Ярослав ПОПОВИЧ: “Хочу передати досвід своїй рідній країні. Займаюся створенням академії Ярослава Поповича”

Найвідоміший український велопрофі, уродженець Львівщини Ярослав Попович вже майже чотири роки працює спортивним директором американської команди Trek-Segafredo, яка входить в еліту світового професійного велоспорту. У перерві між гонками Попо, як називають українця в світі велоспорту, на пару днів прилетів до Києва, де відповів на наші питання.

– Пане Ярославе, чим зобов’язані вашою появою в Україні?
– Приїхав на щорічну конференцію Федерації велоспорту України. В останні пару років заглибився в суворі реалії вітчизняного велоспорту. Викликів тут багато, не вистачає не тільки грошей, але й знань. Я 15 років відкатав в Світовому турі як гонщик, вже чотири роки працюю спортивним директором американської команди елітного дивізіону, хочу цей досвід передати своїй рідній країні. Займаюсь створенням академії Ярослава Поповича, яка буде підтримувати в Україні дитячо-юнацький велоспорт.

– Поговорімо про професійний велоспорт. Бюджети команд Світового туру складають від 3 до 30 мільйонів євро. Такому ринку спонсорства позаздрить більшість інших видів спорту.
– Це правда. Світові бренди активно інвестують гроші в професійний велоспорт. І цьому є своє логічне пояснення. Коли виступав за американську команду “Діскавері Ченнел”, її титульним спонсором був однойменний телеканал. Маркетологи телеканалу провели дослідження, результати якого були вражаючими. З’ясувалося, що це найкраще вкладення, більше ніде за такі гроші вони не отримували таких прояв. Бюджет команди у нас тоді був на рівні 12-15 мільйонів.

– Ви вже четвертий сезон працюєте спортивним директором американської команди Світового туру Trek-Segafredo. Який бюджет у вашої команди?
– Близько 12 мільйонів євро. За Trek-Segafredo виступає 28 гонщиків з 16 країн. Починаючи від Нової Зеландії і Австралії, Японії та Ірландії, і закінчуючи провідними країнами Європи у велоспорті – Бельгії, Франції, Італії. Всього в команді близько 80 штатних співробітників, включаючи тренерів, механіків, масажистів і менеджерів.

– Що входить до зони відповідальності спортивного директора Поповича?
– Тепер заздрю гонщикам, за яких вирішують всі побутові питання. Прилетів, забрав сумку в аеропорту, тебе відвезли в готель, зробили масаж, провели теоретичне заняття з тактики. Коли везу команду на гонку, відповідаю за все. На мені координація масажистів, механіків, гонщиків, прес-аташе, взаємодія з організаторами гонки. Зв’язок з суддями, комісаром. Обговорення стратегії і тактики на гонку, яка може змінюватися в залежності від результатів команди. Під час стартів встаю о шостій ранку, лягаю в 11 ночі. Також за мною закріплені 4 гонщики, над якими шефствую протягом усього сезону.

– Ще 10-15 років тому основні гонки проводилися в Європі. Останнім часом географія стартів розширилася?
– Причому значно. Ми летимо в Аргентину, Оман, ОАЄ, Японію. Але головним стартом сезону залишається, звичайно ж, липневий Тур де Франс.

– Перші 13 років свого життя ви провели в невеликому селі Калинів на Львівщині. Там всі захоплюються велоспортом?
– Там звичайне українське село. Я все пам’ятаю – як допомагав пасти корів, прибирав у хліві за свинями і кроликами. Лазив в сусідські сади за грушами і яблуками. А коли мені виповнилося 8 років, мій дід Михайло, перший коваль на селі, купив мені велосипед. Це було найяскравішим епізодом дитинства. Їздити навчився швидко. Ганяв з іншими пацанами наввипередки. Об’їздив всі околиці. У 13 років переїхав до Дрогобича, де вже серйозно зайнявся велоспортом в місцевій велошколі Медик. А три роки по тому опинився в Броварському училищі олімпійського резерву, звідки потрапив у юнацьку збірну України. Показував непогані результати, поїхав на збори в Італію в 1999 році, отримав пропозицію від італійського клубу. Незабаром переїхав до Італії.

– І швидко стали там своїм хлопцем. Пам’ятайте, як розіграли наречену на одному з італійських весіль?
– Я був єдиним українцем на весіллі велогонщика Лоренцо Бернуччі. Відзначали торжество в одному із старовинних італійських замків. Підготувався до весілля заздалегідь. Купив стринги. У розпал веселощів заліз під стіл молодих, доторкнувся до ноги нареченої – щоб вона зойкнула. Виліз, тримаючи в зубах заготовлені стринги. Наречена сильно почервоніла і почала кричати, що це білизна – не її. Гості навіть не знали, кому вірити … Але на цьому історія не закінчилася. У італійців на весіллях є одна традиція – в кінці нареченому обрізають краватку і по частинах його продають гостям. Всі виручені гроші віддають молодим. Так ми ці стринги порізали на частини і теж стали продавати сильній половині людства. У підсумку зібрали молодятам ще 800 євро.

