав про цей матч все, що можна було – вивчав архіви, звіти спортивних товариств, тогочасну пресу», – розповів львівський дослідник історії футболу і хокею Богдан Люпа. Разом з Ярославом Грисьо та Іваном Яремком він видав книжку «Хроніки львівського футболу». Там цю гру відтворено у найменших деталях.

Історик Богдан Люпа

Виставку відвідав Франц Йосиф I, на ній виступав Іван Франко, популярними були велоспорт і гімнастика

Галичина у ті часи була однією з провінцій великої Австро-Угорської імперії. Населення міст переважно було польським, а у селах більшість становили українці. З 1877 року в регіоні почали проводити виставки, щоб показати свої досягнення у різних сферах розвитку краю – промисловому, господарському, культурному і спортивному.

Одна найвідоміших крайових виставок відкрилася 5 червня 1894 року у Львові на верхній терасі Стрийського парку і тривала до 10 жовтня. На початку вересня її відвідав цісар Франц Йосиф I. З нагоди виставки у місті запустили перший електричний трамвай, що курсував до парку, музичний фонтан, канатну дорогу та інші технічні новинки того часу. Проводилися різні конференції – той же Іван Франко брав участь у літературних злетах.

У програму також включили чимало спортивних подій. Тоді спорт вже був у тренді міської культури. Спортивна експозиція на виставці складалася з 23 секцій. Дуже популярним був велоспорт.

«Він тоді якраз входив у моду. Багато поважних аристократів займалися цим ділом, – каже Люпа. – Але найпершим видом спорту було фехтування. Ним займалася еліта та дворяни. Також галичани любили кінний спорт, туризм, ходили в гори, влаштовували велопробіги. У Львові навіть видавали журнал-двомісячник «Коло». Поширеними були боротьба, легка і важка атлетика. Пізніше став популярним авіаційний спорт».

Хрещений батько львівського футболу Едмунд Ценар

Копаний м’яч почав розвиватися завдяки професору Едмунду Ценару, якого називають хрещеним батьком львівського футболу. Він першим у Львові почав розвивати футбольну культуру – видав правила гри і проводив тренування у товаристві вчителів. Це була найперша футбольна команда у місті – йшов 1891 рік.

Ходить легенда, що наступного року Ценар привіз з Англії справжній футбольний м’яч.

«Ні, такого найімовірніше не було. Насправді, м’ячі купували у магазинах. Про це навіть написано у щорічних звітах товариства, – пояснює історик. – Ценар бував не тільки в Англії. Він їздив по різних країнах, вивчав місцеві гімнастичні школи і дивився, які там є види спорту. Потім зібрав усю інформацію в одну книгу і видав. А футбол найбільше припав йому до душі через свою демократичність. Побачив цю гру саме в Англії, де вона вже була у розквіті.

Потім він не розлучався з футболом до самої смерті, хоча був дуже впливовим вчителем гімнастики та інших видів спорту. Якось порахував, що він видав 17 чи 18 книг пов’язаних зі спортом».

Матч тривав 6 хвилин, грали на піску і без тактики

Загальний вид Виставкового стадіону. Після виступу цих гімнастів на поле вийшли футболісти Львова і Кракова

Історичний матч вийшов доволі незвичайним. Він відбувся 14 липня 1894 року у Стрийському парку на стадіоні Виставковий, який побудували з дерева спеціально до виставки. Трибуни тягнулися у довжину на 140 метрів, мали 12 рядів і окремі ложі для почесних гостей.

«На стадіоні був велотрек, всередині розміщувалося піщане поле, а трав’яний дерен ріс навколо. Арена вміщала 10 тисяч глядачів. Після Другої світової війни, на жаль, стадіону не стало. Зараз на цьому місці кущі і дерева Стрийського парку», – розповідає Богдан Люпа.

Щоб потрапити на стадіон потрібно було купити квиток – 50 центів за дорослий і 15 за дитячий. Перед початком змагань на трибунах вже був аншлаг. У віп-ложі – представники влади, князі і графи.

«Програма була дуже насичена. Глядачів найбільше цікавили велогонки. Також мали виступати гімнасти. Люди чекали саме на ці змагання. А з футболом тоді далеко не всі були знайомі. Тому для матчу виділили дуже мало часу», – пояснює наш гід з історії львівського футболу.

