Василина КИРИЧЕНКО: «Хто приходить на тренування, той і є моїм спаринг-партнером»

Тиждень тому, 8 листопада, в Дніпрі третій номер збірної України з дзюдо у вазі понад 78 кг, майстер спорту України міжнародного класу, 23-річна львів’янка Василина Кириченко здобула бронзову медаль на Відкритому Абсолютному чемпіонаті України з дзюдо із солідним призовим фондом $30 тисяч. Там змагалися також дзюдоїсти з інших країн і власне титулованій представниці Азербайджану (донедавна українці) Ірині Кіндзерській поступилася вихованка Андрія Надопти у боротьбі за вихід у фінал. Третє місце принесло львівській спортсменці $1 тисячу призових. По приїзді до Львова чемпіонка Європи U-21 (2015 рік) і U-23 (2017 рік), призерка кадетського  чемпіонату світу U-18 (2013), багаторазова переможниця і призерка кубків Європи U-21 і серед дорослих дала ексклюзивне інтерв’ю для сайту відділення НОК України у Львівській області.

– Загалом я задоволена рівнем своєї боротьби в Дніпрі, – розповіла Василина. – Спершу боролася в підгрупі, де провела чотири зустрічі: три виграла і одну програла. За вихід із своєї підгрупи я боролася з першим номером збірної України Єлизаветою Каланіною з Кременчука і поступилася їй лише на «Golden score» (в додатковий час). Потім я поступилася на «іппон» Ірині Кіндзерській за вихід у фінал. Ірина досвідченіша, потужніша за мене – я програла сильній суперниці.

– Гонорар за третє місце – $1 тисяча. Як для вітчизняного старту – це хороший рівень?
– Взагалі, так. Це дуже круті змагання для нас, українських спортсменів, тому що в Україні – це єдині змагання, на яких можна отримати таку грошову винагороду. За перше місце взагалі дають $5 тисяч – це прирівнюється до турнірів серії Grand Slam. Це дуже круто. І ми, спортсмени з України, дуже раді цим змаганням (посміхається).

– Сутичка в підгрупі проти Єлизавети Каланіної була для вас найголовнішою на цьому чемпіонаті в плані ваших позицій у збірній?
– Якщо говорити суто про український рівень, то так. А в плані боротьби – не знаю, чи вона на щось впливала. У мене в категорії є ще Галина Тарасова (другий номер збірної – авт.) із Запоріжжя. Якби я виграла в Єлизавети, це впливало б лише на те, з ким би я боролася за вихід у фінал, більше ні на що.

– На чолі вітчизняного рейтингу за підсумками 2018 року Каланіна, Тарасова, Анастасія Сапсай з Черкас і ви. Між вами йде боротьба за лідерство і право виступати на міжнародних турнірах щоб заробити рейтингові бали для здобуття олімпійської ліцензії?
– Сапсай цього сезону зосередилась на самбо. Я на Олімпіаду не відбираюсь, тому що є перший номер – Ліза (Каланіна – авт.), і другий – Галина (Тарасова – авт.). Саме вони двоє конкурують між собою. Я наразі в якості запасної, можна так сказати. Я й не була на відбіркових змаганнях. Їздила тільки на одні рейтингові змагання в Париж. Але туди мене повезли суто спробувати щоб я відчула рівень цих змагань.

– В другій половині жовтня ви посіли п’яте місце на Всесвітніх іграх серед військовослужбовців у китайському місті Ухань. Чого не вистачило щоб потрапити в медальний залік?
– Мабуть, досвіду. Там були дуже хороші, досвідчені спортсменки, які входять у ТОП-10 найкращих у світі. Я програла двометровій китаянці, яка в підсумку стала переможницею. Окрім досвіду, забракло ще і відповідної психологічної готовності. Я розуміла, що вони сильні, більші і, можливо, це на мене теж вплинуло.

