НОК поділився корисними ресурсами для інтелектуальних тренувань

Підтримка тонусу інтелектуальних м’язів для спортсменів є частиною щоденних тренувань. Впроваджуючи політику, спрямовану на заохочення спортсменів, тренерів та інших суб’єктів олімпійського руху до постійного розвитку та самовдосконалення, Національний олімпійський комітет України продовжує ділитися необхідними доступними для кожного інструментами.

За підсумками спільного засідання Комісії атлетів НОК України та Комісії «Антураж атлета» представлено цікаву та корисну добірку безкоштовних онлайн курсів на платформі технологічної компанії Coursera. Як відзначила член комісії «Антураж атлета» Ольга Данько, яка безпосередньо проводила аналіз ресурсу, спортсмени та тренери зможуть відчути себе студентами відомих вишів Європи та Америки не виходячи з дому. Зауважимо, багато лекторіїв мають українські субтитри.

Так у вільному доступі можна отримати знання від викладачів Автономного університету Барселони щодо спонсорства у спорті, а фахівці Каліфорнійського Університету відкриють секрети планування робочого часу для підвищення особистої і професійної продуктивності, а викладачі Західного резервного університет Кейза розкажуть, як стати спортивним агентом.

Ознайомитись із добіркою запропонованих онлайн курсів можна за посиланням1 http://noc-ukr.org/upload/tinymce/olympic_history/___Coursera.pdf

Примітка1 – рекомендації за посиланням подані виключно в інформаційних цілях, вони не мають на меті відтворювати, передавати, продавати, перепродавати або іншим чином використовувати будь-який вміст з сервісів Coursera. Доступ до сервісів Coursera надається відповідно до чинних Умов користування сервісами Coursera https://www.coursera.org/about/terms

НОК України

НОК опрацював систему рейтингу підтримки олімпійських федерацій

Сьогодні в режимі онлайн під головуванням віцепрезидента НОК України Ігоря Гоцула відбулося засідання Комісії Національного олімпійського комітету України «Олімпійські федерації», участь в якому взяли президент НОК Сергій Бубка та Міністр молоді та спорту Вадим Гутцайт.

Звертаючись до членів Комісії, Сергій Бубка наголосив, що навіть в непростих умовах сьогодення Олімпійський комітет України продовжує свою активну діяльність. «Наші Федерації залишаються основними суб’єктами олімпійського руху й мають також ефективно працювати, підлаштовуватися під сучасні умови Ми повинні разом приймати нові виклики. Національний олімпійський комітет продовжуватиме традиційну підтримку національних Федерацій – через них й надалі допомагатиме спортсменам та тренерам України», – сказав він.

Члени Комісії затвердили систему залікових очок за результатами виступів спортсменів у провідних міжнародних змаганнях 2019 року (літні види спорту) та у змаганнях сезону 2019-2020 років (зимові види спорту). Ці напрацювання будуть розглянуті на засіданні Виконкому НОК.

Присутні обмінялися думками щодо підготовки та тренувань спортсменів в нинішніх умовах.

Міністр молоді та спорту Вадим Гутцайт наголосив: «Сьогодні ми бачимо дуже складну ситуацію у світі. Як спортсмен і тренер, чудово розумію думки наших атлетів, фахівців, які прагнуть якомога скоріше повернутися до повноцінних тренувань. Відзначу, ми знаходимося у постійному тісному контакті з Урядом, з Міністерством охорони здоров’я України, проводимо консультації задля вирішення питань максимально швидкого відкриття спортивних залів, стадіонів, арен для тренувань провідних спортсменів. Віримо, що у найближчий час це стане можливим. Прошу спортивну спільноту України з розумінням відноситися до сьогоднішньої ситуації, адже здоров’я людей, нації – це найголовніше».

НОК України

Великодні паски для найстарших представників олімпійської родини Львівщини

Напередодні одного із найбільших християнських свят світлого дня Воскресіння Христового, керівництво відділення НОК України у Львівській області в особі голови відділення Юрія Турянського, його першого заступника Юрія Майбороди та заступниці голови-відповідального секретаря Оксани Вацеби, завітали до домашніх осель найстарших за віком представників олімпійської родини Львова з обрядовими подарунками.

Традиційні українські паски, виготовлені й люб’язно надані надійним партнером відділення – одним із найбільших підприємств українського ринку хліба ПАТ «Концерн Хлібром» отримали, зокрема: найстарший за віком олімпієць Львівщини, учасник двох Олімпіад (1960, 1964), срібний призер Ігор Олімпіади 1964 року в Токіо, чотириразовий рекордсмен світу, одиннадцятиразовий рекордсмен Європи, найкращий брасист континету 60-х років ХХ ст., заслужений майстер спорту з плавання, 83-літній Георгій Прокопенко; найстарша за віком жінка-олімпієць Львівщини, учасниця Ігор Олімпіади 1972 року в Мюнхені, майстер спорту міжнародного класу з плавання Тетяна Пруднікова; найстарший за віком представник зимових олімпійських видів спорту, учасник зимових Олімпійських ігор 1984 року в Сараєво, чемпіон світу 2011 та 2012 років серед ветеранів спорту, майстер спорту міжнародного класу у стрибках на лижах з трампліна Валерій Савін, а також перший керівник відділення НОК України у Львівській області, один із авторитетних керівників спорту Львівщини, 83-літній Віктор-Любомир Зубрицький та один із засновників НОК України, віце-президент першого складу НОК України, екс-ректор Львівського державного університету фізичної культури, Заслужений тренер України з веслування, 84-літній Мирослав Герцик.

Перебуваючи в карантинних умовах й дотримуючись ізоляції, усі вони розчулено й середечно подякували не тільки за запашні великодні паски, але насамперед за добру пам’ять, увагу й повагу до них. При цьому кожен із найстарших представників дружньої олімпійської родини Львівщини висловили щирі вітання для усіх поколінь спортовців краю й беззастережну впевненість у тому, що незабаром усі знову зустрінуться разом у дружньому колі Олімпійської ради відділення НОК України у Львівській області. А нинішній Великдень нехай направду символізує, перехід людини з рабства гріха, зла до свободи любові й добра; перемогу над смертю Ісуса Христа, котрий прийняв смерть за гріхи людей і спасіння людського роду від страшних бід.

Отож шануймося!

Готуймося Олімпійською родиною Львівщини до Великодня-2020!

Світлини: Роман БРУЦЯК

Міжнародний фехтувальний сезон 2019/2020 офіційно закритий

Після оголошення Міжнародним олімпійським комітетом нових термінів проведення Олімпійських ігор в Токіо, Виконком Міжнародної федерації фехтування (FIE) прийняв такі рішення:

Календар 2019-2020
З урахуванням глобальної ситуації з Covid-19, відповідно до рекомендацій Комісії з медицини FIE, було прийнято рішення скасувати всі змагання, заплановані на квітень, травень і червень 2020 року.

