Автор: noc

10 квітня 2020 року за участю президента НОК України Сергія Бубки відбулася національна відеоконференція з регіональними відділеннями НОК України. З поміж понад пів сотні учасників, активну участь у електронному спілкуванні з керівництвом центрального офісу НОК України та усіма обласними осередками НОК України, взяли від олімпійської Львівщини голова відділення Юрій Турянський та відповідальна секретар відділення Оксана Вацеба.

Учасники відеоконференції спільно з керівництвом НОК України привітали свою колегу з Чернігівщини Ніну Лемеш тепер вже у статусі заступниці Міністра молоді та спорту України. При цьому Ніна Лемеш мала змогу прокоментувати чимало нагальних проблем розвитку олімпійського спорту під сучасну пору й наголосити на тісній взаємодії обласних підрозділів Національного олімпійського комітету та галузевого Міністерства.

Президент НОК, Олімпійський чемпіон Сергій Бубка ознайомив учасників електронної наради про останні події в олімпійському русі та рішення Міжнародного Олімпійського Комітету спільно з Урядом Японії щодо Ігор ХХХІІ Олімпіади 2020 року, а також закликав колег з регіональних відділень у співпраці з органами обласної та міської влади приділити особливу увагу підтримці атлетів шляхом виплат стипендій, грантів під час підготовки до Ігор в Токіо, які були перенесені на нову дату: 23 липня – 8 серпня 2021 року.

Виконавча директорка НОК України Наталія Коваленко порушила проблематику взаємодії НОК України із суб’єктами олімпійського руху в умовах оголошеної в Україні надзвичайної ситуації, наголосила на змінах в реалізації олімпійських проєктів, зокрема спортивно-масового заходу «Олімпійське Лелеченя», в ситуації, що склалася.

За участі голови «Осередки НОК України» Володимира Ковальова було проаналізовано звітність відділень для формування загальноукраїнського рейтингу за попередній рік діяльності. А начальник департаменту співпраці з суб’єктами олімпійського руху Іван Бондарчук проінформував про проведення Всеукраїнських конкурсів серед спортивних журналістів «Україна олімпійська» та конкурсу на кращу спортивну фотографію.

Загалом усі учасники відзначили потребу в таких відео-зустрічах та засвідчили, що регіональні осередки продовжують свою діяльність з урахуванням встановлених обмежень й поділилися своїм досвідом щодо роботи в умовах карантину.

Біографічна довідка. Владислав Васильович Крищишин (19 листопада 1946, Львів – 8 квiтня 2001, Львів) – важкоатлет, дворазовий чемпіон Європи (1969, 1970), чемпіон світу (1969), багаторазовий рекордсмен світу в жимі, поштовху та сумі триборства (встановив 17 світових рекордів). Заслужений майстер спорту СРСР (1969).

Владислав Крищишин народився 19 листопада 1946 року у Львові. Займався важкою атлетикою під керівництвом Миколи Комешова. В кінці 1960-х років входив у число провідних радянських атлетів у найлегшій вазі (до 52 кг). У 1969 році після перемоги на чемпіонаті СРСР був включений до складу збірної СРСР на чемпіонаті світу і Європи у Варшаві. У впертій боротьбі він виграв ці змагання і встановив світовий рекорд у сумі триборства (337,5 кг). У червні 1970 року завоював золоту медаль чемпіонату Європи в Сомбатхеї (Угорщина).

Закінчив Львівський державний медичний інститут. Після завершення спортивної кар’єри працював лікарем-стоматологом. Помер 8 квітня 2001 року у Львові. Похований на Янівському кладовищі.

Сьогодні святкує 19-річчя одна з найкращих юних біатлоністок України, неодноразова чемпіонка України і призерка чемпіонатів України серед дівчат і юніорок, майстер спорту України Юлія Городна. Напередодні своїх уродин вихованка ДЮСШ «Янтар» і Центру олімпійської підготовки із зимових видів спорту м. Новояворівська дала інтерв’ю для сайту відділення НОК України у Львівській області, у якому підбила підсумки насиченого сезону, який для неї обірвався в середині березня в автрійському Гохфільцені (після спринтерської гонки юніорський чемпіонат Європи скасували через коронавірус), розповіла про початок занять біатлоном і бажання кинути займатися ним, а також про найщасливіший момент у житті, коли зустріла легенду світового біатлону Кайсу Мякяряйнен.

– Юлю, з яким настроєм підходите до свого 19-річчя?
– З хорошим, з нетерпінням чекаю свого Дня народження. Неприємно тільки, що зараз така ситуація в країні, поширюється коронавірус. Буду святкувати вдома, нікуди не виходитиму.

– Зовсім недавно, в середині березня, в автрійському Гохфільцені проходив юніорський чемпіонат Європи, який через коронавірус довелося скасувати. Розкажіть, як там змагалося?
– Це вже було закінчення сезону і на той час у мене трішки назбиралася втома. Тому було важко. І оскільки це був юніорський чемпіонат Європи, то там були довші дистанції, більша конкуренція, ніж на юнацьких чемпіонатах. Підходила до цього чемпіонату з бойовим настроєм, хотіла показати свій максимум.

