Марта ЛІТИНСЬКА: «Шахи вчать бійцівського характеру, вони – чисто практичний підхід до життя»

Вчора, 25 березня, відзначила уродини легенда львівських шахів Марта Літинська – одна із найсильніших шахісток минулого століття, яка протягом 28 років входила до складу збірних СРСР та України. Вона – міжнародний гросмейстер серед жінок (1976), заслужений майстер спорту СРСР (1990), чемпіонка СРСР (1972) і багаторазова призерка чемпіонатів СРСР, переможниця Спартакіади народів СРСР у складі збірної України (1979), срібна призерка Всесвітньої шахової олімпіади у складі збірної СРСР (1988) та збірної України (1992), чемпіонка Європи у складі збірної України (1992), учасниця двох півфінальних матчів претенденток за світову шахову корону (1974, 1980), переможниця і призерка багатьох інших міжнародних змагань. Пропонуємо вашій увазі інтерв’ю з пані Мартою, у якому вона пригадала радянський період своєї кар’єри, розповіла про комплекси, які завадили досягнути більшого, зокрема, замахнутися на світову шахову корону, про «битву психологів» під час півфінального матчу претенденток на світову шахову корону, про стосунки з Василем Іванчуком та інше. До речі, торік донька пані Марти Оксана Літинська третьою серед українок підкорила Еверест, а наприкінці року зійшла на найвищу гору Антарктиди пік Вінсон. Тепер вона – одна із 70 жінок, які підкорили всі найвищі вершини семи континентів. Син пані Марти – відомий громадський діяч, захисник української мови Святослав Літинський.

– Пані Марто, з яким настроєм підходите до свого дня народження?
– Знаєте, коли мені було 18 років, я дивилася на 30-річних, як на старих людей. Так в кожному віці ми думаємо про тих, хто старший від нас, які ж вони дорослі. Тепер я прожила 71 рік – а в душі залишилася така сама, як була у 18. Добре, що фізична форма нормальна, добре, що настрій нормальний.

– Чи нинішня ситуація з епідемією коронавірусу створює вам дискомфорт?
– Звичайно, що створює. Всі ми обмежені в своїх діях, спілкуванні. Ми з чоловіком приїхали в село, де в нас будинок. Подумали ще взяти внуків сюди, щоб вони не сиділи у Львові в чотирьох стінах. Але чоловік трошки бронхітом захворів, то їх не взяли наразі. Надіємося, що, можливо, цього тижня візьмемо їх в село. Воно кілометрів 75 від Львова. В нас є сад, город.

– 24 березня було прийнято рішення про перенесення Олімпійських ігор. Підтримуєте його?
– Звичайно, що підтримую. Не дай Бог, якби на Олімпійських іграх якісь видатні спортсмени захворіли чи мали б якісь проблеми – це було би дуже боляче для всіх. Та й без глядачів Ігри не були б повноцінними.

– Пані Марто, пригадайте, будь ласка, як ви прийшли у шахи, під чиїм керівництвом тренувались і чим вас привабила ця гра?
– У школі мені подобалася математика, а в шахах приваблювала логіка. Десь у 8-9-річному віці мені цікаво було дивитись, як батько з мамою грають в шахи і я попросила навчити мене правилам цієї гри. А після п’ятого класу я відпочивала у піонерському таборі в Брюховичах, де взяла участь у першості турнірі з шахів. Грали одні хлопчики і я. Звичайно, я зайняла останнє місце – це були мої перші кроки, перші партії. Але мені вручили грамоту за перше місце серед дівчат. Це дало таку віру у свої сили, що пізніше, на початку шостого класу, коли побачила оголошення про набір у різні гуртки в Палаці піонерів, не роздумуючи записалася в шаховий гурток. Перший рік я тренувалась під керівництвом вчителя математики Анатолія Колоскова, а пізніше у Палац піонерів прийшов Віктор Карт і з того часу весь час займалась з Віктором Еммануїловичем. А пізніше я тренувалась у Віктора Желяндинова, Ярослава Сроковського, Володимира Бутурина. В багатьох тренерів я могла навчитися кращого. Як і у свого кумира, львівського гросмейстера Леоніда Штейна. Ще коли я займалась у Палаці піонерів, він часто давав сеанси одночасної гри. Пригадую в деталях, що навіть внічию з ним зіграла чорними фігурами. Партії у нього були надзвичайно цікаві, його жертви, комбінаційне мислення.