Відбір на Олімпійські ігри в Токіо
Результати і кваліфікації, отримані до березня 2020 року, зберігаються. Рейтинги «заморожені» і будуть активовані, як тільки буде можливість провести останні змагання, включені в олімпійський відбір і які були відкладені:

Гран-прі з фехтування на рапірах серед чоловіків і жінок
Етап Кубка світу з фехтування на шаблях серед жінок
Етап Кубка світу з фехтування на шпагах серед чоловіків
Етап Кубка світу з фехтування на шаблях серед чоловіків
Етап Кубка світу з фехтування на шпагах серед жінок

Вищевказані змагання, за якими ідуть чотири зональних відбіркових турніру, будуть проведені, коли:

– Глобальна ситуація в області охорони здоров’я буде безпечною
– Стане можливим рівний для спортсменів, нормальний тренувальний процес
– Ніякі федерації не будуть позбавлені можливості брати участь
– Попередньо будуть проведені міжнародні змагання, в тому числі кілька «підготовчих» змагань Кубка світу / Гран-прі.

Анатолій ІГНАТОВИЧ – про секрет успіху челенджу #спортнабалконі

6 квітня, у Міжнародний день спорту на благо розвитку та миру, начальник Львівського обласного управління Комітету з фізичного виховання та спорту МОН України, член виконкому відділення НОК України у Львівській області, член Олімпійської ради Львівщини Анатолій Ігнатович запустив челендж #спортнабалконі, який дуже швидко став популярним. Про деталі ініціатор челенджу розповів в інтерв’ю сайту відділення НОК України у Львівській області.

– Пане Анатолію, трохи більше тижня тому на своїй сторінці у мережі Фейсбук ви запустили челендж #спортнабалконі. З кожним днем він набирає оберти, до нього долучаються люди, його висвітлюють у медіа. Сподівалися на такий розмах?
– Спершу розповім про ідею челенджу. Вона полягала в тому щоб якимось чином активізувати рухову активність львів’ян, українців під час карантину. Я прочитав одне з досліджень, згідно з яким лише 15-16% наших громадян приділяють увагу фізичній, руховій активності. Хтось читає книжки, хтось працює дистанційно, хтось виконує якісь хатні роботи. І лише 15-16% приділяють увагу спорту, руховій активності. Тому наш рух ставив за мету збільшити цей відсоток. Це була основна мета і, як бачимо, рух почав набувати популярності і про нього почали масово говорити. Власне я не сподівався такого розмаху, але я, звичайно, хотів щоби ця частка фізично активного населення зростала.

– Поділіться секретом, яка була підготовка до запуску челенджу? Як все було на початку?
– На початку було так: ми знімали декілька промоційних роликів про вправи, які можна робити вдома в умовах карантину. Це були вправи з каструлями, рушниками, бутлями. Загалом з будь-якими підручними матеріалами, які кожна людина має в себе вдома. Один із таких роликів був про спорт на балконі, ми його активно почали піарити, розмістили в Міжнародний день спорту на благо розвитку та миру, який відзначається 6 квітня. Ну і від того, скажімо так, пішло. Його підтримали ряд наших олімпійців, спортсменів, зокрема, Катерина Крива, Юлія Ткач, Тетяна Лавренчук, Станіслав Горуна, Антон Дукач. В тому числі завдяки увазі спортсменів він став більш популярний.

– Як щодо сусідів? Домовлялися наперед, що вони підтримають чи по ходу так вийшло?
– Вони побачили нас на балконі в перший же день. При тому у нас під час каратину була звичка виходити на балкон і пити там каву. Інтенсивність трафіку на вулиці не висока, тобто фактично дихали свіжим повітрям, ну і спілкувались. І сусіди одного разу побачили, що ми виходимо на балком і робимо там фізичні вправи, питають: “Слухайте, а чого ви нас не запросили?” І от так воно зав’язалося і фактично потім переросло в щоденну традицію виходити на балкони, зазвичай, зранку. Зараз, під час карантину, треба намагатися перебувати в чотирьох стінах. І, підтримуючи рекомендацію медиків, ми вирішили: а де ж займатися спортом, якщо не на балконі. Тим більше є загально відомі дослідження медиків про те, що будь-яка активність на свіжому повітрі сприяє продовженню життя. Тому рухова активність – це плюс, свіже повітря, балкон – це плюс. І ми поєднали ці дві речі разом – спорт на балконі. Власне от так от ця ідея і зародилася. А перебуваючи в тісному контакті балкон до балкона з сусідами, вирішили це робити разом.

– Ну і, мабуть, позитивний момент цього карантину те, що сусіди можуть нарешті познайомитись між собою…
– В нас невеликий будинок, то ми знайомі з сусідами, але загалом, я думаю, так.

– Що стало ключовим моментом в розумінні того, що челендж запустився, вдався?
– Думаю, те, що про нього почали писати медіа, телебачення зацікавилось. Ну і загалом підтримка олімпійців, які зголосились, погодились, що це хороша ідея, що треба тренуватись, займатись спортом і дихати свіжим повітрям. Тобто перше – це підтримка спортсменів і друге – це увага медіа до цього питання.

– Чи відстежували, яка географія поширення вашого челенджу? Ви у своєму зверненні рівнялися на італійців, з їхнім співом. Можливо, є якась інформація, що до Італії дійшов цей челендж?
– (Сміється) На жаль, поки що ні. Але я сподіваюсь, що дійде. Мені телефонували кияни, які казали, що виходять на балкон і тренуються, одесити підтримали, знайомі з Полтави, Волині… Тобто він розійшовся, багато хто його підхоплює. Не всі, звичайно, мають балкони. Напевно це українська особливість, що в нас балкони використовують, як додаткове приміщення для зберігання чогось, або вирощування чогось. Тому цей челендж – це ще один спосіб звернути увагу на те, що балкон – це все ж таки простір, який треба використовувати для того щоб дихати свіжим повітрям і для якоїсь хоча б мінімальної рухової активності.
Василь ТАНКЕВИЧ, Юрій ТУРЯНСЬКИЙ, відділення НОК України у Львівській області

Провідним львівським спортсменам і тренерам призначено стипендії Президента України

За призові місця на чемпіонатах світу і Європи серед дорослих, молоді, юніорів (юніорок) сотні українських спортсменів відзначені стипендіями Президента України. Про це йдеться в Указі Президента України від 13 квітня 2020 року №138/2020 “Про призначення стипендій Президента України для видатних та молодих і перспективних спортсменів України з олімпійських видів спорту та їх тренерів”.