– Ви взяли участь в індивідуальній гонці і спринтерській, показали, відповідно, 58-й і 41-й результати. Мабуть, не дуже задоволені?
– Так, в мене не склалася стрільба. Вона «розпалася» ще перед приїздом в Австрію. В мене цілий сезон була хороша стрільба, а потім вона просто «розпалася». Я і з тренерами спілкувалась, і сама розбиралася з помилками, але так і не змогла їх виправити. Звідси і не найкращі результати на юніорському чемпіонаті Європи.

– Щоб потрапити у збірну України для виступу на юніорському чемпіонаті Європи ви перед тим успішно виступили на юніорському чемпіонаті України в с.Яворів Турківського району, де здобули срібну (індивідуальна гонка) і бронзову (в естафеті) медалі.
– Цими змаганнями я також не дуже задоволена. Так, була хороша індивідуальна гонка з більш-менш стабільною стрільбою. Від старту і до самого фінішу я знала, що гонку відпрацювала наскільки могла, віддала всі сили цій гонці. Тому цією гонкою я була задоволена. Всі інші гонки в мене не задалися через стрільбу. І в мене вже якось настрою не було через це – я виходила на гонку зі страхом знову допустити багато помилок на стрільбі.

– Мабуть, більш задоволені своїм виступом на чемпіонат світу, де ви змагалися у категорії дівчат? Він відбувся в кінці січня – на початку лютого у швейцарському місті Ланцергайде. Там ви потрапили у ТОП-20 в гонці переслідування та індивідуальній гонці, в ТОП-25 у спринті, стали 11-ю в естафеті.
– Так, це був хороший чемпіонат світу. Я розуміла, що могла боротися і за вищі місця, особливо в індивідуальній гонці. В ній допустила два непродумані промахи на стійці. Це була єдина гонка, де я могла боротися за призові місця. Цим чемпіонатом я і задоволена, і не дуже. Тому що хотіла на останньому для себе юнацькому чемпіонаті світу показати вищий результат.

– Як загалом оціните для себе минулий сезон?
– Оцінюю на три з плюсом. Так, були гонки, на яких у мене йшла стрільба, – це був початок сезону. Тоді в мене була хороша стрільба, були чотири нулі, але я ще не розбіглась, у мене ще не було швидкості щоб боротися за високі місця. Потім, коли протягом сезону в мене покращилась швидкість, почала пропадати стрільба. Тому сезон оцінюю на три з плюсом.

– При нагоді розкажіть і про те, яким був сезон для вашої молодшої сестри, 15-річної Олени Городної.
– Для неї цей сезон видався хорошим. Вона виступила на дебютному для себе юнацькому чемпіонаті світу – це були її перші міжнародні старти. Олена змагалася з дівчатами, які були на три роки старші, і показувала досить непогану швидкість і стрільбу.

– На багатьох змаганнях ви показуєте найкращу швидкострільність серед усіх учасниць. Звідки вона у вас?
– Нам тренери пояснили, що треба знайти свій ритм стрільби. Ось я і знайшла під час літньої підготовки – тоді якраз є час знайти свою стрільбу, знайти свій ритм. І саме влітку я знайшла свій ритм. Перед індивідуальною гонкою на чемпіонаті світу один із тренерів порадив зменшити ритм, адже кожен промах буде коштувати дуже дорого. І я почала мінятися перед самим стартом і це дало збій, в мене був страх вистрілу, страх штрафної хвилини. Так вийшло, що я знову стала найкращою за швидкострільністю, але в мене не було тої стрільби, того ритму і між вистрілами був різний час. В мене з’явився страх, це була перестраховка. Потім я з тренерами це обговорила і вони сказали, що такого абсолютно робити не можна. Стрілятиму і далі швидко. Але якщо будуть якість проблеми, доведеться щось змінювати.

– Торік у листопаді ви зустрілися зі своїм кумиром, знаменитою фінською біатлоністкою Кайсою Мякяряйнен. Розкажіть про ту зустріч.
– Ой, це напевно був найщасливіший момент у моєму житті! Я ціле тренування каталася у Фінляндії і бачила перед собою дівчину з хорошою технікою. Думала, звичайна дівчина. Я на неї дуже часто дивилась, могла за нею проїхати. А потім, коли ми якось роз’їхались, я її побачила навпроти і зрозуміла, що це Кайса. Після свого тренування я спершу боялася з нею зробити фото – не хотіла заважати її тренувальному процесу. Але потім наважилась підійти. Вона була надзвичайно весела, усміхалась до нас. Коли ми зробили спільне фото, я побажала їй удачі в новому сезоні. Вона мені також побажала удачі.

Знаєте, десь два роки тому я побачила в когось у профілі фото з Кайсою і я сказала, що коли приїду у Фінляндію і побачу її, також обов’язково зроблю фото. Минулого року її не було в Фінляндії, а цього року так вийшло, що вона приїхала на три дні у Фінляндію і ми якраз зустрілись.

До речі, місяць перед тим у нас в Чернігові був чемпіонат України серед юнаків і дівчат. На зустрічі з журналістами мене запитали про кумирів. І я розказала про Кайсу, про те, що вона вміє і що робить, про те, як я захоплююсь нею. І за місяць я її зустріла!

– І вона утвердилася у ваших очах, як кумир, ще і своєю поведінкою.
– Звісно. Вона була надзвичайно проста, хороша, весела, в неї не було якоїсь зірковості.

