Легендарному уродженцеві Львівщини, дворазовому олімпійському чемпіону Валерію Борзову – 70!

Дворазового олімпійського чемпіона, чотириразового чемпіона Європи і шестиразового переможця європейських першостей в закритих приміщеннях спринтера Валерія Борзова шанують у світі спорту досі. Легенда! Про що говорити, якщо фотографія з лідируючим у вирішальному забігу на Олімпіаді в 1972-му українським спортсменом свого часу побувала в космосі.

Так що там, ніхто в Україні до сих пір не може побити рекорд знаменитого спортсмена в бігу на 200 метрів, хоча з часів Мюнхена пройшло вже майже півстоліття. Останній «білий» спринтер, який «бив» в очних поєдинках чорношкірих атлетів, – говорили про Борзова.

Президент Національного олімпійського комітету, голова Федерації легкої атлетики України, член Міжнародного олімпійського комітету – реалізував себе Валерій Пилипович і поза біговою доріжкою.

20 жовтня Валерій Борзов, до речі, одружений із чотириразовою олімпійською чемпіонкою зі спортивної гімнастики Людмилою Турищевою (14 олімпійських медалей на двох!), відзначає 70-річний ювілей. І хоча останнім часом прославлений атлет не схильний до спілкування з представниками пишучої братії, його спортивна і життєва біографія багата на цікаві подробиці. Благо про це Валерій Пилипович не раз розповідав «ФАКТАМ».

– Спортивні сни мені не сняться – відіснилися вже. Досить! – згадував Валерій Борзов. – Правда, іноді, буває, сниться фінальний забіг на 100-метрівці. Думаю уві сні: «Як же мені пробігти цю дистанцію? Адже я-то зараз вже не той, що раніше. Товстий. Гаразд, не товстий, а солідний. Але все ж…”

Як же час летить… Одного разу, до речі, довелося у мами питати, де ж я все-таки народився. Записали мене в Самборі Львівської області. Насправді я з’явився на світ у місті Яворові. Мій батько був військовим, служив на Яворівському полігоні. Час був непростий, ішов 1949 й рік, і батьки невдовзі після мого народження переїхали до Самбора. Коли мені було три місяці, наша сім’я перебралася до Чернівців. Я там до шостого класу навчався.

Найяскравіші спогади дитинства – як ми лазили по садах, крали яблука. Висіли на горіхах. Які ж вони смачні, коли тільки-тільки зав’язуються, молочної стиглості! Знищував горіхи десятками, всі долоньки були чорними від горіхової шкірки.

Уже понад чотири десятиліття Валерій Пилипович одружений із прославленою гімнасткою Людмилою Турищевою – два роки тому рубінове весілля відсвяткували.

– З майбутньою дружиною ми були заочно знайомі давно, – розповідав ювіляр. – Читали один про одного, чули по радіо, бачили по телевізору. А особисто познайомилися завдяки тренеру Людмили, який підійшов до мене і сказав: «Валера, зверни увагу: ота дівчина ще незаміжня, але серйозна». А я якраз хотів собі знайти серйозну і незаміжню. Це сталося на Олімпійських іграх в Монреалі.

Я вже, чесно кажучи, і не пам’ятаю, коли у нас був перший поцілунок, пропозиція руки і серця. Зате добре пам’ятаю, що Людмила Іванівна захотіла, щоб я на ній одружився. І я її послухав. В останній раз (сміється). І ось уже сорок з гаком років як не шкодую, що послухався.

Ми з Людмилою різні люди, незважаючи на те, що за зодіаком я і вона – Терези. І в кожному з нас є те, чого іншому не вистачає. Так, у нас з дружиною 14 олімпійських медалей на двох: у Людмили – дев’ять, у мене – п’ять. Але в житті поза спортом, як у всіх: від весілля до сьогоднішнього дня провели за притиранням. Посваримося, потім помиримося. І говоримо: для того щоб зберегти сім’ю, потрібно вміти робити крок назад.

Я був на сьомому небі від щастя, коли дружина подарувала мені дочку. Причому народжувала Людмила… цікаво. Уже перейми почалися, а вона все не хотіла в це вірити. Терпіла і терпіла. Просто місця собі від болю не знаходила. Я кажу: «Збирайся, поїхали». А вона: «А може, до ранку пройде?» Посадив я її в «Волгу» кольору «білої ночі» і відвіз в пологовий будинок на столичному бульварі Шевченка. Здав під розписку лікарям. Тільки повернувся додому, хвилин через 15 дзвонять: «Вітаємо! У вас дівчинка!» Народила Люда дуже легко.

