«Шкодую, що не народився на 20 років пізніше, при Незалежній Україні» – найкращі цитати Юрія Тхоровського з нагоди 70-ліття

12/04/2020

Сьогодні відзначає 70-літній ювілей видатний львівський боксер, дворазовий чемпіон СРСР (1975, 1976), чемпіон Спартакіади народів СРСР (1975), чемпіон Європи серед залізничників (1972), майстер спорту СРСР міжнародного класу Юрій Тхоровський. Міжнародну кар’єру ювіляра зламала радянська система, яка в середині 70-х років минулого століття зробила його «невиїзним». Через це він пропустив чемпіонати Європи 1975 року та Олімпійські ігри 1976 року, хоча був значно сильніший за свого прямого конкурента Валерія Лімасова з РРФСР. Вони зустрічалися тричі і щоразу сильнішим ставав львів’янин. Але через «політику» закордон випускали тільки Лімасова, де він став дворазовим чемпіоном Європи (1975, 1977), а 1976 року представляв Радянський Союз на Олімпійських іграх в Монреалі. З нагоди ювілею пропонуємо вашій увазі цитати з інтерв’ю Юрія Тхоровського журналісту сайту відділення НОК України у Львівській області Василю Танкевичу.

Я сповідував технічний, тактичний, можна сказати розумовий бокс, а не силовий. Хоча майже всі імениті мої суперники були «силовиками». Тим не менше, я в них вигравав по 5:0. Були навіть кумедні випадки. Пам’ятаю, тричі зустрічався з одним московським боксером і тричі вигравав. І коли довелося нам зустрічатися вчетверте, то він просто не вийшов на ринг, знявся зі змагань, кажучи, що навіть не хоче пробувати.

Моїм кумиром був Ласло Папп (угорський боксер, перший в історії триразовий олімпійський чемпіон з боксу – авт.). Він казав: «Думаючий боксер може перемогти більш сильного боксера». І я це взяв на озброєння. Мені не подобалось, коли в бою я завдав допустимо 100 ударів, а мій суперник – 90. Мені краще було, коли б я завдав 10 ударів, а не пропустив жодного, або один-два. Це було гарно, приємно і більш видовищно. Можу це стверджувати, тому що багато призів отримував за найкращу техніку і тактику ведення бою. Найцінніші з них – на Спартакіаді, багато разів на чемпіонатах України, на чемпіонатах Збройних Сил.

Звання майстра спорту міжнародного класу присвоїли за перемогу на Спартакіаді народів СРСР 1975 року в Ташкенті. Цей турнір проводився раз у чотири роки і мав статус чемпіонату СРСР. Там на Спартакіаді, до речі, я захищав честь збірної України, натомість на чемпіонатах СРСР – кольори товариства “Локомотив”, за яке виступав. У першому ж бою на Спартакіаді переміг дворазового чемпіона СРСР, учасника Олімпійських ігор 1972 року, срібного призера чемпіонату Європи 1973 року, росіянина Анатолія Камнєва. Він був нокаутером, прихильником силового боксу. А я сповідував протилежний бокс – технічний, тактичний, розумовий. Кожен бій на Спартакіаді був з якимось відомим боксером. У фіналі я переміг Сурена Казаряна. Але найважчий поєдинок мене чекав у півфіналі з місцевим боксером Абдуллою Кадирахуновим. Зал гудів, як вулик. Я переконливо переміг 5:0, при тому, що раніше йому програвав двічі. Мені довго аплодували глядачі, незважаючи на те, що я виграв у їхнього кумира. Внутрішньо відчув, що я чемпіон Спартакіади лише за місяць, коли прочитав думки спеціалістів про себе в газеті “Советский спорт”. Тоді я зрозумів, що зробив щось надзвичайне для себе.

На чемпіонаті СРСР 1974 року в Іжевську я пробився до фіналу і перед вирішальним поєдинком із казахстанцем Анатолієм Тороповим стався такий випадок. Мій товариш, українець Анатолій Кліманов (дворазовий чемпіон Європи – авт.) повинен був теж боксувати у фіналі. Але мав “зробити” вагу. А він тільки в бані це робив і потягнув мене з собою за компанію. І я тоді перепарився. Це далося взнаки під час бою, був сам не свій і програв Торопову у рівному бою – 2:3.