– А з українських біатлоністів є такі, на кого рівняєтесь?
– Мені подобається багато українських спортсменів – Юлія Джима, Олена Підгрушна, її фінішне коло, яке їй завжди дається найкраще. Подобається Дмитро Підручний. Він провів дуже хороший сезон, здобув «золото» на чемпіонаті світу. Захоплююся кожним з наших спортсменів.

– Зараз відпочиваєте після напруженого сезону?
– Можна сказати, що змагання в нас просто обірвались. Наступного дня після індивідуальної гонки на чемпіонаті Європи ми проснулися і нам сказали, що все, гонок більше не буде. Можна сказати, що ми сезон закінчили на гонці. І тому по приїзду додому бігали відновлювальні кроси, тренувалися щоб не дуже різко закидати навантаження. Я робила все вдома, оскільки почався карантин у зв’язку з коронавірусом.

В нас приватний будинок, можна вийти на вулицю, позайматися на свіжому повітрі. Недалеко є ліс, можна і крос пробігти. Зараз я відпочиваю, можу покататися на велосипеді чи пробігти крос. Це просто для підтримки форми.

– Через карантин більше вільного часу з’явилося? Як його проводите?
– Зараз я просто відпочиваю, маю час подивитися фільми, серіали.

– Юлю, біатлоном ви займаєтеся з 2010 року, отже цього року у вас ювілей. Пригадайте, як потрапили у біатлон?
– Мене привів тато. Спочатку мені не дуже подобався біатлон. І, якщо чесно, мені він набрид. Мені було не цікаво. Але я перетерпіла цей момент. В мене були такі провальні старти, де я, можна сказати, завжди була останньою, з великим відставанням. Через це мені набридло, я хотіла закинути біатлон. Але не закинула, а потім в мене почали покращуватись результати. Я на змаганнях добре крос бігала, стрільба стала хорошою. І так я залишилась. Потім я прийшла до нашого тренера Андрія Миколайовича Іващишина і він вже більше мене підводив до чемпіонатів України. Там також спочатку були далеко не найкращі результати, оскільки я змагалася із старшими дівчатами. Була незадоволена результатами, боялася, що це просто не моє. Потім була перша медаль на всеукраїнських змаганнях – в Сумах у 2016 році. Наступного року була одна перемога в гонці переслідування на чемпіонаті України. Після чого потрапила у склад збірної України на першу Всесвітню зимову гімназіаду, яка відбулася у Греноблі (Франція).

 

– Які враження залишилися від участі в гімназіаді?
– Спочатку враження були не найкращі. Ми приїхали у Францію і нас ніяк не могли розселити, навіть сказали, що ми взагалі зараз поїдемо додому. Коли нас все-таки розселили, то в кімнатах було нереально холодно. Двоє дівчат спали в коридорі на двоповерховому ліжку. А друга кімната була наша з двоспальним ліжком – в ній було холодно, ми спали під двома ковдрами і пледом. А от траса там була хороша, гонки мені сподобались. Я стала сьомою з одним промахом – і до третього місця якраз заважав цей один промах. Дуже засмутилась. Я розуміла, що це може бути моя перша медаль на такому старті. А потім я подумала, що в мене в майбутньому буде багато чемпіонатів, на яких я ще зможу показати все, на що здатна.

– З 2017 року ви перебуває у складі Центру олімпійської підготовки зимових видів спорту у Новояворівську. Що це дає для кар’єри?
– Є більше можливостей виїжджати на збори, отримувати інвентар. Ми виїжджаємо перед кожним сезоном на двотижневий збір в Австрію, де абсолютно все оплачується – і харчування, і проживання.

– Юлю, які ставите перед собою цілі в біатлоні?
– Звісно, у всьому, чим займаєшся, треба ставити найвищі цілі, інакше немає смислу цим займатися. В мене є ціль, є своя мрія, до якої я іду. Зараз я її розказувати не хочу. Але якщо вона здійсниться, тоді обов’язково розкажу, що це була моя ціль (Сміється).
Василь ТАНКЕВИЧ, Юрій ТУРЯНСЬКИЙ, відділення НОК України у Львівській області

Європейська конфедерація стрільби (ESC) оприлюднила європейський рейтинг станом на квітень 2020 року. Найкращі позиції серед львівських стрільців займає Павло Коростильов.

У рейтингу із швидкісної стрільби з пістолета на 25 м Павло займає 8-е місце, а у стрільбі з пневматичного пістолета на 10 м – 9-е.

У ТОП-50 рейтингів Львівщина представлена наступними спортсменами:

18. Олександр Петрів (швидкісна стрільба з пістолета на 25 м);
19. Володимир Пастернак (швидкісна стрільба з пістолета на 25 м);
44. Юрій Колесник (швидкісна стрільба з пістолета на 25 м);
47. Роман Плескун (швидкісна стрільба з пістолета на 25 м);
38. Яна Чучмарьова (стрільба з пістолета на 25 м).

7 квітня 2020 року за головування віцепрезидента НОК України, президента Олімпійської Академії України професора Марини Булатової в електронному дистанційному режимі відбулося засідання Комісії НОК України «Олімпійська освіта і культура».

