Юлія Свистіль – 25 думок про фехтування, свою філософію і правила життя

Сьогодні відзначає 25-річний ювілей член Національної збірної України з фехтування на шпагах, бронзова призерка юніорського чемпіонату світу 2015 року, переможниця ХХІХ Всесвітньої літньої Універсіади 2017 року Юлія Свистіль. Напередодні спортсменка дала інтерв’ю для сайту відділення НОК України у Львівській області, у якому підбила проміжні підсумки свого життя і фехтувальної кар’єри.

Насправді я ніколи особливо не святкую свої дні народження. Спокійно до цього ставлюся. Переважно на свої уродини бувала не вдома, десь на зборах. Цього разу буду вдома з рідними – у зв’язку з карантином.

Звичайно, карантин вніс корективи у мій розклад. Зараз тренуюся трошки вдома, трошки на вулиці. Намагаюся виходити на вулицю раніше, коли там менше людей. Живу біля парку, можу там побігати.

Підтримую рішення про перенесення Олімпійських ігор на наступний рік – в цій ситуації воно єдино правильне. Шкода спортсменів, які докладали багато зусиль, йшли до своєї мети протягом чотирьох років, а тепер їм доведеться ще цілий рік працювати задля своєї цілі.

Зараз не відомо, коли відновляться змагання і чи будуть вони взагалі в цьому році. Можливо, вже з нового року почнеться сезон. Хоча в нас залишився по суті один важливий старт – відбірковий на Олімпійські ігри.

Не скажу, що фехтування – сенс мого життя, але воно займає велику частку мого життя. Завдяки фехтуванню, маю можливість багато що бачити, відкривати для себе нових людей, нові країни і якісь свої можливості. Зрештою, бачити, наскільки я можу розвиватись.

У фехтуванні я швидше завдяки моєму дідусеві. Він добрий приятель президента Федерації фехтування Львівської області Василя Бусола, разом з ним вчився. І саме він мене покликав на фехтування, але до себе на рапіру. Але згодом я потрапила на шпагу. Одногрупник батька Сергій Гаравський порадив віддати мене в групу до Андрія Орліковського, який тренував дівчат. І завдяки батькові я потрапила на фехтування безпосередньо до свого тренера, в якого тренуюся і зараз.

До фехтування займалася багатьма видами спорту – легкою атлетикою, плаванням, великим тенісом. Завжди мене батьки залучали до спорту, хоча я насправді не дуже хотіла. А фехтування сподобалось – тут більше азарту, емоцій, завжди щось різне. Не так однотонно, як у легкій атлетиці або у плаванні. Та й тренер зміг зацікавити. Сподобалося і займаюся досі.

Тренер (Андрій Орліковський – Авт.) завжди говорить, що в мені борються два характери. Бої часто починаються з того, що я поступаюся. Бо я дуже спокійна. А потім я злюся і намагаюся наздогнати. Звичайно, я не завжди програю спочатку. Але є така тенденція, що спочатку маю пропустити пару уколів, а потім заводжусь. Не зразу можу ввійти в бій.

В житті я теж спокійна – мої колеги це підтвердять. Не конфліктна, але можу завестись. Як і у фехтуванні.

Я очікувала цю медаль (бронзову на юніорському чемпіонаті світу 2015 року в Ташкенті – Авт.). Хоча була в дуже хорошій формі, але той сезон складався для мене не найкраще. Всі мої колеги по команді показували дуже добрі результати на чемпіонаті Європи, етапах Кубка світу, а я якось не могла себе ніяк реалізувати. А на чемпіонаті світу я не думала ні про що, просто фехтувала і в принципі вийшов максимальний результат.

Це були мої останні змагання серед юніорів (чемпіонат світу 2015 року в Ташкенті – Авт.). Наступний сезон я змагалася вже з дорослими. Надіялася, що буду показувати непогані результати (серед дорослих – Авт.), але наразі цього не сталося і в мене немає якихось грандіозних успіхів. Юніорський спорт відрізняється від дорослого. Дорослий – значно вищий рівень.

