Микола СКРЯБІН: «На Олімпіаді в Нагано у мене був великий емоційний підйом»

23 років тому, в лютому 1998-го, у японському місті Нагано відбулися XVIII Зимові Олімпійські ігри. На них найкращий в історії українського гірськолижного спорту результат показав уродженець Львова Микола Скрябін. Тоді 19-річний хлопець посів 12-те місце в гірськолижній комбінації. Державний тренер національної збірної команди України з гірськолижного спорту Леонід Тікун назвав те досягнення історичним і переконаний, що українці ще довго рівнятимуться на той результат. Після тріумфу в Нагано Микола Скрябін ставав переможцем міжнародних змагань FIS (Міжнародної федерації лижного спорту), виступив на двох наступних Зимових Олімпійських іграх – 2002 і 2006 років.

Нині наш земляк мешкає в Канаді – у місті Вістлері, що неподалік Ванкуверу, де відбувалася Зимова Олімпіада 2010 року. На неї Микола Скрябін теж мав шанс потрапити, але не склалося. Зате виступила там його сестра, відома українська гірськолижниця Анастасія Скрябіна. В цьому інтерв’ю для сайту відділення НОК України у Львівській області майстер спорту України, випускник Львівського державного інституту фізкультури, 42-річний Микола Скрябін розповів про свою спортивну кар’єру, а також про те, чим займається зараз.

– Пане Миколо, в Нагано-1998 у комбінації (два слаломи і швидкісний спуск) ви стали 12-м серед 38-ми учасників. Пригадайте, як вам вдалося так вдало виступити?
– Ви знаєте, в гірських лижах, як і в багатьох інших видах спорту, все має скластися в комплексі щоб досягнути якогось результату. І тоді якраз все склалося досить успішно. Були добрі тренери, зокрема, Антон Антонович Фалтинський. Він добре організував підготовку влітку, що дуже важливо. Також було добре фінансування, ми змогли виїхати до Канади на початку сезону і виступати в Кубку Північної Америки. Вже там я показав досить добрі результати. Я був кваліфікований десь 70-м і зміг заїхати в першу «п’ятнашку». Тобто вже тоді, на початку сезону, в мене була дуже добра форма – як фізична, так і технічна. І екіпіровка була добра – компанія Fischer дала нам якісні лижі. Тобто склалися багато факторів докупи і з цього вийшов добрий результат. Ну і, звичайно, дуже велике бажання було і дуже багато праці було вкладено в цей результат в підготовчому сезоні. І, звичайно, трошки була удача. Але, я вважаю, що сильним і підготовленим завжди щастить. І той результат справді тяжко повторити для українських гірськолижників.

– З 38-ми учасників комбінації на Олімпійських іграх в Нагано лише 15 завершили вдало всі три спроби. Чому так мало?
– Таке досить часто буває в гірських лижах. Не в такій мірі, можливо, але подібно. Тому що всі їдуть на 110% і дуже ризикують. А це призводить до не фінішування. А ще в той час траса трошки змінилася через те, що випало багато снігу. Умови були досить тяжкі. Так, відомий австрійський спортсмен Германн Майєр вилетів з траси і мав багато проблем. Це таке знамените відео було. Наприклад, стрибок, який був на тренуваннях у швидкісному спуску приблизно на 30-40 метрів, під час змагання став уже на 60-70 метрів. І завдяки цьому багато учасників мали проблеми як в слаломі, так і в швидкісному спуску. Тобто умови були досить тяжкі.

– В швидкісному спуску ви показали останній час серед тих, хто доїхав до фінішу. Перестраховувались, щоб доїхати до фінішу і в будь-якому випадку посісти високе місце?
– Швидкісний спуск – це традиційно «не наша» дисципліна, тому що вона вимагає специфічних умов тренувань – довгих трас, які повністю безпечні, огороджені сіткою. В нас, на жаль, таких умов тренувати швидкісний спуск в Україні не було. Тобто це дисципліна, яка вимагала бути за кордоном – в Аргентині, в Чилі.

Скажу, що на той час це був, напевно, максимальний результат, який я міг показати. Я виклався на 100% і навіть те, що я фінішував, вважаю, це був вже хороший результат. Так, ми мали підготовку, як я казав, у Північній Америці. Але це була мінімальна кількість тренувань і стартів до Олімпіади. А от в слаломі було більше підготовки і це був мій вид, в якому я міг більш-менш щось показувати.

– На свою першу Олімпіаду ви поїхали, маючи 19 років. Які були відчуття, коли потрапили на Олімпійські ігри в такому юному віці?
– Було чудово потрапити на Олімпіаду, виконати всі критерії. А також було чудово потрапити до Японії, тому що це дуже красива країна. Дуже було цікаво побачити іншу культуру, природу. І люди дуже добрі, привітні там. Насправді на тій Олімпіаді в мене був великий емоційний підйом.