Активну участь у роботі Комісії взяли президент НОК України Сергій Бубка; член МОК, віцепрезидент НОК України, Олімпійський чемпіон Валерій Борзов; член виконкому НОК, академік Володимир Платонов; голова Комітету фізичного виховання та спорту Міністерства освіти і науки України Вадим Стеценко, член Виконкому НОК, призерка Олімпійських ігор Олена Говорова; виконавча директор НОК України Наталія Коваленко; директор департаменту НОК України Іван Бондарчук; головний менеджер з Олімпійських Ігор НОК України, призерка Олімпійських ігор Ганна Сорокіна; начальник управління олімпійського руху НОК України, дворазова призерка Олімпійських ігор Олена Пахольчик, начальник міжнародного відділу НОК України Неля Дем’янець; голова Сумського обласного відділення НОК України, призерка зимових Олімпійських ігор Олена Петрова, науковці Національного університету фізичного виховання і спорту України та інші.

Львівщину на цьому засіданні представляла член комісії, голова регіонального осередку Олімпійської Академії України проф. Оксана Вацеба.

Під час понад двогодинного засідання було обговорено й затверджено план роботи Комісії НОК України «Олімпійська освіта і культура» на 2020 рік; стратегію діяльності Комісії зі збереження олімпійської спадщини України в частині створення літопису НОК України та представлено нову олімпійську меморабілію; схвалено Положення про Конкурс НОК України на кращу наукову роботу з олімпійського руху; затверджено перелік навчально-методичної літератури до видання у 2020 році; обговорено питання надання патронату НОК України науковим конференціям, що проводитимуться в Україні у поточному році, зокрема й представницької наукової конференції у Львові «Молода спортивна наука України»; обмірковано співпрацю Комісії «Олімпійська освіта і культура» та Комісії з підвищення кваліфікації тренерського складу та стратегії олімпійської підготовки, а також співпрацю Комісії «Олімпійська освіта і культура» та ОАУ з підвищення методичної підготовки педагогічних працівників Всеукраїнської мережі шкіл олімпійської освіти.

Проф. Марина Булатова поділилася ідеєю запровадження Навчально-науковим олімпійським інститутом серії освітніх вебінарів для спортсменів в умовах карантину.

Учасники засідання охоче обмінялися й іншою актуальною інформацією.

6 квітня 2020 року до відзначення Міжнародного дня спорту на благо розвитку та миру долучилися й представники найкращого в Україні Львівського фахового коледжу спорту (донедавна Львівське училище фізичної культури).

Готуючись до свого піввікового ювілею (заклад було утворено на підставі рішення виконкому Львівської обласної ради депутатів трудящих від 05 лютого 1971 р. №53 та відповідно до наказу Львівського обласного відділу народної освіти від 09 березня 1971 р. №51 «Про відкриття у м.Львові загальноосвітньої школи-інтернату спортивного профілю»), Львівський спортколедж сьогодні є основним центром підготовки молодих спортсменів – учасників Юнацьких Олімпійських Ігор (літніх та зимових), Європейських олімпійських фестивалів, всесвітніх гімназіад, універсіад тощо, а також важливою ланкою в підготовці резерву для національних збірних команд України з 13 олімпійських видів спорту: бокс, боротьба вільна, велоспорт (трек), веслування на байдарках і каное, водне поло (юнаки), гандбол (дівчата), санний спорт, легка атлетика, стрільба кульова, стрільба з лука, сучасне п’ятиборство, футбол (юнаки), фехтування.

За останні три роки Львівський фаховий коледж спорту (кол. училище фізичної культури) очолює всеукраїнський рейтинг серед споріднених закладів України й є базовим закладом спортивного профілю, звідки поповнюється представництво в збірні команди областей та збірні команди України з олімпійських видів спорту.

Знаковими постатями не тільки в історії училища, але справжніми зірками національних спортивних федерацій та світового спорту є уславлені випускники закладу, серед яких: Яна Шемякіна (фехтування), Ірина Мерлені, Марія Стадник, Василь Федоришин, Наталія Синишин, Юлія Ткач, Алла Черкасова, Оксана Лівач (вільна боротьба), Андрій Котельник (бокс), Дмитро Грачов, Катерина Палеха, Маркіян Івашко (стрільба з лука), Василь Береза, Тарас Міщук (веслування), Віктор Берендюга та Микола Смірнов (водне поло), Дмитро Чигринський (футбол), Христина Стуй, Дмитро Дем’янюк (легка атлетика), Павло Коростильов (кульова стрільба) та чимало інших.

Отож до вітань з нагоди Міжнародного дня спорту долучаються 51 вчитель зі спорту Львівського спортколеджу, серед яких 22 Заслужених тренерів України, 25 майстрів спорту та майстрів спорту міжнародного класу, 3 заслужені працівники фізичної культури та спорту, 21 вчитель вищої категорії!

#WHITECARD

Починаючи від 2013 року щорічно 6 квітня за підтримки Організації Об’єднаних Націй та Міжнародного Олімпійського комітету відзначається Міжнародний день спорту на благо розвитку та миру.

Україна, і Львівщина зокрема, щороку активно долучається до відзначення цього свята, розуміючи, що спорт має унікальну силу для того, щоб сприяти об’єднанню людей навколо миру, дружби та розвитку.

От і цього року олімпійська спільнота Львівщини вчергове показала білу картку #WHITECARD на знак миру та спокою в світі.

Вітаю усіх зі святом! Дякую усім, хто долучився!

