Антон Дукач: «На мою думку все починає розвиватися у правильному руслі!»

24/02/2021

Ексклюзивний діалог у рубриці “Відверто з #LvivNOC” з українським санкарем, учасником юнацьких та дорослих Олімпійських Ігор, найкращим спортсменом Львівщини за підсумками грудня − Антоном Дукачем.

— Антоне, ти більше 90 днів був за кордоном. Зараз ти вже вдома?
— Так, у Львові, вже нарешті повернулися.

— Наскільки мені відомо, ви трохи з пригодами поверталися додому.
— Так, така досить неприємна річ трапилась по дорозі. Все починалося ще в Швейцарії, тому що в останній день змагань дівчата не змогли добратися на трасу через те, що засипало снігом дорогу, по якій треба було їхати. Також скасували естафету і мали в цей же день виїжджати. Але оскільки дорога була перекрита, ми чекали ще цілу добу і вирушили аж наступного дня. Коли ж перетинали кордон Німеччини з Австрією, то наша машина не доїхала, вирішила «відпочити». Довелося нам кілька днів залишатися ще в Німеччині і аж через 4 чи 5 днів ми повернулися.

— Поверталися ви тією ж машиною чи іншим транспортом?
— Один тренер залишився там ще, бо машину повинні були зремонтувати спочатку за 4 дні, але потім сказали, що ще тиждень, бо щось не дійшло чи знову зламалось. Тому тренер сказав, що вже немає сенсу нас там тримати і ми почали шукати якусь альтернативу, щоб добратися додому. Наступного ранку вже виїхали.

— Добре, що ви нарешті вдома! А чим ти займаєшся зараз?
— Мене дуже чекали вдома мама і бабуся, тому зараз допомагаю все максимально по дому, адже мене не було більше трьох місяців, вони вже скучили. (Посміхається) Ну і закінчую якісь такі більш дрібні справи.

— Зараз у вас, можна сказати, міжсезоння. Тим не менш, чи виїжджаєте ви в цей період на якісь змагання?
— Можна сказати і так. Міжсезоння – це в нас такий довготривалий період від березня до вересня. Він не є максимально змагальним по міжнародній федерації, бо в нас зимовий вид спорту. Але загалом у міжнародному календарі в нас є змагання. Минулого року ми просто сиділи вдома і взагалі нікуди не їздили у зв’язку з карантином. Однак є літні міжнародні змагання в Німеччині переважно, є зі стартової підготовки в Італії, Словенії, Словаччині. Ну і в нас, в Україні (в Кременці), практично щороку проводять міжнародні змагання.

— Як оціниш для себе пройдешній сезон?
— Я дуже задоволений сезоном. Думаю, що кожен з нашої команди задоволений. Можливо, не настільки, як я (посміхається), але мені особисто сподобався сезон і за результатами, і за тим, що була стабільність у змагальному процесі.

— Цього року українська збірна підняла досить високо планку за результативністю. Чи вдасться, на твою думку, повторити або ж перевершити цей результат наступного сезону?
— Я думаю, що вдасться, однак, це запитання, мабуть, до тренерів збірної. До речі, хочу їм висловити величезну подяку за той багаж роботи, який вони виконали для нашого успішного міжнародного сезону 2020/2021. Вони були поряд, коли траплялися якісь технічні проблеми і не опускали рук в ситуаціях, коли здавалося, що вже нічого не змінити. Тому велике дякую тренерам і всій команді!

— Наскільки мені відомо, цього року частина юніорів змагалася разом з основною командою, бо в них взагалі скасували сезон через пандемію. Чи ділишся ти своїм досвідом з ними або підказуєш щось у певних моментах?
— Звичайно, що якщо мене питають пораду, то я ніколи не відмовлю. Чим можу, тим допоможу. Але, наприклад, в Швейцарії, де ми цього сезону змагались, до того десь 40% всієї збірної були і це в основному юнаки, юніори, які були там на Юнацькій Олімпіаді або за юніорських часів там змагались. Тому довелося самому запитувати допомогу в них. Мені дуже сподобалась там траса, саме її проходження, як мені вдалося її за тих кілька заїздів вивчити і змагатися. Тому не завжди я можу комусь щось порадити.

— А яка взагалі атмосфера всередині збірної?
— Змагальна, конкурентна, можна сказати.

— А чи відчувається десь ця різниця між дорослими та юніорами?
— Ну звичайно. Мені, наприклад, в юніорських часах було більш безтурботно, спокійніше, легше, простіше. Дорослі – це вже відповідальність трохи інша, працюєш набагато сумлінніше і все вже трохи серйозніше.

— Велика доля успіху у санному спорті – це розгін. Які секрети в тому, щоб мати гарний розгін?
— Секрет? Для початку – це техніка. Вона в кожного індивідуальна, але все одно тренер ставить загальну техніку, хоча в тренерів би теж мало бути в кожного своє бачення. Ну а з іншого боку – це сила. Дуже багато аспектів, які впливають на це, саме в цьому плані: гнучкість, сила, реакція, ривок. Комплексно – це допоможе показати хороший результат на старті. Але не завжди, якщо ти дуже сильний, то зможеш швидко стартанути. Це мало кому вдається. Має бути всебічна розвиненість.