Після виступу гімнастів стадіон почали готувати до матчу. Розмітку на піщане поле нанесли за допомогою шнурків, дерев’яних рейок і прапорців. Грали дві команди, які представляли два головні міста Коронного Краю – Львів (на прохання гімнастичного товариства «Сокіл» місто представила команда «Гімнастично-співоче коло вчителів») та Краків («Сокул»).

Матч розпочався о 17:00. Львів’яни грали у білих футболках і сірих гімнастичних штанцях, а гості – у білих футболках і синіх штанцях. Поєдинок судив професор Зигмунт Виробек з Кракова. Очевидці відзначали, що тактики й стратегії у діях футболістів майже не було. «Головна ціль гри – пробити м’яч ногою через триметрової висоти браму протилежної партії», – писав «Львівський кур’єр».

Майже всі щоденні видання Львова, Кракова та інших міст Галичини згадали про матч. Правда, не всі журналісти вказали рахунок гри чи хоча б згадали гол. Просто в той час мало, хто ще розумів правила футболу. Цікавий опис матчу подає журналіст Рудольф Вацек у книжці «Спортивні спогади».

«Обидві команди зовсім не знали одна одну, тому гра була нервовою, хаотичною і викликала стільки комічних епізодів, що публіка часто сміялася. Сокільські керівники не вважали матч чимось серйозним, а глядачі зовсім не розумілися у грі. Була це гонитва за м’ячем цілою юрбою. Про подання, зупинку м’яча, фінти, комбінації, гру головою не було поняття. Львів кинувся з силою бурі в атаку, опанував м’яча і зосередився під воротами суперника. Краків’яни, здивовані навальною атакою, чудово оборонялися. Львів, однак, навіть не думав відступати від їхніх воріт».

Герой історичного матчу Володимир Хомицький

Прийнято вважати, що матч тривав всього лише 6 хвилин (в інших джерелах 7). Команди грали до першого забитого м’яча. Автором голу став 16-річний другокурсник учительської семінарії Володимир (Влодзімєж) Хомицький.

«Я грав на лівому крилі, стояв з лівого боку під воротами краків’ян, перед якими клекотіла юрба гравців, – згадував Володимир той матч і свій гол у «Спортивних спогадах». – Раптом з цього гурту вилетів м’яч і впав перед моїми ногами. Не задумуючись ані на мить я приклався правою ногою у напрямку воріт. М’яч, досконало скерований моєю ногою, несподівано перелетів над головою краківського воротаря, котрий почав тягнути до нього руки, та було пізно.

У цю ж хвилину я почув, як з вуст судді професора Виробка зірвалося прокляття, а в натовпі гравців залунали вигуки і крик. В одних це був вияв тріумфу, в інших – незадоволення. Сталося це на шостій хвилині гри, яку надалі вже не продовжували. Дарма протестував сам суддя і вимагав негайного реваншу».

Команда з Кракова хотіла відігратися, але організатори відразу після забитого голу попросили гравців залишити поле. Вирішили, що цього було достатньо, щоб познайомити глядачів з футболом.

«Хлопці, ви вже все показали, гол забили. Ми зрозуміли, що це таке. Прошу зійти», – сказав керівник програми. На цьому матч і завершився.

Відомий навіть орієнтовний склад учасників матчу.

Володимир Хомицький (крайній зліва) з іншими учасниками товариства «Сокіл», 1900 рік

«Гімнастично-співоче коло вчителів» (Львів) – «Сокул» (Краків) – 1:0

Гол: Хомицький, 6 хв.

ГСКВ: Мар’ян Бєлєцький (19 років), Броніслав Гологурський (21), Алєксандр Козьол (20), Кароль Марціховський (19), Станіслав М’яноєвський (27), Вілібальд Ноах (21), Северин Рудніцький (20), Ксенофонт Теодорович (20), Людвік Хрістельбауер (21), Володимир (Влодзімєж) Хомицький (16), Корнелі Яворський (28)

Керівник команди: Едмунд Ценар

«Така практика була у всій Європі. Найактивніші спортсмени були універсалами і одночасно могли займатися різними видами спорту – від легкої атлетики до футболу. Тому я наголошую на тому, що це орієнтовний склад. Точно відомо, що у матчі зіграли Хомицький і Хрістельбауер. Людвік потім став головою федерації футболу Галичини, яку створили ще за часів Австро-Угорщини перед початком Першої світової війни. Також він був відомим архітектором Польщі – спроектував кілька спортивних споруд», – говорить Люпа.

