Ярослав КЕНДЗЬОР: «Переконаний, що Україна мала шанс виступати самостійною командою вже на Олімпійських іграх 1992 року в Барселоні»

22 грудня олімпійська родина відзначатиме 30-ліття створення Національного олімпійського комітету України. Саме цього дня, 1990 року, в актовій залі тодішнього Київського інституту фізичної культури (нині – Національний університет фізичного виховання і спорту України) відбулася Асамблея засновників Національного олімпійського комітету України, яка проголосила створення НОК України, ухвалила Статут Комітету, а також вибрала членів НОК України у кількості 84 осіб. Того ж дня відбулася перша сесія Генеральної Асамблеї НОК України, у роботі якої взяли участь 73 члени НОК України та 88 делегатів Асамблеї засновників НОК України, які не були обрані до складу НОК України. На цьому засіданні першим президентом НОК України було обрано дворазового олімпійського чемпіона, уродженця Львівщини Валерія Борзова. Серед учасників цієї історичної події був депутат Верховної Ради УРСР, львів’янин Ярослав Кендзьор, якого було обрано членом першого складу НОК України. Він і поділився з читачами сайту відділення НОК України у Львівській області своїми спогадами про ті часи.

– У Верховній Раді УРСР, яка розпочала роботу 15 травня 1990 року, я увійшов у комісію з питань культури і духовності, – пригадує пан Ярослав. – Її очолив Лесь Танюк, а я був обраний заступником голови. Наша комісія (невдовзі комісії перейменували на комітети), зокрема, займалася питаннями фізичної культури і спорту. Оскільки серед членів комісії я виглядав нібито найбільш спортивним, то мені і доручили займатися проблемами фізичної культури і спорту.

Скажу, що тоді, коли в Україні формувався Національний олімпійський комітет, то увага до нашого парламентського комітету була дуже велика з боку працівників сфери культури. Я пригадую, що на засідання щодо формування НОК було запрошено трьох народних депутатів – мене, Анатолія Матвієнка і Віктора Пауля. І тоді, коли президентом НОК України був обраний Валерій Борзов, я був включений у склад членів НОК, як представник парламенту і відповідної парламентської комісії.

Тоді не було відомо, чим мав би займатися НОК, тому що існував ще Радянський Союз. Я пригадую дискусії, які йшли в кулуарах цього засідання. Ніхто собі не уявляв, що має робити наш НОК, зважаючи на ті реалії, які існували. І тільки після 24 серпня 1991 року, коли було проголошено Незалежність України, питання стало руба. Я не один раз зустрічався з Валерієм Борзовим. Говорив про те, що треба виходити на Міжнародний олімпійський комітет, поїхати в Лозанну, де знаходиться штаб-квартира МОК, і ставити питання про самостійну участь України в міжнародних змаганнях, зокрема, на найближчих Олімпійських іграх в Барселоні 1992 року. Якось мені зателефонував Валерій Борзов і повідомив, що в Лозанну на засідання МОК запросили українську делегацію і в її склад включили мене. Дуже добре пам’ятаю цю поїздку. Нас поїхало п’ятеро. Це було в березні 1992 року. І всю дорогу – і в літаку, і потім в готелі – я буквально не відступав від Борзова, постійно тиснув на нього. Казав, що ми маємо союзників і прихильників серед країн колишнього СРСР, які також хочуть самостійно поїхати на Олімпіаду-1992. І ми маємо все зробити, наполягати перед керівництвом МОК щоби Україна отримала таке право.

– Як він реагував на ваші слова?
– Він побоювався і собі не уявляв, як це Україна може виступати окремою збірною. Я переконаний, якби тоді позиція Борзова – а він був авторитетом, дворазовим олімпійським чемпіоном, до нього дослухалися – була наступальна, принципова, наполеглива, Україна (і не тільки Україна) вже могла би самостійно виступати на Олімпійських іграх 1992 року в Барселоні. Я бачив, що він абсолютно не сприймає цієї ідеї. Переконаний, шанс був. Були союзники, прихильники, але не було позиції України. І це спричинило рішення МОК щоб республіки колишнього СРСР виступали «Об’єднаною командою». Ми тоді навіть посварилися з Борзовим. Для МОК цей варіант був найпростіший. А тим паче, вони бачили, що не наполягає ніхто особливо. І тому ми першу Олімпіаду після відновлення нашої державності провели в такому невизначеному статусі.

– Хочу повернутися в 1990 рік. Знаю, тоді йшла боротьба між прихильниками ідеї незалежного від Москви НОК і тими, хто хотів бачити наш НОК філією олімпійського комітету СРСР. Чи пригадуєте якісь деталі тої боротьби?
– Я це дуже добре пригадую. Чому не було позиції української делегації в Лозанні? Бо всі були дуже «зав’язані» тим спортивним життям з Москвою. І тренери, і спортивні керівники, зрозуміла річ, якісь серйозні проблеми вирішували там у Москві, в союзному спорткомітеті. І в кожного було це ідіотське: «Ну як ми можемо це все розірвати?» Була ментальна прив’язка до Москви. І у Валерія Борзова, зокрема, вона явно простежувалася. Він був не готовий до усвідомлення, осмислення того, що ми вже маємо свою державу. І ця звичка, ця ментальна прив’язка до Москви нам довго ще заважала. Пригадую, навіть на засіданнях нашого НОК все робилося з оглядкою на Москву, на те, як Москва на щось подивиться, як вона буде реагувати на якесь наше рішення. Ця наша врощена власна неповноцінність, меншовартість спрацьовувала ще впродовж багатьох років.

– У Львові був потужний рух за незалежність НОК. Той же Мирослав Герцик був одержимий ідеєю незалежного НОК. Крім того, у Львові діяла Українська спортова асоціація (УСА), яка об’єднала представників спорту, інтелігенції, науковців, журналістів, проводила резонансні заходи. В той час активізувались українські спортові традиції Галичини, відроджувались славні сторінки дорадянської спортової історії, налагоджувались взаємини з українською діаспорою тощо. Очевидно, були причетні також до цього руху?
– Мало того, на мене поклали обов’язки керівника УСА, яка активно співпрацювала з Українською Спортовою Централею Америки і Канади (УСЦАК). Я десь рік чи два покерував і попросився з цієї посади через велику завантаженість у Верховній Раді.

– Пане Ярославе, як загалом оцінюєте цей пройдений шлях НОК за 30 років?
– Звичайно, НОК України пройшов великий, непростий шлях від свого утворення і становлення до нинішнього стану. Було чимало досягнень, але було б ще більше, якби Україна, як держава, була у кращому стані в плані економіки, якби держава могла більше уваги приділяти розвитку спорту.

Продовження інтерв’ю з Ярославом Кендзьором буде опубліковано невдовзі.