– Як вам вдавалося поєднувати шахи з навчанням у школі і пізніше в університеті на такому складному факультеті як механіко-математичний?
– Це були близькі заняття – математика і шахи. Логічне мислення – і там, і там. Це таке, мабуть, як займатися легкою атлетикою і грати в футбол. Шахи, щоправда, на відміну від математики вчать ще й бійцівського характеру. Математика – суто теоретична галузь, особливо у школі. А шахи – чисто практичний підхід до життя.

Я непогано закінчила навчання на механіко-математичному факультеті, після чого працювала два роки інженером-програмістом, стала старшим інженером, збиралася навіть кандидатську дисертацію писати і якраз у цей час (1972 рік – Авт.) стала чемпіонкою СРСР.

– …Першою з шахісток України, до речі. Рік перед тим ви стали срібною призеркою чемпіонату СРСР. Вочевидь, і в 1972 році були в колі фавориток. Коли зрозуміли, що маєте хороший шанс стати чемпіонкою?
– Могла стати, між іншим, ще у 1971 році. Чемпіонат СРСР проходив у Сочі. Там в мене вийшов такий казус: тоді за правилами дозволялося відкладали партії. В мене була абсолютно виграна позиція. Я мала покласти свій бланк в конверт, але помилково поклала його в сумочку. І мені зарахували поразку. А якби я виграла ту партію, то в мене були б шанси в останньому турі наздогнати лідера Ірину Левітіну.

А за рік, на чемпіонаті Союзу в Тольятті перед останнім туром склалася така ситуація, що якщо останню партію виграю, то здобуваю перше місце. Зустрілася з представницею України Любов’ю Щербиною з Севастополя. Була дуже напружена партія, яку таки вдалося виграти. Я повірила, що стала чемпіонкою тільки тоді, коли виграла цю партію. До речі, за декілька років вияснилося, що Любов Щербина була насправді мужчиною.

Звичайно, це був мій успіх, тріумф, і, що цікаво, я потім дуже багато разів була близькою до чемпіонства в Союзі, але перше місце більше не займала.

– Як, наприклад, у 1982 році. Тоді на чемпіонаті СРСР в Талліні ви відстали на пів очка від чемпіонки Нани Іоселіані. Причому програли по ходу турніру лише одну партію – Ірині Чолушкіній, яка представляла Львів. Виходить, що одна львів’янка перейшла дорогу іншій, коли та претендувала на перше місце?

– Це було не в останньому турі. Ніхто не знав, як далі складатиметься турнірна ситуація. Зрештою, боротьба є боротьба. В мене була схожа ситуація на чемпіонаті України в Харкові. Я погано там грала і не претендувала ні на яке місце. А в останньому турі грала зі своєю дуже хорошою подругою Лідією Муленко із Запоріжжя. І вона, у випадку нічиєї чи виграшу, ставала чемпіонкою України. Але вона мені навіть не пропонувала піддатись, бо знала, який у мене характер (Сміється). Я виграла в неї партію і вона не стала чемпіонкою.

– А бували протилежні випадки, коли пропонували домовитись?
– Бували. На турнірі в Чернігові – відборі до міжзонального турніру. Я вже забезпечила собі необхідне місце. І в останньому турі мені пропонували програти партію від Ніно Гурієлі. Я відмовилась. В мене була краща позиція, але я десь переоцінила ситуацію і програла – по грі, а не за домовленістю.