З Клімановим було багато цікавих історій. Ми з ним жили в одному номері на зборах, разом проводили час і навіть у ринзі спарингували, при тому, що він на 10-15 кг був важчий. У збірній він був незамінний, найбільший “довгожитель” – 12 років в команді. Він боксував і в 71 кг, і в 75 кг, і в 81 кг. Як треба було, виступав у будь-якій категорії. Був дуже працездатний. До сьогодні дивуюся витривалості його організму. В дуже великій напрузі його організм був протягом тривалого часу (Анатолій Кліманов помер у 59-річному віці 2009 року – авт.). Він був дуже порядною людиною.

На чемпіонат Європи 1975 року у польському місті Катовіце не поїхав через політику. В той час добра половина збірної Союзу складалася з українців, а от представників Росії було мало. Пізніше мені розказали, що партійне керівництво ставило умову: їхати мали представники всіх республік. Росія, звісно, повинна бути домінуючою частиною. Тому вибрали Лімасова, бо він представляв Росію. І він став чемпіоном Європи.

На участь в Олімпійських іграх 1976 року претендували я і Лімасов. У Свердловськ перед фінальними боями чемпіонату Союзу приїхав один з керівників спорткомітету СРСР. Тренери збірної звітували і повідомили, що у вазі до 63,5 кг вийшли у фінал якраз двоє кандидатів на участь в Іграх. Заявили: хто виграє, той і поїде на Олімпіаду. Тяжкий вийшов бій, але я переміг, не залишивши Лімасову жодного шансу. Судді віддали мені перемогу з рахунком 5:0. З Лімасовим, до речі, мені було легко боксувати. Він був хамовитий боксер. “Я лучшій, я всех сильнее” – казав. Тричі з ним бився і тричі доводив йому, що він помиляється. Коли втретє виграв, сказали: “Ну все, готуйся, поїдеш на Олімпіаду”. Думалося тоді, що якраз настав момент, коли зможу себе проявити на Олімпійських іграх. Але знову втрутилась політика. Отримав листа і все закінчилось. …Був я тоді на зборах і очікував, що будуть оформляти документи на мою участь в Олімпійських іграх. Але документи ніяк не надходили. А згодом підійшов один з тренерів збірної Михайло Зав’ялов і каже: “Юра, тобі прийшов лист з КДБ”. Я навіть не хотів читати, зразу все зрозумів, що нікуди не їду. Дуже прикро, коли з такими потугами, таким бажанням, пробивав собі дорогу для того щоб поїхати на Олімпіаду, а тут якесь там КДБ вирішує твою долю і не пускає за кордон. Відчув тоді себе жертвою КДБ.

1974 року в Дюссельдорфі я брав участь у матчевій зустрічі ФРН – СРСР. І зустрів там земляка зі Львова, який був громадянином Німеччини. …А перед поїздкою за границю, нас обов’язково збирали у якійсь кімнаті, приходив представник КДБ і проводив політінформацію. Нас попереджали, що ми не можемо виходити самі у місто, треба було ходити групами, що ми не маємо права заходи в якісь установи. Словом говорили про ті речі, які було неприємно навіть слухати… Так от, я з ним зустрівся. Він був теж боксером, цікавився боксом, їздив на всі важливі змагання у Європі. Цікаво було поспілкуватися. Згодом зустрілись на змаганнях, він підійшов і запросив у кафе поруч зі спортивною ареною. І тоді я помітив, що за мною стежать. Потім до мене в номер прийшов один із тренерів збірної, обшукав речі. А ми завжди брали якісь сувеніри. І йому здалося, що в мене їх більше, ніж в інших. Врешті, після повернення додому, мені відмовили у поїздці на одні міжнародні змагання, потім не взяли на збори в Болгарію. Я тоді виступав уже за СКА (Спортивний клуб армії – авт.). Пішов в особовий відділ поцікавитися в чому справа. І почалися допити – довгі такі, неприємні. Деколи до сміху доводили. Слідчий Голєв, коли побачив, що я нічого особливого про ту зустріч не розкажу, переконував, що той чоловік хотів мене завербувати. Я сказав, що і розмови про таке не було. Але це не переконало. Слідчий відпалив: “Лучше я буду спокойно спать, чем мне потом сорвут погоны”. Вони переживали, щоб я часом не залишився на Заході. Їхня перестраховка поклала хрест на моїй кар’єрі боксера.