Серед тих, кому призначено стипендії, чимало представників львівського спорту. Це, зокрема, наші титуловані спортсмени Алла Черкасова, Олена Старікова, Станіслав Горуна, Сергій Нагорний, Данило Стасюк, Діана Шостак, Володимир Гоза, Юрій Ідзінський, Марія Винник, Яна Чучмарьова та авторитетні тренери Євген Болібрух, Антон Нікулін, Михайло Поцюрко, Андрій Гентош, Володимир Глібенко, Орест Скобельський.

Повний перелік стипендіантів

Вікторія ВІРТ-ГАРАСИМОВИЧ: “Я би дуже хотіла повернутися в бокс!”

Днями чемпіонка світу та Європи з боксу серед юніорок, бронзова призерка чемпіонаті світу серед молоді, чемпіонка України серед дорослих, майстер спорту України міжнародного класу, почесна громадянка Борислава, стипендіатка відділення НОК України у Львівській області, 24-річна Вікторія Вірт-Гарасимович долучилася до челенджу #тренуйсявдома, який ініціювала Комісія НОК України “Антураж атлета” разом з Комісією атлетів НОК України. Про свої враження молода мама розповіла в інтерв’ю сайту відділення НОК України у Львівській області. Також ми розпитали спортсменку про причини раннього завершення кар’єри і чи можливе її повернення в бокс.

– Вікторіє, ви приєдналися до челенджу #тренуйсявдома і отримали через це чимало схвальних коментарів, лайків на своїй сторінці в мережі Фейсбук. Які враження від челенджу?
– Оскільки я в декретній відпустці, то мала дуже велику перерву між тренуваннями. Я помеленьку почала втягуватися в такий режим, повертатися хоча б до якоїсь мінімальної форми. Цей челендж є свідченням того, що не тільки в залі можна тренуватись, але можна робити різні вправи без інвентаря і вдома. Навіть з маленькою дитиною – і дитині цікаво, і ти займаєшся чимось.

– Як власне Артем реагував на таке тренування?
– Він спершу був трошки шокований, тому що ми такого ніколи не робили раніше. Тільки він робив якісь вправи. Можна сказати, у нас вперше вийшов такий тандем.

– Батько Артема, як і ви, – спортсмен (Ростислав Гарасимович – майстер спорту України з боксу, нині тренер – Авт.). А він не проводить з Артемом такі тренування?
– Поки ще зарано – Артемові 18 квітня лише 6 місяців буде.

– Очевидно, челенджі є не просто розвагою чи грою, а ще й несуть певний гуманітарний зміст, певний заклик. Особисто ви з яким посланням хотіли б звернутися до українців?
– Що спорт – це здоров’я. Кожна людина повинна розуміти, що займатися спортом корисно. Я хочу закликати всіх до здорового способу життя, бути активними, вести рухливий спосіб життя. Не обов’язково йти на майданчик і шукати тренажери, зважаючи на те, яка зараз ситуація в країні. Це все можна робити вдома. Хочу щоб люди це розуміли. Челендж є закликом до людей розвиватися, займатися вдома.

– Вікторіє, вам 24 роки, але ви ви вже завершили кар’єру, яка розпочиналася надзвичайно переспективно. Все через травми?
– І так, і ні. Є декілька факторів, які на це вплинули. Перший – однозначно, це травми. В мене було 5 операцій на колінах. А попри коліна ще багато дрібніших травм. Я знала, що той момент рано чи пізно настане. Я дуже намагалася після останньої операції відновитися. Я ще після того виграла чемпіонат України серед дорослих і зайняла друге місце на Кубку України. Так склалося, що мій тренер Олег Загірський, в якого я змалечку тренувалася протягом 14 років, виїхав за кордон, в Канаду. Чемпіонат України 2015 року в Чернівцях я виграла, тренуючись уже у Романа Семенишина і Василя Шана. Мені було важко працювати з новими людьми. З Олегом Володимировичем (Загірським – Авт.) ми розуміли один одного з погляду. Можна сказати, що я росла в нього – на руках, на очах. Він знав, яке навантаження мені потрібно, як я маю готуватись до тих чи інших змагань. А тут трошечки було мені по-іншому. Я не можу сказати, що мені було некомфортно. Мені все підходило, але трошки щось пішло не так. А ще я в той же рік (2015-й – Авт.) вийшла заміж і чоловік мені каже: “Досить з тебе того боксу, треба думати про сім’ю”. Всі ці фактори вплинули на рішення завершити спортивну кар’ру.

– Але, як кажуть, колишніх боксерів не буває. Чи є хоч найменша ймовірність, що ви все-таки повернетесь у бокс і відновите спортивну кар’єру?
– Я би дуже хотіла! Я про це неодноразово думала, але розумію, що дуже багато згаяно часу. Щоб повернутися хоча б у таку форму, в якій я була на останніх змаганнях, треба докласти дуже багато часу і зусиль. А починати потрібно з реабілітації коліна, тому що навіть без навантажень ноги все одно болять.

 

– Вже за декілька днів святкуватимемо Великдень. Що побажаєте українцям?
– Насамперед бути здоровими і розумними. Зважаючи на ті обставини, які складаються в нашій країні, кожен має розуміти, що своїми діями може як нашкодити навколишнім, так і зробити все для того щоб зберегти здоров’я іншої людини. Хочу також побажати всім гарного настрою, світлого і мирного неба.
Василь ТАНКЕВИЧ, Юрій ТУРЯНСЬКИЙ, відділення НОК України у Львівській області

Львів’яни взяли участь у вебінарі для олімпійців в рамках програми Sportcamp&more

Національний олімпійський комітет продовжує розвивати інформаційно-освітню програму Sportcamp&more. Спільно з цифровою агенцією Postmen НОК розпочав серію лекцій-практикумів, які допоможуть професійним спортсменам, тренерам, спеціалістам спортивних прес-служб просуватися в Інтернеті і соціальних мережах.

Сьогодні відбулася перша лекція-практикум в режимі онлайн під назвою «#1000000лайків на карантині», лектором якої виступив керівник і засновник Postmen Ярослав Ведмідь.

Участь у вебінарі взяли понад вісімдесят відомих спортсменів України на чолі з президентом НОК України, Олімпійським чемпіоном Сергієм Бубкою, члени Комісії НОК «Антураж атлета» та Комісії атлетів НОК. Серед учасників: Наталія Добринська, Олена Говорова, Юрій Чебан, Дмитро Кирпулянський, Валерій Андрійцев, Ілля Кваша, Олена Підгрушна, Юлія Джима, Анастасія Коженкова, Лариса Заспа, Юлія Ткач, Оксана Лівач, Станіслав Горуна, Дар’я Білодід, Семен Новіков, Роман Свічкар та багато інших.

В рамках співпраці з Postmen планується проведення лекцій на теми: соцмережі, вебсайти, події, вебінари і онлайн-тренування, онлайн-челенджі та естафети. Спікерами і тренерами курсу стануть ТОП-менеджери агенції. В курсі зібрано весь досвід цифрової агенції Postmen для спорт-індустрії, кращі практики світових зірок, клубів, спортивних телеканалів, блогерів і спорт-брендів.

