“Срібна рапіра”: до 74-річчя легендарного фехтувальника Василя Станковича

Як ми вже повідомляли, вчора, 25 квітня, виповнилося 74 роки легендарному українському спортсмену, дворазовому срібному призеру Олімпійських ігор (1968, 1972 – командна рапіра), п’ятиразовому чемпіону світу (1971 – індивідуальна рапіра, 1969, 1970, 1973, 1974 – командна рапіра), Заслуженому майстру спорту СРСР, вихованцю львівської школи фехтування Василеві Станковичу. З нагоди уродин видатного майстра ми підготували 15 найкращих цитат з його попередніх інтерв’ю.

А сьогодні пропонуємо вашій увазі статтю “Срібна рапіра” про Василя Станковича з книги Івана Яремка “100 персон львівського спорту”, яка вийшла у світ 2010 року у львівському видавництві “Тріада плюс”.

Срібна рапіра

Віталій Аркадьєв, якого вважають батьком радянської фехтувальної школи, побачивши львівського рапіриста Василя Станковича на доріжці, з притаманною йому образністю, сказав таке: «Людина з фігурою Аполлона, залізною рукою і кам’яною незворушністю». Мабуть, мав підстави так говорити, бо Василь не раз сильною рукою вибивав клинок суперника, залишаючись у найвідповідальніші моменти спокійним як скеля.

Коли юнак із Закарпаття Василь Станкович приїхав складати іспити до Львівського інституту фізкультури, він мріяв про кар’єру футболіста чи бодай волейболіста. Адже з цих ігрових видів спорту мав розряди, тож бажав удосконалюватися саме в іграх із м’ячем. Та раптом відомий фехтувальний наставник, заслужений тренер СРСР Вадим Андрієвський, який завжди уважно приглядався до першокурсників, запропонував йому зайнятися фехтуванням на рапірах. І уявіть собі, минуло заледве три роки занять цим новим для юнака видом спорту, а Станкович уже потрапив до фіналу першості країни. Але третьокурсник все ще поводив себе як нерозумний хлопчисько – тільки-но десь зачув стугін м’яча, летів туди поганяти в улюблені ігри, а ще любив постріляти у тирі з малокаліберної гвинтівки. Тож, практично вільного часу студент не мав, але зміна видів спорту, заняття якими не вимагали великої відповідальності, давали добру психологічну розслабленість, так потрібну для фехтувальника, чий розіграш кожного очка може тривати секунди і потрібна надзвичайна увага і зосередженість.

Йшов 1966 рік. Тренер та учень запланували працювати так, аби потрапити на Олімпійські ігри 1968 року, які мали проводитися в далекому високогірному Мехіко. Виявилося, це нелегко. Треба було довести усім конкурентам, серед яких чимало знаменитих чемпіонів найпрестижніших світових змагань, що львів’янин вміє перемагати. І Станкович таки став чемпіоном країни в олімпійському році, що й заслужено дало йому місце в збірній і путівку на Олімпіаду. Звідти спортсмен привіз свою першу визначну нагороду – срібло за друге місце у командних змаганнях рапіристів.

Через рік знову далека подорож аж за океан – в столиці Куби Гавані проходив чемпіонат світу Тут Василь теж здобув срібну медаль, але вже у особистих змаганнях, зате й прийшло перше світове золото у складі команди. Суперники пізнали його силу і дуже не любили зустрічатися з ним, особливо у ближньому бою: його дужа рука часто вибивала рапіру суперника. А у 25 років учень Вадима Андріївського став першою рапірою планети і країни – він переміг на чемпіонаті світу 1971 року у Відні, хоча за два місяці до цього зазнав важкої травми на міжнародних змаганнях в Італії, коли уламок зламаної рапіри поранив йому стегно. Василь зумів переконати всіх – у переможця рани загоюються швидше…Коли наступного олімпійського 1972 року він знову здобув срібну медаль, за Станковичем закріпилося оте прізвисько – «срібна рапіра».

Львівський фехтувальник зумів утриматися у високій спортивній формі ще й до наступного олімпійського змагання 1976 року. Але, він вже був найстарший в команді і, на перші місця почали виходити інші спортсмени. Василь увійшов до фіналу в особистому заліку, де посів четверте місце, ледь не дотягнувшись до п’єдесталу, була четвертою і команда. А ще його попросили виступити у складі команди шпажистів – тут команда вийшла на п’яте місце.

Завершивши чинну кар’єру спортсмена Василь Станкович залишився у фехтувальному світі надовго. Він почав виховувати майбутніх чемпіонів в рідному інституті, почав у школі вищої спортивної майстерності.

Останніми роками Василь Станкович працює за кордоном як тренер: спочатку в Угорщині, дуже фехтувальній країні з великими спортивними традиціями, а потім – в США, до речі, з багатьма іншими тренерами зі Львова, випускниками Львівського інфізу. Він завжди пам’ятає, хто виводив його у чемпіони і щорічно приїздить до Львова на традиційні фехтувальні змагання, присвячені пам’яті свого наставника Вадима Андріївського. Скільки вихованців цього чудового тренера нині передають молоді свій досвід за його методикою у багатьох країнах світу! Але вони завжди домовляються зустрітися у грудні в рідному місті. Наставник виховав із них не тільки чемпіонів, тренерів, викладачів, але й справжніх порядних людей. Таким залишається і його кращий учень Василь Станкович.