– Олімпійські ігри в Нагано – головний спогад, емоції у вашій спортивній кар’єрі?
– Напевно, найбільші емоції там пережив. Тому що виступати разом з найкращими для 19-річного хлопця – це було щось особливе. Були пам’ятні моменти і після Олімпіади в Нагано. Наприклад, перший раз, коли я виграв інтернаціональний старт в Італії (слалом-гігант), це теж було дуже емоційно і радісно для мене. І після цього в Чехії я також вигравав слалом-гігант. Це було також дуже емоційно, тому що переді мною, принаймні серед хлопців, ніхто такого результату не показував з України. І було приємно, що тяжка праця давала якийсь результат.

– Перед Олімпіадою 2002 року в Солт-Лейк-Сіті і тодішній головний тренер команди з гірських лижних гонок Леонід Тікун, і ви самі розраховували потрапити в ТОП-10. Чому не склалося?
– Як я казав, щоб досягти результату в спорті, багато факторів повинні скластися разом. І, нажаль, в Солт-Лейк-Сіті вже так не склалося, тому що не було достатньої підготовки, не було команди, не було конкуренції. Наприклад, перед Нагано в нас було 3-4 хлопці, які насправді могли потрапити на Олімпіаду і мали всі шанси. Тобто серед них треба було стати найкращим і це давало також мотивацію. І крім того, після першої Олімпіади вже почалися травми. Гірськолижний спорт – дуже травматичний спорт. Я вже на той час мав травму попереку, яка перешкодила мені досить сильно. Тобто фактори, які склалися на той момент, переважували вже в іншу сторону.

А до Олімпіади 2006 року в Турині я підійшов вже досить виснаженим – фізично і психічно. Тяжко давалася підготовка, турбували травми. Хоча в слаломі і в гіганті вдалося показати, я вважаю, досить пристойний результат.

– Завершили спортивну кар’єру після Турину?
– Крім гірськолижних лиж я виступав в новій дисципліні – скі-кросі. Були деякі результати, я виграв змагання в Канаді. Це був новий вид спорт на той час – дуже цікавий, прогресивний, видовищний. Я виступав у Кубку світу в цій дисципліні один сезон, намагаючись потрапити на Олімпіаду 2010 року у Ванкувері в цій дисципліні. Але травми не дали мені змогу це зробити. Проте було цікаво побачити зачатки цього нового виду спорту, в якому є багато потенціалу, але який є дуже травматичним, дуже небезпечним видом спорту. Я спробував – і радий, що спробував – але не склалося потрапити на Олімпіаду в Ванкувері, тому що критерії потрапляння були дуже високі в цій дисципліні. Але я не був дуже розчарований.

– Але на Олімпіаду 2010 року в Ванкувер таки потрапила представниця вашої родини – сестра Анастасія Скрябіна, відома українська гірськолижниця.
– Тоді все склалося досить успішно для неї. Мені пощастило бути частиною цього процесу. Ми разом виїхали до Нової Зеландії перед сезоном і я готувався до скі-кросу, але мої змагання там відмінили і я був сфокусований на тому щоб допомагати їй, бути тренером. Вона там досягла добрих результатів, була в слаломі в першій трійці, в першій п’ятірці. Після цього ми виїхали на старти в Канаду. Вона дуже успішно виступала в Кубку Північної Америки, була, здається, шостою. Вона дуже хотіла потрапити на Олімпіаду, дуже тяжко працювала для цього. І я радий, що міг поділитися з нею своїм досвідом і посприяв її участі в Олімпіаді. Це відбувалося в Вістлері (канадський гірськолижний курорт, в 125 км від Ванкувера, де проходили змагання в рамках Зимової Олімпіади 2010 року – Авт.) – місті, де сестра і виросла. Це був приємний момент.

На даний час сестра готується стати мамою. В неї дуже скоро буде дитина і вона зараз займається сімейним життя. Живе спокійно, працює рієлтором і також лижним інструктором.

– Як складається ваше життя після спортивної кар’єри?
– Я живу в Канаді, у Вістлері – недалеко від моєї мами Наталії Перчаткіної і моєї сестри. Працюю масажистом. Тут життя спокійне і в принципі я задоволений усім. Після завершення спортивної кар’єри були пропозиції з різних країн працювати тренером. Але, чесно кажучи, я був дуже виснажений фізично і психологічно, віддав спорту практично все, що міг віддати. Мені потрібно було відійти від спорту, залікувати травми. І я радий, що зробив цей вибір, тому що це привело мене до того життя, яке я зараз маю.

Зараз я катаюся на лижах два-три рази на тиждень і з радістю це роблю. Тому що один-два сезони після закінчення кар’єри я навіть не хотів ставати на лижі. А зараз катаюся в своє задоволення. Стежу за чемпіонатами світу, вболіваю за наших. Знаю наших хлопців, трохи допомагаю їм порадами. З нинішньою старшою тренеркою збірної України Юлією Шепіленко ми разом виступали в Нагано. Зараз вже виступають її дочки. Приємно бачити, що вже друге покоління виступає на високому рівні.

Василь ТАНКЕВИЧ, Юрій ТУРЯНСЬКИЙ, сайт відділення НОК України у Львівській області

Світлини: Gettyimages