Олена Костевич: “Сама не повірила, що встановила рекорд”

24/07/2019

Одна з найтитулованіших пістолетниць світу, олімпійська чемпіонка та найкраща спортсменка України за підсумками 2018 року Олена Костевич привідкриє таємниці свого спортивного та особистого життя у програмі “Тайм аут з Юрієм Турянським” на телеканалі ZIK. Пропонуємо вашій увазі текстовий варіант інтерв’ю.

Довідка. Олена Костевич. З 11 років займається кульовою стрільбою. Олімпійська чемпіонка (2004), дворазова бронзова призерка Олімпійських ігор (2012), чемпіонка світу (2002, 2018), чемпіонка Європи (2015, 2016). Заслужений майстер спорту України. Член збірної України, лейтенант СБУ.

– Хотів би почати нашу розмову з такого цікавого факту, що Олена Костевич свого часу встановила рекорд, який вже ніхто не зможе побити, вибивши 399 очок із 400 можливих. Розкажи нам, будь ласка, про це своє досягнення.

– У мене багато вагомих здобутків і одне із найкращих моїх досягнень – це рекорд, який залишиться в історії стрілецького спорту, як неофіційний рекорд, тому що в нас змінилися правила змагань і цей рекорд вже ніхто не зможе побити. І цьому рекорду навіть заздрять мої колеги, які стріляють гвинтівкою, тому що це нереальний якийсь результат насправді. Багато років рекорд світу тримався на рівні 393 очки і коли я потрапила минулого року 399 очок, навіть сама в це не повірила (сміється).

– І вже після цього програма змінилася і жінки роблять замість сорока – шістдесят пострілів.

– Так, зараз ми стріляємо з чоловіками на одному рівні. Гендерна рівність, так би мовити. Нас порівнюють з чоловіками, але я все ж таки вважаю, що в нас різні природні дані.

– Взагалі, чоловікам легше досягнути успіху в цьому виді спорту, в кульовій стрільбі?

– Я думаю, що це єдиний вид спорту, в якому жінки можуть боротися на рівні з чоловіками (сміється).

– …Що ви впродовж своєї кар’єри і неодноразово доводите. Дуже цікаво, в 17 років стати чемпіонкою світу на перших ваших таких знаменних, серйозних змаганнях у Лахті, Фінляндія. Це було у 2002 році, ви приїхали 17-річною дівчиною і повернулися в Україну, до рідного Чернігова, вже чемпіонкою світу. Як себе відчувати чемпіонкою світу в 17 років?

– Наймолодшою чемпіонкою світу в нашому виді спорту, до речі. До цього часу в нас не було таких молодих чемпіонок світу. Були чемпіони Олімпійських ігор в 16 років і у 18, а власне чемпіонів світу нікого молодшого за мене не було. Тодішній головний тренер Кукса Анатолій Павлович омолодив збірну команду і виставив мене на той чемпіонат світу за дорослих. І я стала наймолодшою чемпіонкою.

– Через два роки ти їдеш в Афіни і здобуваєш олімпійське золото…

– Ну, їхала не за золотом, точно (сміється). Їхала побачити Олімпійські ігри і подивитися на цю атмосферу. Їхала спробувати себе в тих умовах, на тих змаганнях. Мені казали, що це щось інше (сміється).

– Щось інше, ніж чемпіонат світу? Є різниця між чемпіонатами світу та Олімпійськими іграми?

– В нашому виді спорту, так. Тому що чемпіонат світу – це як звичайні змагання, але серед багатьох країн світу. А все ж таки Олімпійські ігри – це інше. Інше за організацією, і за атмосферою. Тому порівняти Олімпіаду з чемпіонатом світу не можна.

– Олімпійські ігри є найвеличніші змагання?

– Так.

– Отже, в 19 років у Олени Костевич вже два найвищих титули. А далі зі змінним успіхом. У 2005-2006 роках немає значних досягнень, до яких так швидко молода Олена Костевич звикла. Потім у 2007 році ти стаєш призеркою на Універсіаді у Бангкоку. І після того у 2008-2010 роках знову без медалей. А на Олімпіаді 2012 року ти здобуваєш дві бронзи. І вже поступово знову доводиш те, що ти лідер в кульовій стрільбі. Ти пройшла цей шлях між 2002 роком, коли ти стала вперше чемпіонкою світу і 2018 роком, коли через 16 років знову довела, що є найсильніша в світі. Що ти відчувала, з чим стикнулась, які життєві випробування отримала, як перемагала себе протягом цієї довгої дистанції?