“Я не живу минулим. Перемоги забуваються, гострі відчуття тріумфу з роками стираються” – 15 найкращих цитат легендарного Василя Станковича

Сьогодні, 25 квітня, виповнилося 74 роки Василеві Станковичу – легендарному українському фехтувальнику, дворазовому срібному призеру Олімпійських ігор (1968, 1972 – командна рапіра), п’ятиразовому чемпіону світу (1971 – індивідуальна рапіра, 1969, 1970, 1973, 1974 – командна рапіра), Заслуженому майстру спорту СРСР, вихованцю Львівського інституту фізичної культури. З нагоди уродин видатного майстра ми підготували 15 найкращих цитат з його попередніх інтерв’ю.

Чому обрав саме фехтування? Це все випадок. Уявіть собі простого закарпатського хлопця, який вступав до Інфізу на факультет спортивних ігор. Але футболіста з мене не вийшло. Запропонували змінити спеціалізацію, хоча три роки грав у футбол за команду Львівського інфізу. Мені дуже пощастило, бо потрапив до видатного тренера Вадима Андріївського. Він мені й відкрив світ фехтування на рапірах. Вже 1968 року у складі збірної СРСР потрапив на Олімпіаду в Мехіко. Саме там став чемпіоном наш земляк-шабліст Віктор Сидяк, якому потім запропонували кращі умови в Мінську.

На мою думку, на той час збірна Союзу з фехтування на рапірах (Віктор Жданович, Герман Свєшников, Віктор Путятін, Юрій Чиж, Олександр Романьков, Володимир Смирнов) була найсильнішою за всю історію цього виду спорту – упродовж десяти років виборювала звання чемпіонів світу. Були моменти підйому у шаблістів, шпажистів, рапіристок, але чоловіча рапіра не мала рівних у світі. На жаль, у фіналах олімпіад ми двічі поступалися – спершу французам, а потім – полякам.

Щоб виграти змагання такого рангу, як чемпіонат світу чи Олімпійські ігри, недостатньо просто бути сильним. Фехтування – це гра, де потрібна частка везіння. Завтра може видатись, що вчорашній чемпіон не заслуговує на таке звання, що він переміг лише тому, що змагався у певний час у певному місці з певним суперником, і поєдинок судив саме той суддя, а не будь-хто інший. Якщо б змагання з тим же складом учасників провести наступного дня, то чемпіони і переможені швидше за все помінялися б місцями. Десятки факторів впливають на перемогу і другорядних серед них немає.

Що мені завадило перемогти на Олімпіаді? У 1968 році я не був найсильнішим, моїми суперниками були фехтувальники, віртуозніші за мене. А через чотири роки свою роль відіграв суддівський фактор: дві помилки арбітра в одному поєдинку зовсім вибили мене з колії. Спочатку було гірко і прикро. Однак пізніше, коли вже сам став тренером, а потім і суддею, зміг подивитись на ту поразку по-філософськи: суддя – один з найголовніших факторів перемоги або поразки, і на це потрібно зважати. Ідеальних умов не буває. На жаль, мало хто буває готовий до цього. І все одно фехтування – чудовий вид спорту!

Пам’ятаю, колись на турнірі найсильніших фехтувальників СРСР зустрівся на доріжці зі своїм другом Женею Назаровим. Після обопільних атак і зіткнень ми самостійно розійшлись на дальню дистанцію для подальшого продовження поєдинку. Але суддя вирішив пожартувати над нами і не зупинив двобій. Дивиться на нас із посмішкою і чекає на наші дії. Я тоді сказав другу: „Женю, підійди до мене”. Він підійшов на півметрову 10 відстань, і я наніс йому укол: „Женечко, 1:0 на мою користь”. Він здивовано повертається до судді, і той зараховує укол. Потім, звичайно, відмінили це рішення, але посміялись на славу.

А найкумеднішою стала наша командна перемога на чемпіонаті світу-1974 у Франції. Мені як найкращому командному бійцю (я тоді за весь турнір не програв жодного поєдинку) вручили десятилітрову пляшку шампанського. Ну як таку двадцятикілограмову «ляльку» (у мене є фото, де я тримаю ту пляшку, наче дитину) везти до Львова? Тож ми з хлопцями запросили дівочу команду і відкоркували шампанське. Наступного ранку ніхто з нас не вийшов з номера. На щастя, чемпіонат уже завершився.

