“В бою, якщо перемагаєш, ти стверджуєшся. Фехтування дає таке відчуття”: чотириразовому олімпійському чемпіону Віктору Сидяку – 77!

Сьогодні виповнюється 77 років людині-легенді Віктору Сидяку – одному із 6-ти спортсменів в історії, кому вдалося здобути олімпійське “золото” на чотирьох і більше Літніх Олімпійських іграх поспіль. Першу золоту медаль 1968 року в Мехіко Віктор Сидяк завоював, представляючи Львів. Тут львівський армієць тренувавася упродовж десятка років. 1969 року переїхав у Мінськ і надалі виступав уже за Білорусь. З нагоди 77-річчя легендарного спортсмена ми підібрали цитати з різних інтерв’ю Віктора Сидяка.

Довідка. Віктор Сидяк. Заслужений майстер спорту, чотириразовий олімпійський чемпіон, володар золотих медалей на Олімпіаді в Мехіко (1968), Мюнхені (1972), Монреалі (1976) і Москві (1980). Одинадцятиразовий чемпіон світу. Триразовий володар Кубка світу – 1969, 1972, 1973 років. У 1973 році Міжнародною федерацією фехтування визнаний найкращим фехтувальником світу.

“З чітко поставленою метою, повний рішучості, відправився я до Львова, де в той час функціонувала одна з кращих шкіл шаблі в Союзі. Її представники – Андрєєв, Фель, Перженцев, Батизі, Череповський, Ставінський – перебували на підступах до збірної СРСР. Молодий фехтувальник міг багато чому навчитися у цих майстрів. Приїхавши до Львова, я познайомився зі своїм майбутнім наставником Олександром Леонідовичем Фелем. Але для того щоб працювати під його керівництвом і виступати за СКА, необхідно було піти в армію. А я ж вважався студентом і проходив курси офіцерів, – призвати мене як рядового згідно із законом не могли. Довелося піти на маленьку хитрість: мене призвали як того, хто ухиляється від армії, хоча, по суті, солдатську форму я одягнув добровільно”.

“На перших порах пахав по-чорному, як простий рядовий, лише через рік потрапив в спортроту, де режим був більш щадним. Там-то я і приступив до регулярних тренувань під керівництвом Олександра Феля. …Не минуло й року, як я опинився в числі 15 найсильніших в СРСР. З цього успіху і почалося моє просування по спортивних сходах. У 1964-му виграв свій перший турнір і потрапив на всесоюзний передолімпійський збір. Там за домовленістю з Фелем тренувався у того самого Тишлера (знаменитий фехтувальний тренер – Авт.), який за іронією долі відмовився працювати зі мною на зорі моєї спортивної кар’єри. Я продовжував працювати, і результати не змусили себе довго чекати. Незабаром потрапив до збірної СРСР, а в 1968-му вже поїхав на Олімпіаду, де відзначився золотом в командних змаганнях. Ця медаль стала першою в моїй олімпійській колекції”.

“Хоча Львів і славився на весь Союз своїми фехтувальними традиціями, нормальних умов для тренувань там, по суті, не було. Будучи олімпійським чемпіоном, я готувався в залі 4×10 м. Ми зверталися за допомогою до місцевої влади, але нас проігнорували. А з народженням дитини виникла ще й житлова проблема, допомагати у вирішенні якої мені ніхто не збирався. Ситуація загострювалася. А тим часом надійшло запрошення з Білорусі. Герман Матвійович Бокун, з вуст якого воно виходило, обіцяв нам теплий прийом і оптимальні умови для тренувань. Я, Василь Ардеріхін, Сергій Приходько, Віктор Савінський вирішили, що упускати таку можливість було б нерозумно. Тим більше що нас підтримав і Олександр Фель. …Те, що ми побачили, перевершило всі очікування. Нам створили прекрасні умови, як для тренувань, так і для життя. Практично відразу ми всі отримали квартири. Білорусь здавна славилася своїм хорошим ставленням до спортсменів”.

