Автор: noc

36 років тому, 25 серпня 1984-го, помер легендарний львівський гімнаст Віктор Чукарін.

Віктор Чукарін (9 листопада 1921 – 25 серпня 1984) був видатним спортсменом. Гімнаст, якого неможливо було перемогти, двічі ставав абсолютним чемпіоном Олімпійських ігор (1952, 1956), володарем 11 олімпійських нагород (з них – 7 золотих), був чемпіоном світу (1954).

І це – коли йому було далеко за тридцять. Нині у такому віці більшість гімнастів вже на «спортивній пенсії». Але раніше здобувати перемоги у спорті не дозволила війна. Вона почалася саме того дня, коли він закінчив Київський технікум фізичної культури.

Віктор, прокопчений веселим чорноморським сонцем юнак, виріс на березі Азовського моря, в місті Маріуполі, на давньому гербі якого був орел. Родина Чукаріних перебралася сюди із степового села Приазов’я, бо місто розросталося і запрошувало людей – молодих, здорових, сильних. До таких і належав наймолодший Чукарін, життєрадісний, непосидючий, іноді бешкетливий хлопчисько. Якось побачив на стадіоні показові виступи гімнастів, якими супроводжувалися усякі масові заходи того часу, і вирішив спробувати у тому спорті свої сили. Повернувшись додому, негайно спорудив поперечку і спробував робити якісь вправи. З того почався шлях знаменитого спортсмена до олімпійського п’єдесталу. Але між тою саморобною поперечкою і великим спортом лежала велика прірва, наповнена гіркими випробуваннями.

Про нього, багаторазового олімпійського чемпіона, вийшло чимало публікацій та книг. Звісно, тодішня офіційна пропаганда ревно пильнувала, щоб спогади про Чукаріна мали більш-менш «причесаний» вид і узгоджувалися з ідеологічними постулатами. Проте доля великого спортсмена була встелена не лише пелюстками троянд, а й гіркими колючими тернами.

Випускника київського технікуму фізкультури з першого дня війни викликали у військомат, зарахували в артилерійську частину і відправили на фронт. Через кілька тижнів під Городищем, що біля Черкас, артилериста Чукаріна поранило в голову, а потім почалися табори полонених. На руці Віктора з’явилося татуювання – 10491, з яким він жив довгі чотири роки в німецькій неволі. Мабуть, йому повезло, що він потрапив в селянську родину на півночі, поруч із кордоном з Голландією. У перші місяці війни полонених було стільки, що їх віддавали на роботу, куди потрапив і Чукарін. Господарі цінили свого наймита, який опанував німецьку мову і міг спілкуватися, їли з ним за одним столом.

Відомий український тележурналіст Фарід Досаєв, теж випускник Львівського інституту фізкультури, плавець-олімпієць 1956 року, кілька років тому створив фільм про Віктора Чукаріна для циклу «Атлети віку». І Фарід Абдулович знайшов ту німецьку родину, в якій колись працював українець. Живою залишилася лише донька господарів Ленні Брюнс. Під час війни їй було 19, а Віктору – 20 років. Коли автори фільму приїхали до неї, вона, вже старенька, лежала в лікарні. Вони ледь вмовили лікарів допустити до неї з кінокамерою. Дасаєв зайшов у палату, а Ленні простягла руки до камери і промовила : «Лібе Віктор!» Вона знала, що він давно помер. А через кілька днів не стало і її.

В цій німецькій родині довго зберігали сувенір, який 1942 року Віктор подарував їм на якесь свято. Що він міг подарувати? Зумів сплести з соломи у формі серця шкатулку. Там вони зберігали листування з ним. Коли 1952 року він став олімпійським чемпіоном, і газети різних країн розмістили його фото, Брюнси впізнали в ньому «свого» Віктора. Вони написали йому листа, вказавши таку адресу: «Львів, Віктору Чукаріну». Важко собі уявити, але лист дійшов! Зав’язалося листування, німці почали збирати витинки з газет, фотографії, сувеніри, листи від нього, навіть створили в помешканні невеличкий музей, присвячений олімпійському чемпіонові, який колись працював поруч з ними. Чукарін навіть хотів поїхати до них, але його не випустили з країни. Для приватних поїздок він був невиїзним, а у складі офіційних делегацій за ним завжди «приглядав» представник «Контори глибокого буріння». Була ще одна спроба Ленні зустрітися з Віктором під час Олімпійських ігор 1972 року, що проходили у Мюнхені. Вона приїхала до олімпійської столиці, але у ці дні вересня араби розстріляли групу ізраїльських спортсменів, і в олімпійському селищі ввели особливі заходи безпеки. А коли Чукарін звернувся до керівника гімнастичної делегації Юрія Титова за дозволом вийти до міста, то його не випустили на зустріч…