 

У Франції якось весело фехтувалося. Одного разу на турнірі Ромеля, який мав статус етапу Кубка світу, я вилетів з першого кола. Засмутився, пішов у роздягальню і вдягнув костюм з краваткою — це ж був сам Париж. Та проходячи повз зал, почув власне прізвище: мене викликали на доріжку. Виявилося, виводячи протокол, суддя помилився. А коли результати перевірили, з’ясувалося, що я таки пройшов до наступного туру. Арбітр, побачивши мене при параді й у краватці, аж зблід. А отямившись, крикнув, аби через три хвилини я був на доріжці зі зброєю. Найсмішніше, що я став переможцем турніру. У ті часи не було суперника, з яким я боявся фехтувати. Я прагнув боротьби, у мене взагалі страху не було.

Коли вирішив, що настав час зачохлити зброю, зібрав усе, що мав, у фехтувальну сумку. І віддав її хорошому приятелю Беляєву зі словами: «Бери і назад мені ні в якому разі не віддавай. Навіть якщо проситиму і молитиму».

Працював тренером у Львівській ШВСМ, збірній республіки, а наприкінці 80-х тренував у збірній СРСР – аж до Сеула-88. Сподівався поїхати на цю Олімпіаду, але за три дні до від’їзду мені повідомили, що моя особова справа десь “затрималась” у Москві, тому, мовляв, у Корею поїдуть столичні функціонери. Я тоді образився і погодився на роботу в Угорщині.

З нашими фахівцями угорці охоче підписували контракти. А коли у клубі мої учні почали перемагати на європейських першостях серед кадетів та юніорів, мене запросили очолити угорську збірну. Рада тренерів зібралася у залі подивитися, як я даю індивідуальний урок. Колеги сіли півколом, а я з учнем готувався до виходу на доріжку. І тут повз нас пролітала муха. Я рефлекторно збив її клинком. Усе, що потім відбувалося у нас на доріжці, угорців більше не цікавило (сміється). Угорські рапіристи в особистому й командному заліку стали чемпіонами Європи. Ні до нашої співпраці, ні після неї їм так і не вдалося повторити того результату. За методикою, яку я приніс у збірну Угорщини, там працюють і дотепер…

Українці перемагають завдяки тренерам-ентузіастам, які ще залишилися у країні, та власному фанатизму. Утім, якщо у нас надалі народжуватимуться такі самородки, як Ольга Харлан чи Андрій Орликовський, українське фехтування неможливо буде знищити.

Я не живу минулим. Перемоги забуваються, гострі відчуття тріумфу з роками стираються… З давніх часів чомусь найбільше запам’яталися поразки. Одна й досі гризе мене. За всю командну першість Олімпійських ігор 1976 року я програв лише один двобій. А команда залишилася на четвертому місці. У півфіналі ми поступилися німцям, а у «бронзовій» зустрічі — французам… На тій Олімпіаді я був у найкращій своїй формі. В особистому заліку пройшов до фіналу, але через суддівську помилку залишився без нагороди (у ті часи шестеро учасників фіналу змагалися за коловою системою). Якби мені дозволили тоді перемогти Фабіо Даль Дзотто, я би взяв участь у перебої за «золото». А так чемпіоном став француз. Мені ж дісталася «дерев’яна» медаль.

У мене український менталітет. Мене виховували на наших традиціях, в Україні сформувалась моя особистість. Я повністю усвідомлюю, заради чого я туди поїхав (Василь Станкович 12 років працював тренром власному фехтувальному клубі Maestro Fencing Club в США – Авт.) і що робитиму, коли повернуся назад (повернувся в кінці 2016 року – Авт.). Доки є здоров’я, зароблятиму гроші там, а витрачатиму їх тут.

Коли виступав сам, друзів-суперників було багато. Але з кожним роком це коло звужується, кожен переймається власними проблемами. Хоч залишились, звичайно, добрі друзі в Угорщині, Польщі, Україні. Що мене здивувало, так це те, що більшість моїх українських друзів та друзів з країн колишнього Союзу опинились у США. Не так давно (інтерв’ю 2006 року – Авт.) я зібрав за одним столом в Америці 16 фехтувальників з одного лише Львова! Ми жартома назвали цю вечірку виїзним засіданням Львівської федерації фехтування. Між іншим, ці люди – найкращі тренери Штатів, вони виховали чемпіонів та призерів чемпіонатів світу та Олімпіад. А минулого року (2005 – Авт.) львів’янина Михайла Петіна офіційно визнали найкращим тренером США з фехтування. Я пишаюсь нашою фехтувальною школою, з гордістю говорю, що я зі Львова, з України.

Набридло працювати у тому шаленому темпі (в США – Авт.). Було за щастя, коли доводилося навчати фехтування «лише» десять годин. Зазвичай 12-13 — і так щодня. Тому без зайвих сентиментів закрив свій клуб і сів на літак до України. Ми з дружиною давно готувалися повертатися додому. Нас утримували сумніви, чи зможе донька самостійно жити у Штатах. Та Марія вступила до Технологічного інституту Нью-Джерсі на факультет внутрішнього й зовнішнього дизайну, провчилася рік і запевнила нас, що є самостійною людиною.

Підготував Василь ТАНКЕВИЧ, відділення НОК України у Львівській області