— Гаразд. А звідки ти такий зразковий хлопець? Адже в попередніх інтерв’ю ти зізнавався, що прийшов у санний спорт, щоб не байдикувати і школу закінчив зі золотою медаллю.
— Я не знаю… просто коли ми тільки починали, це не було так усвідомлення, що взагалі таке санний спорт. Це була така секція, ціль якої була якраз те, щоб діти не байдикували і займалися якимось ділом. Із самого початку це були заняття з баскетбольним, футбольним м’ячем, колективні ігри, координація.

— А чи мав із самого початку якесь загальне уявлення, що таке санний спорт?
— Загальне уявлення точно мав, бо дивився по телевізору, і саме тоді десь захотілось займатися цим видом спорту. В цей період стежив за дуже багатьма різними видами спорту, в тому числі і санами. Якщо не помиляюся, то на «Мега-спорті» – був такий класний канал. Там побачив санки, дуже високу швидкість, щось таке неймовірне. Ти ніби бачиш, що люди просто сіла, лягла в ці сани і майже за одну хвилину фінішує, хоча проїжджає більше кілометра траси. Тому цікаво було. А в перші рази,коли нас привезли на «Погулянку», там асфальтована дорога попри парк, то тоді була малесенька швидкість відносно цієї, але здавалось щось таке неймовірне також. Там без маски, в шоломі просто собі проїжджаєш, вітер в очі задуває і ти думаєш: «Вау! Оце напевне рівень!». Але потім все швидше і швидше якісь інші поїздки. Навіть той самий Кременець. Ти вже бачиш ці височенні віражі, також серйозну швидкість і все знову виходить на інший рівень. Ну а потім вже якісь міжнародні поїздки та траси, все нижче точки старту, але все вище починаєш їхати і відчуваєш, що постійно зростає навантаження і швидкість.

— Чи є в тебе улюблена траса чи етап?
— Важко відокремити якусь. Всі траси унікальні по-своєму. Подобається Вінтерберг. Там в мене колись був рекорд траси. Вона така відносно проста, але водночас складна і швидкісна. Але в кожні країні є хороші траси.

— Ти розповідав про те, що бачив санний спорт по телевізору. Як думаєш, чи дочекаємось ми коли-небудь трансляцію санного спорту в Україні?
— Чесно? Не знаю. Це також, мабуть, запитання до головного тренера і федерації. Але трансляція є завжди на сайті міжнародної федерації, там вона безкоштовна і кожен охочий може її відкрити, коментують там англійською мовою. Хто розуміє, той може залюбки подивитись, послухати.

— А як щодо співпраці з національною федерацією? Чи допомагає вона вам?
— Моє бачення, що українська федерація працює дуже погано. Можливо, хто з них це побачить або хтось комусь передасть і зроблять якісь висновки.

— А що федерації потрібно зробити, щоб Антон Дукач сказав, що федерація класно працює?
— Мабуть, почати щось робити.

— Все настільки погано?
— Очевидно, так. Це моя суб’єктивна думка. Кожен думає по-різному. Моя думка така.

— А з міжнародною федерацією є якась налагоджена співпраця?
— Це вже такі більш глобальні питання. На місцевому рівні, санна федерація Львівщини, робить відносно не погану роботу. Зараз ми маємо багато дітей, в нас є Львівська школа зимових видів спорту, де зараз молодий директор. Вони роблять досить добру роботу, мають свою сторінку в інстаграмі, які активно ведуть і пробую популяризувати. Дітей є багато, щоб щось з них робити. В Україні є дві школи: Кременець і Львів. В Кременці, можливо, трохи гірші умови, але, якщо я не помиляюсь, то там зараз відкрили відділення в ДЮСШ місцевій. Там теж не мало дітей. Нещодавно там проводили Юніорський чемпіонат України і вони показували досить пристойні результати. Тобто, на мою думку, все починає розвиватися в правильному руслі.

— Чи бачиш ти перспективу серед львівських юніорів зараз?
— Серед юніорів, я думаю, це наша молода двійка – Мікаєвич/Бабура. Бабура –дуже пристойний другий номер. На такого,як мінімум,є попит. Він сильний, в нього хороша реакція. Тому,думаю, з них будуть люди!

— Чи є такий день, який би хотів пережити ще раз?
— Та таких днів багато. Якщо по спорту, то кілька днів, де показував пристойні результати, як по дорослих, так і по юніорах. Звичайно, це рекорд траси за юніорських часів, бо це щось дуже круте і на нашому, і на міжнародному рівнях. Також літні змагання за юніорських часів, коли вдавалось вигравати. І на дорослих… багато днів, які можна переживати ще раз.

— Твій кумир у санному спорті?
— Армін Цьоглер – багаторазовий призер та чемпіон Олімпійських Ігор.

— А український?
— Це Лілія Лудан. В неї надзвичайно класні результати були на Олімпійських Іграх, кілька разів топ-6 місця, шикарне проходження траси.

