Автор: noc

Учора, 21 жовтня, Міжнародний олімпійський комітет офіційно представив логотип Олімпіади і Паралімпіади в Парижі, які пройдуть 2024 року. Він складається з трьох символів: золотої медалі, олімпійського вогню і Маріанни (символу Французької Республіки, Свободи та Розуму).

Додамо, що Париж прийматиме Олімпійські ігри втретє. Попередні рази французька столиця приймала Ігри у 1900 і 1924 роках.

La médaille, la flamme, Marianne

Вчора, 20 жовтня, на VII Всесвітніх Ігор серед військовослужбовців в Китаї старший сержант, львів’янин Павло Коростильов виборов срібну медаль у вправі РПС на відстані 25 метрів. Його результат — 589 очків. Свій виступ медаліст прокоментував Військовому телебаченню України.

– Змагання проводилося у вправі РПС, – розповів Павло. – Я зайняв друге місце. Сашко Петрів (львівʼянин, олімпійський чемпіон 2008 року) в перестрілці програв третє місце. Не щастить поки. Хто був із сильних суперників? Росіяни, корейці, чехи. Завтра в нас пристрілка, післязавтра командний старт і через три дні будуть особисті змагання.

Коментар Павла Коростильова та нагородження

З 8 до 12 жовтня у Львові, на базі легкоатлетичного манежу навчально-спортивної бази літніх видів спорту СКА, відбувся ІІ міжнародний турнір класу «А» з боксу «Lviv Boxing Cup 2019». Львівські майстри шкіряної рукавички здобули три перших місця. Серед тріумфаторів був і вихованець червоноградської школи боксу, чемпіон України 2015 року, неодноразовий призер чемпіонатів України Іван Данча, який переміг у ваговій категорії до 69 кг. Він уперше в карʼєрі виграв турнір найвищої категорії – класу «А». Після змагань Іван відповів на запитання червоноградського тижневика «Вісник».

– Іване, які враження від цієї перемоги і турніру загалом?
– Позитивні, хороші враження. Те, що такий турнір проводився в нас – це дуже круто. Всі мої друзі, знайомі змогли прийти подивитись, повболівати. Щодо власне турніру, то могло бути й краще. Не хотілося таких травм отримувати. Але це спорт, а в спорті без травм не буває.

– Пригадай кожен свій поєдинок на турнірі.
– Провів три поєдинки і здобув три перемоги. В першому поєдинку суперником був хлопчина з Хмельницького (Ярослав Морозов – авт.). Він молодий, великих проблем з ним не було. Переміг на досвіді і завдяки кращій фізичній підготовці. Перемога в другому раунді за явною переваго.

– Його не випустили на третій раунд.
– Так. Його вже в першому хотіли знімати, якщо уважно переглянути поєдинок. Але дали йому ще трохи часу.

– Другий бій проти боксера з Вірменії Гургена Мадояна виявився складнішим.
– Так. Противник був з Вірменії, учасник Європейських ігор 2019 року в Мінську. Непоганий поєдинок вийшов, досить рівний. Перших два раунди я виграв, третій дали вже йому. В підсумку перемога була за мною.

– Фінал проти львівʼянина Дмитра Кулі був найпринциповішим? Хотілося взяти реванш за поразку на цьогорічному чемпіонаті області?
– Ну як хотілося взяти реванш? По таблиці я йшов першим, тобто, як лідер вагової категорії. Я радий суддівству. Чи воно помінялося, чи якось так склалося. Суперника дискваліфікували. Бо на чемпіонаті області в мене теж було два розсічення – йому ні попередження не давали, нічого. А тут судді були іноземці, ставлення було трошки інше.

– Прокоментуй, що сталося в другому раунді бою з Кулею, як сталося розсічення?
– Я відчув удар головою раз, потім ще раз. В мене сталося велике розсічення, пішла кров і лікар не дозволив продовжувати поєдинок. За очками можна було по першому раунду віддавати мені перемогу. Всі судді перший раунд з рахунком 10:9 віддали мені. Тобто за очками вигравав я.

