Леонід ШАПОШНІКОВ: «Чемпіонат Європи-1977 з боксу виграв зі зламаною рукою»

Сьогодні виповнилось 69 років видатному львівському боксерові, першому в історії львівського боксу чемпіону Європи (1977), триразовому чемпіону СРСР (1974, 1977, 1978) Леоніду Шапошнікову. Тільки за 31 рік, у 2008-му, Георгій Чигаєв (одесит, який на змаганнях представляв Львів) зміг повторити досягнення Шапошнікова і виграв у Ліверпулі звання чемпіона Європи. В інтерв’ю для сайту відділення Леонід Іванович пригадує славетні події давно минулих днів.

Свій шлях у великий спорт Леонід Шапошніков розпочав у сибірському місті Іркутськ. Виграв молодіжну першість СРСР, двічі став чемпіонат Росії серед дорослих. А в жовтні 1973-го, у 22-річному віці, переїхав з дружиною і сином до Львова, де розпочав надстрокову службу в армії. Тут і залишився. Зізнається: Львів йому дуже сподобався, тут йому комфортно, саме місто не налякало, не відштовхнуло, а навпаки – наблизило. Зрештою, у Львові в боксера почало все виходити і в спортивному плані.

– Пане Леоніде, як так сталося, що 46 років тому вирішили переїхати до Львова? Хто вас запрошував?
– Пригадую, в 1973 році у Львові відбувалися відбіркові змагання на чемпіонат Європи. Я приїхав сюди і виграв ці змагання. У півфіналі переміг нокаутом збірника Радянського Союзу Олега Толкова. Бій з ним почався не зовсім добре для мене. В першому раунді суперник відправив мене в нокдаун. Це мене завело і я тричі сам відправляв його у нокдауни. Рефері Дан Позняк (олімпійський чемпіон 1968 року – Авт.) зупинив поєдинок, за тодішніми правилами після трьох нокдаунів фіксувався нокаут. А суперник по фіналу Олександр Шипілов знявся і я став переможцем змагань. Пізніше, до речі, де б ми не перетинались з Шипіловим, він зі мною не хотів боксувати.

Я знав львівських боксерів Богдана Грицака і Гаджудіна Гаджієва, які виступали за Спортивний клуб армії (СКА). І якось в розмові запросили до Львова. Згодом зідзвонились і я вирішив прийняти пропозицію. І залишився у Львові на все життя. Взагалі, Львів – прекрасне місто, яке не подібне на інші міста. Ми всюди їздили – у Красноярськ, Новосибірськ, Алма-Ату, Душанбе, Ташкент, але Львів – це зовсім інше. Він – європейський, нагадує мені чимось Будапешт. Місто мені дуже сподобалось. І саме місто мене не налякало, не відштовхнуло, а навпаки – наблизило. Тут мені комфортно. Зрештою, у Львові в мене почало все виходити і в спорті.

– Ви виграли той відбірковий турнір у Львові, але на чемпіонат Європи не поїхали. Чому?
– Так вирішили тренери збірної Радянського Союзу. Я виграв, повернувся в Іркутськ, а на чемпіонат Європи поїхав хтось інший (киянин Анатолій Кліманов, який став чемпіоном Європи – Авт.). А згодом почав виступати за Львів. І виклики були у збірну Союзу, за яку я виступав до 1978 року, поки не завершив кар’єру, і поїздки на різноманітні змагання.

 

– У збірній з кимось дружили?
– В принципі вся збірна була поділена на компанії за географічним принципом. Були у збірній також львів’яни: Богдан Грицак, Юра Тхоровський, Анатолій Никитенко, з ними і дружив.

– Як складалися ваші відносини на рингу з дворазовим призером Олімпійських ігор, дніпрянином Віктором Савченком?
– Вони завжди були прекрасні. Ми один раз тільки зустрілися на рингу. А другий раз я б не захотів з ним зустрічатися.

– Але ж ви виграли у тому бою…
– Справді, фортуна тоді була на моєму боці. Але я вважаю, що Савченко був найсильнішим боксером тих часів. Йому не було різниці з ким битись – із середньоваговиками чи напівважковаговиками. У нього був нокаутуючий удар з двох рук. А стосунки з ним як були прекрасними у збірній Союзу, так залишились прекрасними досі. Він – дуже порядна людина, доктор наук, академік, ректор Придніпровської державної академії фізичної культури і спорту, колишній народний депутат.

– Пригадайте той бій з ним, який відбувся на стадії 1/8 фіналу на чемпіонаті СРСР 1976 року у Свердловську.
Тільки вийшли, мені зразу ж відрахували нокдаун. І він побіг на мене. Я вдарив назустріч і вже він у нокдауні! Йому відрахували, але Віктор хитався і тренери збірної Союзу (а Віктора готували до Олімпійських ігор у Монреалі – Авт.) відмовились продовжувати.

Тепер, коли зустрічаємось, Віктор завжди запитує: «Льоня, ну як ти в мене виграв? До сих пір не розумію». «Лякати не треба було», – відповідаю (Сміється). Але я б не хотів з ним більше боксувати. Дуже небезпечний був. Він В’ячеслава Лємешева, олімпійського чемпіона 1972 року, на спарингах нокаутував.

А у півфіналі чемпіонату Союзу 1976 року я поступився Анатолію Журавльову з Челябінська. Савченко підійшов до мене і здивовано: «Льоня, кому ти програв?» Я перегорів. Налаштовувався на один бій, на Савченка. Переміг і розслабився, думав, усіх інших пройду без проблем. Але не склалося. До того ж, коли я боксував, мені рефері не давав у Журавльова виграти – то бій без причин зупиняв, то зауваження безпідставні робив.

