“Ярослав Попович принципово відмовився працювати у Росії”, – батько легендарного велогонщика

04/02/2020

Продовжуємо знайомити Вас з людьми, котрі своїм життям та досягненнями заслужили на особливу увагу й повагу від суспільства. Чи знаєте Ви, що Дрогобич славиться світовим чемпіоном з велоспорту? Ні? Знайомтесь, Ярослав Попович – заслужений майстер спорту, чемпіон світу до 23 років, володар Кубка світу, кращий молодий гонщик «Тур де Франс – 2015», бронзовий призер «Джиро д’Італія», учасник Олімпійських ігор у Пекіні й Афінах. І, це лиш частина зі списку велокар’єри Ярослава.

На жаль, у зв’язку із закордонною зайнятістю Ярослава, зустрітись з велогонщиком нам не вдалось. Проте, Змістовно змогли поспілкуватись з його батьком: Павлом Поповичем – директором Дрогобицької спеціалізованої дитячо-юнацької школи олімпійського резерву з велоспорту «Медик».

– У школі я працюю уже 12-й рік. До мене тут працював, на жаль, вже покійний Ігор Романишин, котрий у 1974 році заснував гурток велоспорту. Сам я велоспортом не займався. Але завдяки Ярославові пересів на велосипед. Минулого року проїхав на велосипеді більш як 6000 км. Живу у Калинові, біля Самбора. Щодня у сприятливу погоду їжджу на велосипеді на роботу. Тільки в одну сторону – 30 км. У вихідні, якщо є бажання, можу проїхати й понад 100 км.

У нас всі тренери приїжджають на роботу на велосипеді. У Дрогобичі, це дуже практично. Тренуються у нас діти з Дрогобича й з інших населених пунктів. У літній період наші вихованці щодня проїжджають понад 100 км за тренування. Відпочивають тільки у вівторок. Їздять навіть у неділю. До речі, у різдвяний період у них вихідний був тільки на Різдво. Хтось, дивлячись на велоспортсменів, думає, що вони просто по трасі катаються. Але, повірте, це надзвичайно клопітка, наполеглива й виснажлива праця.

Ми щороку виховуємо майстрів спорту, наші діти постійно перемагають на чемпіонаті України, завжди є призери й чемпіони. За історію школи було 6 вихованців, котрі брали участь на ЧС. Участь у подібному змаганні – дуже високе досягнення. Фахівець знає, що навіть виграти змагання на область є неабияким досягненням у зв’язку з великою кількістю учасників. А пройти кваліфікацію і стати учасником ЧС – це неймовірні здобутки для наших вихованців. Тисячі спортсменів про це мріють.

Наш вихованець – Ярослав Паращак, родом із села Кульчиці, зараз тренується в Італії в Олівано Локателлі – тренера, котрий виховав Ярослава. Завдяки Ярославові він потрапив у італійську команду. Для себе ми ставимо за мету допомагати нашим вихованцям потрапляти в іноземні команди. Щоб вони розвивались, перемагали й згодом допомагали школі, як зараз робить Ярослав. Обидва Ярослави – Попович і Паращак, це приклад й мотивація для теперішніх наших учнів.

– Пам’ятаєте, коли розпочалось Ярославове захоплення велоспортом?
– Велосипед Ярославу купив мій покійний батько Михайло. І, у дитинстві Ярослав брав участь в одному спортивному заході. Змагався у їзді на велосипеді з дітьми з інших районів і приїхав швидше за всіх. Ще тоді він мав унікальну координацію. Ставав однією ногою на сидіння, тримався за руль й робив так звану «ласточку» у повітрі. Ярослав займався боксом й мав хороші задатки. Певно, якби не пішов на велоспорт, став би боксером. Перші тренування у велошколі розпочав у 12 років. Записався на заняття сам, без відома батьків. Моментами велошколу хотів кинути, бо там абсолютно не було належного інвентарю й сприятливих умов. Та я його підтримував й підштовхував до занять. З часом у Ярослава розпочались перші серйозні перемоги: у віці 19 років його запросила до себе італійська команда, на що він погодився. Це була так звана точка становлення. Після цього розпочався період світової кар’єри й перших великих досягнень.

– Як розповідали, у дитинстві Ярослав завжди був наполегливий й прагнув до своєї цілі. А тепер, як батько, яким бачите Ярослава, яким він виріс?
– Перевага Ярослава в тому, що в нього ніколи не було зірковості. Він завжди був веселий, комунікабельний, без гордині й зі всіма йшов на контакт. Звичайний простий хлопець. І, ставши чемпіоном світу, не змінився й залишився таким дотепер.

За рік професійний спортсмен проїжджає понад 35 000 км. У них буквально все розписано по хвилинах. Один контракт Ярослава налічував 14 сторінок. Наприклад, говорилось про те, що антидопінговий комітет в будь-яку хвилину може навідати його у відпустці. Без різниці, що робить Ярослав і чим він там займається. Але, попри всі турботи, Ярослав завжди знаходить час приїхати додому.

– Як охарактеризуєте розвиток велоспорту в Україні?
– В Україні велоспорт розвинутий достатньо. Але, порівнюючи з іншими європейськими країнами, ми відстаємо на дуже багато. У них є все – бази, інвентар, обладнання. На все виділяються кошти. У нас основна проблема – брак фінансів. Ми маємо багато молодих талантів, задатків, бажання й наполегливості. Але, для повноцінного розвитку потрібна якісна матеріальна база, якої, на жаль, в українському велоспорті здебільшого немає.

– Яка культура наших водіїв на дорогах стосовно велосипедистів?
– На жаль, більшість наших водіїв не вважають велосипедистів учасниками дорожнього руху й не поважають їх. Це говорить про низьку культуру на дорогах й, особливо, у головах людей.

Більший ризик потрапити у біду мають ті діти, котрі у вільний час ганяють на дорогах й вулицях без супроводу дорослих. Наші діти їздять у супроводі тренера й навчені правилам безпечної їзди.

– Чим зараз займається Ярослав?
– Пройшло вже три роки, як Ярослав завершив кар’єру спортсмена. Зараз живе в Італії. Працює спортивним директором своєї команди «Trek Factory Segafredo», що налічує 27 спортсменів й 47 осіб персоналу. Річний бюджет команди мені достеменно не відомий, але приблизно 15 млн доларів на рік.

Розповідає, що директори спокійно не живуть. У період змагань він підіймається у 5-6 год й у 2-3 лягає спати. Адже потрібно спланувати й організувати поїздку, тактику змагань, забезпечити переїзди, тощо. На перегонах все прораховано похвилинно.

Ярославу пропонували громадянство США й Італії – він відмовився. А коли став спортдиректором команди, йому пропонували працювати у Росії за куди більші гроші. Тут Ярослав теж відмовився. Принципово. Це мене дуже тішить. В першу чергу, як батька.
Петро ЮРСА

Інші новини

ukУкраїнська