“Срібна рапіра”: до 74-річчя легендарного фехтувальника Василя Станковича

26/04/2020

Як ми вже повідомляли, вчора, 25 квітня, виповнилося 74 роки легендарному українському спортсмену, дворазовому срібному призеру Олімпійських ігор (1968, 1972 – командна рапіра), п’ятиразовому чемпіону світу (1971 – індивідуальна рапіра, 1969, 1970, 1973, 1974 – командна рапіра), Заслуженому майстру спорту СРСР, вихованцю львівської школи фехтування Василеві Станковичу. З нагоди уродин видатного майстра ми підготували 15 найкращих цитат з його попередніх інтерв’ю.

А сьогодні пропонуємо вашій увазі статтю “Срібна рапіра” про Василя Станковича з книги Івана Яремка “100 персон львівського спорту”, яка вийшла у світ 2010 року у львівському видавництві “Тріада плюс”.

Срібна рапіра

Віталій Аркадьєв, якого вважають батьком радянської фехтувальної школи, побачивши львівського рапіриста Василя Станковича на доріжці, з притаманною йому образністю, сказав таке: «Людина з фігурою Аполлона, залізною рукою і кам’яною незворушністю». Мабуть, мав підстави так говорити, бо Василь не раз сильною рукою вибивав клинок суперника, залишаючись у найвідповідальніші моменти спокійним як скеля.

Коли юнак із Закарпаття Василь Станкович приїхав складати іспити до Львівського інституту фізкультури, він мріяв про кар’єру футболіста чи бодай волейболіста. Адже з цих ігрових видів спорту мав розряди, тож бажав удосконалюватися саме в іграх із м’ячем. Та раптом відомий фехтувальний наставник, заслужений тренер СРСР Вадим Андрієвський, який завжди уважно приглядався до першокурсників, запропонував йому зайнятися фехтуванням на рапірах. І уявіть собі, минуло заледве три роки занять цим новим для юнака видом спорту, а Станкович уже потрапив до фіналу першості країни. Але третьокурсник все ще поводив себе як нерозумний хлопчисько – тільки-но десь зачув стугін м’яча, летів туди поганяти в улюблені ігри, а ще любив постріляти у тирі з малокаліберної гвинтівки. Тож, практично вільного часу студент не мав, але зміна видів спорту, заняття якими не вимагали великої відповідальності, давали добру психологічну розслабленість, так потрібну для фехтувальника, чий розіграш кожного очка може тривати секунди і потрібна надзвичайна увага і зосередженість.

Йшов 1966 рік. Тренер та учень запланували працювати так, аби потрапити на Олімпійські ігри 1968 року, які мали проводитися в далекому високогірному Мехіко. Виявилося, це нелегко. Треба було довести усім конкурентам, серед яких чимало знаменитих чемпіонів найпрестижніших світових змагань, що львів’янин вміє перемагати. І Станкович таки став чемпіоном країни в олімпійському році, що й заслужено дало йому місце в збірній і путівку на Олімпіаду. Звідти спортсмен привіз свою першу визначну нагороду – срібло за друге місце у командних змаганнях рапіристів.

Через рік знову далека подорож аж за океан – в столиці Куби Гавані проходив чемпіонат світу Тут Василь теж здобув срібну медаль, але вже у особистих змаганнях, зате й прийшло перше світове золото у складі команди. Суперники пізнали його силу і дуже не любили зустрічатися з ним, особливо у ближньому бою: його дужа рука часто вибивала рапіру суперника. А у 25 років учень Вадима Андріївського став першою рапірою планети і країни – він переміг на чемпіонаті світу 1971 року у Відні, хоча за два місяці до цього зазнав важкої травми на міжнародних змаганнях в Італії, коли уламок зламаної рапіри поранив йому стегно. Василь зумів переконати всіх – у переможця рани загоюються швидше…Коли наступного олімпійського 1972 року він знову здобув срібну медаль, за Станковичем закріпилося оте прізвисько – «срібна рапіра».

Львівський фехтувальник зумів утриматися у високій спортивній формі ще й до наступного олімпійського змагання 1976 року. Але, він вже був найстарший в команді і, на перші місця почали виходити інші спортсмени. Василь увійшов до фіналу в особистому заліку, де посів четверте місце, ледь не дотягнувшись до п’єдесталу, була четвертою і команда. А ще його попросили виступити у складі команди шпажистів – тут команда вийшла на п’яте місце.

Завершивши чинну кар’єру спортсмена Василь Станкович залишився у фехтувальному світі надовго. Він почав виховувати майбутніх чемпіонів в рідному інституті, почав у школі вищої спортивної майстерності.

Останніми роками Василь Станкович працює за кордоном як тренер: спочатку в Угорщині, дуже фехтувальній країні з великими спортивними традиціями, а потім – в США, до речі, з багатьма іншими тренерами зі Львова, випускниками Львівського інфізу. Він завжди пам’ятає, хто виводив його у чемпіони і щорічно приїздить до Львова на традиційні фехтувальні змагання, присвячені пам’яті свого наставника Вадима Андріївського. Скільки вихованців цього чудового тренера нині передають молоді свій досвід за його методикою у багатьох країнах світу! Але вони завжди домовляються зустрітися у грудні в рідному місті. Наставник виховав із них не тільки чемпіонів, тренерів, викладачів, але й справжніх порядних людей. Таким залишається і його кращий учень Василь Станкович.

Інші новини

ukУкраїнська