20-21 липня у Харкові відбувся другий етап жіночого чемпіонату Європи-2019 з регбі-7 у дивізіоні “Гран-Прі”. Українки виступили невдало – програли усі свої матчі і зайняли останнє (12-те) місце, таким чином повернувшись у дивізіон “Трофі”. Аналогічно наша команда виступила в кінці червня під час першого етапу континентального чемпіонату у Франції. Про дебют збірної України в елітному дивізіоні “Гран-Прі” сайту відділення НОК у Львівській області розповіла єдина львів’янка у збірній, гравець команди Суперліги “Левиці”, 21-річна Наталія Козачук. Вона є унікальною спортсменкою, адже одночасно виступає ще і за національну збірну України з хокею.
– Наталю, на чемпіонаті Європи розігрувались ліцензії на Олімпійські ігри 2020 року. Які місця для цього треба було посісти?
– Призери точно потрапляють на Олімпіаду. Хто ще – чесно кажучи, не знаю. Взагалі цьогорічний чемпіонат Європи складався з двох турів. Перший ми відіграли у Франції – на жаль, теж все програли. А в Харкові був другий тур. В нас був шанс залишитись в дивізіоні “Гран-Прі”, якщо б ми успішно відіграли у Харкові. Але як показала гра, ми ще не дотягуємо до елітного рівня. В усіх компонентах були недопрацювання, відповідний і результат.
І все-таки Англія, Франція – це країни, в яких регбі національний вид спорту. Там дівчата змалечку приходять в регбі. І в збірну потрапляють з величезним досвідом. Там інший рівень. Сподіваюся, в Україні теж буде розвиватися регбі і з часом у нас буде не гірша збірна, ніж названі.
– В групі ви програли трьом збірним з великими рахунками (сумарно 0:118), а самі не могли занести жодного м’яча за лінію. Руки не опускалися від того, що були “дівчатками для биття”?
– Звісно, це неприємно. Але професійний спортсмен не має права опускати руки. Я вважаю, що для спортсмена найголовніше – не здаватися, який би рахунок не був. Ну, так сталося – значить, треба більше старатися, працювати.
– Ви опускаєтесь тепер у нижчу регбійну лігу – “Трофі”. З цим і втратили право поборотися за олімпійські ліцензії?
– Ні, команди з дивізіону “Трофі” також борються за ліцензії.
– У вас ще залишаються шанси здобути ліцензію чи, зважаючи на рівень гри команди, це буде нереально?
– Якщо оцінювати реально, я насправді не думаю, що ми встигнемо настільки додати у майстерності щоб здобути путівку на Олімпіаду. Наразі, на жаль, ми суттєво програємо ТОП-командам.
– Чому так?
– Всі дівчата ходять ще десь на роботу, тому що регбі – не є їхній основний заробіток. Не завжди вдається вирватись на тренування. А відповідно і рівень падає. Збірниці мають ставку 4 тис. грн. Але це не є великі кошти для дорослої людини, треба ще десь працювати.
– Яка географія учасниць збірної? Чи є базове місто?
– Наразі Київ найбільше представлений у збірній – 5-6 гравців. Троє гравців було з Одеси, з Харкова було дві дівчинки і я одна зі Львова.
– Ви – фактично єдина представниця заходу України у збірній. Як вдалося вийти тут на рівень збірної і отримати запрошення в головну команду?
– Зарекомендувала себе на чемпіонаті України. Тренери збірної запримітили мене на іграх і запросили у головну команду. Перший мій досвід – це турнір у Франції в травні, де грали не тільки європейські збірні. Там зіграла, тренерському штабу моя гра сподобалася і в подальшому мене теж залучали до збірної.
– Розкажіть, які досягнення маєте на клубному рівні?
– Ми ставали чемпіонками вищої ліги. Зараз граємо в Суперлізі. Тут грає п’ять команд з Києва, Харкова, Одеси, Тернополя і Львова. В нас зараз іде запекла боротьба з Тернополем за четверте місце і за право залишитись в Суперлізі.
– Хто опікується командою “Левиці”? Чи є достатній інтерес до регбі, фінансова база щоб команда розвивалась?
– Ми в підрозділі Львівського комунального закладу “Клуб ігрових видів спорту”. В ньому ми, чоловіча команда “Сокіл”, жіноча команда вищої ліги “Академія сухопутних військ”. Ми всі, як одна команда. Раніше “Левиці” були незалежною командою, але прийняли рішення, щоб ми ввійшли у склад “Клубу ігрових видів спорту”. Опікується командою менеджер Северин Шкільник. Нашим головним тренером є діючий гравець “Сокола” Артем Глинка.
– На якому рівні зараз забезпечення команди?
– Ми тільки в цьому році увійшли в “Клуб ігрових видів спорту” і почали відчувати різницю. Нам зразу видали костюми. Трошки інший рівень, ніж раніше було. З аматорського рівня ми тепер перейшли на напівпрофесійний.
– Ви згадали про костюми. А от костюм збірної до Львова ви так і не привезли.
– Так, справді, ми віддали ігрову форму. Тому що в ній ще, наприклад, хлопці U-18 будуть грати (сміється). Це сміх і гріх, але поки так. Федерація регбі не є достатньо багата.
– Правда, що в Харкові гравці нашої збірної вболівали за Росію у фінальному матчі проти Франції, який завершився перемогою росіянок – 12:5?