– Про 16 років розказати за 15-30 хвилин дуже важко. Я думаю, що становилася не тільки як особистість, а й як спортсменка. Багато було різних переживань і різних емоцій в той час. І все ж таки я шукала себе, по-перше, як спортсменка. Я думаю, мені вдалося побороти цю таку зіркову хворобу, яка була, можливо, після Олімпійських ігор в Афінах, тому що все ж таки мені тоді було 19 років і дуже важко емоційно цей період було пережити. І після Олімпіади тренер мені сказав: ну все, тепер ти будеш стріляти. Ніби все починається. А в мене було таке відчуття, ніби життя закінчилось. Я – молода людина, але немає вибору. В людини, я вважаю, завжди повинен бути вибір. А було так, ніби хтось за мене вже обрав долю. Я, як могла, шукала себе в інших ролях, сферах. Щось пробувала нового, але я завжди поверталася до тиру і розуміла, що це моє призначення. Вважаю, що це зрозуміла вчасно і вже почала робити висновки і все ж таки обрала правильний шлях, що потім призвело до багатьох здобутків. І останній чемпіонат світу показав, що я дійсно зробила правильний вибір. Перший чемпіонат світу я виграла з пневматичної зброї, а другий чемпіонат світу з малокаліберної зброї. Мені завжди тренер казав, що до малокаліберної зброї треба дорости. От, можливо, я за ці 16 років просто “доросла” до чемпіонки світу з 25 метрів (сміється).

– Так як вундеркінд: швидко виросла, а потім довелося заново виростати. І це, я думаю, була надзвичайно виснажлива праця, ці роки після олімпійської медалі, після 2005 року. А які були ідеї стосовно занять чи іншими видами спорту чи занять іншою галуззю? Де ти себе встигла попробувати за ті роки? Але ти в той же час не залишала кропітку працю в тирі.

– Я навчалася ще. Закінчила Чернігівський педагогічний університет, закінчила в Києві магістратуру Київського національного університету технологій та дизайну. Тобто в мене був за плечима достатньо високий рівень освіти. Тому я могла обрати, далі піти в банківську сферу і спокійно собі працювати, а не наживати собі сивого волосся в спорті.

– Тобто поміж тренуваннями ти займалася освітою і готувала собі такий ніби запасний варіант щоб у випадку закінчення своєї спортивної кар’єри могти розпочати свою іншу кар’єру?

– Так, я могла це спокійно зробити, тому що мені було 20 років і молоді люди в цей час тільки починають працювати і шукати себе десь. Тому в мене був такий широкий спектр дій, що я можу зробити.

– Це ти підтверджуєш слова, які мені нещодавно сказав Володимир Кличко: “Після завершення своєї спортивної кар’єри вже пізно думати про свої подальші справи”.

– Ну, якщо закінчувати в 40, то точно пізно (сміється).

– Але твій вид спорту такий, що довгий час можна триматися в обоймі і підтверджувати дуже високе реноме, дуже високий рівень і ти своїм досвідом, кар’єрою показуєш, що це власне так, адже ти пів віку свого, 17 років, вже на вершині спортивної слави і спортивних досягнень. Тобі зараз 34 роки, а ти в 17 вже була чемпіонкою світу. Я переконаний, що велика роль тренера – пана Ігоря (Чередінова – авт.) – є у твоєму зростанні. Розкажи, будь ласка, про ваш зв’язок, про вашу взаємодію, як ви один одного розумієте. Я знаю, що деколи тренер більше хвилюється, ніж спортсмен, того не видаючи, а потім вже десь за кулісами, чи як пан Ігор казав, після Олімпіади в Ріо, як він переживав, але не подавав вигляду. Розкажи про вашу співпрацю з тренером.

– Тренер – дуже важлива людина в моєму житті, тому що він мене навчив всього, чого я вмію. Те, що я отримала досвід на змаганнях, це було вже після того. Для мене ця людина, як другий тато, тому що ми проводили багато часу разом, інколи я менше бачила своїх батьків, ніж його. А він також свого сина менше бачив, ніж мене. З моїх 11 років ми разом і вже протягом майже 23-х років. Звісно, інколи було важко у відносинах, тому що і я росла. Але ми якось так все гладко вирішували всі питання. Інколи просто мовчали, але це мовчання було таке дуже змістовне. Інколи не треба говорити, а просто помовчати. Тренер завжди був зі мною, на всіх змаганнях з початку і до сьогоднішнього часу. Він був завжди поряд, і коли мені потрібна була підтримка. Я завжди знала, що можу повернутися і він завжди чи заспокоїть, чи вкаже на якісь там мої помилки в техніці, чи щось ще. Я дуже довіряю цій людині.

– Отже Ігор Чередінов – єдиний тренер Олени Костевич за всі роки її тренувань, змагань, звершень, випробувань. Коли тобі було 11 років мати привела тебе в тир. Така цікава історія: чи то мати прийшла навчитися стріляти сама і заодно ти спробувала. Розкажи, як це відбувалося.

