«Китайську стіну готовий був пробити!» – 10 найцікавіших думок олімпійського чемпіона Петра Короля

Рівно 5 років тому, 2 липня 2015 року, у Львові помер легендарний український важкоатлет Петро Король. Було Петрові Кіндратовичу 74 роки.

Він народився 2 січня 1941 року у смт.Бреди Челябінської обл. У 1948 році переїхав з батьками у Вінницю, а з 1960-го проживав у Львові. Заслужений майстер спорту (1975). Чемпіон Олімпійських ігор 1976 р. в легкій вазі (до 67,5 кг): 312,5 кг у сумі двоборства (ривок 135 кг – рекорд СРСР, поштовх 177,5 кг – повторення рекорду світу). Триразовий чемпіон світу 1974–1976 рр. Чемпіон Європи 1975 року. 12-разовий рекордсмен світу в поштовху.

У 2006 році зі славетним спортсменом поспілкувався журналіст сайту відділення НОК України у Львівській області Василь Танкевич. Пропонуємо вашій увазі найцікавіші цитати з тої розмови.

«У Вінниці в залі медінституту я тренувався з Анатолієм Кашпіровським. Він – штангіст, майстер спорту. Постійно возить із собою гантелі, підтримує спортивну форму. Коли приїжджає до Львова – обов’язково зустрічаємось. Вперше зустрілись, коли він ішов на сеанс. Підходжу до нього, звертаюся (адже пройшло чимало років): «Вінниця. Медінститут. Король. Олімпійський чемпіон». Каже: «О, Петя! Пішли» Посадив мене в перший ряд, а після сеансу запросив у свій номер в готелі. Накрив «поляну». Він сам непитущий, але 50 грамів запропонував. Згадали старі часи».

«У 1960 році Микола Дмитрович Комишев оформив мене у львівський СКА, де я служив аж 40 місяців. Тоді служили три роки, але мене не хотіли демобілізувати, бо в кінці року була першість Збройних сил. Після демобілізації з армії у 1964 році одружився з вінничанкою Галиною – після восьми років знайомства. У тому ж році товариство «Динамо» виділило мені однокімнатну квартиру у Львові. А від результату до результату нам покращували житлові умови – то квартиру розширять, то холодильник подарують».

«Переломною у моїй кар’єрі стала перемога на Кубку СРСР у 1970 році в Дніпропетровську. Там я побив всесоюзний рекорд у поштовху Каплунова, який тримався майже десять років. Ці показники наче зламали психологічний бар’єр у мені. Згодом я побив і світовий рекорд поляка Бажановського. Всього ж за свою кар’єру я 12 разів перевершував рекорди світу у поштовху».

«Було декілька причин, чому не потрапив на Олімпіаду-1972. По-перше, я був з периферії, до того ж із заходу України, а у союзні часи перевагу, як відомо, віддавали москвичам. У моєму випадку – Мухарбі Киржинову. А по-друге, він був вихованцем тренера збірної СРСР. Я зробив усе, щоб потрапити на Олімпійські ігри. Виграв чемпіонат Союзу в Талліні, встановивши світовий рекорд і перемігши свого конкурента. Але коли комплектували олімпійську команду, мене забракували. Фактично зняли з літака, який летів у Мюнхен. Там у ФРН Киржинов з результатом 302,5 кг виграв Олімпіаду, а я у той же час на Спартакіаді центральної ради «Динамо» в Києві показав 305 кг. Він – олімпійський чемпіон, а я – чемпіон Спартакіади».

«Зав’язати» зі спортом не хотілося – характер не той, щоб опускати руки. Китайську стіну готовий був пробити! Я «зарився» у підвал на чотири роки, а своїх „динамівських” керівників запевнив, що привезу до Львова «золото» наступної Олімпіади».

«Весь наступний олімпійський цикл я був №1, не залишав Киржинову жодних шансів. Я перемагав його на чемпіонатах світу і Європи, на інших престижних змаганнях. На Олімпіаду-76 нас вирішили „спарити”, тобто взяти обох. За 40 днів до поїздки в Монреаль я перейшов на посилений режим тренувань. Якщо інші могли вранці замість зарядки і покурити трішки, то я до сніданку ішов у ліс. Тренувався там із звичайним бардюром – піднімав, через себе кидав…».

«Поляка Качмарека мали дискваліфікувати і до ХХІ Олімпіади в Монреалі. Було очевидно, що він «наширявся». На самих же змаганнях ми набрали однакову суму, але він був легший на 50 грамів. А Киржинов у першій же вправі – ривку – отримав «баранку» і зійшов з боротьби. До речі, олімпійським чемпіоном я став у 35 років».

«В Монреалі, пригадую, представники української діаспори з-за дроту кричали: «Король, що тобі принести, щоб ти «золото» виграв для України?» Відповів, щоб принесли банячок українського борщу. Але там неможливо було ні поспілкуватись, ні передати щось. Бо після Мюнхена, де терористи розстріляли спортсменів Ізраїлю, поліція в Монреалі посилено охороняла закордонні делегації».

«Грошей за перемогу на Олімпіаді було недостатньо навіть для купівлі «Жигулів», які тоді коштували 5,5 тисяч рублів. За рекорди світу платили ще менше – до тисячі рублів. Зате суперважковаговик Алєксєєв за кожен рекорд світу отримував 1,5 тисячі рублів. А в нього їх було близько 90!».

«Голова обласної ради «Динамо» на зборах товариства пообіцяв за перемогу на Олімпіаді поставити мені пам’ятник у Львові. Я привіз «золото», а він мені подарував спальний мішок».
Василь ТАНКЕВИЧ, сайт відділення НОК України у Львівській області