«Розуміючи, що у сучасному світі глобальне значення мають саморозвиток, освіта, отримання нових знань, Національний олімпійський комітет України й надалі активно працює з атлетами, тренерами, спортивними спеціалістами в цьому напрямку й надає їм додаткову змогу для цього через онлайн платформу. Треба пам’ятати, що освіта та здоров’я – дві найголовніші цінності в житті кожної людини», – відзначив президент НОК України Сергій Бубка.

Коментуючи початок співпраці з НОК України керівник і засновник Postmen Ярослав Ведмідь зазначив, що для агенції велика честь сприяти українським олімпійцям. «Ми вже 7 років займаємось проектами різного масштабу для спорт-індустрії України і цей курс представляє концентрат нашої практики і світового досвіду», – сказав Ярослав Ведмідь.

Довідково: Postmen – лідируюча цифрова агенція України, №1 з ефективності і топ 3 з креативності. Серед клієнтів агенції в різні часи були українські і австрійські гірськолижні курорти, Run Ukraine і KyivHalf Marathon, спортивні бренди. Агенція створила кілька серій спортивних змагань – Sport Weekends, Arkomen Vertical Run, Endurance Ultra Trail 55 та інші.

НОК України

«Шкодую, що не народився на 20 років пізніше, при Незалежній Україні» – найкращі цитати Юрія Тхоровського з нагоди 70-ліття

Сьогодні відзначає 70-літній ювілей видатний львівський боксер, дворазовий чемпіон СРСР (1975, 1976), чемпіон Спартакіади народів СРСР (1975), чемпіон Європи серед залізничників (1972), майстер спорту СРСР міжнародного класу Юрій Тхоровський. Міжнародну кар’єру ювіляра зламала радянська система, яка в середині 70-х років минулого століття зробила його «невиїзним». Через це він пропустив чемпіонати Європи 1975 року та Олімпійські ігри 1976 року, хоча був значно сильніший за свого прямого конкурента Валерія Лімасова з РРФСР. Вони зустрічалися тричі і щоразу сильнішим ставав львів’янин. Але через «політику» закордон випускали тільки Лімасова, де він став дворазовим чемпіоном Європи (1975, 1977), а 1976 року представляв Радянський Союз на Олімпійських іграх в Монреалі. З нагоди ювілею пропонуємо вашій увазі цитати з інтерв’ю Юрія Тхоровського журналісту сайту відділення НОК України у Львівській області Василю Танкевичу.

Я сповідував технічний, тактичний, можна сказати розумовий бокс, а не силовий. Хоча майже всі імениті мої суперники були «силовиками». Тим не менше, я в них вигравав по 5:0. Були навіть кумедні випадки. Пам’ятаю, тричі зустрічався з одним московським боксером і тричі вигравав. І коли довелося нам зустрічатися вчетверте, то він просто не вийшов на ринг, знявся зі змагань, кажучи, що навіть не хоче пробувати.

Моїм кумиром був Ласло Папп (угорський боксер, перший в історії триразовий олімпійський чемпіон з боксу – авт.). Він казав: «Думаючий боксер може перемогти більш сильного боксера». І я це взяв на озброєння. Мені не подобалось, коли в бою я завдав допустимо 100 ударів, а мій суперник – 90. Мені краще було, коли б я завдав 10 ударів, а не пропустив жодного, або один-два. Це було гарно, приємно і більш видовищно. Можу це стверджувати, тому що багато призів отримував за найкращу техніку і тактику ведення бою. Найцінніші з них – на Спартакіаді, багато разів на чемпіонатах України, на чемпіонатах Збройних Сил.

Звання майстра спорту міжнародного класу присвоїли за перемогу на Спартакіаді народів СРСР 1975 року в Ташкенті. Цей турнір проводився раз у чотири роки і мав статус чемпіонату СРСР. Там на Спартакіаді, до речі, я захищав честь збірної України, натомість на чемпіонатах СРСР – кольори товариства “Локомотив”, за яке виступав. У першому ж бою на Спартакіаді переміг дворазового чемпіона СРСР, учасника Олімпійських ігор 1972 року, срібного призера чемпіонату Європи 1973 року, росіянина Анатолія Камнєва. Він був нокаутером, прихильником силового боксу. А я сповідував протилежний бокс – технічний, тактичний, розумовий. Кожен бій на Спартакіаді був з якимось відомим боксером. У фіналі я переміг Сурена Казаряна. Але найважчий поєдинок мене чекав у півфіналі з місцевим боксером Абдуллою Кадирахуновим. Зал гудів, як вулик. Я переконливо переміг 5:0, при тому, що раніше йому програвав двічі. Мені довго аплодували глядачі, незважаючи на те, що я виграв у їхнього кумира. Внутрішньо відчув, що я чемпіон Спартакіади лише за місяць, коли прочитав думки спеціалістів про себе в газеті “Советский спорт”. Тоді я зрозумів, що зробив щось надзвичайне для себе.

На чемпіонаті СРСР 1974 року в Іжевську я пробився до фіналу і перед вирішальним поєдинком із казахстанцем Анатолієм Тороповим стався такий випадок. Мій товариш, українець Анатолій Кліманов (дворазовий чемпіон Європи – авт.) повинен був теж боксувати у фіналі. Але мав “зробити” вагу. А він тільки в бані це робив і потягнув мене з собою за компанію. І я тоді перепарився. Це далося взнаки під час бою, був сам не свій і програв Торопову у рівному бою – 2:3.

З Клімановим було багато цікавих історій. Ми з ним жили в одному номері на зборах, разом проводили час і навіть у ринзі спарингували, при тому, що він на 10-15 кг був важчий. У збірній він був незамінний, найбільший “довгожитель” – 12 років в команді. Він боксував і в 71 кг, і в 75 кг, і в 81 кг. Як треба було, виступав у будь-якій категорії. Був дуже працездатний. До сьогодні дивуюся витривалості його організму. В дуже великій напрузі його організм був протягом тривалого часу (Анатолій Кліманов помер у 59-річному віці 2009 року – авт.). Він був дуже порядною людиною.

На чемпіонат Європи 1975 року у польському місті Катовіце не поїхав через політику. В той час добра половина збірної Союзу складалася з українців, а от представників Росії було мало. Пізніше мені розказали, що партійне керівництво ставило умову: їхати мали представники всіх республік. Росія, звісно, повинна бути домінуючою частиною. Тому вибрали Лімасова, бо він представляв Росію. І він став чемпіоном Європи.