Ім’я доньці дуже довго вибирали. Хотілося якось оригінально її назвати. Хтось із друзів порадив: «А ти поназивай її різними іменами і залиш те, яке «прилипне». Так ми її місяці два по-різному кликали, поки одного разу вона не посміхнулася на Танюша. Це і зіграло вирішальну роль. З кожної закордонної поїздки намагався донечці щось привезти – візочок, іграшки, платтячка. Дуже їй подобалися фломастери, на стінках ними любила малювати…

Зараз дочка живе в Канаді. Виховує разом з чоловіком наших трьох онуків. Старшому – 11 років, середнього – вісім, молодшому – п’ять. Кожен з хлопців мало не півторарічним побував на Олімпійських іграх. Тоді вони не розуміли, наскільки це здорово, однак на Ігри 2016 року в Ріо-де-Жанейро приїхали вже з розумінням, що таке Олімпіада. Хлопчаки говорять англійською мовою, роблять це без сорому. Бувало, віталися з президентом МОК. Томас Бах їх добре знає.

У 1972 році, під час Олімпійських ігор в Мюнхені, що стали зоряним часом Валерія Борзова, сталася жахлива трагедія. За п’ять днів до закриття Ігор терористи палестинської організації «Чорний вересень» вночі захопили заручників з ізраїльської делегації – 11 жертв.

А ще раніше, вранці в день фіналу бігу на 100 метрів, в готельному номері Борзова пролунав дзвінок. «На позначці 60 метрів будеш першим – отримаєш кулю. На трибунах буде снайпер».

Але, незважаючи на погрози, Валерій не здригнувся і став олімпійським чемпіоном. Більш того, через кілька днів добув «золото» і на дистанції 200 метрів. Феноменальний успіх!

– Добре пам’ятаю слова інструктора відділу пропаганди і агітації ЦК партії перед виїздом радянської збірної на Ігри в Мюнхені: «Ви їдете в лігво фашизму і без перемоги не повертайтеся». Звичайно, це був перебір. Не потрібно було так говорити, – згадував тріумф в Мюнхені Валерій Борзов. – Після перемог у 1970 і 1971 роках над темношкірими атлетами в матчевих зустрічах СРСР – США я розумів, що виграти «золото» Олімпіади цілком реально.

Так вже вийшло, що на Іграх в Мюнхені два американських спринтери запізнилися на фінал 100-метрівки. Жовта преса цікавилася у мене, чи можу я, з огляду на це, вважати себе найшвидшою людиною у світі. Після перемоги на дистанції 200 метрів я перепитав, чи вважають мене тепер, коли всі найсильніші були на біговій доріжці, найшвидшим в світі. І той, «жовтий», сказав: «Так».

«Є чайники, які на риболовлю зі своєю рибою їдуть»

Знаменитий атлет може похвалитися своїми досягненнями і поза біговою доріжкою. Валерій Пилипович затятий мисливець і рибалка.

– Мисливством захопився ще в 1960-х, – згадував Валерій Борзов. – Для мене важливий не момент вбивства, а сам процес, спілкування з друзями. Буває, полюємо, коли в лісі мінус двадцять, а то й усі тридцять. За багато років відпрацювали схему збору нашої компанії. Перший з машиною виїхав, телефонує другому. Той – в машину і телефонує третьому. Добре, що зараз є мобільний зв’язок. А раніше, бувало, виходимо на місце збору, а перший ще не виїхав. От і доводилося вставати о третій годині ночі, збирати поклажу, зброю, щоб о восьмій ранку вже бути на місці зустрічі в місті.

Крім своїх перевірених людей, на полювання нікого не беремо. Полювання – це зброя, стрілянина, реальний ризик. Є таке непорушне правило: не брати участі в чужій компанії, коли не знаєш людей. Зброя в руках ідіота – це по-справжньому небезпечно. Щороку в Україні гинуть десять – двадцять чоловік. І по дурості, і випадково – куля рикошетом відскакує. У нашому колективі, Бог милував, трагедій не було. А ось собак ненароком траплялося підстрілювати…

Я багато років ходив на полювання з простою тозовською рушницею (з Тульського збройового заводу). Потім подарували на 50 років рушницю майже за 5 тисяч доларів – теж тульську, тільки ручної роботи. Нічого особливого, але фахівці розуміють цінність.