– Але офіційне рішення було – твоя перемога у звʼязку з дискваліфікацією суперника.
– Так, це рішення суддів. Рефері показав, що суперник двічі навмисно вдарив головою. Тому і рішення про дискваліфікацію.
Мене радує, що була велика підтримка друзів, з залу прийшли всі від маленького до великого. Дуже багато людей було, я думаю, судді не могли вчинити по іншому.

– Мені здалося, серед усіх боксерів, в тебе була найбільша, найгучніша підтримка.
– Я всіх запросив, щоб всі бачили, який в нас спорт, на якому рівні і що в ньому відбувається. Бо якщо люди не будуть приходити на спорт, то для чого він потрібний?

– Перед турніром вийшов офіційний пресреліз, у якому зазначалося, що переможцям турніру присвоять звання майстрів спорту міжнародного класу (МСМК). Але перемоги виявилось недостатньо. Треба було ще стати призером чемпіонату України протягом останнього року. Чи знав про це?
– Щоб присвоїли звання МСМК, потрібно стати першим на такому турнірі, де має бути не менше восьми країн, що у Львові і було. І стати призером чемпіонату України – цього року або попереднього. Тобто ще може бути таке, що присвоять, адже минулий рік я ще був на контракті в збірній, як призер чемпіонату України. Тому я не знаю, як воно вирішиться на рівні міністерства.

– Все ж, надію маєш, що присвоять?
– (Після паузи) Я би не був проти.

– В кінці вересня відбувся чемпіонат України в Маріуполі, на якому ти посів 5-те місце. Прокоментуй ці змагання.
– Моє враження таке, що суддівство має бути краще. Українське суддівство просто вбиває бокс. В Маріуполі чемпіонат України прийшло дивитися 50 людей. В нас у Львові на турнірі було більше. Дуже велика корупція в спорті. Там вже приїжджали і знали, хто, що і по чому. В нас на чемпіонат України зі Львова поїхало шестеро людей, а по факту були представлені три категорії з восьми можливих. Тобто рівень спорту і боксу, як такого, взагалі впав. І я не знаю, куди він дійде, але такими темпами в нас спортсменів не залишиться зовсім.

– Я так розумію, ти незадоволений суддівством у чвертьфінальному поєдинку проти представника Хмельниччини Віктора Петрова?
– Не те, що незадоволений. Я незадоволений взагалі суддівством, не тільки оцінюючи свій бій. Я не виставляю претензій, просто суддівство бажає кращого. Якби ввели, наприклад, якісь штрафи для суддів за халатне ставлення до роботи, щоб вони розуміли, що їх будуть карати, може тоді б щось змінилося.

– Які подальші плани? Чи є мотивація далі боксувати серед любителів?
– Поки що нічого не скажу. Думаємо, що далі буде, як воно буде. Все в розробці.
Хочу при нагоді подякувати тренерам. Роману Семенишину за те, що мене підготував до турніру. Хомʼяку Івану Павловичу хочу подякувати, що приїхав з Червонограда підтримати. Друзям, які мене підтримували – з залу, особлива подяка другові Ігорю Бʼялку, організаціям «Твереза Україна», «Твереза Галичина», що вони також приїхали мене підтримати. Всім, хто вболівав за мене, хто не пожалів свого часу і прийшов на поєдинки на цьому турнірі.
Василь ТАНКЕВИЧ

19-20 жовтня 2019 року на Льодовій арені міста Новояворівська тривали матчі другого туру чемпіонату України з гокею в дивізіоні U-16.

Гокейні поєдинки нового ігрового сезону в цій віковій групі розпочалися в Новояворівську першим домашнім туром і другим туром національних юнацьких змагань спареними матчами між «Галицькими Левами» та київським «Соколом». 16-річні вихованці тренера Віталія Шляхова в потужному ігровому стилі впевнено здолали своїх ровесників зі столиці України. Перша гра з «Соколом» завершилася з рахунком 14 : 2; друга – 13 : 1 на користь новояворівців. Серед кращих з поміж «Галицьких Левів» виявилися Максим Ганута, Ігор Ніколаєвич, Денис Мельник (капітан команди) та воротар Семен Березін.