На участь в Олімпійських іграх 1976 року претендували я і Лімасов. У Свердловськ перед фінальними боями чемпіонату Союзу приїхав один з керівників спорткомітету СРСР. Тренери збірної звітували і повідомили, що у вазі до 63,5 кг вийшли у фінал якраз двоє кандидатів на участь в Іграх. Заявили: хто виграє, той і поїде на Олімпіаду. Тяжкий вийшов бій, але я переміг, не залишивши Лімасову жодного шансу. Судді віддали мені перемогу з рахунком 5:0. З Лімасовим, до речі, мені було легко боксувати. Він був хамовитий боксер. “Я лучшій, я всех сильнее” – казав. Тричі з ним бився і тричі доводив йому, що він помиляється. Коли втретє виграв, сказали: “Ну все, готуйся, поїдеш на Олімпіаду”. Думалося тоді, що якраз настав момент, коли зможу себе проявити на Олімпійських іграх. Але знову втрутилась політика. Отримав листа і все закінчилось. …Був я тоді на зборах і очікував, що будуть оформляти документи на мою участь в Олімпійських іграх. Але документи ніяк не надходили. А згодом підійшов один з тренерів збірної Михайло Зав’ялов і каже: “Юра, тобі прийшов лист з КДБ”. Я навіть не хотів читати, зразу все зрозумів, що нікуди не їду. Дуже прикро, коли з такими потугами, таким бажанням, пробивав собі дорогу для того щоб поїхати на Олімпіаду, а тут якесь там КДБ вирішує твою долю і не пускає за кордон. Відчув тоді себе жертвою КДБ.

1974 року в Дюссельдорфі я брав участь у матчевій зустрічі ФРН – СРСР. І зустрів там земляка зі Львова, який був громадянином Німеччини. …А перед поїздкою за границю, нас обов’язково збирали у якійсь кімнаті, приходив представник КДБ і проводив політінформацію. Нас попереджали, що ми не можемо виходити самі у місто, треба було ходити групами, що ми не маємо права заходи в якісь установи. Словом говорили про ті речі, які було неприємно навіть слухати… Так от, я з ним зустрівся. Він був теж боксером, цікавився боксом, їздив на всі важливі змагання у Європі. Цікаво було поспілкуватися. Згодом зустрілись на змаганнях, він підійшов і запросив у кафе поруч зі спортивною ареною. І тоді я помітив, що за мною стежать. Потім до мене в номер прийшов один із тренерів збірної, обшукав речі. А ми завжди брали якісь сувеніри. І йому здалося, що в мене їх більше, ніж в інших. Врешті, після повернення додому, мені відмовили у поїздці на одні міжнародні змагання, потім не взяли на збори в Болгарію. Я тоді виступав уже за СКА (Спортивний клуб армії – авт.). Пішов в особовий відділ поцікавитися в чому справа. І почалися допити – довгі такі, неприємні. Деколи до сміху доводили. Слідчий Голєв, коли побачив, що я нічого особливого про ту зустріч не розкажу, переконував, що той чоловік хотів мене завербувати. Я сказав, що і розмови про таке не було. Але це не переконало. Слідчий відпалив: “Лучше я буду спокойно спать, чем мне потом сорвут погоны”. Вони переживали, щоб я часом не залишився на Заході. Їхня перестраховка поклала хрест на моїй кар’єрі боксера.

Навіть і не думав тоді втекти за кордон. Пам’ятаю як на тій же Спартакіаді народів СРСР, коли стояв на п’єдесталі пошани і коли піднімали прапор України, то я відчував велику гордість, я пишався тим, що виступаю за Україну. Шкодую, що не народився на 20 років пізніше, при Незалежній Україні. Коли я їздив на чемпіонати України, не було жодного разу, щоб я ставав другим, завжди чемпіоном. В даний час міг би виступати за збірну України протягом десяти і більше років.

Після того, як мене не взяли на Олімпіаду-1976, після допитів у КДБ, я втратив до спорту і бажання, і настрій. Боляче то переносив, на мене то дуже впливало. Адже знав, що здатний зробити кар’єру як європейського, так і світового масштабу. Люди, в яких я вигравав і які їздили замість мене на чемпіонати Європи, світу і Олімпійські ігри, – ставали чемпіонами, призерами. А я не міг того досягнути тільки тому, що не підходив комуністичній владі.

Я тоді вже був, як “заворожений”. Ходив замкнутий, остерігався. Пам’ятаю, приходив у готель і були думки плюнути на все, повернутися додому, бо не хотів більше виступати. Нервувався, це впливало на бої, які я проводив. Ще виступав, але вже не показував високих результатів. Завершив кар’єру у 1979 році на Спартакіаді народів СРСР у Москві. В першому ж бою зустрівся з молодим Ісраелем Акопкох’яном. Судді дали 3:2 на його користь. Мені тоді було 29 років, а він був на 10 років молодший. А в рівних боях давали перевагу молодим.

Провів за кар’єру близько 200 боїв. З них програв (і то умовно) всього-на-всього до 15 боїв. Нокаутом не програвав жодного разу.

У бокс прийшов можна сказати випадково. Я вчився у сьомому чи восьмому класі львівської школи і один з моїх однокласників записався у боксерську секцію, а ми за товариство пішли всі займатись. За кілька місяців усі відсіялись, залишився один я. Тренер Михайло Луцик побачив у мені талант. Пам’ятаю, навіть приходив до мене додому просити, щоб я ходив на бокс. І за його участі у 1969 році, у 19-річному віці, я виконав норму майстра спорту. Куди б не їхав, потрапляв у фінал. Чи то на чемпіонат України, чи на чемпіонат товариства “Локомотив”, чи на якісь армійські змагання.

Я був учасником перших шкільних юнацьких ігор СРСР, які відбулися у Києві. Тоді стався прикрий випадок у бою з узбеком Абдуллою Кадирахуновим. В першому бою я послизнувся, а суддя почав рахувати. А за правилами змагань, перший нокдаун рахувався програшем. Суддю врешті дискваліфікували, бо всім було очевидно, що я послизнувся, а результат мого бою залишили в силі. В підсумку чемпіоном тоді став Кадирахунов. І мені було дуже престижно в нього на батьківщині реваншуватися на Спартакіаді у 1975 році.

Ще коли займався спортом, мріяв після завершення кар’єри тільки відпочивати. Коли летів у літаку, їхав у поїзді на збори чи змагання тільки й думав: “Коли це закінчиться”. А коли закінчилось, мені дуже то сподобалось спочатку. А потім зрозумів, що я став нікому не потрібний. Моя майстерність, моє вміння були не затребувані. Ніхто мені нічого не запропонував і я пішов працювати викладачем на кафедру фізвиховання лісотехнічного інституту (нині – Національний лісотехнічний університет України – авт.). Працював там чотири чи п’ять років. Потім мене запросили очолити збірну Львівської області з боксу. Пропрацював недовго – кожному тренеру було важко догодити, почалися сварки. Це мені не сподобалось і я пішов з тренерської роботи у 10-ту польську школу на Пушкіна (нині – вулиця Генерала Чупринки) і працював там до 1990 року. Потім переїхав у Німеччину. Тренував в одному з берлінських клубів. В Німеччині я зараз на пенсії. Живу в Берліні, маю квартиру.