– Сама Ніно пропонувала програти?
– Ні, перед партією її тренер телефонував. Навзамін обіцяли, що вона мені програє на одному з наступних турнірів.

– На ще одному чемпіонаті СРСР, який відбувався в грудні 1973 – січні 1974 років у Тбілісі, ви відстали на пів очка від Нони Гаприндашвілі, по ходу турніру програвши суперниці з Казахстану, яка зайняла останнє, 20-те місце. Причому вона здобула тільки одну перемогу і саме над вами. Як так сталося?
– В мене деколи бувало таке, що я недооцінювала суперниць. Це не перший раз таке сталося. Пригадую, якось на міжнародному турнірі в Москві ішла на першому місці і зустрічалась з Алісою Галлямовою, яка йшла останньою – мала нуль очок з п’яти. І я їй примудрилася програти (Сміється).

– У 1979 році збірна України з львів’янами Олегом Романишиним, Олександром Бєлявським, Адріяном Михальчишиним у складі вперше стала переможцем Спартакіади народів СРСР. Команда Москви відстала лише на пів очка. Боротьба була дуже запеклою?
– Так, запекла. Не можу пригадати, чи то було саме в той рік, бо було декілька командних чемпіонатів Союзу, крім Спартакіад. І в мене могло перемішатися. Шкода, що ніколи не вела щоденник. Пригадую, був такий момент, що давали призи переможцям на дошках. Грузини привезла велику вазу ручної роботи за перемогу на першій дошці для жінок. Розраховували, що вона дістанеться Ноні Гаприндашвілі (чемпіонка світу з 1962 до 1978 років – Авт.). Але я її перегнала.

Ця Спартакіада пам’ятна ще й тим, що після неї за наші заслуги ми отримали Палац шахів, бо до того шахісти мали у своєму розпорядженні тільки дві кімнати в приміщенні на площі Ринок.

– Шкодуєте, що не вели щоденник?
– Шкодую, тому що тяжко згадати тепер деякі події. Ну і може показала б потім внукам.

– Якби вели щоденник, написали б книжку?
– Можливо. Чим старша стаю, тим мені цікаво, наприклад, прочитати спогади моєї мами (Ірина Б’єнько-Шуль – громадська діячка, педагог, нагороджена орденом княгині Ольги – Авт.). Їй торік виповнився 101 рік. Дуже цікаве, багате на події життя в неї. Інтерв’ю дає, а писати – не пише. Може було б цікаво моїм рідним прочитати мої спогади, якби на них наважилась.

– Будучи з 1972 року членом збірної Союзу, ви тільки один раз брали участь у Всесвітній шаховій олімпіаді, у 1988 році. Чи пов’язано це з політикою, з тим, що інші центри шахів краще лобіювали своїх шахістів?
– Не думаю, що через політику. Десь просто мені чогось не вистачало. Якийсь комплекс неповноцінності, я б сказала. Я тепер аналізую це. …Це ж почалося в мене ще з дитинства. Мене в чотири роки віддали в садок, російськомовний. Я, звичайно, російської мови не знала. Дивлюсь тепер на фотографії: я десь в куточку, а інші діти граються між собою. Якесь таке упосліджене відчуття. Може це мені не дало розкритися повністю. Потім так само у збірній. Всі шахісти говорили російською. Росіяни розказували анекдоти про українську мову: «Як перекласти крісло?» – «Підсрачник». Так мені врізалося це в пам’ять. Я мовчала і в той же час у мене все в середині кипіло.

– В збірній Союзу було якесь упереджене ставлення до вас через те, що ви зі Львова?
– Ні, такого не було. Просто в самої це десь в глибині засіло.

– Можливо, це передалося від ваших батьків, які були в УПА, але мусили приховувати свій бекграунд?
– Але я ж того не знала!