– Популярність велоспорту в Італії і України – небо і земля?
– До мене в Італію якось приїхали українські друзі. Вони розкрили роти, коли побачили, скільки італійців в обідню перерву виїжджає на велосипедах. “Це що, якісь змагання?” – перепитували у мене. А це просто культурна традиція. О 12:30 у людей починається обід. Багато хто замість їдальні переодягається в велоформу, сідає на велосипеди і півтори години крутить педалі. Групами – по 10-20 або навіть 30 чоловік. Самого різного віку – від 18 до 60 років. На роботі у них є роздягальні, де вони можуть переодягнутися, є душ. Покаталися, повернулися, і знову за роботу. Велопрогулянка дає їм заряд бадьорості. І такий велорух не тільки у мене в районі Тоскани – по всій Італії.

– Коли таке буде у нас?
– В Україні є позитивні зрушення. Молодь намагається вибиратися в Європу, дивиться, як там поставлена справа в плані здорового способу життя. Люди відвідують фітнес-центри, охоче сідають на велосипеди. Але нам ще потрібно добре попрацювати, щоб це відставання в велокультури скоротити, і паралельно дати можливість прогресувати нашим хлопцям.

Особова справа

Ярослав Попович. Народився 4 січня 1980 року. Заслужений майстер спорту України. Чемпіон світу-2001 (U-23). Третій призер гранд-туру Джиро д’Італія-2003. Кращий молодий гонщик Тур де Франс-2005. Переможець етапу Тур де Франс-2006. Переможець Вуельта Каталонія-2005. Третє місце в гірській класифікації Тур де Франс-2007 (в цьому ж році фінішував восьмим в генеральній класифікації, що є кращим досягненням українців в історії наших виступів на “Тур де Франс”). Учасник Олімпійських ігор в Афінах-2004 та Пекіні-2008 в складі збірної України.

Виступав за команди Ланбукредіт-Кольнаго, Бельгія (2002-2004), Діскавері Ченнел, США (2005-2007), Сайленс-Лотто Бельгія (2008), Астана Казахстан (2009), РадіоШек США (2010-11), РадіоШек-Леопард Люксембург (2012-13), Трек Фекторі Рейсінг США (2014-16). З квітня 2016 року працює спортивним директором американської команди Світового туру Трек-Сегафредо.
Максим РОЗЕНКО, Чемпіон

 

“Ярослав Попович принципово відмовився працювати у Росії”, – батько легендарного велогонщика

Продовжуємо знайомити Вас з людьми, котрі своїм життям та досягненнями заслужили на особливу увагу й повагу від суспільства. Чи знаєте Ви, що Дрогобич славиться світовим чемпіоном з велоспорту? Ні? Знайомтесь, Ярослав Попович – заслужений майстер спорту, чемпіон світу до 23 років, володар Кубка світу, кращий молодий гонщик «Тур де Франс – 2015», бронзовий призер «Джиро д’Італія», учасник Олімпійських ігор у Пекіні й Афінах. І, це лиш частина зі списку велокар’єри Ярослава.

На жаль, у зв’язку із закордонною зайнятістю Ярослава, зустрітись з велогонщиком нам не вдалось. Проте, Змістовно змогли поспілкуватись з його батьком: Павлом Поповичем – директором Дрогобицької спеціалізованої дитячо-юнацької школи олімпійського резерву з велоспорту «Медик».

– У школі я працюю уже 12-й рік. До мене тут працював, на жаль, вже покійний Ігор Романишин, котрий у 1974 році заснував гурток велоспорту. Сам я велоспортом не займався. Але завдяки Ярославові пересів на велосипед. Минулого року проїхав на велосипеді більш як 6000 км. Живу у Калинові, біля Самбора. Щодня у сприятливу погоду їжджу на велосипеді на роботу. Тільки в одну сторону – 30 км. У вихідні, якщо є бажання, можу проїхати й понад 100 км.

У нас всі тренери приїжджають на роботу на велосипеді. У Дрогобичі, це дуже практично. Тренуються у нас діти з Дрогобича й з інших населених пунктів. У літній період наші вихованці щодня проїжджають понад 100 км за тренування. Відпочивають тільки у вівторок. Їздять навіть у неділю. До речі, у різдвяний період у них вихідний був тільки на Різдво. Хтось, дивлячись на велоспортсменів, думає, що вони просто по трасі катаються. Але, повірте, це надзвичайно клопітка, наполеглива й виснажлива праця.