Навіть і не думав тоді втекти за кордон. Пам’ятаю як на тій же Спартакіаді народів СРСР, коли стояв на п’єдесталі пошани і коли піднімали прапор України, то я відчував велику гордість, я пишався тим, що виступаю за Україну. Шкодую, що не народився на 20 років пізніше, при Незалежній Україні. Коли я їздив на чемпіонати України, не було жодного разу, щоб я ставав другим, завжди чемпіоном. В даний час міг би виступати за збірну України протягом десяти і більше років.

Після того, як мене не взяли на Олімпіаду-1976, після допитів у КДБ, я втратив до спорту і бажання, і настрій. Боляче то переносив, на мене то дуже впливало. Адже знав, що здатний зробити кар’єру як європейського, так і світового масштабу. Люди, в яких я вигравав і які їздили замість мене на чемпіонати Європи, світу і Олімпійські ігри, – ставали чемпіонами, призерами. А я не міг того досягнути тільки тому, що не підходив комуністичній владі.

Я тоді вже був, як “заворожений”. Ходив замкнутий, остерігався. Пам’ятаю, приходив у готель і були думки плюнути на все, повернутися додому, бо не хотів більше виступати. Нервувався, це впливало на бої, які я проводив. Ще виступав, але вже не показував високих результатів. Завершив кар’єру у 1979 році на Спартакіаді народів СРСР у Москві. В першому ж бою зустрівся з молодим Ісраелем Акопкох’яном. Судді дали 3:2 на його користь. Мені тоді було 29 років, а він був на 10 років молодший. А в рівних боях давали перевагу молодим.

Провів за кар’єру близько 200 боїв. З них програв (і то умовно) всього-на-всього до 15 боїв. Нокаутом не програвав жодного разу.

У бокс прийшов можна сказати випадково. Я вчився у сьомому чи восьмому класі львівської школи і один з моїх однокласників записався у боксерську секцію, а ми за товариство пішли всі займатись. За кілька місяців усі відсіялись, залишився один я. Тренер Михайло Луцик побачив у мені талант. Пам’ятаю, навіть приходив до мене додому просити, щоб я ходив на бокс. І за його участі у 1969 році, у 19-річному віці, я виконав норму майстра спорту. Куди б не їхав, потрапляв у фінал. Чи то на чемпіонат України, чи на чемпіонат товариства “Локомотив”, чи на якісь армійські змагання.

Я був учасником перших шкільних юнацьких ігор СРСР, які відбулися у Києві. Тоді стався прикрий випадок у бою з узбеком Абдуллою Кадирахуновим. В першому бою я послизнувся, а суддя почав рахувати. А за правилами змагань, перший нокдаун рахувався програшем. Суддю врешті дискваліфікували, бо всім було очевидно, що я послизнувся, а результат мого бою залишили в силі. В підсумку чемпіоном тоді став Кадирахунов. І мені було дуже престижно в нього на батьківщині реваншуватися на Спартакіаді у 1975 році.

Ще коли займався спортом, мріяв після завершення кар’єри тільки відпочивати. Коли летів у літаку, їхав у поїзді на збори чи змагання тільки й думав: “Коли це закінчиться”. А коли закінчилось, мені дуже то сподобалось спочатку. А потім зрозумів, що я став нікому не потрібний. Моя майстерність, моє вміння були не затребувані. Ніхто мені нічого не запропонував і я пішов працювати викладачем на кафедру фізвиховання лісотехнічного інституту (нині – Національний лісотехнічний університет України – авт.). Працював там чотири чи п’ять років. Потім мене запросили очолити збірну Львівської області з боксу. Пропрацював недовго – кожному тренеру було важко догодити, почалися сварки. Це мені не сподобалось і я пішов з тренерської роботи у 10-ту польську школу на Пушкіна (нині – вулиця Генерала Чупринки) і працював там до 1990 року. Потім переїхав у Німеччину. Тренував в одному з берлінських клубів. В Німеччині я зараз на пенсії. Живу в Берліні, маю квартиру.

Андрій Котельник не такий, як я. Він боєць наступального, атакувального характеру. А в мене інша манера ведення бою – я любив контратаки і дурити, я – боєць другого плану. Ударні боксери часто літали на канати після певних моїх дій.
Василь ТАНКЕВИЧ, відділення НОК України у Львівській області

Інші новини

ukУкраїнська