З повагою
голова Відділення НОК України у Львівській області
Юрій Турянський

3 квітня відсвяткувала своє 27-річчя провідна українська лучниця, чемпіонка світу 2014 року в командному заліку, чемпіонка Європи 2016 року в індивідуальному та командному заліках, чемпіонка Європи 2017 року в індивідуальному заліку, учасниця Олімпійських ігор 2016 року, найкраща спортсменка України травня 2016 року, неодноразова найкраща спортсменка Львівщини за підсумками окремих місяців, Заслужений майстер спорту України Вероніка Марченко. Між привітаннями олімпійська надія Львівщини знайшла час і на інтерв’ю для сайту відділення НОК України у Львівській області.

– Вероніко, чим особливий для вас цьогорічний День народження?
– Насамперед тим, що я вдома, взагалі у Львові. Востаннє таке було років три-чотири тому. Коли на зборах, то відзначаю уродини в колі своїх друзів-спортсменів. Але, звичайно, хочеться в такий день бути в сім’ї, з чоловіком. Зараз я вдома – це добре. Але нині такий час, що якось не дуже весело.

– Як даєте собі раду з тренуваннями під час карантину?
– Тренуюся вдома. Маю такий маленький щит. Його чоловік зробив – стріляю у нього вдома. Коли буде трошки тепліше, вийду на вулицю, поставлю ще один щит побільше і буду стріляти вже у дворі.

Насправді вдома мені важкувато тренуватися. На зборах я чітко знала, що маю робити, над чим працювати. А вдома якось все на купу.

– Можливо, зараз є нагода більше часу присвячувати тим речам, яким недостатньо багато уваги приділяли в нормальних умовах?
– Так, насамперед більше уваги приділяю родині, сім’ї. Вони певною мірою були обділені моєю увагою, адже мене фактично ніколи не було вдома.

Зараз я почала розмальовувати картини за номерами. Мені їх давно подарували і вони лежали не розмальовані. Кажуть, малювання заспокоює нервову систему. В такий непростий час це точно не зайве.

– Як сприйняли інформацію про перенесення Олімпійських ігор на наступний рік?
– Коли оголосили про перенесення Олімпіади, для мене це був такий …ну не шок. Я думала, що так буде, але все одно розчарувалася. Це правильне рішення, я це розумію. Просто до Олімпіади я була морально готова, до того, що вона буде цього року. А тут якось так все обірвалося. Треба тепер налаштовуватися на новий шлях і знову працювати, налаштовуватися на наступний рік все-таки. Треба потерпіти трошки. Тим більше в нас є ліцензія.

Більше лякає якась невідомість, те, що буде далі. Як це все буде, як будуть тренування, відбір. Немає впевненої, чіткої позиції і бачення того, що буде далі.

– Після Олімпіади 2016 року в Ріо-де-Жанейро, де вам не вдалося показати найкращу стрільбу, ви розповідали, що там відчували певний страх, невпевненість. Зараз відчуваєте, що стали більш упевненими у своїх силах, менше побоюєтесь іменитих суперниць, зокрема, кореянок?
– Так, зараз я набагато впевненіша. Період після Олімпійських ігор пройшов. Він був досить складним для мене, тому що я була сильно розчарована. Я знала, що була готова на більше, але, можливо, через те, що то було вперше і я була дуже перелякана, виступила не найкраще. Може не стільки тих кореянок побоювалась, а взагалі того, що відбувалося на Олімпійських іграх, тої уваги, тої метушні. Я не була до такого готова і трошки розгубилася. Але я це пережила і знаю, до чого мені готуватися, тому в принципі зараз у мене немає ні страху, ні боязні. Я готова ще раз їхати на Олімпіаду і виступати на ній. Ніяких негативних емоцій немає.

– Ви тоді після Олімпіади зробили паузу на декілька місяців. Зізнайтеся, за скільки часу у вас знову з’явилася любов до стрільби з лука, відновилося бажання стріляти?
– Я тоді два місяці взагалі не стріляла. Потім потрошки почала і, якщо чесно, було дуже важко і не хотілося стріляти. Десь тільки за пів року я, можна сказати, ввійшла в хорошу форму і виграла чемпіонат Європи (у Віттелі, Франція, в березні 2017 року – Авт.). І після того зрозуміла, що не все так погано (Сміється).

– 8 березня ви стали переможницею етапу Гран-прі Іспанії – на своїх останніх змаганнях перед карантином. Як далася вам ця перемога? Знаю, на цих змаганнях було не дуже багато країн-учасниць.
– Країн справді було небагато, але було багато спортсменів з Іспанії. Тобто учасників було достатньо: у жінок – 40 з гаком, у чоловіків – майже сотня. Там було жахливо холодно, через це перемога далася важкувато. Це були змагання не дуже серйозні, не відбіркові – суто для нас, вони мали тренувальний характер. Ми в Іспанії були на зборах і вибрали ці змагання просто щоб постріляти, щоб бути в змагальному середовищі. Я намагалася виконувати все технічно правильно і в принципі мені все вдалося. Я добре стріляла і здобула перемогу.

– Зараз Іспанія – одна з країн, в якій найбільше поширення коронавірусу і найбільше смертей. Чи відчувалося тоді наближення чогось поганого?
– Там тоді ще такого не було. Ми були на зборах в маленькому містечку біля Мадриду – Сото-дель-Реаль. Були певною мірою ізольовані, жили в маленькому готелі, їздили на тренування. Тобто ми не перетиналися з місцевими людьми і не бачили тої картини, яка там розгорталася. Знаю, в той час тільки почали закривати школи на карантин, тобто все тільки починалося. І місце наших тренувань теж закрили – нам не дозволяли стріляти, закрили поле, тренажерний зал, басейн. Порадили нам їхати додому, тому що можуть закрити кордони і ми не зможемо виїхати. Чесно, я і подумати не могла, що буде все настільки погано. Часу пройшло відтоді небагато, але все дуже сильно погіршилось. Тоді якось було спокійніше і не сприймалося так страшно.