– Якщо говорити про досвід, то звідки він у 19-річної японки Акіри Соне – чинної чемпіонки світу у вашій ваговій категорії?
– Так само можна говорити і про її ровесницю Дарʼю Білодід – наймолодшу в історії дворазову чемпіонку світу. Щодо них, то справа, напевно, не в досвіді. Думаю, ідеться про якийсь внутрішній мотив, внутрішній потенціал, який людину розкриває. Не всі можуть його так скоро розкрити. Щодо Акіри, то врахуйте, що вона з Японії. А в них своя дуже серйозна підготовка до всіх змагань – як фізична, так і психологічна.

– Нинішній рік, перший з 2012 року, під час якого ви не здобули жодної медалі на офіційних міжнародних стартах. Чому?
– Не знаю, чогось мені не вистачає. Я знаю всіх суперниць, а вони знають мене. Тепер боротьба стає важчою і там вже хто кого перехитрить. Цього року найближче була до медалі на Кубку Європи серед дорослих в Дубровнику (Хорватія) – я програла за трійку Руслані Булавіній з Дніпра через свою помилку, зробивши неправильний рух. Це був одиничний такий випадок. Я завжди вигравала в неї – і до того, і після того.

– Проти кого вам простіше боротись – легших і, відповідно, швидших, чи важчих і повільніших?
– Проти менших суперниць або принаймні мого зросту. Проти високих важкувато.

– Коли високі і важкі?
– Ну, вони всі там важкі (сміється). Там немає легких. Високі мають перевагу в тому, що їм легше взяти захват. Тому треба вміти з ними боротися. Звичайно, з легшими легше боротися.

– Габарити грають роль?
– Так, хоча у кожного своя перевага. Важчі – вони потужніші, мають більшу силу, можуть затягнути, перевернути, вагою своєю натиснути і тим виграти. Легші – відповідно, швидші, більш маневрені, рухливі. В нас немає якоїсь золотої середини.

– На пʼєдесталі Абсолютного чемпіонату України у Дніпрі, суперниці виглядали значно крупніше за вас.
– Це зараз так (сміється). Раніше я була така, як вони (сміється). Може хіба трохи менша, але приблизно таких же параметрів. Просто я схудла на 25 кг – вже як півтора року. Тому стала так виділятися на пʼєдесталі (сміється).

– У звʼязку з чим схудли?
– У звʼязку з особистим бажанням.

– Думали, коли будете легші, це вам допоможе в дзюдо?
– Ні, я взагалі про дзюдо не думала. Навіть не памʼятаю, чому так вирішила. Так сталося. Всі питають мене, чи я часом не закохалася (сміється). У всіх одне питання. Напевно, худнуть тільки тоді, коли закохуються. Але в мене вийшло по-іншому.

– Якою була ваша найбільша вага?
– 140 кг. Зараз близько 115 кг. Притримую цю вагу, стараюсь не набирати більше.

– А скільки важать інші топові дзюдоїстки вашої категорії?
– Іра (Кіндзерська – авт.), до речі, при нас ніколи не важиться і ніхто не знає її ваги. Вона важиться завжди остання, бо то секрет (посміхається).

– І це ніде в протоколах не відмічається?
– Відмічається. Просто ми не знаємо. Памʼятаю, на якихось змаганнях диктори оголошували вагу спортсменок і сказали, що в Ірини 105 кг. Ну але ж то всім очевидно, що в неї не 105 кг. Тому, думаю, там вже такі махінації, що ніхто не знає її ваги (сміється).

Я знаю, що Галя Тарасова колись важила десь 145-150 кг. Може зараз схудла, не знаю.

– Ви обмежуєте себе в їжі?
– Ні. Я в принципі сильно себе не обмежувала навіть тоді, коли худнула. Просто деякі речі змінила-замінила. Перестала їсти смажене, жирне, мучне. Хіба інколи, коли сильно захочеться.