— Чи бували в тебе після фінішу сльози щастя або розпачу?
— Ні, не бувало. Можливо, я був дуже засмучений, але я все-таки більш стриманий у цих емоціях.

— Як рідні ставляться до твого виду діяльності?
— Поважають мій вибір! Звичайно, переживають. Дивляться, підтримують, пишуть постійно теплі слова, надихаючи мене.

— Яке місто в Україні тобі подобається найбільше?
— Львів! На жаль, не подорожував настільки багато Україною.Минулого року планував, адже рік був відносно поза олімпійський, відпочинковий. Хотілося поїздити трохи, подорожувати саме так акцентовано, але змінив плани через пандемію. Не хотілося вибути із сезону, підхопивши десь коронавірус. Хочу відвідати Харків, бо обіцяють, що він може здивувати.

— А в якій країні хотів би побувати?
— Важко сказати. Вже в багатьох побував завдяки спорту. Тому, напевне, щось з африканських. Там ми не були. Тому було б цікаво.

— В багатьох виникає запитання: як влітку кататися на санках?
— Влітку до звичайних санок прикручують ролики, вони тоді називають санкоролики, і так проводять змагання. Хто хоче побачити і відчути, то можете їхати в Кременець. Коли тепла погода, то там можна навіть і самому покататися.

— Коли ти вперше зрозумів, що люди знають, хто такий Антон Дукач?
— Не знаю, чесно кажучи. Скоріше за все, після участі в Олімпійських Іграх, а, можливо, і після Юнацьких Олімпійських Ігор, коли був і прапороносцем, і майже потрапив на п’єдестал, бо зовсім трішечки не вистачило. Шкода, але, на жаль.

— А як взагалі так трапилось, що ти став прапороносцем на тих Юнацьких Олімпійських Іграх?
— Ми ще були такі молоді, «зелені». Взагалі було дуже приємно брати участь в Перших Зимових Юнацьких Олімпійських Іграх. На тренуваннях я показував хороші результати і тоді було таке колегіальне рішення, щоб я ніс прапор. Я подумав, що чому б і ні, я не відмовлюсь і дякую за таку поважну місію.

— Це дуже поважно! А що ти відчував, коли йшов з прапором?
— До кінця ще не розумів. В нас була досить незвична процедура. Таке щось особливе, дуже крутий цей стадіон, надзвичайно великий і атмосферний, повністю заповнений людьми: і учасники з різних країн, і туристи. Ми тоді дуже відповідально, в алфавітному порядку, всі по черзі виходили, демонстрували наш прапор на камеру. Тобто ми дуже багато часу стояли поза тим стадіоном, коли всі веселились і багато всього пропустили. Але це все було дуже приємно, якраз класна можливість, щоб з іншими країнами комунікувати.

— А як щодо дорослих Олімпійських Ігор. Які відчуття?
— Якщо говорити про відкриття, то нас не відпустили, бо воно було за день до наших чоловічих змагань. Ми розпочинали Олімпійські Ігри в перший змагальний. Щоб не бути дуже враженими від того всього відкриття, було надзвичайно холодно і доволі пізно, бо все починалося після 22:00, нас поберегли, бо вже наступного дня були змагання. А взагалі перше враження про Олімпійські Ігри – це щось таке неймовірне. Але потім вже приїжджаєш на трасу, починаються перші заїзди і починаєш думати, що нічого такого особливого. Тому досвід і враження – дуже класні.

— Чи відчуваються ще якісь відмінності Олімпійських Ігор від звичайного, до прикладу, етапу Кубка світу?
— Там на зовсім іншому рівні організація. Дуже багато різних країн, учасників, ти зі всіма спілкуєшся, пересікаєшся.

— І наостанок, що потрібно, щоб займатися санним спортом? Потрібно якісь особливі задатки чи це може зробити будь-хто?
— Думаю, для початку може будь-хто цим займатися. Потім просто разом з тренерами на тренуваннях можна пройти якісь тести, відібрати, хто кращий, відбути перші змагання, можливо, побачать якийсь потенціал. Може в когось є задатки саме в координаційних складових, що йому це сподобається і буде виходити. Днями відбулися змагання на натуральній трасі, дуже давно не було такої зими і неможливо було сформувати таку трасу. Але зараз все вдалося і, думаю,багато з тих, хто прийшов до цієї секції, міг побачити чи він може чогось досягнути, здобути якісь призові місця, або навпаки, розчарувався у своєму виборі і зрозумів, що це не його. Змагання – це одна з найважливіших перших перепон спортсмена. Тому, думаю, до перших змагань може пробувати себе будь-хто.

— А чи було в тебе колись таке, що ти засумнівався в тому, чи правильний вид спорту ти обрав?
— Я думаю, що в багатьох спортсменів таке буває. Саме «засумнівався у виборі» – важко сказати. Однак можна себе відволікти, щоб потім з новими силами до цієї мети підійти і щоб не було вигорання.

— Антоне, дуже дякуємо за відверті відповіді. Успіху тобі на усіх змаганнях!

Спілкувалася Василина Чіх,
ексклюзивно для сайту Відділення НОК України у Львівській області 

Інші новини

ukУкраїнська