Загалом за перемогу в дивізіоні U-16 змагаються шість юнацьких гокейних команд: «Крижинка» (Київ), «Білий Барс» (Біла Церква), «Сокіл» (Київ), «Донбас» (Дружківка), «Придніпровськ» (Дніпро) та «Галицькі Леви» (Новояворівськ).

До кінця лютого2020 року змагання триватимуть спареними іграми десятьма турами.

В першому турі «Галицькі Леви» на виїзді (5-6 жовтня) перемогли дніпровську команду «Придніпровськ», а наступні ігри проведуть 2-3 листопада зі своїми принциповими суперниками – ще однією столичною командою «Крижинка». Відтак наступний виїзний тур відбудеться 16-17 листопада ц.р. двома матчами з «Донбасом».

В цілому за словами голови обласної федерації хокею Миколи Романюка, цього ігрового сезону Львівщина в чемпіонаті України з гокею на льоду за регламентом Української молодіжної хокейної ліги (УМХЛ) представлена командами трьох вікових груп: гравці 2004, 2007 та 2009 р.н.

Залишається побажати успіхів усім юним гравцям «Галицьких Левів»!
Оксана ВАЦЕБА

Львівська велогонщиця Олена Старікова здобула другу медаль на чемпіонаті Європи з велотреку, який сьогодні завершується в Апелдорні (Нідерланди). Після позавчорашнього “срібла” в індивідуальному спринті, сьогодні підопічна Євгена Болібруха стала третьою в гіті на 500 метрів.

Результат Олени – 33,328 с. Вона поступилася двом росіянкам – Анастасії Войновій (33,005) і Дарії Шмельовій (33,057). Войнова стала 11-разовою чемпіонкою Європи.

Додамо, що Олена Старікова двічі визнавалася відділенням НОК України у Львівській області найкращою спортсменкою Львівщини за підсумками окремих місяців. Цього року вона виграла срібло чемпіонату світу у Польщі і Європейських ігор в Білорусі в гіті на 500 метрів.

Сьогодні, 20 жовтня, на VII Всесвітніх Ігор серед військовослужбовців в Китаї срібну медаль у вправі РПС на відстані 25 метрів виборов старший сержант, львів’янин Павло Коростильов. Його результат — 589 очків.

Також, як повідомляє сайт Міністерства оборони України, жіноча збірна України зі стрільби, до складу якої входять майори Леся Леськів, Наталія Кальниш та працівник ЗС України Анна Ільїна здобула перемогу у вправі МГ-9 лежачи на 60 метрів. Результат спортсменок — 1867 очків став рекордом 7-х Всесвітніх Ігор серед військовослужбовців. Вони принесли до скарбнички української збірної першу золоту медаль.

Нагадаємо, нещодавно виконком відділення Національного олімпійського комітету України у Львівській області визначив найкращого спортсмена місяця за підсумками виступів у вересні 2019 року. Преважною більшістю голосів вересневим номінантом обрано одного з найкращих вихованців школи кульової стрільби Львівщини – Заслуженого майстра спорту Павла Коростильова.

Дворазового олімпійського чемпіона, чотириразового чемпіона Європи і шестиразового переможця європейських першостей в закритих приміщеннях спринтера Валерія Борзова шанують у світі спорту досі. Легенда! Про що говорити, якщо фотографія з лідируючим у вирішальному забігу на Олімпіаді в 1972-му українським спортсменом свого часу побувала в космосі.

Так що там, ніхто в Україні до сих пір не може побити рекорд знаменитого спортсмена в бігу на 200 метрів, хоча з часів Мюнхена пройшло вже майже півстоліття. Останній «білий» спринтер, який «бив» в очних поєдинках чорношкірих атлетів, – говорили про Борзова.

Президент Національного олімпійського комітету, голова Федерації легкої атлетики України, член Міжнародного олімпійського комітету – реалізував себе Валерій Пилипович і поза біговою доріжкою.

20 жовтня Валерій Борзов, до речі, одружений із чотириразовою олімпійською чемпіонкою зі спортивної гімнастики Людмилою Турищевою (14 олімпійських медалей на двох!), відзначає 70-річний ювілей. І хоча останнім часом прославлений атлет не схильний до спілкування з представниками пишучої братії, його спортивна і життєва біографія багата на цікаві подробиці. Благо про це Валерій Пилипович не раз розповідав «ФАКТАМ».