– Все одно це могло якось передатися.
– Ну, може, на якомусь рівні. Не знаю, можливо. Я в двох турнірах претенденток ішла на першому місці. Вигравши, могла досить високо піднятися і боротися за світову шахову корону. І десь не витримала.

– Психологія…
– Я і кажу, це якесь внутрішнє. Тобто я тут винна.

– Можливо, тренер-психолог, тренер-мотиватор мав попрацювати над цим?
– Не знаю.

– Ваші тренери знали про цю проблему? Працювали в цьому напрямку?
– Ні. Я тоді того не озвучувала. До речі, я вам першому це озвучую.

– Буду дискутувати з вами словами Віктора Карта. Він мав іншу думку про вас: «Така вперта, наполеглива, гонорова, завжди своє доведе, хоч би там що. Для шахів оце найцінніше: ніколи ні перед ким не поступиться». Це вже протилежна думка про вас.
– Можливо, люди сприймали мене по-інакшому.

 

– Пані Марто, ви двічі ставали срібною призеркою Всесвітніх шахових олімпіад – 1988 року у складі збірної СРСР і 1992-го – у складі збірної України. Коли були ближче до здобуття золота?
– Що тоді, що тоді ми мали хороші шанси стали переможцями, але невдало зіграли на фініші. В Салоніках, Греція, у 1988 році за два тури до кінця Олена Ахмиловська раптово вирішила вийти заміж за капітана збірної США Джона Дональдсона і покинула Олімпіаду. Нашу команду, яка йшла на першому місці, ця подія дуже вибила із колії, і ми стали тільки другими, відставши на півочка від команди Угорщини. А за чотири роки в Манілі, Філіппіни, теж лідирували, але за три тури до фінішу програли збірній Росії – 0,5:2,5 і нас обійшли грузинки.

– Як це було виступати під прапором збірної України?
– Звичайно, була гордість, що виступаємо за Україну, під синьо-жовтим прапором. А ще гордість, що ми Росію перегнали, яка стала тільки п’ятою.

– Шість років триває війна з Росією. Як ви ставитесь до того, що наші спортсмени, зокрема сестри Анна і Марія Музичук їздять на змагання в цю країну?
– Це їх справа. Я би не поїхала. Так мені зараз здається. Кожен сам вибирає. Хоча Аня не поїхала у 2017 році на чемпіонат світу в Саудівську Аравію – там їй заважав хіджаб. Але у випадку з Росією, це не до порівняння гірше, ніж одягнути хіджаб.

– Повернемось трохи назад, у 1980 рік. Тоді ви грали півфінальний матч претенденток на світову шахову корону з Наною Александрією і поступилися після двох додаткових партій. Пригадайте, що за «битва психологів» була тоді?
– Зі мною на матч поїхав початкуючий психолог Володимир Рикунов. Він просто сидів у залі і дивився. Не знаю, чи в нього погляд був особливий, чи ще щось… А тоді Александрія програвала. І грузинська команда викликала на противагу Рикунову відомого гіпнотизера і психолога Рудольфа Загайнова, який допомагав Карпову у матчі з Корчним і багатьом іншим чемпіонам світу. Той вів себе дуже виклично. Він сидів у другому ряді в оточенні тренерів та представників команди Александрії і робив якісь паси руками. Члени моєї команди почали протестувати. Потім раптово перед останніми партіями Рикунова викликали до Москви. Але і поза тим у мене були хороші шанси на перемогу, проте використати їх не вдалося. У фінал проти Нани Іоселіані вийшла моя суперниця. Александрія врешті перемогла Іоселіані, але шахову корону не здобула, поступившись чемпіонці Майї Чибурданідзе.

– Чому вашого психолога викликали до Москви?
– Не знаю, не можу сказати.

– Він допомагав вам?
– Так, його присутність додавала впевненості. Члени моєї команди неправильно вчинили, що мене почали посвячувати в ту справу. Думаю, то була помилка.

– А самі ви бачили Загайнова і його рухи?
– Ні, не бачила. Ну то й не треба мені було то говорити.