Боже провидіння берегло цю людину. Все-таки він пережив табори військовополених і потрапив на роботу. Останні дні війни він зустрів у концтаборі Зандбостель на березі Північного моря. У перші дні травня полонених завантажили на баржу, загнали людей в трюми, і заміновану вивели в море на поталу хвиль. Тільки через кілька днів британський сторожовий корабель натрапив на судно без керма і відтранспортував його у найближчий порт. Звільнені люди були подібні на живі скелети. Одним з них був Чукарін.

Повернувшись додому, він перебував під наглядом, адже був подвійним «ворогом народу» як син репресованого ще у тридцяті роки батька і як полонений. Довший час жив без паспорта, хоча мріяв повернутися на навчання у Київський інститут фізкультури. Нарешті восени 1946 якийсь із начальників в Маріуполі змилостивився над ним і дозволив видати документ. Та термін вступу до інституту минув, однак на щастя він довідався, що такий спортивний інститут щойно відкрили у Львові. Миттєво приїжджає до Львова, але теж вже запізно. Та знайшовся «ангел хоронитель» в особі колишнього викладача того київського технікуму фізкультури, який закінчував Чукарін, і майбутнього олімпійського чемпіона як виняток таки зарахували на навчання.

Йому було 26 років, і він знову почав інтенсивно займатися гімнастикою. І тренер трапився Петро Тимофійович Собенко, лагідна людина, але вимогливий фахівець зі спортивної гімнастики. Тренувався щодня, хоча таке ще не стало правилом для спортсменів, тренувався завзято і вперто повторював елемент за елементом, щоб досягнути довершеності. 1948 року вперше став чемпіоном СРСР у вправах на брусах. Це був його улюблений снаряд, на якому він особливо витончував свою програму. Чукарін за свою прихильність до брусів навіть отримав прізвисько «Брусевич». Завдяки фанатичній працелюбності 1949 року став абсолютним чемпіоном СРСР, але за кордон його ще не випускали. Вперше виїхав 1951 року, за рік до Олімпійських ігор у Будапешт, де проходив міжнародний фестиваль молоді та студентів. Розповідають, що з Москви прийшла телеграма відправити Чукаріна на змагання. Йому терміново зробили закордонний паспорт і відрядили в Угорщину. Мабуть, зрозуміли, що без чемпіона можна й не перемогти, а тоді була єдина вказівка, що радянські спортсмени – найсильніші у світі.

На Ігри 1952 року Чукарін поїхав лідером команди. Ціною виснажливих тренувань, неймовірної сили волі він став справжнім атлетом світового рівня. Він і став першим представником України, який здобув на Олімпійських іграх золоту медаль. Отримав її за найкращий результат в опорних стрибках. Це було 22 липня 1952 року – історичний день для олімпійського спорту України. Потім були наступні перемоги і, мабуть, тільки він міг розповісти, скільки мужності та сили волі вони йому коштували. Про це знала його дружина Клавдія Іванівна, з якою вони побралися у Львові 1948 року.

Це була спортивна сім’я, адже Клавдія Іванівна теж займалася гімнастикою, а потім багато років тренувала дітей в ДЮСШ. Вони познайомилися на змаганнях в Ленінграді, підтримували робочі стосунки – він допомагав їй як тренер. І лише через кілька років ці стосунки переросли у щось глибше, хоча вона й не вірила у серйозність їхнього роману: була на два роки старша за нього і мала семирічну доньку від першого шлюбу Інну. До речі, майбутню дружину славетного львівського плавця Георгія Прокопенка. Але Віктор був наполегливий, і Клавдія переїхала з Воронежа до Львова. Вони побралися і народили ще двох доньок – Віку та Олю. Мали дачу на Збоїщах, де у нечасті вільні хвилини пропадали на свіжому повітрі за роботою на землі.

Через чотири роки у Мельбурні Чукарін знову став абсолютним чемпіоном (у 35 років!). На цьому він завершив кар’єру спортсмена і одразу став тренером, а згодом і суддею міжнародної категорії. Здавалося, що знаменитий спортовець буде купатися у променях слави, а він, як і раніше, приходив щодня на роботу, скромно працював на кафедрі гімнастики інституту, тренував молодих гімнастів, і це було для нього найголовнішим.