– Відчули різницю?
– Звичайно. Краща «фізуха» стала, краще дихається, легше рухається. Але навіть коли я була більша, мені також казали, що я рухлива серед тяжів. Кіндзерська, до речі, відзначила мене на змаганнях, сказала, що я коли схудла, то стала краще рухатись.

– У вас величезний перелік досягнень. Які б ви зі своїх медалей виділили?
– Всі медалі з таких змагань, як чемпіонати Європи і світу є важливими в свій час і в свій період. Серед кадетів я була третьою на чемпіонаті світу, вона була важлива для мене. Всі перемоги багато чого давали мені. Показували, що я маю рухатись далі, маю вигравати в наступних вікових категоріях, що не маю понижувати планку.

– Дарʼя Білодід зізнається, що її переманювали деякі країни. Чи були до вас подібні пропозиції?
– Памʼятаю, тренер розказував, що на молодіжному чемпіонаті Європи підходила тренерка з Ізраїлю і кликала в цю країну. А так більше ніхто мене нікуди не кликав. Хіба колись пропонували змінити прописку на інші міста в Україні.

Я вважаю себе патріоткою. І я би дуже хотіла щоб спорт в Україні розвивався на такому рівні щоб спортсмени не хотіли перейти змагатися за іншу країну. І для цього треба підтримувати певний баланс, винагороджувати спортсменів, допомагати, підтримувати. Чому спортсмени переходять в інші країни? Тому що не вистачає коштів.

– Білодід своєю популярністю, досягненнями і відомістю підвищила інтерес в людей до дзюдо.
… Я думаю, і до України в світі.

– Ви з нею в яких відносинах, як спілкуєтесь?
– В дружніх. Ми давно з нею знайомі. Колись щоправда тісніше спілкувалися, ніж зараз. Даша – хороша дівчинка, вона мені подобається у всіх планах – її цілеспрямованість, вона надихає.

– Лідер збірної?
– В плані досягнень? Звичайно.

– А в колективі, у тренувальному процесі?
– Даша не завжди присутня на зборах. Вона може бути на зборах, а може приїхати вже на день боротьби. Особливо її тренувань я не знаю. Тому що в нас є один план і всі по цьому плану працюють. Якби в неї були свої тренування і ми би їх бачили… Та хоча я думаю, що ми і так тренуємось по її плану, тому, що її тато (Геннадій Білодід – авт.) – наш тренер збірної. Я не знаю, як відповісти на це питання, тому що індивідуальних тренувань її я не бачила.

– Хто вас тренував від початку занять дзюдо і досі?
– Мій тренер незмінний – Надопта Андрій Григорович. А мій другий тренер Туваков Араз Миколайович – тренер з Львівського національного університету ім. І.Франка. До речі, колишній тренер мого тренера (посміхається). Так що ми так всі взаємозвʼязані.

– Коли почали займатися дзюдо і як це сталося?
– Десять років тому, мені було тоді 13. Як це сталося? Мене обманули (сміється). Я пішла нібито на гандбол, а прийшла на дзюдо. Тато сказав, що гандбольної жіночої команди поки немає.

– І навзамін запропонував позайматися дзюдо?
– Я навіть не памʼятаю, чи він мені говорив про дзюдо. Пригадую, він сказав, що гандболістки тренуються в якомусь іншому залі. Я прийшла, а це був зал дзюдо. Я прийшла просто подивитися на перше тренування. Мені не сподобалось. Я навіть не можу зараз згадати, що мною керувало і чому я все-таки ходила і займалась. Може тому, що маю таку рису: якщо я вже за щось беруся, то завжди до кінця доводжу. І так якось тренування за тренуванням, пішло-поїхало… Потім перші змагання на область були. Я виграла в конкурентки, яка вже давно займалася і була сильною. Всі мене хвалили, що я така молодець.

– Пізніше запитували тата, чи це був його такий задум віддати саме на дзюдо?
– Тато просто хотів мене віддати у спорт. Бо він теж спортсмен, регбіст, грав у «Соколі» з Юрієм Грабовським. І нібито Грабовський йому порадив дати мене в спорт, мовляв, у мене є якісь дані. Брат, до речі, в мене також регбі займався, майстер спорту.

