Оксана ПАСЛАСЬ: «Згадую Олімпіаду як якийсь сон»

Два тижні тому відсвяткувала своє 35-річчя відома українська художня гімнастка, учасниця ХХVIII Олімпійських ігор 2004 року в Афінах і чемпіонату світу 2005 року в Баку, майстер спорту України міжнародного класу Оксана Паслась. Львів’янка відзначалася найкращими в складі збірної України стрибками. В 19-річному віці через травму змушена була завершила спортивну кар’єру. Після нетривалої тренерської роботи у Львові переїхала в Туреччину, де проживає ось уже 15 років. Там вийшла заміж, виховує півторарічну доньку Мілу. Львів не забуває, любить і намагається кожного літа навідуватися в рідне місто. В цьому інтерв’ю для сайту відділення НОК України у Львівській області Оксана Паслась відверто розповіла про свою кар’єру, конфлікт з Альбіною Дерюгіною і про своє життя в Туреччині.

«Сказала мамі щоб вона вирішувала сама – я просто не знала, що мені робити»

– Пані Оксано, не так багато часу минуло від ваших уродин. Як відсвяткували?
– В сімейному, домашньому колі. До мене якраз зі Львова прилетіла мама. То ми відсвяткували з нею, з моїм чоловіком і нашою донькою.

– Зізнайтеся, було приємно отримувати привітання зі Львова? Зокрема, від олімпійської родини Львівщини?
– Чесно, я була дуже здивована. Тому що дуже багато часу ні з ким не спілкувалася. І дуже приємно була здивована, що львівське відділення Національного олімпійського комітету мене привітало, ректор нашого університету фізичної культури також привітав. Було й багато інших привітань зі Львова. Це дуже приємно.

– Знаю, ви почали займатися художньою гімнастикою в 6 років. Пригадуєте, на яких змаганнях вас помітили і запросили до Києва в «Школу Дерюгіних»?
– Так, справді, я почала займатися в шість років. Спочатку мене Любов Гринюка знайшла в садочку. А вже за рік мене почала тренувати Олена Єресько. На рівні області я почала показувати результати десь в 9-10-річному віці, а коли мала 12-13 років на чемпіонатах України мене помітила Альбіна Миколаївна Дерюгіна. Запросила в «Школа Дерюгіних». Пам’ятаю, через кілька тижнів після 14-річчя я поїхала до Києва.

– Вагалися, їхати туди чи ні?
– Дуже вагалася. Я навіть сказала мамі щоб вона вирішувала сама – я просто не знала, що мені робити. І страшно було якось, і хотілося в збірну. Мама переконала, що якщо поїду, то буде краще. Та й «прижимати» не будуть.

– Тобто щоб показувати високі результати і вийти на рівень національної збірної необхідно було їхати в Київ?
– Так, необхідно. І тренерка моя Олена Єресько теж так говорила: якщо я туди не поїду, то результатів може і не бути.

«Дуже допомогла Наталя Годунко»

– Як вас прийняли в «Школі Дерюгіних»? І як було тренуватися разом з такими зірками, як Анна Бессонова, Тамара Єрофеєва, Наталія Годунко?
– Дуже допомогла Наталя Годунко. В перший же день вона спустилася в роздягальню, коли я там була, і так привітно до мене звернулася, що мені аж легше стало. Я взагалі «зелена» туди приїхала, а там такі зірки. Не знала навіть, що буду робити. А тут Наталя Годунко підійшла. Привіталася, спитала, як мої справи. Сказала, що стежила за мною на змаганнях і знала, що я приїду. Дуже по-дружньому мене прийняла.

– Недавно Наталія Годунко розповідала про те, як багато стрибали гімнастки на тренуваннях. І відзначила, що найкраще в збірній стрибала Оксана Паслась, яка «зависала в повітрі на декілька секунд»…
– Так, було таке. Я дуже любила стрибки. В мене від народження, мені здається, є схильність до високих стрибків. І я дуже любила стрибати. Пам’ятаю, навіть Олена Єресько говорила мені, що в мене зі стрибками все добре і над ними не треба працювати, а слід більше уваги приділяти роботі над мінусами. Так, стрибки мені вдавалися. Хоча я може і не знала, що краще за всіх стрибаю. Але мене завжди в приклад ставили і показували на мені різні стрибки.