Ми щороку виховуємо майстрів спорту, наші діти постійно перемагають на чемпіонаті України, завжди є призери й чемпіони. За історію школи було 6 вихованців, котрі брали участь на ЧС. Участь у подібному змаганні – дуже високе досягнення. Фахівець знає, що навіть виграти змагання на область є неабияким досягненням у зв’язку з великою кількістю учасників. А пройти кваліфікацію і стати учасником ЧС – це неймовірні здобутки для наших вихованців. Тисячі спортсменів про це мріють.

Наш вихованець – Ярослав Паращак, родом із села Кульчиці, зараз тренується в Італії в Олівано Локателлі – тренера, котрий виховав Ярослава. Завдяки Ярославові він потрапив у італійську команду. Для себе ми ставимо за мету допомагати нашим вихованцям потрапляти в іноземні команди. Щоб вони розвивались, перемагали й згодом допомагали школі, як зараз робить Ярослав. Обидва Ярослави – Попович і Паращак, це приклад й мотивація для теперішніх наших учнів.

– Пам’ятаєте, коли розпочалось Ярославове захоплення велоспортом?
– Велосипед Ярославу купив мій покійний батько Михайло. І, у дитинстві Ярослав брав участь в одному спортивному заході. Змагався у їзді на велосипеді з дітьми з інших районів і приїхав швидше за всіх. Ще тоді він мав унікальну координацію. Ставав однією ногою на сидіння, тримався за руль й робив так звану «ласточку» у повітрі. Ярослав займався боксом й мав хороші задатки. Певно, якби не пішов на велоспорт, став би боксером. Перші тренування у велошколі розпочав у 12 років. Записався на заняття сам, без відома батьків. Моментами велошколу хотів кинути, бо там абсолютно не було належного інвентарю й сприятливих умов. Та я його підтримував й підштовхував до занять. З часом у Ярослава розпочались перші серйозні перемоги: у віці 19 років його запросила до себе італійська команда, на що він погодився. Це була так звана точка становлення. Після цього розпочався період світової кар’єри й перших великих досягнень.

– Як розповідали, у дитинстві Ярослав завжди був наполегливий й прагнув до своєї цілі. А тепер, як батько, яким бачите Ярослава, яким він виріс?
– Перевага Ярослава в тому, що в нього ніколи не було зірковості. Він завжди був веселий, комунікабельний, без гордині й зі всіма йшов на контакт. Звичайний простий хлопець. І, ставши чемпіоном світу, не змінився й залишився таким дотепер.

За рік професійний спортсмен проїжджає понад 35 000 км. У них буквально все розписано по хвилинах. Один контракт Ярослава налічував 14 сторінок. Наприклад, говорилось про те, що антидопінговий комітет в будь-яку хвилину може навідати його у відпустці. Без різниці, що робить Ярослав і чим він там займається. Але, попри всі турботи, Ярослав завжди знаходить час приїхати додому.

– Як охарактеризуєте розвиток велоспорту в Україні?
– В Україні велоспорт розвинутий достатньо. Але, порівнюючи з іншими європейськими країнами, ми відстаємо на дуже багато. У них є все – бази, інвентар, обладнання. На все виділяються кошти. У нас основна проблема – брак фінансів. Ми маємо багато молодих талантів, задатків, бажання й наполегливості. Але, для повноцінного розвитку потрібна якісна матеріальна база, якої, на жаль, в українському велоспорті здебільшого немає.

– Яка культура наших водіїв на дорогах стосовно велосипедистів?
– На жаль, більшість наших водіїв не вважають велосипедистів учасниками дорожнього руху й не поважають їх. Це говорить про низьку культуру на дорогах й, особливо, у головах людей.

Більший ризик потрапити у біду мають ті діти, котрі у вільний час ганяють на дорогах й вулицях без супроводу дорослих. Наші діти їздять у супроводі тренера й навчені правилам безпечної їзди.

– Чим зараз займається Ярослав?
– Пройшло вже три роки, як Ярослав завершив кар’єру спортсмена. Зараз живе в Італії. Працює спортивним директором своєї команди «Trek Factory Segafredo», що налічує 27 спортсменів й 47 осіб персоналу. Річний бюджет команди мені достеменно не відомий, але приблизно 15 млн доларів на рік.

Розповідає, що директори спокійно не живуть. У період змагань він підіймається у 5-6 год й у 2-3 лягає спати. Адже потрібно спланувати й організувати поїздку, тактику змагань, забезпечити переїзди, тощо. На перегонах все прораховано похвилинно.

Ярославу пропонували громадянство США й Італії – він відмовився. А коли став спортдиректором команди, йому пропонували працювати у Росії за куди більші гроші. Тут Ярослав теж відмовився. Принципово. Це мене дуже тішить. В першу чергу, як батька.
Петро ЮРСА