 

– Вероніко, Національний олімпійський комітет неодноразово визнавав вас найкращою спортсменкою – України і Львівщини. Як ставитесь до таких перемог, які присуджують експерти, фахівці?
– Це дуже хороша практика. Насправді це дуже приємно, такі відзнаки надихають далі працювати. Хочеться і в майбутньому ставати найкращою спортсменкою місяця Львівщини чи України. Хочеться йти до цього, хочеться бути кращою.
Василь ТАНКЕВИЧ, Юрій ТУРЯНСЬКИЙ, відділення НОК України у Львівській області

Сьогодні відзначає 60-річний ювілей славетний український спортсмен, олімпійський чемпіон 1980 року зі спортивної гімнастики в командній першості, дворазовий чемпіон світу (1979, 1981) в командній першості, Заслужений майстер спорту СРСР, суддя міжнародної категорії, львів’янин Богдан Макуц. Про свого найзнаменитішого учня в інтерв’ю для сайту відділення розповів видатний львівський тренер зі спортивної гімнастики, Заслужений тренер СРСР Євген Пайтра.

– Євгене Андрійовичу, знаю, знаменитого в майбутньому гімнаста Богдана Макуца вам передав ваш тренер Валентин Францкевич. Коли це було?
– У 1971 році. Тоді відкрили спортінтернат на Боженка (нині — Львівський фаховий коледж спорту на вулиці Княгині Ольги, 1). Набирали тренерів. А я за півроку роботи вже показав себе, виграв конкурс молодих тренерів, газета «Ленінська молодь» про мене писала. І мене запросили в спортінтернат. Туди набирали дітей, тренерів, вихователів. Я почав тренувати хлопчиків. Богдан Макуц прийшов до мене у 5 класі від мого тренера Валентина Францкевича, який працював у ДЮСШ №5.

– Правда, що Францкевич, представивши вам Макуца, назвав його «бісеням»?
– (Сміється). Так, він був бісеням. Було таке. Він крутився, в нього шило було ззаду. Був такий «скручений», не розтягнутий. В нього моторика класна була, координація – супер. Від природи мав великий талант, характер. В нього медалей ціла купа. А олімпійська – тільки одна, командна на Іграх-1980.

Знаєте, потрапити в олімпійську збірну в Радянському Союзі було дуже складно. Тоді виступали Микола Андріанов, легенда. Олександр Дитятін, Олександр Ткачов, Володимир Маркелов… Шість чоловік в команді, а в Радянському Союзі гімнастику культивували в Москві, Росії, Україні, Білорусі, Грузії, Вірменії… І вони сідали і вирішували, кого брати. Був такий дуже хороший гімнаст Федір Кулаксізов з Дніпра, пізніше Заслужений тренер України. Він ніколи не міг потрапити в збірну Союзу, завше був запасним. Не міг, тому що з України два гімнасти не могли бути в збірній.

– Як Макуцу вдалося отримати місце у збірній на Олімпіаді-1980? Особливо після серйозної травми, якої він зазнав за декілька місяців до цих змагань.
– Травмувався він в березні на міжнародному турнірі в Москві на приз газети «Москоу ньюс». Він на турніку робив елемент і впав. «Швидка» забрала. Я тоді посивів трохи. Вдалося відновитися Богданові за три місяці. Лікар в нас був дуже хороший. Та й медичне забезпечення в збірній непогане було.

Макуц був «забійником» – першим, хто йде і «забиває». В нього оцінка могла бути 9,7 бала (з 10-ти). Здавалося, класна оцінка. А в кінці виходили спортсмени і отримували 9,9-10 балів.

– Макуц виступав у ролі «забійника» тому, що був психологічно стійким чи тому, що пріоритетніші були росіяни і їх притримували на кінець?
– Зрозуміло, вони були пріоритетніші, старші, ніж Богдан, більш знамениті. Але й Богдан був дуже сильний. Він ні разу не підвів команду! А сам «забійник» у фінал ніколи не міг потрапити. А коли потрапляв, то купу медалей виграв. На юніорському чемпіонаті Європи, наприклад, в 1978 році. Це були перші змагання для юніорів в Європі, у Мілані. Тоді вперше я виїхав за кордон у капіталістичну країну. І Богдан там виступив шикарно, виграв 5 золотих медалей і багатоборство. Після того його старший тренер чоловічої збірної СРСР Леонід Аркаєв взяв у збірну. Тоді один гімнаст знаменитий проколовся трохи, порушив режим. І він замість нього Макуца взяв. І Макуц в 1979 році поїхав на дорослий чемпіонат Європи, вигравав медалі. На чемпіонат світу в Форт-Верт, США, того ж року також виграв медалі, зокрема, «золото» в команді. Потім 1980-й рік, Олімпійські ігри, де він виграв золоту медаль у команді. Перемога на Кубку світу у 1980 році. Друге місце на Відкритому Кубку США. А тоді його тільки американець міг виграти. Багато в Богдана було перемог.