– Не бачили, навіть незважаючи на те, що він сидів у другому ряді?
– Я, коли грала партії, була настільки сконцентрована, що нікуди не дивилася. Я там мала виграну позицію, до речі. Якби перемогла ту партію, то для виграшу матчу достатньо було зробити нічию у двох партіях.

– На яких турнірах грали востаннє?
На чемпіонаті світу серед ветеранів. 2002 року я була першою, у 2003-го – другою, а 2004-го – третьою. Після того грала хіба що у швидкі шахи. І ще мене запросили у 2011 році на турнір з нагоди 70-річчя Нони Гаприндашвілі в Москві. Після того вирішила просто перестати грати. Я дуже переживала поразки – безсонна ніч, нервування. І з віком тяжче грати. Та й на чемпіонати серед ветеранів треба їхати за свій рахунок, що фінансово не невиправдано. Можливо, якби не було сім’ї, тоді була б інша справа. А так я все життя їздила, для сім’ї це не так просто. Пам’ятаю, чемпіонат Союзу в Ашхабаді. Він тривав 32 дні! То тепер турніри коротші – відіграли максимум 10 днів за швейцарською системою і роз’їхались.

– Нині у вашому житті яке місце займають шахи? Граєте, цікавитесь новинами, слідкуєте за перебігом турнірів?
– Не граю зовсім. Новинами шахів цікавлюся зрідка. Пригадую, у Львові я вела шаховий гурток в університеті третього віку – для пенсіонерів. Вчила їх грати у шахи. Ви би побачили, з яким задоволенням вони розв’язують шахові задачі! (Сміється) Я була вражена. Вони навчилися записувати партії, просили давати домашні завдання… Так що в нас пенсіонери стають такі, як і на Заході, де після 60-ти життя тільки починається.

– З легендарним львівським шахістом Василем Іванчуком ви у яких стосунках?
– Коли зустрічаємось, то розмовляємо. Але зв’язків з ним не підтримуємо. Коли він був одружений з Алісою Галлямовою, вона одного разу запрошувала всіх шахістів до себе. А тепер у кожного своє життя: він грає в шахи, а я вже зовсім відійшла від них.

– Ще в 90-х роках йому присвоїли неофіційний титул генія. У світовому рейтингу геніальності яке місце ви б відвели йому?
– Тяжко сказати, в ТОП-10 він точно входить. Хочу сказати, дуже талановитий серед шахістів Адріян Михальчишин. Тренер Віктор Карт говорив, що він найталановитіший від Олександра Бєлявського, Олега Романишина. І так воно виглядало – по тому, як він швидко прогресував, розвивався. Але він дуже емоційний і йому не вистачило характеру щоб досягнути більшого.

– А Іванчуку чого не вистачило?
– Можливо, також характеру. А ще – команди. Коли він у 2002 році програв фінальний матч на першість світу іншому українцю Руслану Пономарьову, в нього не було такої команди, як у Пономарьова, у якого делегація в Москві складала близько 20 осіб. А Василь поїхав тільки з гросмейстером Орестом Грицаком. Він підійшов до підготовки суто із шахової сторони, недооцінивши допоміжні фактори.

– Було помилкою те, що він не створив навколо себе команду?
– Так, йому треба було створити команду. Він переоцінив свої шанси. Можливо, вважав, що може і сам виграти.

– Ваші батьки довгий час приховували від вас свою участь в УПА. Коли вони вас в це посвятили?
– Мені сказала батькова сестра – під великим секретом (сміється). Це вже Україна була, причому років зо два. Я потім прийшла до батьків – вони жили окремо – і почала їх розпитувати. Що цікаво, всі родичі знали про історію батьків, тільки ми з сестрою нічого не знали.
Василь ТАНКЕВИЧ, Юрій ТУРЯНСЬКИЙ, відділення НОК України у Львівській області

ukУкраїнська