Оця його скромність та порядність часто дратували чиновників від спорту, які постійно згадували його «неблагонадійність». Чукарін ніколи не намагався під когось прилаштуватися чи упадати перед керівниками спорту. Можна пригадати, що через оту непоступливість і вірність принципам порядності потерпів і його найздібніший учень Володимир Сафронов, якого принесли в жертву, не включивши до складу збірної команди на Олімпійські ігри 1976 року. Стільки праці і сподівань пішли намарне.

У нього справді були недоброзичливці серед високого спортивного начальства. Може, йому не могли пробачити принциповість у суддівстві змагань найвищого рівня, де до нього зверталися «допомогти» своїм. Відома історія, що мала місце на Олімпійських іграх 1960 року у Римі. Чукарін тоді входив до складу суддівської колегії. Там у боротьбі за золоті медалі зіткнулися японець Такаші Оно і киянин Борис Шахлін. До Чукаріна звернулися з проханням: «Мусиш зробити все, щоб переміг наш спортсмен. Ти – комуніст. На карту поставлено престиж країни». Віктор Іванович як член КПРС піддався на вмовляння і пішов наперекір власній совісті. Він вмовив своїх колег – фіна та німця – поставити такі оцінки спортсменам, щоб на перше місце вийшов Шахлін. Пізніше Чукарін признався, що йому було дуже соромно, коли трибуни свистом зустріли оцінки гімнастів. Після цього він прийняв рішення ніколи більше не йти проти сумління. Коли на наступних міжнародних змаганнях він не послухав вказівок і ставив справедливі оцінки, то пізніше над ним влаштували справжнє судилище і стали «не рекомендувати» на суддівство. Він це дуже болісно пережив і більше ніколи не сідав за суддівський пульт. Мужня людина, яка перейшла драматичні роки війни, повернулася у великий спорт і перемагала на найвищому рівні, не знайшла сили проти людських вад.

Чукарін був автором багатьох нових складних елементів, які донині виконують гімнасти. На жаль, тоді цим елементам не присвоювали імені. Це почалося від японця Цукахари, чиїм іменем названо різновид опорного стрибка. Потім було сальто на колоді Ольги Корбут, переліт Делчева на перекладині тощо.

Відомий львівський скульптор Чайка ще за життя нашого героя виліпив його скульптуру. Мужній атлет з поглядом переможця обіперся на спортивні бруси. Саме така скульптура стоїть на могилі Віктора Чукаріна на Личаківському кладовищі, на головній алеї трохи вище Івана Франка, ще одна така ж довго стояла у гімнастичному залі, а нині зберігається у читальному залі бібліотеки Львівського державного університету фізичної культури. Багато років проводяться традиційні змагання юних гімнастів в пам’ять олімпійського чемпіона. У Львові та Маріуполі його іменем названі вулиці. Цьогоріч рідний навчальний заклад проводив у вересні олімпійський тиждень, присвяченій своєму видатному випускникові, якому в листопаді могло б виповнитися 90 років… А два тижні тому, 1 жовтня, померла й Клавдія Іванівна Чукаріна, яку в останню дорогу проводжали три доньки, внучки і правнучки.

Іван ЯРЕМКО, книга “100 персон львівського спорту”

Сьогодні столиця Японії та весь спортивний світ відзначає рівно рік до старту найголовнішої спортивної події чотириріччя – Ігор XXXII Олімпіади. Ці довгоочікувані змагання були перенесені на 2021 рік у зв’язку з пандемією коронавірусу.

Японія має великий досвід у проведенні мультиспортивних змагань. Міста Саппоро та Нагано були господарями зимових Олімпійських ігор у 1972 та 1998 роках, а 1964 року столиця на високому рівні провела Ігри XVIII Олімпіади. Через перенесення Ігор перед Міжнародним Олімпійським Комітетом та Організаційним комітетом Токіо-2020 постало чимало складних координаційних питань, тож організатори доклали максимум зусиль, щоб  адаптувати плани майбутніх Ігор в складних умовах сьогодення та зробити Олімпійські ігри успішними.

Оргкомітету Токіо-2020 вдалося зберегти всі спортивні арени, де з 23 липня по 9 серпня кращі олімпійці планети розігруватимуть 339 комплектів нагород у 33 видах спорту. Був доопрацьований і розклад змагань, з яким можна ознайомитись за посиланням, –  він фактично лишився незмінним, за виключенням деяких коректив.

На цей момент розіграно 57 % олімпійських ліцензій, які залишаються чинними для спортсменів, що їх здобули.