П’ясецький проводить тренування з футболу для своїх учнів

Важливий момент – в інтернеті можна зустріти фото нібито з цього історичного матчу. Насправді, таких світлин не існує в природі. Або їх досі не вдалося знайти.

«Я перерив всі можливі джерела – польські, австрійські інтернет-фотоархіви, говорив з відомими львівськими фотоісториками. На жаль, ніхто не фотографував той матч. Львівський фотограф того часу Едвард Тшемєський зняв лише гімнастичні вправи. А фото, яке гуляє в інтернеті, зроблене пізніше – в 1900 році на Виставковому стадіоні. Там зображений один із засновників львівської «Погоні» Евгеніуш П’ясецький під час тренування учнів своєї гімназії», – спростовує ще один міф про легендарний матч історик.

Футбол ще довго не був популярним серед українців, прорив вчинив Іван Боберський

Івана Боберського називають батьком української фізичної культури

Не можна сказати, що матч тривалістю у 6 хвилин спричинив футбольний бум у спортивному житті Львова. 5 років після тієї виставки м’яч ганяли хіба школярі та гімназисти.

Більший інтерес до копаного м’яча розпочався з 1900 року. Тоді до Львова приїхав чех Йозеф Вейтруба, який почав проводити футбольні тренування. Наприкінці 1902 року при польському «Соколі» сформувався перший львівський клуб – «Лєхія».

У 1900 році Володимир Лаврівський вперше опублікував правила гри у футбол українською мовою. А справжнім проривом в українському середовищі стала книга Івана Боберського «Копаний м’яч» (1906). Через кілька років студенти створили у Львові спортивне товариство «Україна» та однойменну футбольну команду. Вона стала одним із топів свого часу – була найсильнішим українським колективом міжвоєнного періоду. Перед Другою світовою війною «Україна» навіть боролася за вихід до вищої польської ліги.

Хомицький став учителем фізкультури, мав слабке здоров’я, помер у злиднях

Про долю автора історичного голу відомо не так і багато. Народився у Львові, єдиний син у родині, за національністю був поляком. У 1898 року закінчив учительську семінарію. Потім продовжив навчання в інших вишах Львова та Відня, став учителем фізичного виховання XI львівської гімназії. Також працював у товаристві «Вчителів народних шкіл» разом з Ценаром.

У Володимира були проблеми зі здоров’ям, він часто хворів. Через це отримав звільнення від військової служби. Під час Першої світової війни його не призивали до війська. За станом здоров’я вийшов на пенсію у 50 років. Другу світову війну Хомицький пережив у Львові, а у 1946 році виїхав до Польщі через примусове виселення поляків. Мешкав у містечку Хоцянові (близько 120 км від Вроцлава). Жив у злиднях через невелику пенсію. Помер 12 липня 1953 року, похований на місцевому цвинтарі.

Особисте життя теж було непростим. Перша дружина померла, другий шлюб тривав зовсім недовго, а до останніх днів проживав з Марією Гурецькою, яку знав ще з 1914 року. Рідних дітей не мав. Кажуть, що любив розповідати різні історії зі свого життя, в тому числі про той самий матч і гол.

У 1988 році поляки відновили надгробок на його могилі. Напис на ньому нагадує про історичну гру і закінчується словами: «Першого гола у цьому матчі і, взагалі, в історії польського футболу забив Влодзімєж Хомицький». Надгробок легко впізнати навіть здалеку – на ньому знаходиться футбольний м’яч зі скла.

14 липня 1894 року вважають днем народження футболу в Україні. 3 липня 1999 року Федерація футболу України офіційно затвердила цю дату. А у 2004 року до 110-річчя тієї короткої зустрічі у Стрийському парку відкрили пам’ятний знак «Львів – батьківщина українського футболу».

Фото: з архіву Богдана Люпи, lubin.pl
Автор: Ірина Козюпа, ua.tribuna.com