– Спортивні сни мені не сняться – відіснилися вже. Досить! – згадував Валерій Борзов. – Правда, іноді, буває, сниться фінальний забіг на 100-метрівці. Думаю уві сні: «Як же мені пробігти цю дистанцію? Адже я-то зараз вже не той, що раніше. Товстий. Гаразд, не товстий, а солідний. Але все ж…”

Як же час летить… Одного разу, до речі, довелося у мами питати, де ж я все-таки народився. Записали мене в Самборі Львівської області. Насправді я з’явився на світ у місті Яворові. Мій батько був військовим, служив на Яворівському полігоні. Час був непростий, ішов 1949 й рік, і батьки невдовзі після мого народження переїхали до Самбора. Коли мені було три місяці, наша сім’я перебралася до Чернівців. Я там до шостого класу навчався.

Найяскравіші спогади дитинства – як ми лазили по садах, крали яблука. Висіли на горіхах. Які ж вони смачні, коли тільки-тільки зав’язуються, молочної стиглості! Знищував горіхи десятками, всі долоньки були чорними від горіхової шкірки.

Уже понад чотири десятиліття Валерій Пилипович одружений із прославленою гімнасткою Людмилою Турищевою – два роки тому рубінове весілля відсвяткували.

– З майбутньою дружиною ми були заочно знайомі давно, – розповідав ювіляр. – Читали один про одного, чули по радіо, бачили по телевізору. А особисто познайомилися завдяки тренеру Людмили, який підійшов до мене і сказав: «Валера, зверни увагу: ота дівчина ще незаміжня, але серйозна». А я якраз хотів собі знайти серйозну і незаміжню. Це сталося на Олімпійських іграх в Монреалі.

Я вже, чесно кажучи, і не пам’ятаю, коли у нас був перший поцілунок, пропозиція руки і серця. Зате добре пам’ятаю, що Людмила Іванівна захотіла, щоб я на ній одружився. І я її послухав. В останній раз (сміється). І ось уже сорок з гаком років як не шкодую, що послухався.

Ми з Людмилою різні люди, незважаючи на те, що за зодіаком я і вона – Терези. І в кожному з нас є те, чого іншому не вистачає. Так, у нас з дружиною 14 олімпійських медалей на двох: у Людмили – дев’ять, у мене – п’ять. Але в житті поза спортом, як у всіх: від весілля до сьогоднішнього дня провели за притиранням. Посваримося, потім помиримося. І говоримо: для того щоб зберегти сім’ю, потрібно вміти робити крок назад.

Я був на сьомому небі від щастя, коли дружина подарувала мені дочку. Причому народжувала Людмила… цікаво. Уже перейми почалися, а вона все не хотіла в це вірити. Терпіла і терпіла. Просто місця собі від болю не знаходила. Я кажу: «Збирайся, поїхали». А вона: «А може, до ранку пройде?» Посадив я її в «Волгу» кольору «білої ночі» і відвіз в пологовий будинок на столичному бульварі Шевченка. Здав під розписку лікарям. Тільки повернувся додому, хвилин через 15 дзвонять: «Вітаємо! У вас дівчинка!» Народила Люда дуже легко.

Ім’я доньці дуже довго вибирали. Хотілося якось оригінально її назвати. Хтось із друзів порадив: «А ти поназивай її різними іменами і залиш те, яке «прилипне». Так ми її місяці два по-різному кликали, поки одного разу вона не посміхнулася на Танюша. Це і зіграло вирішальну роль. З кожної закордонної поїздки намагався донечці щось привезти – візочок, іграшки, платтячка. Дуже їй подобалися фломастери, на стінках ними любила малювати…

Зараз дочка живе в Канаді. Виховує разом з чоловіком наших трьох онуків. Старшому – 11 років, середнього – вісім, молодшому – п’ять. Кожен з хлопців мало не півторарічним побував на Олімпійських іграх. Тоді вони не розуміли, наскільки це здорово, однак на Ігри 2016 року в Ріо-де-Жанейро приїхали вже з розумінням, що таке Олімпіада. Хлопчаки говорять англійською мовою, роблять це без сорому. Бувало, віталися з президентом МОК. Томас Бах їх добре знає.