Ясна річ, існують у нас свої традиції. Тільки перетинаємо межу Києва, обов’язково «остограмлюємось». Ще такі забобони: не фотографуватися на тлі автомобіля – раз, на рибалку не брати рибу – два. Є такі чайники, які на риболовлю зі своєю рибою їдуть або перераховують спійманий улов. Це, вважай, все, рибалка зіпсована…

Не раз доводилося полювати в екстремальних умовах. Якось приїхали взимку на болото. Там, мабуть, раніше озеро було. Все в рясці. Пройшли приблизно з кілометр. Ряска в’язка, насилу чоботи з твані витягаєш. Ми хлопці спортивні, але, поки пройшли, всі змокли. А качок там немає! Ось так, за безкоштовно, прогулялися туди і назад.

Коли ж є здобич, дичину спочатку розділяємо, а потім ділимо між собою. Шикуємося. Всі відвертаються. А один з нас тикне пальцем в будь-який шматок м’яса і питає: «Кому?» Відповідаємо: «Це Валері». – «Кому?» – «Васі, Петі». Потім застілля. Посиділи, погомоніли – і додому. Я, правда, дичину не їм. Взагалі…

«Моє дитинство пахне смаженим насінням»

Кілька років тому Валерій Пилипович «заповнив» традиційну анкету «ФАКТІВ».

– Як ви самі представилися б нашим читачам?
– Видатний спортсмен і дідусь.

– Ваш улюблений колір, запах, продукт, напій?
– Улюблений колір – світло-синій. Такі у мене очі. З ароматів подобається запах хвої. Улюблена страва – м’ясна піджарка. З напоїв люблю пиво і журавлинний кисіль.

– Чим для вас пахне дитинство?
– Смаженим насінням.

– У чому ви бачите сенс життя?
– Зараз для мене він в онуках.

– Що таке любов?
– Швидше за все, це інстинкт.

– Ви добре пам’ятаєте найщасливіший день свого життя? А найскладніший?
– Найщасливіший той день, коли я отримав всесвітню популярність. Це перемога в забігу на 100 метрів на Олімпіаді-1972. Стотисячний стадіон стояв на вухах і плескав. Величезна кількість телевізійних камер знімало все це…
А найбільш непрості дні, пов’язані зі зрадою друзів і людей, яким свого часу я допомагав.

– Чого ви нізащо не зможете пробачити іншим людям?
– Зради.

– Щось може довести вас до сліз?
– Я не плаксива людина.

– Якими якостями треба володіти, щоб домогтися успіху?
– Талантом та працелюбністю.

– Яку роль у вашому житті відіграють гроші?
– Гроші – засіб життя.

– Що для вас означає бути вільним?
– Стовідсотково бути вільною людина не може. Вона залежить від природи, від обставин, від здоров’я, від генетики… Від дуже багатьох чинників. Тому повна свобода – абсурд.

– Чи відчуваєте ви страх перед смертю?
– Поки ні.

– Що ви робитимете, дізнавшись про те, що вам залишилося прожити рівно сім днів?
– Закрив би рахунки, перевів би нерухомість на свою сім’ю.

– Ви ніколи не замислювалися над тим, чи є життя після смерті?
– Стовідсоткової впевненості в цьому немає.

– Вас часто зраджували?
– З десяток випадків набереться.

– Що вам допомагало подолати періоди повного відчаю?
– Врівноваженість. Адже я за гороскопом Терези. Відчай був пов’язаний з травмами в спорті. Але до повного не доходило.

– Чи існує Бог?
– Без коментарів.

– Чи траплялися у вашому житті чудеса?
– Чудеса були. Якось йшов по лісі і… знайшов золоту каблучку.

– Скільки часу ви змогли би прожити на безлюдному острові і що взяли б з собою?
– З огляду на, що я мисливець, взяв би рушницю. Ще б захопив зерна пшениці, щоб виростити хліб…
Перекладено з російської НОК України у Львівській області