Наразі 86 українських олімпійців вже завоювали перепустки, що дають право  участі в Олімпійських іграх у таких видах спорту як: бокс, вільна та греко-римська боротьба, веслування на байдарках і каное та веслувальний слалом, велоспорт трек та шосе, художня та спортивна гімнастика, плавання, кінний спорт, легка атлетика, кульова стрільба та стрільба з лука, а також стендова стрільба, артистичне плавання та стрибки у воду.

З метою адаптації системи відбору для розіграшу решти 43% ліцензій,  МОК у співпраці з міжнародними федераціями затвердив нові правила кваліфікаційних турнірів, що триватимуть до 29 червня 2021 року.

З нагоди річниці до старту Ігор XXXII Олімпіади Оргкомітет Токіо 23 липня о 20.00 за місцевим часом планує провести ексклюзивну медіаподію на головному національному стадіоні столиці, що буде транслюватися онлайн та  зосереджуватиметься навколо олімпійського вогню, стійкості та міцності спортсменів під час їх підготовки до Ігор.  З цієї ж нагоди сьогодні стартує й глобальна олімпійська кампанія #StrongerTogether, що має на меті відзначити важливість солідарності та єдності в цей нелегкий час, визнаючи силу спорту і, зокрема, Олімпійських ігор для об’єднання людей.

НОК України

Група Міжнародного олімпійського комітету, що з квітня 2020 року працювала над новими принципами та змінами у кваліфікації з видів спорту на Ігри XXXII Олімпіади в Токіо, оголосила про завершення цього процесу. У ході підготовки змін МОК тісно співпрацював з усіма міжнародними федераціями, види спорту яких входять в олімпійську програму.

До моменту перенесення Олімпійських ігор в Токіо 2020 року було підтверджено в цілому 57 відсотків всіх кваліфікаційних місць. Тож, аби адаптувати системи кваліфікації для решти місць до нового часу проведення Олімпійських ігор Токіо-2020, принципи системи кваліфікації були оновлені, затверджені Кваліфікаційною цільовою групою, що діє від імені Виконавчого комітету МОК.

Оновлення включали ряд змін, таких як розширений кваліфікаційний період і нові терміни Зокрема:

• новий термін завершення кваліфікації – 29 червня 2021 року, ґрунтується на тому, що Олімпійські ігри починаються 23 липня (день церемонії відкриття);
• потенційне продовження періодів кваліфікації для певних видів спорту, якщо таке продовження враховує крайній термін кваліфікаційного періоду 29 червня 2021 року;
• переглянутий остаточний термін подачі спортивних заявок – 5 липня 2021 року;
• якщо у кваліфікаційній системі вказані критерії прийнятності за віком, ці критерії повинні бути розширені, щоб охопити нові дати, дозволяючи спортсменам, які мали право на участь у липні 2020 року залишатися правоздатними у 2021 році. Всі критерії правоздатності та вікові критерії будуть прийматися на розсуд відповідних міжнародних федерацій.

Ґрунтуючись на цих переглянутих принципах системи кваліфікацій, Департамент спорту МОК працював в тісній співпраці з усіма МФ, щоб визначити, чи потрібні будь-які зміни.

Основна мета полягала в тому, щоб впровадити системи кваліфікацій, максимально наближені до тих, які були затверджені Виконкомом МОК в лютому 2018 року.

Наступні види спорту / дисципліни закінчили свій кваліфікаційний відбір і квоти вже розподілені. Вибір команди залишається за НОК, оскільки у всіх видах спорту квоти виділяються НОКу:

• Велоспорт (шосе і трек), кінний спорт (виїздка, триборство і конкур), хокей на траві та софтбол.

Наступні види спорту / дисципліни продовжують свій процес кваліфікації, який був затверджений спочатку, і просто подовжать кваліфікаційний період:

• Стрільба з лука, артистичне плавання, бейсбол, баскетбол 3х3, бокс, веслування на каное (слалом та спринт), стрибки в воду, фехтування, футбол, гольф, гімнастика (спортивна, художня та стрибки на батуті), гандбол, карате, плавання (марафон), сучасне п’ятиборство, регбі, вітрильний спорт, кульова стрільба, спортивне скелелазіння, серфінг, настільний теніс, теніс, триатлон та водне поло.

Наступні види спорту / дисципліни внесли незначні зміни в свої системи кваліфікації, такі як розширені періоди для отримання мінімальних критеріїв, уточнення процесу перерозподілу будь-яких невикористаних місць спортсменів і уточнення використання конкретних змагань відповідно до адаптованих календарів міжнародні федрації 2021 року:

• Веслування академічне, плавання, бадмінтон, скейтбординг, тхеквондо та боротьба.