– Якби Макуц не був «забійником» і мав рівні можливості з іншими членами збірної, яких вершин міг би ще досягнути?
– В нього було б значно більше золотих медалей на Олімпійських іграх, чемпіонатах світу і Європи. Тому що в нього рівень був дуже високий. Тоді суддівство і система були такі, що хто виступав на початку, не мав жодних шансів перемогти. Перемагали ті, хто виступав ближче до кінця змагань.

Пам’ятаю, на чемпіонаті світу в Москві у 1981 році Макуц зайняв друге місце, а Юрій Корольов з Владіміра зайняв перше. Президент Міжнародної Федерації підходить і каже: «Ой, Бодя, ну вибач, не ділиться». А там якісь тисячні балу різниця між ними була. На мою думку, Макуц був трошки сильніший тоді. В Корольова було дуже багато технічних «дзюр», він мав великі технічні пробіли. Всі міжнародні судді зналися, товаришували. Корупція очевидна була. Всі розуміли, як треба судити. А все вирішували дрібниці, частки балів. Тому зробити відповідний результат не складало жодних труднощів.

– А те, що Богдан був не просто з України, а із заходу України, зі Львова, якось впливало?
– Не скажу, що у зв’язку з цим було упереджене ставлення. Пригадую історію. Макуца вперше викликали у дорослу збірну, ну і я приїжджаю. Питає мене один тренер: «Ти звідки?» – «Зі Львова», – кажу. – «А, бандьора». Потім розговорились, питаю: «А ти знаєш, що таке «бандьора»? – «Хуліган». От все, що він знав.

– Які були матеріальні стимули в ті часи?
– Судіть самі: Макуц виграв у 16-річному віці в Саратові молодіжну першість СРСР. Це вже було величезне досягнення. Його взяли в молодіжну збірну, дали стипендію 160 карбованців. А його мама заробляла 85 карбованців. Є стимул? А ще давали на харчування, ШВСМ щось давала, армія… Двічі на рік їздили в Сухумі на збори. Я брав з собою дружину, дочку. Це дозволялося. Там база була шикарна. Стимули були. Квартиру отримав, машину… Так що не треба було сильно його «пхати» туди. Він знав, за що працює. Ну і я так само. А от підготовка до змагань – це вже суто індивідуально, треба було знати, яка він людина.

До речі, Богдан не м’який був, а жорсткий. Він, наприклад, один шпагат вмів робити, а інший не вмів. В юніорській збірній проводили тести на гнучкість. Він з 30-ти дітей займав 28-ме місце. Ну не міг він поперечний шпагат зробити! І фізично сильний він не був. Розкажу такий випадок. Коли йому було 16 років, треба було на кільцях зробити елемент групи С «Хрест». А він не міг, сили ще не було. Але так вперся, що порвав собі м’язи між грудьми. І він десь з півроку нічого не міг робити, поки то не зажило. От такий характер в нього був.
Василь ТАНКЕВИЧ, Юрій ТУРЯНСЬКИЙ, відділення НОК України у Львівській області

4 квітня святкує 60-річчя Богдан Макуц — видатний львівський гімнаст, чемпіон Олімпіади-1980.

Таких, як Богдан Макуц, називають «живчиками» — стільки у нього енергії, ідей, хорошого настрою, якими любить ділитися з людьми. Таким Бодя був із дитинства. Хотів займатися усім, що йому подобалося. З малих літ танцював, плавав, співав, вчився грати на акордеоні. Хоча у школі вчився непогано, але незабаром почав не встигати ні на секції, ні з навчанням. До того ж потрапив раз на очі директору школи, коли до класу на четвертому поверсі влазив крізь вікно. Ледь зі школи не вигнали за погану поведінку… Та якраз у Львові відкрили спортінтернат (нині — Львівський фаховий коледж спорту), куди й потрапив Богдан. Бо на той час почав займатися спортивною гімнастикою, і так її вподобав, що відмовився від інших захоплень.

Богдан зрозумів, що гім­настика — це те, що йому треба: можна було стри­бати, перевертатися, крути­ти сальто. У школі, зізнався, його прозивали «макакою»: так спритно він лазив по деревах на шкільному подвір’ї. Вчитель фізкультури Олена Володи­мирівна побачила у моторно­му 4-класнику спортивну об­дарованість і відвела його до тренера ДЮСШ-5 Валентина Францкевича. А той через кіль­ка місяців прийшов з Макуцом до свого колишнього учня Єв­гена Пайтри, що якраз розпо­чав роботу в спортінтернаті: «Це Богдан Макуц. Здається, дуже перспективне бісеня».

Худенький чорнявий хлоп­чик виділявся серед ровесни­ків настирливістю в освоєн­ні гімнастичних елементів. Якщо треба було зробити щось заду­мане, буквально зі шкіри вила­зив, а намагався зробити. Тре­нер старався дати новачкові, у здібності якого повірив, солід­ний фундамент загальної підго­товки — перш ніж переходити до освоєння складнішої програми. Тому перший виступ на помос­ті не був блискучим, малий Ма­куц не запам’ятався фахівцям. Це був турнір на призи багато­разового олімпійського чемпіо­на, львів’янина Віктора Чукарі­на, а нагороди юним учасникам змагань вручав сам Чукарін. Він і сказав під час нагородження: «Богдане, я тебе вітаю, але знай, що пам’ятають тільки перших». Ті слова Віктора Івановича стали для Макуца девізом на все життя.