Андрій Котельник не такий, як я. Він боєць наступального, атакувального характеру. А в мене інша манера ведення бою – я любив контратаки і дурити, я – боєць другого плану. Ударні боксери часто літали на канати після певних моїх дій.
Василь ТАНКЕВИЧ, відділення НОК України у Львівській області

Роман КІЗЛО: «Погравши по одному сезону в Канаді та США, скажу, що мені більше до вподоби штати»

Вихованців українського хокею в Північній Америці нині виступає не так багато. Один з них – 19-річний уродженець Яворова Львівської області, студент першого курсу факультету післядипломної та заочної освіти Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського Роман Кізло, який ази гри з шайбою на льоду пізнавав у новояворівському клубі «Галицькі Леви», а закінчивши середню школу, влітку 2018 року подався торувати свою хокейну кар’єру за океан. Перший сезон на чужині талановитий форвард провів у одній з юніорських ліг Канади, а минулого літа перебрався до США. У розмові з прес-службою ЛДУФК Роман розповів про своє життя-буття на американському континенті, дистанційне навчання в університеті, тренування на карантині і подальші плани.

– Хокеєм я почав займатися десять з лишнім років тому – коли у Новояворівську відкрили Льодову арену і створили клуб «Галицькі Леви». Наша команда п’ять разів вигравала чемпіонат України серед свого віку, по разу ми брали «срібло» і «бронзу», тричі завойовували «золото» Карпатської ліги. А влітку 2017 року, я тоді перейшов у 11-й клас, мене і ще кількох хлопців взяли у дорослу команду, яка того сезону заявилася в Українську хокейну лігу.

– Різницю між юніорським і дорослим хокеєм швидко відчув?
– Швидко – не те слово. Можна сказати, одразу – з першого тренування зі старшими партнерами. Коли тобі лише 16 років, а ти тренуєшся і граєш з тими та проти тих, кому далеко за 20, а то й по 30 з гаком років, то одразу на своїй шкірі відчуваєш, що вислів «у хокей грають справжні чоловіки», це не просто слова з популярної пісеньки про хокей, а реалії життя. Не можу сказати, що дебют на дорослому рівні для мене був якимось дуже вдалим. Але досвід у тому сезоні я отримав насправді колосальний – можна сказати, дійсно безцінний. А головне, я відчув, що можу грати на дорослому рівні й це додало мені ще більше мотивації працювати на тренуваннях та повністю викладатися в іграх. Команду тренував Михайло Чіканцев, який працював з нами із перших днів занять хокеєм. Тож він добре нас, молодих гравців знав, а головне, довіряв – ігрового часу ми отримували достатньо. У хокеї часто буває, що молоді гравці у команді є, але на льодовому майданчику в іграх вони з’являються не часто, а на лаві запасних майстерність не росте. На щастя, у нас було по-іншому. Хоча зізнаюся, що було дуже важко – і фізично, і морально. Та я відчував, що додаю з кожним матчем і навіть з кожним тренуванням.

– То чому ти вирішив по завершенні дебютного сезону податися за океан?
– Коли ми грали в УХЛ, старші партнери порадили створити свій аккаунт у Facebook. Там я виклав усю інформацію про себе і вже у лютому 2018 року зі мною на зв’язок вийшов скаут команди Grey Highlands Hawks з містечка Маркдейл, що в 100 км від Торонто. Ця команда виступає в молодіжній лізі U-21 СPJHL, де грають клуби з двох провінцій – Онтаріо та Квебек. Але рівень команд не надто високий. Не хочу, аби ви подумали, що мені бракує скромності, але скажу, що будучи наймолодшим у команді (більшість хлопців мали 20-21 рік, кілька було 18- і 19-річних, а мені одному – 17), я за підсумками сезону став найкращим за всіма показниками. Зокрема, у 38 матчах я закинув 24 шайби і зробив 47 гольових передач. При цьому наші тренери Бред Тічборн і Корі Лафонте постійно мені дорікали, чому я в багатьох ситуаціях, коли можу кидати по воротах сам, віддаю передачу на партнера. Саме тому в мене асистів було майже у два рази більше, ніж закинутих шайб. Я їм пояснював, що мене з дитинства вчили грати у командний хокей, а не гнатися за індивідуальною статистикою. Вони лише руками розводили – мовляв, як можна самому шкодити своїй подальшій кар’єрі. А багато партнерів мене питали, що я взагалі роблю в цій лізі – на їхню думку, я мав уже грати в значно сильнішій лізі. Вони не могли ніяк второпати, що для 17-річного хокеїста з України вже сам факт, що він грає на батьківщині хокею – це уже справжній прорив! І немає значення, в якій лізі він виступає.

– Ти був єдиним європейцем у цій команді?
– Та ні. У нас був справжній інтернаціонал. Навпаки, канадців було лише кілька, а інші – з різних куточків світу. Були з хокейних країн – Словаччини, Швеції, Німеччини, Швейцарії, США. Але були й за хокейними мірками з екзотичних – Франції, Болгарії і навіть Нової Зеландії… Тим не менше, ми виграли регулярну першість. А от у плей-оф, подолавши чвертьфінал, в півфіналі програли і посіли третє місце.

– Важко було адаптуватися до канадського хокею?
– З цим проблем було обмаль. Тренери мені довіряли – я грав не лише в своїй ланці нападу, а й майже завжди виходив на лід у спецбригаді, коли у нас була чисельні більшість при видаленні гравця у складі суперника. Що ж до тренувального процесу, то в Канаді, як і в США, він різниться від нашого тим, що у них на дитячому і юніорському рівнях набагато менше уваги приділяють командній грі. Там тренери роблять усе, аби ти розвивався перш за все в плані індивідуальної майстерності, а грати в командний хокей вчать уже в дорослих командах. Молоді канадці та американці полюбляють брати гру на себе і самотужки вирішувати долю того чи іншого епізоду. І якщо ти не реалізував момент, ніхто тобі не напхає, як це роблять в Україні, а тренер спокійно, уже на лаві запасних, пояснить, що саме і чому ти зробив не так.

– А як пройшла адаптація з побутом? Мову швидко вивчив?
– Щодо мови, то я не був зовсім «нулячим». Допомогло, що у школі я любив англійську. А коли вирішив перебиратися до Північної Америки, то ще більше приділяв їй уваги. Тож мовний бар’єр я подолав досить безболісно. Але загалом на початках, особливо перші два місяці, було неймовір важко – справжній стрес. Я не розумів ні де я, ні що відбувається довкола мене. Допомогло налаштування на мету – ще вдома я щоденно втовкмачував собі у голову, що за будь-яких труднощів повинен здолати всі негаразди і зачепитися за своє хокейне майбутнє саме в Канаді та США.