У 1972 році, під час Олімпійських ігор в Мюнхені, що стали зоряним часом Валерія Борзова, сталася жахлива трагедія. За п’ять днів до закриття Ігор терористи палестинської організації «Чорний вересень» вночі захопили заручників з ізраїльської делегації – 11 жертв.

А ще раніше, вранці в день фіналу бігу на 100 метрів, в готельному номері Борзова пролунав дзвінок. «На позначці 60 метрів будеш першим – отримаєш кулю. На трибунах буде снайпер».

Але, незважаючи на погрози, Валерій не здригнувся і став олімпійським чемпіоном. Більш того, через кілька днів добув «золото» і на дистанції 200 метрів. Феноменальний успіх!

– Добре пам’ятаю слова інструктора відділу пропаганди і агітації ЦК партії перед виїздом радянської збірної на Ігри в Мюнхені: «Ви їдете в лігво фашизму і без перемоги не повертайтеся». Звичайно, це був перебір. Не потрібно було так говорити, – згадував тріумф в Мюнхені Валерій Борзов. – Після перемог у 1970 і 1971 роках над темношкірими атлетами в матчевих зустрічах СРСР – США я розумів, що виграти «золото» Олімпіади цілком реально.

Так вже вийшло, що на Іграх в Мюнхені два американських спринтери запізнилися на фінал 100-метрівки. Жовта преса цікавилася у мене, чи можу я, з огляду на це, вважати себе найшвидшою людиною у світі. Після перемоги на дистанції 200 метрів я перепитав, чи вважають мене тепер, коли всі найсильніші були на біговій доріжці, найшвидшим в світі. І той, «жовтий», сказав: «Так».

«Є чайники, які на риболовлю зі своєю рибою їдуть»

Знаменитий атлет може похвалитися своїми досягненнями і поза біговою доріжкою. Валерій Пилипович затятий мисливець і рибалка.

– Мисливством захопився ще в 1960-х, – згадував Валерій Борзов. – Для мене важливий не момент вбивства, а сам процес, спілкування з друзями. Буває, полюємо, коли в лісі мінус двадцять, а то й усі тридцять. За багато років відпрацювали схему збору нашої компанії. Перший з машиною виїхав, телефонує другому. Той – в машину і телефонує третьому. Добре, що зараз є мобільний зв’язок. А раніше, бувало, виходимо на місце збору, а перший ще не виїхав. От і доводилося вставати о третій годині ночі, збирати поклажу, зброю, щоб о восьмій ранку вже бути на місці зустрічі в місті.

Крім своїх перевірених людей, на полювання нікого не беремо. Полювання – це зброя, стрілянина, реальний ризик. Є таке непорушне правило: не брати участі в чужій компанії, коли не знаєш людей. Зброя в руках ідіота – це по-справжньому небезпечно. Щороку в Україні гинуть десять – двадцять чоловік. І по дурості, і випадково – куля рикошетом відскакує. У нашому колективі, Бог милував, трагедій не було. А ось собак ненароком траплялося підстрілювати…

Я багато років ходив на полювання з простою тозовською рушницею (з Тульського збройового заводу). Потім подарували на 50 років рушницю майже за 5 тисяч доларів – теж тульську, тільки ручної роботи. Нічого особливого, але фахівці розуміють цінність.

Ясна річ, існують у нас свої традиції. Тільки перетинаємо межу Києва, обов’язково «остограмлюємось». Ще такі забобони: не фотографуватися на тлі автомобіля – раз, на рибалку не брати рибу – два. Є такі чайники, які на риболовлю зі своєю рибою їдуть або перераховують спійманий улов. Це, вважай, все, рибалка зіпсована…

Не раз доводилося полювати в екстремальних умовах. Якось приїхали взимку на болото. Там, мабуть, раніше озеро було. Все в рясці. Пройшли приблизно з кілометр. Ряска в’язка, насилу чоботи з твані витягаєш. Ми хлопці спортивні, але, поки пройшли, всі змокли. А качок там немає! Ось так, за безкоштовно, прогулялися туди і назад.