– Так, ми проїжджали повз тир в Чернігові – я пам’ятаю, як сьогодні – і мама захотіла заїхати і постріляти. Не знаю, чого їй так захотілось. Ми прийшли і нас зустрів Ігор Чередінов. Це була така раптова випадковість, тому що його теж багато часу не було – він виїжджав на змагання зі своєю дружиною. Тобто зірки в цей момент зійшлися (сміється). Коли він побачив мене в одинадцятирічну, сказав: дівчинка замала, а мама трохи застара (сміється). Тому запропонував почекати, коли дівчинка трохи виросте і спробуємо. Так я ходила один-два рази на тиждень спочатку, а потім вже частіше. В той час я займалася ще великим тенісом і через два роки мені потрібно було обирати, тому що навчання в школі і два види спорту я фізично не могла би потягнути. І я все ж таки зробила вибір на користь кульової стрільби. Я думаю, що це правильно було, тому що в мене було відчуття, що великий теніс і тренер, з яким я займалася, було не те, що я хотіла на той час. Від тренера я хотіла щоб була така чіткість, зрозумілість – коли приходити на тренування, що робити. Все це я побачила в своєму тренері Ігореві Чередінову в тирі.

– Ти відчувала цю потребу в дисципліні, в графіку тренувань вже в 12-13 років? Відчувала, що це важливо.

– Мені подобалась атмосфера спокою в тирі. Тому що на той час мало хто займався спортом. Я була і ще дві дівчинки, старші за мене. І ми тільки втрьох ходили на тренування. І їздили на змагання теж. Вони пішли далі вчитися, а я залишилась і майже сама тренувалася. Інколи мене тренер запрошував і в суботу, і в неділю тренуватися. Він працював, а я приходила просто тренуватися. Він казав, що робити і я сама в залі просто тренувалася.

– Тобто стрільба – це вже як образ життя?

– Так. Вже організм настільки привик до тренувань, що це як наркотик такий (сміється).

– Що для тебе спорт?

– Це життя.

– З Ігорем Чередіновим зрозуміло. Він значну, левову частку відіграв у твоєму становленні. Яка роль батьків у твоєму становленні, як спортсменки?

– Більшу роль зіграла мама. Все ж таки мама і дитина – це така невидима пуповина, вона все ж таки існує. І мама для мене була протягом багатьох років як куратор (сміється). Вона була завжди зі мною і завжди підтримувала. І на перші мої змагання вона сіла за кермо і привезла мене на змагання. Батько дав мені такі правильні установки: щоб я була спокійна, врівноважена. Ми схожі за характером з ним і ми народилися в один день.

– Твій чоловік – уродженець Криму. Живете ви в Австрії і в Україні. У вас народилася чарівна донечка Софійка у 2017 році. Розкажи про свою сім’ю. І як тобі вдалося, незважаючи на вагітність, на пологи в листопаді 2017 року, взяти золото чемпіонату світу у серпні 2018 року в Південній Кореї?

– Це було несподівано і для мене теж (сміється). Тому що я після народження доньки, в мене майже не було декретної відпустки. Я через два тижні після пологів вже почала тренуватися. Коли доньці було два місяці і два тижні ми перший раз виїхали на змагання. Дякую нашій Федерації, яка зробила всі умови для того щоб я змогла виїжджати з дитиною.

– Тобто ти стріляла і йшла годувати Софійку, таким чином поєднуючи спорт вищих досягнень і материнство.

– Я з одного боку була спортсменкою, а з іншого – мамою. І це майже одночасно, тому що йдучи до старту я могла її два-три рази закачати щоб вона заснула. В неї болів живіт, прорізались зубки. Тобто все це ми пройшли, але на роботі, можна так сказати (сміється). Під час змагань все відбувалося.

– У тебе є ліцензія. Коростильов і Омельчук теж отримали ліцензію. Цікаво, яка буде двійка в міксті?

– На чемпіонаті світу і Європи можна було виставляти по дві команди, але на Олімпійських іграх буде тільки одна команда від країни. Тому тренери подивляться, хто буде з них сильніший.

– Як Олена Костевич ставиться до своїх майбутніх перемог? Ти в них віриш? Ти в них сумніваєшся? Чи є якийсь інший підхід? Ти лелієш ту перемогу?

– Ви правильно задали питання. Все ж таки спортсмен не повинен боятися результату. Тобто зараз є час щоби налаштуватися на позитивний результат, на те, щоби працювати в тому режимі, що це звичайні змагання. Тому що Олімпійські ігри – це завжди багато ажіотажу навколо спортсмена і це інколи вибиває з колії і дуже важко налаштуватися на змагання. І я хочу спробувати ще в п’ятий раз виступити на Олімпійських іграх і щоб вони були успішними.

Юрій ТУРЯНСЬКИЙ

Інші новини

ukУкраїнська