На Всесвітній універсіаді (Юлія Свистіль, Анфіса Почкалова та Ксенія Пантелеєва здобули «золото» у командному фехтуванні шпагою на ХХІХ Всесвітній літній Універсіаді 2017 року – Авт.) не змагаються всі найсильніші, там не вся еліта фехтування, тільки студенти. Тому не можна сказати, що це була перемога над усіма. Хоча, звичайно, там були сильні люди.

В особистих змаганнях мені більш комфортно змагатись, ніж у командних. Там менша відповідальність, ти розраховуєш тільки на себе. А в команді боїшся підвести когось. Або розраховуєш деколи на когось, а не на себе, хоча це не правильно.

Не сказала б, що я така вже висока. Коли виїжджаю на міжнародні старти, повірте, я там одна із дуже середніх спортсменок. Там є набагато вищі дівчата. Зріст не має великого значення у фехтуванні. В кожного є якісь свої плюси і мінуси. Високі менш рухливі, а маленькі більш швидші. Кожен старається використовувати якісь свої переваги.

Звичайно, я переймаю досвід від своїх колег по збірній. Але ми всі індивідуальні. Я не можу фехтувати, як Яна Шемякіна або Ксюша Пантелеєва. І вони не можуть так, як я. Ми всі особистості, всі різні.

На змаганнях я часто дивлюсь на провідних спортсменів. Мені подобається, як фехтують кореянки. Вони дуже вибухові, швидкі. Їхній стиль мені подобається. Дуже подобається, як фехтує естонка Ірина Ембріх (чемпіонка світу і Європи – Авт.), вона вже вікова спортсменка (39 років – Авт.), але завжди дуже стримана. Імпонує мені, як фехтувальниця.

Взагалі більше люблю чоловіче фехтування. Воно динамічніше, цікавіше. В дівчат все більш просто, все якось прямо, не дуже цікаво, відверто кажучи. А в хлопців складніше, вони більше дій використовують. Чоловічі змагання завжди набагато цікавіше дивитись.

Коли йдеться про один укол, доля фарту присутня. Але якщо ти ведеш з досить великою перевагою, то рідко коли фарт відіграє велику роль. Фарт важливий під час жеребкування туру прямого вибування. Але, як відомо, щастить сильнішим. Хто сильніший, той перемагає. І той більш фартовий.

У фехтуванні все потрошки впливає на результат. Якогось одного ключа до перемоги немає. Треба всебічно розвиватись, в різних напрямках. Зокрема, інтелектуально.

В нас кажуть, що фехтування – це єврейський бокс. Треба хитрити. Дійсно, це так. Чим більше обманюєш суперника, тим більше зможеш завдати уколів.

Коли програю, звичайно, неприємно на душі, сумно. Але відходжу досить швидко. Намагаюсь не падати духом, залишатися оптимісткою і робити висновки. На цьому життя не закінчується, треба жити далі. Це ж тільки спорт.

Розумію, що рано чи пізно праця дає свій результат. Не буває такого щоб людина багато працювала і їй нічого не вдавалось. Буває, хтось більш талановитий, комусь більше щастить, але якщо не пощастить у спорті – десь інше пощастить. Тому я не сильно впадаю у відчай. Просто стараюсь не розчаровуватись, тому що знаю, що моя робота не пройде даремно. Якщо не тут, то десь інше.

Я така людина, що люблю бути сама. Тому і поразки частіше переживаю в собі. Можу деколи зателефонувати батькові чи братові. Батько підбадьорить, скаже якесь слово і мені стає легше.

Намагаюся розраховувати на себе, на свою роботу, на свої сили і ніколи не здаватись. Прекрасно розумію: якщо я працюю, мій труд має якось окупитись. Просто так нічого не буває. Тому треба працювати, а все решта прийде.

Хочу бути щасливою в житті, не розчаровувати своїх близьких. Хочу щоб усі були здорові. Звичайно, прагну нагород у спорті. Хочу потрапити на Олімпійські ігри і виграти медаль. Але на даний час найбільше хочеться щоб просто все було добре, щоб всі були здорові і щоб все це минуло.
Василь ТАНКЕВИЧ, Юрій ТУРЯНСЬКИЙ, відділення НОК України у Львівській області

ukУкраїнська