Із плином часу складна про­грама юного львів’янина, яку виконував з елегантністю та ви­тонченістю (далася взнаки тан­цювальна підготовка), заціка­вила тренерів юнацької збірної. Богдана почали запрошувати на тренувальні збори, де він ста­ранно виконував настанови тре­нерів. Результати стрімко рос­ли, Макуц демонстрував щораз вищу майстерність.

1978 року Богдан став чемпіо­ном світу серед юніорів, срібним призером відкритого чемпіонату США, переможцем міжнародних змагань на приз газети Moscow News. А наступного року пере­міг на Універсіаді в Мехіко, здо­бувши шість золотих нагород, і став володарем великої срібної медалі у багатоборстві та малих золотих (за виступи на брусах і в опорному стрибку) на чемпі­онаті Європи в німецькому Ес­сені. У кінці передолімпійського 1979 року журналісти Львівщи­ни назвали Макуца найкращим спортсменом року.

І настав 1980-й, рік москов­ської Олімпіади, на якій Бог­дан так мріяв виступити й здо­бути нагороди. Але… У квітні на міжнародних змаганнях у Мо­скві під час виконання впра­ви на поперечці Макуц невдало приземлився й опинився у гіп­совому корсеті — сталося змі­щення шийного хребця. Така травма могла вивести його зі складу збірної, і тоді — проща­вай, Олімпіадо! Але Богдан зро­бив майже неможливе. Навіть лікарі не могли повірити, що че­рез кілька місяців, які залиша­лися до олімпійського старту, він зуміє не тільки відновитися, а й набрати потрібну спортивну форму. Якби тренери не поста­вили Макуца на роль «забійни­ка», який виступає у гімнастич­ній команді першим, то хтозна, якими були б підсумки змагань. За традицією, «забійнику» судді не ставлять надто високі оцінки, адже попереду ще виступи лі­дерів. Богдан дотепер переко­наний: якби не ота роль, міг би сміливо розраховувати на «зо­лото» у багатоборстві та фіналь­ні виступи на кількох снарядах… Утім, «золото» Олімпіади-1980 Макуц усе-таки виборов — у ко­мандному заліку, в складі збір­ної СРСР.

Наступного, 1981 року, на чемпіонаті світу Макуц мав поє­динок за абсолютну першість з Юрієм Корольовим із Владіміра (вихованцем відомого гімнаста Ніколая Андріанова), якому за рі­шенням суддів в останній впра­ві «поступився» в сумі багато­борства лише на 0,15 бала… Так Богдану й не вдалося зійти на найвищу сходинку в особистих змаганнях світових чемпіонатів.

Залишалася надія на ви­ступ на Олімпійських іграх 1984 року в американському Лос-Анджелесі. Але через політич­не рішення комуністичного ке­рівництва СРСР бойкотувати ті Ігри уся чотирирічна підготов­ка спортсменів пішла «котові під хвіст». Богдан розповідав, сум­ну новину гімнастам повідоми­ли під час тренування. Почув­ши про бойкот, Макуц зрозумів, що ще чотири роки до наступної Олімпіади не зможе змагатися на найвищому рівні, тож продо­вжувати життя у спорті більше не мало сенсу.

Макуц закінчив змагатися че­рез два роки, не дочекавшись Олімпіади-1988 у Сеулі. Зате швидко виріс як арбітр, його знали як об’єктивного і компе­тентного суддю міжнародної категорії. Мабуть, пригадуючи, як колись «засуджували» його, як його це ображало, ніколи не дозволяв собі несправедливої оцінки спортсмену. Був олімпій­ським арбітром в Атланті (1996) та Сіднеї (2000), де нарешті по­бачив величаве свято відкриття олімпійських змагань. Бо 1980 року у Москві так і не вийшов на парад відкриття, хоча й при­міряв вихідний костюм з кра­ваткою. Адже наступного дня розпочиналися змагання, і не можна було витрачати енергію та емоції…

Нині Макуц опікується розви­тком армійського спорту, живе у Києві. Хоча дружина Леся і син Тарас так і залишилися у Львові, куди Богдан часто повертається. Особливо любить приїжджати на спортивні заходи, пов’язані із зу­стрічами з дітьми, з молоддю — «Олімпійський урок», «Олімпій­ський тиждень». Охоче приймає запрошення виступити у рідному університеті фізкультури, який теж закінчив його син, за спор­тивним фахом — тенісист. Бог­дан Макуц дуже бідкається, що Львів покидають кваліфіковані тренери, без яких важко уявити подальший розвиток гімнастики у регіоні. На жаль, вид спорту, в якому Львів має найбільше олім­пійських медалей, у нашому міс­ті відійшов у тінь…

Довідка. Богдан Макуц (нар. 4 квіт­ня 1960 року) — видатний укра­їнський гімнаст, заслужений майстер спорту, олімпійський чемпіон (1980), чемпіон світу в командних змаганнях (1979, 1981), срібний призер чемпіо­нату світу у багатоборстві (1981) і командній першості (1983), ба­гаторазовий призер чемпіона­тів світу та Європи у вправах на окремих снарядах, абсолютний чемпіон юніорського чемпіона­ту Європи (1978).
Іван ЯРЕМКО, Високий Замок