– Врешті ви зайняли третє місце на тому чемпіонаті СРСР і втратили шанс поборотися за путівку на Олімпійські ігри в Монреалі…
– Так. Поїхав Савченко і зайняв на Олімпіаді третє місце. Але, визнаю, він у вазі до 71 кг був тоді найкращим в Союзі.

– Свого найбільшого у кар’єрі успіху ви досягли у 1977 році, коли стали чемпіоном Європи у вазі до 75 кг в місті Галлє (тоді Німецька Демократична Республіка – Авт.). Пригадайте, як це було.
– 1977-й взагалі був найуспішнішим роком у моїй кар’єрі. Я виграв три головні змагання року і мене визнали найкращим спортсменом Львова. Чемпіонат Європи розпочався для мене не зовсім вдало. У першому ж бою у зустрічі з Манфредом Яссманом із ФРН я зламав кисть руки об чоло суперника. Зробили знімок, але не казали точно зламана чи не зламана рука. Втім, по самій руці було видно, що вона зламана. Всі наступні бої я відбоксував на уколах. Єдине чого боявся, що мене не допустять через травму до фіналу з боксером із НДР Берндом Віттенбургом. Але, на щастя, цього не сталося і у фіналі я переміг. А потім вже відновлював руку у Львові. Мені поставили гіпс, але щось виправити вже було пізно. На руці утворився кістковий мозоль і травма залишилась. Тоді відповідні операції робили лише в Москві, але оскільки я ще боксував, то не було сенсу зчищувати мозоль, бо я б випадав із змагального циклу, до того ж при навантаженнях могло стати ще гірше. Рука до цього часу трохи поболює.

– Після перемоги над Яссманом, в другому бою ви зустрілися з югославом Слободаном Качаром і перемогли мінімально – 3:2. Це був найважчий бій на турнірі?
– Так. Качар – довгорукий, незручний, дуже складний боксер, при тому, що у нього голова не сильно тримала і він не раз бував у нокдаунах. З ним дуже складно було боксувати. Він став олімпійським чемпіоном 1980 року (у 1985-1986 роках був чемпіоном світу серед профі – Авт.).

– За рік, на домашньому для Качара чемпіонаті світу 1978 року в Югославії, він реваншувався. Цього разу у чвертьфіналі турніру рахунок був 3:2, але вже на його користь.
– Так, він виграв у рівному бою. Боксував вдома і це зіграло певну роль. Але й мені слід було боксувати наполегливіше. А в наступному бою Качар програв за явною перевагою кубинцю Хосе Гомесу. А я в Гомеса вигравав у 1977 році.

Пізніше ми з Качаром бачились в Києві на якихось урочистостях. Його запитали, хто я. «Це найбільш незручний для мене суперник», – він відповів.

– А що за історія трапилась у вас із чемпіоном Європи Віктором Рибаковим незадовго до чемпіонату світу 1978 року?
– Вже перед від’їздом на чемпіонат, ми грали в баскетбол і зіткнулися головами з Рибаковим. У мене виявилось зламане перенісся. Перенісся відновили, залили гелем… А на чемпіонаті світу лише трохи по носі вдарять, зразу ллється кров. Так, в крові я і завершував усі бої.

– Згаданий Хосе Гомес – чемпіон світу 1978 року, олімпійський чемпіон 1980 року. Пригадайте той переможний бій проти нього.
– Переміг його за явною перевагою на Спартакіаді дружніх армій у 1977 році. Бій відбувався на Кубі на очах у Фіделя Кастро. Взагалі, за всю кар’єру я не програв жодному темношкірому боксеру.

– А скільки боїв було проти них?
– Шість чи сім. З ними мені було легше боксувати. Вони такі відчайдушні, в усякому разі ті, які мені потрапляли. Нав’язував їм зустрічний бій, не вв’язувався у розміни, і діяв з дистанції.

– Ви брали участь у традиційних в ті часи матчевих зустрічах між збірними СРСР і США. Провели 5 боїв, усі виграли. Зокрема, у січні 1975 року у Лас-Вегасі, Сент-Луїсі і Нью-Йорку. Що найбільше запам’яталося?
– У Лас-Вегасі матчеву зустріч відвідав легендарний Мухаммед Алі. Він вітав нашу збірну, дуже тепло спілкувався з нами, дружелюбно поплескував мене по плечі.

– У 1978 році ви завершили боксерську кар’єру. Через травму руки?
– Так. Мені пропонували виступати до Олімпіади-1980, але оскільки травма руки не дозволяла боксувати на високому рівні, я відмовився продовжувати кар’єру. Якби не травма, думаю, мав би непогані шанси перемогти на Іграх у Москві, адже я боксував практично зі всіма кращими боксерами у своїй категорії і вигравав у них.

– Що було після завершення кар’єри?
– Служив у СКА, був старшим тренером в ПрикВО. В 1991 році у званні підполковника звільнився на пенсію. А за якийсь час пішов працювати в охоронну фірму. Зараз теж працюю в охоронній фірмі, на «Львівобленерго».

– І декілька слів про сім’ю.
– З Наталією одружилися ще в Іркутську, у 1971 році. Там народився старший син Костя. Він закінчив Львівський інститут фізичної культури. Так сталося, що захворів і помер. А молодший Гліб народився вже у Львові. Зараз йому 34 роки, живе з сім’єю в Торонто. Маю дві внучки. Молодшій вісім років, живе в Торонто. А старша внучка Анна-Марія Шапошнікова мешкає в Києві, їй 24 роки, закінчила економічний факультет Київського національного університет. Захоплюється блогерством. Вона цілеспрямована, прагне вдосконалюватись, знайти себе. І це радує.
Василь ТАНКЕВИЧ, Юрій ТУРЯНСЬКИЙ, відділення НОК України у Львівській області

ukУкраїнська