«Я була дуже працелюбна і на мене психологічно ніколи не тиснули»

– Можливо, це також пов’язано з тим, що ви були досить легкі і стрункі (41 кг при зрості 163 см – Авт.)? Чи все ж із природнім даром?
– Так, можливо і з тим, що в мене кілограмів зайвих не було. Я пам’ятаю, коли тільки приїхала, Дерюгіна говорила, хто на скільки має схуднути. А мені сказала, що можу кілограм навіть набрати. Я виглядала ну зовсім «скелетом» таким.

– Дослухалися, набрали?
– Ні. Я до їжі була байдужа. Їсти я не сильно любила, може і тому я була така струнка.

– Гімнастки розповідають про великі навантаження (зокрема, психологічні) в «Школі Дерюгіних». Як витримували їх?
– Ви знаєте, я була дуже працелюбна і на мене психологічно ніколи не тиснули. Так, були діти, яким сказали зробити 10 вправ, а вони робили 5. А мені сказали 40 – і я робила 40. Тобто в принципі до мене ніяких претензій не було. Пізніше, коли я вже почала виступати в групових вправах – в нас же ж 5 чоловік – о тоді почалися деякі психологічні проблеми. Тому що ти можеш все ідеально виконати, але якщо, подружка, яка поруч з тобою, щось не зробила – винуваті всі.

«На зборах до останнього тижня не знали, хто поїде на Олімпіаду»

– В груповичок часто міняються учасниці команди. Складно було виступати в різному складі?
– Так, дуже складно. В нас завжди було дві команди і зміни були постійно. Деколи переставляли на ті місця, на яких ми не працювали. Приклад – Олімпіада 2004 року. Уявіть, на зборах до останнього тижня не знали, хто поїде на Олімпіаду. Я на Олімпіаду їхала взагалі в статусі запасної, тому що в мене були з колінами проблеми – за три тижні до Ігор вилетіла колінна чашечка. Я думала, що не буду виступати, що буду запасною. А вже в Афінах, за декілька днів до змагань мені сказали, що я виступатиму у вправі зі стрічками. Чесно, я могла припустити, що якщо взагалі буду виступати на Олімпіаді, то це буде зовсім інший вид. Але ніколи б не подумала, що мене поставлять на вправу зі стрічками. Мені досі не зрозуміло, яка в нас була система (Сміється). До останнього нас тримали в напруженні. Я вже сама попрацювала тренеркою, але цієї системи ще не розшифрувала, якщо чесно (Сміється).

– Від найголовнішого турніру у вашій кар’єрі – Олімпіади в Афінах – пройшло понад 16 років. Які емоції залишилися з цього турніру?
– Мене учениці деколи питають, що я відчувала, коли там виступала. А я згадую Олімпіаду просто як якийсь сон. Як я вийшла, як я виступила, як я взагалі відреагувала… Це було якось все на автоматі. Наступного ранку проснулася і взагалі не пам’ятала, було то взагалі чи не було. Досі так згадую.

– Ви посіли в команді 9-те місце. Чого забракло щоб виступити успішніше?
– Нам тренерка говорила, що якщо виступимо добре і без помилок, то зможемо посісти 4-5 місце. Але ми зробили непередбачену помилку. Перед виходом на стрічки в однієї дівчинки з тренером стався дуже негативний момент. Прямо перед виходом в нас вся команда якось так негативно була заряджена. Мені здається, через це в нас і сталася помилка.

«Я розуміла, що з моєю травмою буде важко далі продовжувати спортивну кар’єру»

– Після Олімпіади у вас охолонули стосунки з Альбіною Дерюгіною. Не хотіли вже тоді залишити спорт, тим більше травми сильно турбували?
– Так, травми турбували. Вони почалися в мене швидше. В нас вся команда пішла, яка виступала на Олімпійських іграх, зразу після Афін. Залишилася тільки я і Інга Кожохіна. Зізнаюся, я вже думала, що далі не буду продовжувати виступати. В «Школі Дерюгіних» мені дали маленьких юніорок щоб я їх готувала. І я їх навіть почала тренувати. Два місяці після Олімпіади не тренувалася, тільки дітей тренувала. В нас раніше там був балкончик на другому поверсі. Якось, пам’ятаю, Дерюгіна хотіла комусь показати стрибок і говорить: «Ви ніхто не можете так зробити, як Оксана Паслась. От вона зараз спуститься сюди і покаже, як треба стрибати». А я на балкончику сиділа. І вона до мене: «Ну чого ти чекаєш? Спускайся, покажи нам, як треба стрибати!». Кажу їй, що не одягнена відповідно. «Ну то іди перевдягайся», – сказала. І я пішла, переодягнулася, і показала. А наступного дня вже була на тренуванні. Тобто я взагалі сама не зрозуміла, як так вийшло, що відновила тренування.