– Так, було таке. Можливо, через те, що у наших дівчат багато подруг у збірній Росії. А ще вони хотіли показати, що спорт і політика – різні речі, і що росіянки теж хороші люди, що ми з ними дружимо. Треба врахувати, що всі дівчата зі сходу України. І якщо в нас на заході України до цього інше ставлення, то вони вважають: а чому ні? В мене насправді щодо цього своє бачення. Я не зовсім це розумію, я проти цього.
– А харківські вболівальники теж уболівали за Росію?
– До речі, ні. Можливо, деякі. Але вони не кричали “Росія” – навіть ті, хто приїхав з Росії. Вони поіменно кричали. В якийсь момент вони заспівали пісню “Калінка-Малінка”, а наші вболівальники почали кричати “Путін – х.ло!” (сміється). Перекричали їх.
– Коли будуть наступні змагання з регбі?
– Щодо клубу, то в серпні поїдемо на турнір в Одесі. А з вересня відновиться чемпіонат України, тому що ми граємо весною і восени. Збірна найближчим часом зіграє на турнірі в Дубаї – це буде взимку. А наступний чемпіонат Європи відбудеться влітку 2020 року. Як і ліцензійні турніри на Олімпійські ігри теж відбудуться наступного року.
– Наталю, ви успішно поєднуєте регбійну кар’єру з хокейною. Як так сталося? Це досить рідкісний випадок бути гравцем збірної у двох різних видах спорту.
– Хокеєм я почала займатися з дитинства, тому що в мене батько хокеїст. Скажімо так, пішла його стопами. А в регбі прийшла 2015 року. Було літо, міжсезоння і я думала, куди себе прилаштувати. Якось спитала знайомого регбіста, чи є у Львові жіноча команда. Він відповів, що є. Я пішла спробувала, побігала. Зразу тренеру сподобалась і він запропонував залишитись. А найголовніше – мені самій сподобалося. І тепер в мене взимку хокей, а в інші пори року – регбі (сміється). Так поєднала.
– Вони доповнюють один одного?
– Однозначно. Тому що деякі якості на хокеї розвиваєш, деякі на регбі. Вкупі виходить дуже хороший тандем.
– В хокеї ви на воротах стоїте, в регбі бігаєте…
– В регбі я граю в так званій сутичці. Входимо в сутичку і стараємося одні одних перепхати. А в хокеї на мені велика відповідальність. Оскільки я воротар, мою помилку зажди видно. Сенс моє гри в хокеї – врятувати команду. А спільне, як і в будь-якому виді спорту, – перемогти і допомогти своїй команді.
– Якщо брати світову кваліфікацію. Яка наша збірна – хокейна чи регбійна – вище у ній?
– На даний момент збірна з регбі вище. Тому що хокейна збірна тільки з минулого року почала виступати на чемпіонаті світу, виграла кваліфікацію і пройшла далі.
– В Південно-Африканській Республіці це сталося. Ви там не брали участь. Чому?
– Через запалення легенів, на жаль, не змогла. Поїхала не в ПАР, а в лікарню. Хоча на збори прибула, але там мені стало погано. Наступний чемпіонат світу відбудеться 2020 року в Ісландії. Сподіваюся, там вже ніщо не завадить виступити.
– В хокеї на клубному рівні у вас чимало титулів, медалей. За кордоном, зокрема. Розкажіть про це.
– Так вийшло, що коли я починала грати, жіночого хокею в Україні практично не було. Було пару дівчаток в різних областях, які грали з хлопцями разом. І коли хлопчача команда розпалася, мені треба було вирішувати: або закінчувати з хокеєм, або їхати за кордон і шукати жіночу команду. В 14 років я поїхала в Мінськ. І з того часу чимало пограла в Європі. Ставала чемпіонкою Білорусі, Латвії, Європейської жіночої ліги, віце-чемпіонкою Польщі і України, бронзовою призеркою чемпіонату Словаччини. А цього року стала чемпіонкою Словаччини у складі команди “Попрадські Лисиці”. Також виступала у Швеції і Швейцарії.
Цього року я закінчила Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського. Думаю про роботу. Можливо, навіть вже залишуся у Львові і тут працюватиму. Бо жіночий хокей, як і жіноче регбі, навіть на клубному рівні в Європі не оплачується. Всі дівчата десь працюють чи навчаються, а у вільний час ходять грати в хокей.
– Яка у вас мотивація займатися тими видами спорту, які не дають належного фінансового прибутку?
– Хочу самореалізуватися в спорті, показати, що можу. До того ж, мені це просто подобається. Це приносить задоволення. І спорт – це друзі, спілкування. В мене завдяки спорту найкращі друзі зі всього світу, з якими я спілкуюсь. Якщо спортом займаєшся з дитинства, то звикаєш, не можеш без цього. І, відповідно, якщо ти цим займаєшся, то хочеш досягнути якихось результатів. Навіть якщо за це не отримуєш ніяких грошей.
– Наталю, і останнє запитання: як це грати за головну команду країни – що у регбі, що в хокеї? Які це відчуття?
– Це гордість, що можеш представляти свою країну на міжнародному рівні. З дитинства мала мрію грати саме за збірну України. Коли за тебе всі вболівають, коли відчуваєш підтримку всієї країни. Для мене це казково і я пишаюся, що представляю Україну.
Василь ТАНКЕВИЧ, Юрій ТУРЯНСЬКИЙ