Коли ж є здобич, дичину спочатку розділяємо, а потім ділимо між собою. Шикуємося. Всі відвертаються. А один з нас тикне пальцем в будь-який шматок м’яса і питає: «Кому?» Відповідаємо: «Це Валері». – «Кому?» – «Васі, Петі». Потім застілля. Посиділи, погомоніли – і додому. Я, правда, дичину не їм. Взагалі…

«Моє дитинство пахне смаженим насінням»

Кілька років тому Валерій Пилипович «заповнив» традиційну анкету «ФАКТІВ».

– Як ви самі представилися б нашим читачам?
– Видатний спортсмен і дідусь.

– Ваш улюблений колір, запах, продукт, напій?
– Улюблений колір – світло-синій. Такі у мене очі. З ароматів подобається запах хвої. Улюблена страва – м’ясна піджарка. З напоїв люблю пиво і журавлинний кисіль.

– Чим для вас пахне дитинство?
– Смаженим насінням.

– У чому ви бачите сенс життя?
– Зараз для мене він в онуках.

– Що таке любов?
– Швидше за все, це інстинкт.

– Ви добре пам’ятаєте найщасливіший день свого життя? А найскладніший?
– Найщасливіший той день, коли я отримав всесвітню популярність. Це перемога в забігу на 100 метрів на Олімпіаді-1972. Стотисячний стадіон стояв на вухах і плескав. Величезна кількість телевізійних камер знімало все це…
А найбільш непрості дні, пов’язані зі зрадою друзів і людей, яким свого часу я допомагав.

– Чого ви нізащо не зможете пробачити іншим людям?
– Зради.

– Щось може довести вас до сліз?
– Я не плаксива людина.

– Якими якостями треба володіти, щоб домогтися успіху?
– Талантом та працелюбністю.

– Яку роль у вашому житті відіграють гроші?
– Гроші – засіб життя.

– Що для вас означає бути вільним?
– Стовідсотково бути вільною людина не може. Вона залежить від природи, від обставин, від здоров’я, від генетики… Від дуже багатьох чинників. Тому повна свобода – абсурд.

– Чи відчуваєте ви страх перед смертю?
– Поки ні.

– Що ви робитимете, дізнавшись про те, що вам залишилося прожити рівно сім днів?
– Закрив би рахунки, перевів би нерухомість на свою сім’ю.

– Ви ніколи не замислювалися над тим, чи є життя після смерті?
– Стовідсоткової впевненості в цьому немає.

– Вас часто зраджували?
– З десяток випадків набереться.

– Що вам допомагало подолати періоди повного відчаю?
– Врівноваженість. Адже я за гороскопом Терези. Відчай був пов’язаний з травмами в спорті. Але до повного не доходило.

– Чи існує Бог?
– Без коментарів.

– Чи траплялися у вашому житті чудеса?
– Чудеса були. Якось йшов по лісі і… знайшов золоту каблучку.

– Скільки часу ви змогли би прожити на безлюдному острові і що взяли б з собою?
– З огляду на, що я мисливець, взяв би рушницю. Ще б захопив зерна пшениці, щоб виростити хліб…
Перекладено з російської НОК України у Львівській області

Сьогодні, 19 жовтня, у палаці спорту “Галичина” львівська гандбольна “Галичанка” зіграла матч-відповідь другого кваліфікаційного раунду Кубка ЄГФ (Європейської гандбольної федерації) сезону 2019/2020 рр. проти румунської “Маґури”. Перед підопічними Тетяни Штефан стояло надскладне завдання – відіграти 8 м’ячів. Саме стільки львівські гандболістки програли у першому матчі в Чиснедіє (23:31) тиждень тому.

На жаль, завдання виконати не вдалося. “Галичанка” хоч і виграла з рахунком 19:14 (8:8 після першого тайму), змушена покинути Єврокубок, адже поступилася суперницям за сумою двох матчів.

 

Нагадаємо, що “Галичанка” була єдиною українською командою, яка брала участь у жіночих гандбольних Єврокубках.