– І наступного року ви вже їхали на чемпіонат світу в Баку, будучи капітаном команди, з молодшими партнерками по команді і посіли високе п’яте місце.
– Ви знаєте, я на ці змагання була налаштована, як на останні змагання в кар’єрі. Може і тому в нас все вдалося. Я розуміла, що з моєю травмою буде важко далі продовжувати спортивну кар’єру. Тим більше, зі сторони тренерки теж були такі психологічні «давки» – мовляв, я можу продовжувати і мені не вірять, що травма спини настільки серйозна. Вона (Альбіна Дерюгіна – Авт.) не вірила, що в мене болить. Я навіть деколи кидала тренування через біль. Потім міркувала: якщо мене не буде, то і команди не буде. Поверталася. Тому що була повага до своїх друзів по команді. Я ще дала собі установку, що витримаю до кінця того сезону, що я ще виступлю на чемпіонаті світу в Баку. І тоді вже можна буде розслабитись і лікувати спину.

«Альбіна Миколаївна відвернулася, не захотіла брати квіти»

– І завершили кар’єру в 19 років. Мабуть, не дуже приємно згадувати ту історію про річну дискваліфікацію від української Федерації?
– Звичайно, було неприємно. Я купила зі своєю тренеркою Оленою Вікторівною (Єресько – Авт.) квіти, вибрала найгарніші. І прийшла зранку на тренування, хотіла їх подарувати Альбіні Миколаївні. Але вона відвернулася, не захотіла брати квіти. Сказала, що я команду залишаю, що я ворог команди і що це буде на моїй совісті. Проплакала я цілий день, тому що це було незаслужено. Я і так витерпіла дуже багато. Я з травмованою спиною виступала, і непогано виступила. Але ж ви знаєте Альбіну Миколаївну. Для неї ніколи відмовки не діяли. І вона ніяк не пішла зі мною на контакт в той день.

Олені Вікторівні того дня сказала, що я вже остаточно вирішила завершити кар’єру і що точно не повернуся і вмовляти мене немає змісту. Був дуже неприємний день.

Після того я якийсь час у Львові працювала, допомагала тренувати дітей. А потім до мене був дзвінок з Туреччини. І я вирішила поїхати туди щоб відволіктися трошки від тих негативних моментів.

– Якщо повернутися до історії з Дерюгіними. Чим вона завершилась? Чи спілкуєтеся нині з ними?
– З Альбіною Миколаївною ми після того не бачились. Десь через 3-4 роки після завершення кар’єри приїжджала в Київ, зайшла в зал. Подарувала квіти. Була Ірина Іванівна (Дерюгіна – Авт.) якраз. Ми з нею поспілкувалися. Вона спочатку мене навіть не впізнала. Адже я набрала якусь вагу, мала макіяж, була з довгим волоссям. А потім придивилась і каже: «О, Паслась!» Нормально поспілкувались. А Альбіни Миколаївни не було в той день. Їй я якось телефонувала. Мені в Туреччині треба було щоб українська Федерація підтвердила, що я дійсно тренувала в Україні – щоб я мала змогу тренувати дітей. По телефону ми досить нормально поговорили. Вона сказала, що я повинна сама турецькій Федерації пояснити, що якщо в мене є звання майстра спорту міжнародного класу, то я автоматично можу тренувати дітей. Я їй пояснила, що тут система трохи інакша, що вони отримують диплом в університеті, що в них майстрів спорту чи майстрів спорту міжнародного класу немає. Мені здається, що з часом все забулося, конфлікт вичерпався.

«В Туреччині тільки 20% тренерів – туркені, а 80% – російськомовні»

– В Туреччині ви вже 15 років. Тренуєте від початку? Зокрема, кого зараз тренуєте?
– Я зараз не треную. Працюю в комітеті з художньої гімнастики в Федерації. В нас у цьому комітеті працює 5 чоловік. Взагалі в нас у Федерації представлено 5 видів спорту. Є президент Федерації і на кожен вид спорту – є комітет.