– У Канаді ти на довго не затримався…
– Я хотів рости далі – а в цій лізі, де я провів перший сезон за океаном, це було майже нереально. Мені пропонували залишитися в Маркдейлі, а одна з команд тої ліги запропонувала «неймовірні» умови. Їхній менеджер мені прямо сказав, що грають вони не дуже сильно, але мене поселять жити в українську сім’ю, тож я буду кожен день їсти борщ і вареники… Я подякував, посміявшись при цьому, і подався в американський Бостон, у команду East Coast Spartans, що грає у лізі U-19 ECEL, яка є найсильнішою в юніорському хокеї США. Щоправда, ми грали у другому дивізіоні.

– Чому ти обрав пропозицію саме цієї команди?
– Мене запросив другий тренер команди Нейл Лістон. Він на мене звернув увагу, ще коли я виступав за «Галицьких Левів» останній сезон. Навесні 2018 року ми грали на турнірі у Польщі, на який приїхала й East Coast Spartans. Ми тоді з ними виграли – 6:4, а Лістон після гри підійшов до мене і запропонував влітку перебратися до США. Однак мені не дали американську візу, тому я відправився до Канади. З другої спроби я отримав дозвіл на в’їзд до США, причому мені дали візу одразу на десять років.

– І як склався для тебе твій другий сезон у Північній Америці, тепер вже у США?
– Одразу відчув, що рівень команд на порядок вищий, ніж був у Канаді. Але місце в складі я отримав одразу і упродовж сезону мав у кожній грі досить багато ігрового часу. За статистикою я знову став кращим у своїй команді – в 56 матчах закинув 22 шайби і зробив 17 асистів. Що ж до виступу команди, то в регулярній першості ми стали другими, а в плей-оф програли обидва матчі в фіналі й посіли друге місце.

– Що тобі найбільше запам’яталося у другому сезоні?
– Випадок, коли я взимку серед ночі загубився у Нью-Йорку і при цьому в мене ще й розрядився телефон…

– Детальніше можна про нічні пригоди українця в Америці?
– Минулого літа я поступив у Львові в Інфіз на заочний факультет, і в середині січня, коли була пауза в іграх на тиждень, відпросився полетіти додому, щоб скласти зимову сесію. Коли повернувся в Бостон, то команда була в Нью-Джерсі, де наступного дня на нас чекала гра. Прилетівши у Бостон, я одразу автобусом відправився до Нью-Йорка – від нього до Нью-Джерсі лише година їзди. У Нью-Йорк ми прибули о пів на другу ночі, тож нас за місцевими законами одразу поліцейські попросили приміщення автовокзалу залишити. І тут я бачу, що в мене розряджений мобільний телефон, а зарядки немає. Скажу прямо, нічний Нью-Йорк – не те місце, де приємно гуляти вночі зимою. Я більше години бродив вулицями, доки у якогось безхатька побачив підзарядку. Вдень я б в житті не наважився підійти до цієї істоти та ще й з ним спілкуватися, але тоді я йому зрадів так, немов у пустелі побачив колодязь… За якусь годину за мною приїхало авто і відвезло до розтушування команди в Нью-Джерсі. Але й зараз, коли я згадую ту ніч, мені стає моторошно.

– Ти уже трохи розповів про спрямованість на розкриття індивідуального потенціалу молодих хокеїстів у Північній Америці та на командну підготовку в Україні. А в яких компонентах ще різниться тренувальний процес в українських школах у порівнянні з юніорськими і молодіжними командами Канади та США?

– (трохи замислившись) В Україні з дитинства дуже багато уваги приділяється фізичній підготовці на групових тренуваннях, а в Північній Америці уже в юніорах ця сторона підготовки – це самостійна робота, часто з тренерами по «фізиці». А ще у нас в усіх вікових групах головне – результат. А завдання завжди вигравати створює постійний психологічний тиск, що дуже виснажує і не дозволяє діяти в офіційних поєдинках розкуто. А це, в свою чергу, вбиває творчість і в результаті хокей з гри перетворюється для хлопців на рутинну роботу. Знаєте, я і в Канаді, і в Америці від тренувальних занять отримую справжнє задоволення і постійно відчуваю, що розвиваюся та прогресую в ігровому плані, тому готовий тренуватися ледь не цілодобово. Та й задоволення від тренувань і матчів отримую практично однакове. А в Україні частенько тренувальний процес перетворювався немов на таку собі «примусівку», ніби ми відбували важку трудову повинність. Недарма, у нас є приказка, що найкраще тренування – це гра.

– Зараз карантин та й сезон у твоєї команди уже закінчився. Тож ти відпочиваєш?
– До України я повернувся на початку другої декади березня. Першочерговим моїм завданням на період міжсезоння було скласти літню сесію. Але тут почався карантин, тож є час підготуватися до заліків та іспитів. Однак і про тренування не забуваю, адже у тонусі себе необхідно тримати завжди. Звісно, працюю самостійно. Добре, що умови для цього є – ми мешкаємо в Яворові у своєму будинку, тож на подвір’ї місця для мене одного цілком вистачає.

– До речі, ти закінчив середню школу в 2018 році, а в Львівський університет фізкультури поступив у 2019…
– Та школу то я закінчив, а от ЗНО не склав, тому нікуди одразу після школи і не поступав, бо не мав на це права.

– І який саме предмет ти провалив? Ти ж казав, що ніби в школі вчився більш-менш нормально, навіть англійську непогано знав ще до того, як полетів до Північної Америки.
– Я нічого не провалив – мене просто вигнали із ЗНО з української мови. На ЗНО, згідно з правилами, не можна із собою брати ні мобільні телефони, ні будь-які інші ґаджети. Я телефон перед початком ЗНО здав, а про навушники до нього, які були в іншій кишені, забув. От їх у мене спецприладом вже в ході тестування і знайшли. Я намагався пояснити, що як можна скористатися навушниками, коли немає телефону – по чому я буду отримувати інформацію… Але вони навіть нічого слухати не хотіли. Сказали, що для мене ЗНО закінчилося і все – до побачення. Довелося складати ЗНО через рік, коли повернувся додому після першого сезону за океаном. Та може воно було й на краще – перший рік в чужій країні мав можливість повністю зосередитися на хокеї. А то от в січні цього року довелося знаходити вікно між іграми (щоправда, два матчі довелося пропустити), аби прилетіти до Львова на зимову сесію. Добре, що завдяки наявності лекцій та інших навчальних матеріалів на сайті університету, вдалося більш-менш нормально підготуватися до складання заліків та іспитів. Тепер от чекаю завершення карантину, щоб складати уже літню сесію. А вже після цього повернуся до США. Щоправда, наразі ще не можу точно сказати, за яку саме команду гратиму. Однак сто відсотків у Бостоні я не залишуся – треба рухатися вперед і грати на більш високому рівні.