Деякі види спорту / дисципліни внесли істотні корективи в свої системи кваліфікації, а саме:

• Легка атлетика, велоспорт (ВМХ та гірський велосипед), важка атлетика, баскетбол та дзюдо.

Вікові вимоги відповідних видів спорту були змінені з урахуванням нових дат Токіо-2020. Як наслідок, спортсмени, які будуть відповідати віковим обмеженням в 2021 році, але не досягли їх у 2020 році, можуть брати участь в Іграх. У той же час спортсмени, які відповідають віковим вимогам у 2020 році, але вийдуть за їх межі у 2021 році, все ще можуть брати участь в Іграх. Однак є два винятки:

• Бокс: вікові вимоги були скориговані і збільшені на один рік. Щоб взяти участь, спортсмени повинні були народитися з 1 січня 1980 року по 31 грудня 2002 року.
• Футбол: було підтверджено, що спортсмени, які мали право брати участь в змаганнях в липні 2020 року, будуть, як і раніше, мати право на участь в липні 2021 року. Максимальний вік для змагань серед чоловіків – 23 роки, але для Токіо-2020 він складатиме 24 роки. Крім того, залишається в силі правило наявності трьох спортсменів в команді без вікових обмежень.

Всі дати і місця проведення кваліфікаційних змагань ще належить визначити, з огляду на поточну глобальну ситуацію. Ці дати будуть підтверджені в установленому порядку відповідними міжнародними федераціями.

Всі рішення були доведені до відома міжнародними федераціями, і повну інформацію по кожному окремому виду спорту можна знайти у відповідній системі кваліфікації для цього виду спорту.

НОК України

Наказами Міністерства молоді та спорту України за шість з половиною місяців цього року (станом на 15 липня 2020 року), спортивне звання “Майстер спорту України” було присвоєно 24-м львів’янам.

Серед них спортсменам з олімпійських видів спорту – 13, з неолімпійських видів спорту – 10 і з видів спорту осіб з інвалідністю – 1.

Відповідними наказами міністерства також присвоєно спортивне звання “Майстер спорту України міжнародного класу” п’ятьом львівським спортсменам: з олімпійських видів спорту – 1, з неолімпійських видів спорту – 3 і з видів спорту осіб з інвалідністю – 1.

Окрім того, двом львівським тренерам за цей період було присвоєно спортивне звання “Заслужений тренер України” – по одному з олімпійських та неолімпійських видів спорту.

Василь ТАНКЕВИЧ, відділення НОК України у Львівській області

11 липня у Києві відбулися змагання між воїнами АТО/ООС, які зазнали поранень під час виконання службових обов’язків. Цей інклюзивний захід під назвою «Звитяга Нескорених» відбувається вже вдруге.

Учасники традиційно випробовували себе в таких дисциплінах, як легка атлетика, пауерліфтинг на візках, веслування на тренажерах, волейбол сидячи та інвастронг. А цього року учасники спробували себе ще й і у стрільбі з лука.

Львівщину на змаганнях представив Юрій Каламбет – лейтенант поліції, інспектор ювенальної превенції Шевченківського відділу поліції, який вже вдруге відстоює честь області на цих змаганнях. Цього разу Юрій виборов перше місце у двох дисциплінах – волейбол сидячи та біг з орієнтуванням.

«Побував вже вдруге на цьому заході, приємно було ще раз зустрітися з побратимами, з багатьма був знайомий ще з минулого року, з кимось познайомився вперше», – каже Юрій.

31-річний Юрій Каламбет, поліцейський, учасник бойових дій, служить в органах внутрішніх справ України з 2012 року. У 2014 році був відзначений подякою міністра МВС «За сумлінне виконання службових обов’язків», у 2015 – отримав державну нагороду України «Захиснику Вітчизни», у 2016 – недержавну відзнаку «За участь в АТО». Одружений, виховує семирічного сина та дворічну доньку.

У 2014 році Юрій пішов служити у добровольчий батальйон патрульної служби міліції особливого призначення «Миротворець» ГУ МВС України у Київській області, у складі якого вирушив в зону проведення антитерористичної операції (АТО).

Контузію отримав 29 серпня 2014 року під Іловайськом. Далі було довге лікування, потім тривала реабілітація, а далі – продовжив службу у поліції Львова.

«Спортом я займався ще з дитинства – грав у регбі, займався легкою атлетикою, любив бігати марафони. Завжди підтримував фізичну форму. А про змагання довідався від друзів у 2018 році і одразу вирішив взяти участь у відборі, – згадує він. – Пройшов лише з другого разу. Найкраще почуваюся у таких дисциплінах, як метання ядра, велогонка та біг». Юрій розповідає, що у спорті його підтримують дружина, діти, товариші по роботі, керівництво, ветерани, з якими служив в АТО, інколи навіть незнайомі люди.