Мене запросили в комітет щоб я могла вільно спілкуватися з тренерами, допомагати їм із визначенням змагань, на які їхати. В Туреччині тільки 20% тренерів – туркені, а 80% – російськомовні. І до останніх не вміють знаходити підхід. І мене взяли в комітет ще і з цією метою. Працюю в комітеті вже п’ятий рік.

А спочатку я працювала в Ізмірі. 6 років. Була помічницею тренера. Взагалі, коли я туди їхала, не планувала професійно тренувати. Я просто хотіла трошки головою відпочити від великого спорту. Але коли туди приїхала, то зрозуміла, що я від нього не відпочину. Тому що в тому клубі були дуже хороші діти, 2-3 дівчинки в збірній Туреччини. І якось потихеньку почала вливатися в їхню систему. Потім мене запросили в Стамбул, в клуб «Бешикташ». І там вже почала крутитися біля збірної. А потім мене запросили в комітет.

«З майбутнім чоловіком познайомила мама моєї учениці»

– Розкажіть про свою сім’ю. Коли вийшли заміж? Хто ваш чоловік?
– З чоловіком познайомились цікаво. В мене була одна учениця, яка брала в мене приватні уроки. І якось її мама забирала з тренування і каже: «А що ви така гарна молода дівчина і самотня?» Сказала, що в її чоловіка є хороший приятель. Мені спочатку не дуже сподобалася ідея такого знайомства. А наступного дня подумала: а чому б не познайомитись. Не сподобається – скажу до побачення і все. І ми зустрілися, повечеряли. Мене нічого не роздразнило, все було спокійно, добре. А наступного дня він знову мені зателефонував і запропонував повечеряти. І так ми почали зустрічатися. За місяць-два я зрозуміла, що це все серйозно. А за рік він мені зробив пропозицію – в дуже гарному готелі, на терасі. Правда падав дощ, але було дуже романтично, красиво. То так вийшло, що з майбутнім чоловіком мене познайомила мама моєї учениці.

Після того, десь за півроку в нас було вінчання в церкві. Він сам турецький вірменин, з християнською вірою. Знаєте, я не була проти мусульманської віри. Але це все-таки дуже важливо. Мама, коли почула, що він християнин, якось по-інакшому до цього почала ставитись, дуже зраділа. Тому, думаю, що і йому пощастило, що він знайшов жінку такої ж самої віри, і мені пощастило, що в Туреччині знайшла християнина. І сім’ї наші в принципі виховані однаково.

І через кілька років після весілля в нас народилась Мілочка. Їй вже зараз півтора рочки.

«Я завжди дуже файно у Львові проводжу час»

– Чи часто буваєте у Львові?
– Так, я щороку стараюся прилітати, але торік не вийшло через пандемію. В мене навіть мама не змогла вилетіти назад. Вона майже на рік залишилася в Туреччині. І от тільки недавно вона злітала до Львова на три тижні. А зараз вона знову повернулася мені допомагати, тому що з маленькою дитиною дуже важко. Тим більше, коли я активна і працюю.

Але я стараюся кожного літа прилітати. Надіюся, що якщо зараз не буде ніяких обмежень, ми навіть з маленькою донечкою прилетимо влітку до Львова.

– Як Львів змінюється, якщо оцінювати з відстані?
– Мені Львів завжди дуже подобався. Як би він не мінявся, він мені завжди буде подобатись. І коли б я не приїхала, я завжди дуже файно у Львові проводжу час. Я дуже люблю центр. Люблю ті маленькі кав’ярні. Особливо, коли приїжджаю зимою, цей різдвяний запах повсюди. Ностальгія за ним.

– Чи стежите за виступами нинішньої збірної України, в якій немало львів’янок?
– Так, звичайно. Я думаю, що в нас у Львові найсильніші клуби і школи. Дуже приємно бачити тих дітей в складі збірної. Я просто пишаюся ними. Я знаю, що три дівчинки – львів’янки виступають в групових вправах. Знаю, що Христина Погранична була травмована. Надіюся, в неї все вдасться, тому що вона добрі результати показувала. І в принципі, я думаю, без львівських дівчаток буде важко збірній. Також думаю, що Дерюгіним дуже пощастило, що зі Львова такий багатий наплив.

Василь ТАНКЕВИЧ, Юрій ТУРЯНСЬКИЙ, сайт відділення НОК України у Львівській області

ukУкраїнська