– То, можливо, це буде команда не з США, а з Канади?
– Ні, я гратиму в США. У мене є кілька пропозицій і, в принципі, ми з моїм агентом уже майже вирішили, який варіант виберемо. Але угоду ще не підписано, тож не хочу наперед нічого конкретно казати. Погравши по одному сезону в Канаді та США, скажу, що мені більше до вподоби штати. Та й перспектив там більше і молодіжний хокей, як на мене, нині на трохи більш високому рівні. Можливо, це через те, що в Канаді дуже жорсткий ліміт на легіонерів – лише два хокеїсти у складі. Та й як люди, американці більше мені подобаються, ніж канадці – вони веселіші і живуть цікавіше.
Іван ДУПНАК, ЛДУФК ім. І.Боберського

«Якщо ми з росіянами братні народи, то чому вони стріляють у нас?» – 10 цитат Дмитра Сосновського

Сьогодні виповнилося 62 роки видатному боксерському тренеру Дмитрові Сосновському – найкращому тренеру світу 2011 року за версією Міжнародної асоціації аматорського боксу (AIBA). Протягом 14-ти років Дмитро Дмитрович очолював національну збірну України з боксу. Період його керування був найуспішнішим в історії українського боксу. Команда двічі ставала найкращою в Європі (2008, 2017), один раз найкращою у світі (2011), а на трьох Олімпійських іграх підопічні Дмитра Сосновського виграли сім медалей, в тому числі п’ять на Олімпіаді-2012 в Лондоні. До Дня народження ми пропонуємо вашій увазі 10 найкращих цитат з інтерв’ю Дмитра Сосновського журналістові сайту відділення НОК України у Львівській області Василю Танкевичу.

Я починав тренерську діяльність у Львові і ніколи не хотів бути кращим тренером, ніж хтось. Наприклад, у нас є великий тренер Петро Василюк, мій вчитель. Я ніколи не хотів бути кращим за нього. Спочатку я хотів щоб мої дітки вигравали першість міста. Потім – область, пізніше щоб потрапляли на Україну. Моя єдина ціль була – прославити наше місто Львів. Коли очолив збірну, мав ціллю – створити команду. Команду, яка могла би перемагати росіян, кубинців… Це для мене було важливо.

Я прихильник того, що у виступі збірної – вдалому, чи ні – не може бути заслуга чи вина однієї людини. Якщо в Лондоні-2012 ми здобули 5 медалей, це не була заслуга одного Сосновського. Це заслуга багатьох-багатьох людей. Вдячний усім, починаючи від Метра українського боксу, нині покійного Ігоря Гайдамаки, який свого часу мені довірив цю посаду, і завершуючи багатьма людьми, президентами, віце-президентами Федерації на місцях, тренерським складом.

Україна багата талантами. І я впевнений, що в нас будуть чемпіони незалежно від того, є Сосновський на посаді головного тренера, чи ні. Український бокс був і буде. І все одно в нас будуть з’являтися Клички, Котельники, Ломаченки, Дзінзіруки.

Так, Василь Ломаченко і Олександр Усик – це великі боксери, зірки світового боксу. Але чи виграли б ми в команді чемпіонат Європи у 2008 році, якби Георгій Чигаєв не виграв “золото”, якби Іван Сінай не виграв “золото”? А Іван, до речі, виграв вирішальний поєдинок у росіянина – ми з ними суперничали за перше загальнокомандне місце.

Коли тріумфує команда – це найпам’ятніші миті. В Харкові на чемпіонаті Європи здобули 6 медалей – ніхто стільки не вигравав. Я ніколи не мав бажання бути кращим за когось. Я щиро хотів щоб наші боксери були кращі в світі. Я хотів щоб наші команди перемагали. Це все, що я хотів.

Часом мені задають провокаційні питання про Анатолія Миколайовича Ломаченка. Та він великий батько, великий тренер. Проста людина з вулиці не зробила б такого. Бо Василь (Ломаченко – Авт.), крім того, що талановита дитина і супербоксер, це реальна машина. А таку машину треба ліпити роками. Ясно, що Ломаченко – великий тренер.

 

Я завжди намагався знайти спільну мову з кожним тренером, щоб кожен міг себе проявити. Моя позиція, як головного тренера, була такою – допомогти боксеру і особистому тренеру проявити себе, стати чемпіоном. Оце моя ціль.

Зараз мене представляють на різних заходах, як “найкращий тренер світу”. Мене аж в піт кидає. У 2011 році команда стала найкращою на чемпіонаті світу і мені, як головному тренеру команди, присвоїли це звання. Але це ж заслуга не тільки моя. Коли мені видали преміальні за “найкращого тренера” – 50 тисяч грн., я зразу поділив їх між всіма тренерами. І собі залишив рівно таку саму долю. Я вважаю, що це заслуга всіх.

Коли хтось висловлюється, мовляв немає української школи боксу. Люди добрі, ну це взагалі абсурд! Я впевнений, що на місце Сосновського прийде інший тренер і також буде показувати результати. Тому що в нас працює армія кваліфікованих фахівців.

Якщо ми з росіянами братні народи, то чому вони стріляють у нас? Чому вони забрали нашу землю? Там, на Сході, воюють кращі. І кладуть голови за нас. Взагалі, доки Росія не поверне нам Крим, доки на Сході гинуть наші хлопці, Україна не повинна мати з Росією будь-яких відносин – у спорті, культурі, економіці. А як по-іншому? Шкода, що мені 60. А то взяв би автомат і поїхав захищати свою землю. Батьки, земля, віра в Господа – це основне, це те, що в людини немає права ніхто забирати.
Василь ТАНКЕВИЧ, відділення НОК України у Львівській області

Анатолієві Никитенку – 74!

10 квітня виповнилося 74 роки майстрові спорту міжнародного класу СРСР з боксу, кандидатові педагогічних наук, доцентові кафедри фехтування Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського Анатолієві Никитенку.

Спортивні досягнення: переможець чемпіонату дружніх армій (1972, Німеччина), чотириразовий чемпіон Збройних сил СРСР (1970-1973), дворазовий бронзовий призер чемпіонатів СРСР (1973-1974), чемпіон світу серед військовослужбовців в особистій першості (1972) і в командній (1971-1973), в складі збірної СРСР переможець міжнародних турнірів класу «А» в Угорщині (1971, 1972), Чехословаччині (1973), Польщі (1973), Уганді (1973). Переможець відбіркових змагань сильніших боксерів СРСР до чемпіонату Європи 1973. За підсумками міжнародних змагань входив у десятку найсильніших боксерів Європи 1972-1973 рр.

ukУкраїнська