«Звитяга Нескорених» – це комплексний інклюзивний захід для ветеранів, які дістали ушкоджень під час участі в АТО/ООС чи виконання службових обов’язків. У змаганнях беруть участь військовослужбовці МВС та СБУ. Як і торік, до «Звитяги Нескорених» приєдналися учасники команди Invictus Games: Team Ukraine, щоб показати іншим ветераном, що попри складні життєві обставини потрібно робити крок до нових перемог і провадити здорове й активне життя.

Відділ комунікації поліції Львівської області

Учора, 11 липня, в найширшому місці ріки Дніпро в районі Черкас пройшов традиційний Міжнародний заплив через Дніпро (International Dnipro Swim Marathon). Змагання відбулися на дистанціях 10 км, 5 км, 3 км, естафеті 5 км + 5 км, також відбувся дитячий заплив на 800 м.

Міжнародний заплив через Дніпро проводиться з 2007 року. Цього року на 11-й за ліком заплив, через епідемію коронавірусу, на дистанцію вийшли тільки плавці з України. Зокрема, були учасники зі Львова.

Так, на основній дистанції 10 км в абсолютному заліку Олександр Сенчук (клуб “Лінкс лабораторії”) з результатом 4:17:05 став 38-м із 53-х учасників. А перемогу здобув дніпрянин Дмитро Маляр (2:25:12). У чоловічому заліку Сенчук став 28-м, а у своїй віковій категорії 20-29 років серед чоловіків – третім.

Додамо, що старт основної дистанції на 10 кілометрів відбувався на лівому березі Дніпра, спортсмени перепливали акваторію в найширшому її місці з фінішем на правому березі – в Черкасах. Вся дистанція пролягала уздовж найдовшої дамби України.

А найбільше учасників змагалося на дистанції 3 км – 91. Цікаво, що старт відбувався з води і учасники дісталися до місця старту кораблем.

Результати львівських спортсменів:

Іван Бабічук – час 1:18:32, 21 місце в абсолютному заліку, 16 місце серед чоловіків і перше місце серед чоловіків вікової категорії 40-49 років.

Зоряна Богдан (клуб “Мальви) – час 1:20:33, 25 місце в абсолютному заліку, 6 місце сереж жінок і перше місце сереж жінок вікової категорії 40-49 років.

Олена Мороз – час 2:03:36, 76 місце в абсолютному заліку, 33 місце серед жінок і п’яте місце сереж жінок вікової категорії 40-49 років.

Ірина Калинич (клуб “Мальви) – час не зафіксований, 87 місце в абсолютному заліку, 40 місце серед жінок і 20 місце сереж жінок вікової категорії 30-39 років.

Ольга Сивак (клуб “Мальви) – час не зафіксований, 88 місце в абсолютному заліку, 41 місце серед жінок і дев’яте місце сереж жінок вікової категорії 40-49 років.

Також дитячу дистанцію на 800 м подолав Марко Ганкевич (клуб Ocean Monsters) – син Зоряни Богдан.

Як повідомляє пресслужба НОК України в Черкаській області, Це був уже 11-тий заплив із часу заснування таких «водних» стартів. Ці змагання досить схожі на Міжконтинентальний заплив через Босфор: той проводиться вже 32-й раз, збирає учасників зі всього світу, дистанція запливу – 6,5 кілометрів. У Черкасах же найвитриваліші змогли здолати більше за Босфор – 10 кілометрів води.

Юрію Кутенку (1932-2003) – львівському десятиборцю, учаснику двох Олімпійських ігор 1956 і 1960 років, екс-рекордсмену Європи з десятиборства, переможцеві матчів США-СРСР, неодноразовому чемпіону колишнього СРСР – могло б сьогодні виповнитися 88 років. На жаль, вже 16 років, як знаменитий «Кутя» пішов з життя. На його долю випало стільки незгод та переживань, що втомлений організм не витримав… Про це пише відомий історик львівського спорту Іван Яремко у книзі “100 персон львівського спорту” (Львів, 2010).

Його спортивна кар’єра розпочиналася у післявоєнні роки, такі нелегкі, але романтичні для молоді, яка знаходила у спорті можливість виявити себе, піддати випробовуванням і вийти з них переможцем. Саме до таких належав і Юрій Кутенко, якому, перш ніж здобути визнання, довелося подолати чимало перепон, і не тільки на спортивних аренах.