“Ніколи не рахував (кількість здобутих медалей – Авт.), але недавно вирішив провести ревізію. Вийшло приблизно 136 перемог на всіляких змаганнях. 17 медалей з чемпіонатів світу, з них 11 золотих, 3 бронзових та 3 срібних і 6 олімпійських – чотири золоті, одна срібна і одна бронзова. Ну турніри класу А вигравав по 3-4 рази, Кубок світу виграв 3 рази. До речі, в ті роки нас не попереджали, що Кубок світу розігрується з 12 турнірів, за кожен з яких нараховуються очки. А нас відправляли тільки на п’ять турнірів, включаючи чемпіонат світу. Уявляєте, в якому ми були становищі? Але і в цих умовах я три рази зумів виграти Кубок світу. Найбільше разів я перемагав у турнірі “Трофей Люксардо” в італійській Падуї – першим був п’ять разів, другим – три рази”.

“В збірну я потрапив саме завдяки своїй ліворукості, в 1964 році – мене взяли на збір до Олімпіади в Токіо як спаринг-партнера”.

“Найбільш пам’ятне “золото” виграв в Мюнхені у 1972 році. Адже нагороди в особистому заліку до того моменту не було не тільки в мене, а й у всієї країни. Пощастило тоді. До Ігор же мільйони готуються, а перемагають одиниці”.

“Просто так вийшло (на Олімпійських іграх 1972 року – Авт.), що у суперника зламалася шабля, і дуже гострий шматок влетів через сіточку маски прямо в око. Намагалися витягнути магнітом – не вийшло. Довелося розрізати, щоб витягнути цей шматочок. Але все обійшлося. Зараз все нормально – бачу”.

“В мій час перевірки на допінг теж були, звичайно. У Канаді нас відразу юіля п’єдесталу оточували поліцейські і супроводжували в кімнату, де ми здавали проби. Але, якщо чесно, я не тільки не чув, щоб у фехтуванні хтось приймав допінг – навіть про сам допінг толком нічого не знав. У Канаді нас спочатку на алкоголь перевіряли, а потім вже ми здавали цей аналіз. Пам’ятаю, нам навіть пиво давали, адже за кілька днів змагань організм зневоднювався, і ми не в змозі були здати аналіз. Пам’ятаю, ми з Кровопусковим (чотириразовий олімпійський чемпіон – Авт.) сиділи до четвертої ранку, пили пиво – все не могли здати пробу. І лікарі з нами сиділи…”

“Я хотів ще на одну Олімпіаду з’їздити. Але нас з Назлимовим (триразовий олімпійський чемпіон – Авт.) з пошаною проводили після московської Олімпіади. Я був військовою людиною, мені потрібно було дослужити. Пам’ятаю, генерал Марущак сказав: “Будемо тобі підбирати посаду”. І через пару років відправили в Угорщину, де я був заступником голови спортивного клубу. Потім направили служити до Києва, я був заступником голови ДТСААФ. У Києві пішов у відставку в званні підполковника. У спорті мені нічого ніхто не запропонував”.

“Після закінчення кар’єри в Росії і в Україні я виявився не потрібен. Мабуть, чотири золоті олімпійські медалі – не така велика заслуга. Одного разу приїхав до мене Вітя Путятін (рапірист, срібний призер Ігор у Мехіко-1968 – Авт.), який давно в Італії працював, і каже: “Тебе запрошують дитячим тренером”. Я сумнівався: не дуже хотів їхати, та й ніколи не працював з дітьми. Але подивився навколо, переконався, що не потрібен батьківщині, – і полетів на Апенніни. Завдання було непросте: виростити чемпіона Італії. Я зробив кращими в країні Жана П’єра Пасторе і Тарантіно. А потім почав займатися з 12-річним хлопчиком – Альдо Монтано. Спочатку ми виграли юніорський чемпіонат, потім першість Італії, а в 2004 році Олімпіаду в Афінах”.

“В бою, якщо перемагаєш, ти стверджуєшся. Ти зміг перемогти – і себе, і супротивника. Фехтування дає таке відчуття. Це здорово!”

Відділення НОК України у Львівській області