– Спортивна сімʼя.
– Хіба що по татовій лінії, мама нічим не займалася (сміється). Хоча в мене і сестра двоюрідна баскетболістка, зараз у Київському університеті фізичної культури  викладає.

– Повернемося до дзюдо. Чи нема проблем із спаринг-партнерами? Особливо у Львові?
– Є, звичайно. Але намагаємося якось вирішувати цю проблему.

– Як вирішуєте? Спарингуєте з хлопцями?
– Так, звичайно. Тому що дівчат у нас взагалі немає. Хто приходить на тренування, той і є моїм спаринг-партнером (сміється). Зараз тренується зі мною мій колишній одногрупник, то ми в парі стоїмо. Є й інші хороші хлопці, з якими спарингуємо.

– Буває, спортсмени виходять, програвши психологічно ще до початку поєдинку. Враховуючи вашу психологічну освіту (закінчила відділення психології в університеті Франка – авт.), це вам не загрожує?
– Загрожує, звичайно (сміється). Психологи – це ті самі люди, що і не психологи. Звичайно, що загрожує, так, напевно, програвала вже, і не раз. Страх він завжди присутній. Просто деколи він в міру, а деколи через верх.

– А чи допомагає заняття дзюдо в повсякденному житті? Наприклад, коли пізно повертаєтесь додому.
– В плані самозахисту? Напевно, допомагає. В мене просто не було таких випадків (сміється). Пощастило йому (сміється).
Василь ТАНКЕВИЧ, Юрій ТУРЯНСЬКИЙ

Василина КИРИЧЕНКО: «Абсолютний чемпіонат України з дзюдо – це дуже круті змагання для нас»

8 листопада в Дніпрі відбувся Відкритий Абсолютний чемпіонат України з дзюдо. Це змагання представників важких вагових категорій зі статусом – відкритий. Тобто за медалі національного чемпіонату могли боротися також дзюдоїсти з інших країн. І їх було немало, зважаючи на солідний призовий фонд – $30 тисяч.

Єдину медаль для Львівщини на «Абсолюті» здобула 23-річна львів’янка, майстер спорту міжнародного класу Василина Кириченко, яка стала третьою, отримавши за це $1 тисячу призових. Свій виступ перспективна спортсменка прокоментувала для сайту відділення НОК України у Львівській області.

– Загалом я задоволена рівнем своєї боротьби, – каже Василина. – Спершу боролася в підгрупі, де провела чотири зустрічі: три виграла і одну програла. За вихід із своєї підгрупи я боролася з першим номером збірної України Єлизаветою Каланіною з Кременчука і поступилася їй лише на «Golden score» (в додатковий час). Ми боролися загалом десь близько восьми хвилин.

Потім я поступилася на «іппон» Ірині Кіндзерській (колишня українка, яка виступає за збірну Азербайджану – авт.) за вихід у фінал. Ірина досвідченіша, потужніша за мене, тому я розумію, що програла сильній суперниці.

– Гонорар за третє місце – $1 тисяча. Як для вітчизняного старту – це хороший рівень?
– Взагалі, так. Це дуже круті змагання для нас, українських спортсменів, тому що в Україні – це єдині змагання, на яких можна отримати таку грошову винагороду. За перше місце взагалі дають $5 тисяч – це прирівнюється до турнірів серії Grand Slam. Це дуже круто. І ми, спортсмени з України, дуже раді цим змаганням (посміхається).

– «Абсолют» в Дніпрі став заключним стартом в цьогорічному українському календарі. Яким цей сезон був для вас?
– Непростий. Зі всіх чемпіонатів України я привезла медаль. Так, не золоту, але медаль. І цьому я рада. Буду прагнути щоб з кожним роком мої результати ставали кращими.