…Дитинство було не з легких, бо з ранніх літ пристав до нього ярлик онука «куркуля» та сина «ворога народу». А все тому, що дід мав 16 дітей, а в господарстві – дві корови та коня. У період колективізації до колгоспу їх здавати не хотів, то забрали силою, а діда зробили «куркулем». Жити стало нестерпно, і розбіглися із Фастова діти хто-куди. Батько Юрія – один з найстарших синів – поїхав на Донбас, де можна було знайти роботу, та й отримати освіту. Згодом він став у Дебальцевому директором заводу військового устаткування. На час війни залишили його у Донбасі партизанити: підривав мости та ешелони з технікою ворога. Після звільнення території від німців мости почав відновлювати. Коли не встиг у термін один з них відбудувати, оголосили ворогом народу (58-ма політична стаття). І хоча пізніше його реабілітували, у біографії сина ця «пляма» серед анкетних даних надовго залишилася на увазі відповідних служб. Ще довго виїзди за кордон спортсмена супроводжував «дядько», який поселявся з ним в одному номері і супроводжував ледь не крок у крок: так боялися, щоб не залишився, бува, на Заході. Мати померла ще у рік початку війни – хворіла цукровим діабетом. От і жив хлопець без матері, а потім і без батька. Виховувала далека родичка в Луганську, у родині якої про спорт ніхто й не чув. Та Юрій зростав сильним і спритним: у школі грав у всі спортивні ігри, плавав, виступав у змаганнях із БГПО («Будь готовий до праці та оборони»).

Саме на першість України з багатоборства юнак приїхав 1950 року до Львова, де й став переможцем. Там угледів його тодішній завідувач кафедри легкої атлетики і запросив на навчання. Зарахували студентом, хоч не мав він тоді ще атестата про закінчення школи. Дмитро Іванович Оббаріус помітив здібності майбутнього рекордсмена Європи й наполіг на зарахуванні до інституту (мабуть, тоді так можна було). Через три роки Юрій Кутенко вперше став чемпіоном України з десятиборства і це звання повторював потім ще шість разів. У 1954-му вперше встановив рекорд України, планку якого піднімав ще неодноразово, довівши досягнення восени 1961 року до рекорду Європи. Тоді, на чемпіонаті України 5-6 вересня показав у Києві рекордний результати 8360 очок. Наскільки це був високий показник, свідчить факт, що тримався той рекорд десять років, поки його не перевершив олімпійський чемпіон Мюнхена-1972 Микола Авілов. Кутенко був рекордсменом України аж 17 років.

Юрій Кутенко був учасником двох Олімпійських ігор – 1956 року в Мельбурні і 1960 року – у Римі. А може би стартував ще й на першій Олімпіаді-1952, коли радянські спортсмени дебютували на олімпійській арені. Та хлопець він був відважний, любив витівки, що й спричинило до того, що за стрибок на байдарці з московського трампліна під час тренувального збору перед Олімпіадою-52 його вигнали з тренувань та із складу збірної. А вже тоді молодий львів’янин показував кращі результати, ніж майбутні олімпійці – Волков, Кузнєцов, Кожевников – і був другим на чемпіонаті СРСР того року у Ташкенті. А було так. На тому тренувальному зборі, якось спостерігаючи за стрибками з трампліна, розташованого на протилежному боці Москви-ріки, якраз навпроти сьогоднішньої великої спортивної арени у Лужниках, хтось із спортсменів сказав: «Теж мені цаца – стрибки на лижах! От наш Кутя міг би стрибнути з такого трампліна на байдарці!»Заклалися на ящик коньяку. Кутенко і ще двоє зірвиголів таки здійснили той безрозсудний стрибок, за що й понесли сувору кару – всіх учасників стрибка з олімпійського збору вигнали. Їм залишилося втішатися тільки виграним коньяком. В які випадки він тільки не потрапляв?!

У шкільні роки я активно займався гандболом, тож відвідував усі змагання із цього виду спорту. Якось на моїх очах стався досить кумедний, ледь не трагікомічний випадок за участі Кутенка, який добре грав у всі спортивні ігри, а в гандболі міг протаранити будь яку оборону. Тоді всі змагання проходили на свіжому повітрі й збирали велике коло глядачів. Одразу ж біля чужих воріт стояв такий собі напідпитку «знавець», який не тільки голосно коментував події на майданчику, але й поривався на поле показати, як би треба було діяти. Ніхто не міг його втихомирити, аж гравці нарешті не витримали і попросили: «Кутя, вріж йому». У черговій атаці Кутенко замість посилати м’яч у ворота посилає важку шкіряну кулю просто в чоло «коментатору». Ноги під тим підігнулися і він, як боксер на рингу, впав на землю. Справжній нокаут! Того хлопця потім довго відливали холодною водою. Вже не так цікавилися грою, як переживали, чи прийде до тями…

Дмитро Іванович Оббаріус (любив розповідати, що походить з козацького роду Обервивуса) був тренером-новатором і запровадив у Львові для своїх підопічних школу лісової підготовки. Тренування у лісі не тільки дозволяло виконувати великі навантаження, а й знімало психологічну втому од нескінченного перебування на стадіоні. Юрій розповідав, що тоді вони тренувалися у лісі двічі на день, метали снаряди, кидали каміння, підтягувалися на гілках, стрибали через рівчаки, бігали угору і вниз. Це було нелегко, але потім на доріжках і секторах стадіону ті ж вправи видавалися набагато легшими…Слід також пам’ятати, що на стадіоні тоді не було синтетичного покриття, а звичайнісінька гарова доріжка. Спортсмени стрибали у ями з піском, а з жердиною – у яму, наповнену дрібною стружкою, а не поролоновими матами.

Найстарший нині львівський олімпієць Віталій Чорнобай (народився 23 травня 1929 року), який виступав на Олімпійських іграх 1956 року у стрибках з жердиною, розповідав, що разом з Кутенком вони навіть шили собі шипівки. Це вміння потім придалося Юрію, який у скрутні дев’яності роки навчився шити модельні жіночі чобітки, на які мав шалений попит…

Старт у далекому австралійському Мельбурні не вийшов вдалим, бо спортсмен зірвав стрибок у висоту – нуль очок. Другого дня змагань були коронні види Кутенка, в яких він показав найкращі результати серед усіх учасників – у стрибках з жердиною та у метанні диска, але надолужити втрати не вдалося. У Римі Кутенко був уже досвідченим спортсменом, та змагання проходили за поганої дощової з вітром погоди, і він не зміг продемонструвати свої здібності, залишившись тільки на четвертому місці. Ще й тепер результат Юрія Куценка у метанні списа – понад 72 метри, залишається у сфері мрій найкращих десятиборців світу, що піднесли рекорд до дев’яти тисяч очок.

Після важкої травми у легкоатлетичному матчі 1963 року США–СРСР у Сан-Франциско про великий спорт довелося забути, адже було зламано кілька ребер, та й одна нирка перестала функціонувати. Стан був такий, що довелося пролежати сорок днів у тамтешньому шпиталі. Після повернення додому пройшов у Москві обстеження, яке показало, що справді одна нирка зовсім не функціонує. Треба було вибирати – або нормальне життя, або інвалідність у спорті.

Тож почав працювати старшим тренером із багатоборства у армійському відомстві, а потім отримав призначення начальником спортклубу Прикарпатської військової округи, де віддавав себе роботі цілих 19 років.

Саме на той час припала ера будівництва спортивного комплексу СКА у Львові: легкоатлетичний манеж з велотреком, сучасний стрілецький тир, база для сучасного п’ятиборства. Про ті будови Юрій Костянтинович завжди згадував з якоюсь теплотою, бо залишив у кожній цеглині частинку своєї невичерпної енергії, якої у нього завжди було через край. Він міг годинами розповідати цілі історії своєї боротьби з начальством найвищого рівня, фінансистами, будівельниками. Ту унікальну споруду довів до завершення і, думаю, оцей спортивний комплекс СКА мав би носити ім’я Юрія Кутенка, людини, яка упродовж піввіку прославляла наше місто як видатний спортсмен, олімпієць, тренер, організатор багатьох перемог армійських спортсменів і творець спорткомплексу СКА, що тепер називається Навчально-спортивна база літніх видів спорту (НСБ ЛВС) Міністерства оборони України.

Останні роки Юрій Кутенко провів на посаді директора ДЮСШ СКА, що розташувалася у приміщенні велотреку. Він був щасливий, що займається улюбленою справою, дихає специфічним, але таким до болю знайомим повітрям спортивних споруд. Він був справді талановитою людиною, бо що б не почин, завжди ставав у цій справі майстром високого класу. Якось захопився фотографуванням і скоро його світлини почали з’являтися на сторінках спортивних газет та журналів, бо несли у собі ту таємничу ауру, що притаманна справжнім майстрам.

Вже 16 років, як його немає серед нас (Юрій Кутенко помер 13 грудня 2003 року), але його пам’ять вшановують традиційними легкоатлетичними змаганнями серед учнів дитячо-спортивних шкіл, яким щороку розповідають на честь якого видатного майстра спорту вони змагаються.