Автор: noc

7 травня 2020 року відеолекцією «Фармакологічна підтримка тренувального процесу спортсменів» продовжилася серія вебінарів з олімпійської підготовки та освіти, розпочата НОКом України у співпраці з Міністерством молоді та спорту України та Олімпійським інститутом Національного університету фізичного виховання та спорту України.

У третій за порядком онлайн-конференції взяли участь президент Національного олімпійського комітету України Сергій Бубка та Міністр молоді та спорту України Вадим Гутцайт, які привітали учасників та наголосили на важливості проведення освітніх програм, закликавши колег і надалі долучатися до подібних заходів.

Лектором з важливої і складної для тренерів та спортсменів проблематики виступила заступник директора Олімпійського інституту НУФВСУ, доктор біологічних наук, професор Лариса Гуніна.

 

Активну участь у цій онлайн-дискусії взяла й чимала група фахівців олімпійської Львівщини, серед яких представники Львівського фахового коледжу спорту, Львівського державного університету фізичної культури, обласних федерацій сучасного п’ятиборства, веслування, стрільби з лука, санного спорту, кульової стрільби, велоспорту, боксу, важкої атлетики, триатлону, боротьби, гандболу, водного поло, карате, фехтування та ін.

Загалом до обговорення долучилися понад 600 атлетів, тренерів та фахівців спорту з України, Азербайджану, Вірменії, Республіки Білорусь, Казахстану, Латвії, Молдови, Узбекистану, Естонії.

Як зазначають в НОК України, в рамках цієї серії онлайн-конференцій заплановано проведення освітніх та наукових вебінарів у щотижневому форматі, що стосуватимуться різних аспектів олімпійської підготовки, основ раціонального харчування спортсменів протягом карантину, психологічного супроводу, історії олімпійського руху, олімпійської освіти та багато іншого.

Зокрема, на 14 травня заплановано відео-лекцію професора Володимира Платонова за темою «Швидкість та координація: сучасна система знань».

Долучаймося під час карантину до підвищення професійної кваліфікації та обговорення актуальних питань сучасного олімпійського руху на платформі НОК України!

Лев Туркевич (4 травня 1901 – 4 листопада 1961) – композитор, диригент, головний диригент Львівського оперного театру в роки німецької окупації. Один із найкращих шахістів передвоєнного Львова.

З нагоди 119-ї річниці з дня народження видатного львів’янина пропонуємо вашій увазі статтю про Лева Туркевича з книжки “100 персон львівського спорту” відомого журналіста, історика львівського спорту Івана Яремка.

Однією з найцікавіших постатей шахового життя міжвоєнного Львова був професор, композитор та диригент Лев Туркевич. Хоча за надзвичайно плідною та багатою музичною діяльністю не так проглядали його шахові успіхи.

Та й книжка про життя і творчість Лева Туркевича, видана 1965 року в Торонто Любов’ю Левицькою та Іваном Бодревичем, майже одразу після його смерті, розповідає переважно про творчу діяльність. Але коли я перебував у Торонто та Чікаго, спогадами про свого спортового колегу поділилися його партнери за шахівницею Eвген Онищук, Богдан Назарко та Мирослав Турянський.

Лев Туркевич належав до тих тисяч галицьких інтелігентів (митців, літераторів, спортовців), кого доля викинула 1944 року поза межі рідного краю, хто залишив рідну домівку і родину, з якою на багато літ не мав зв’язку. Та й згадувати про них на рідній землі не дозволялося.

Лев Туркевич народився 4 травня 1901 року в Бродах у сім’ї священика Івана Туркевича, що здавна пишалася високою освітою та музикальністю. З нагоди народження сина батько, отець Іван, одержав у подарунок трембіту, що стала музичним символом життя новонародженої дитини. Льоньо – як молодший у великій родині – був улюбленцем дідуся, отця мітрата Лева Туркевича, тому часто їздив з батьками до Львова відвідувати його. З малих літ хлопчик активно займається музикою і вже семирічним виступає як соліст на львівській сцені. Уже тоді грав на фортепіано недосяжні в такому віці композиції Шопена, Бетховена, Моцарта. Існував сімейний анекдот, що багато років його супроводжував: як неня, колишучи співала малому Льоньові пісні до сну, а він зривався з ліжечка й кричав “фальшиво”.

1911 року сім’я переїздить до Львова, мешкає при соборі св. Юрія разом з дідусем. Батько Льоня – отець Іван – стає катехитом у 2-й українській гімназії, так званій, “філії”, куди пішов вчитися і його син. Відзначають, що в школі хлопець був незрівнянним математиком, часто виконував математичні задачі товаришам зі старших класів, усі гімназійні роки був відмінником. 1919 року Лев Туркевич склав з відзнакою матуру і розпочав навчання у підпільному Українському університеті, де виклади відбувалися по церквах, приватних будинках, українських інституціях. Батьки дали можливість синові навчатися за кордоном, і 1922-го юнак став студентом Віденського університету, вибравши філософський факультет, фах – музикологію. Вибір був не випадковим. У домі о. Івана Туркевича збиралася українська інтелігенція, громадилися корифеї, визначні діячі науки та мистецтва, бо ж ціла родина Туркевичів – це наскрізь мистецька сім’я, а їхній дім був пристановищем українських муз.

Так само й до Підмихайлівець біля Ходорова, де Туркевичі мали свій фільварок, з’їжджалися усі й користали з великої гостинності о. Івана, його дружини Софії та дітей. А Льоньо мав ще брата Зенона та сестер Марію, Стефанію, Ірину і Лідію. Кожен із них володів не одним музичним інструментом. Тож концерти сімейного ансамблю були дуже популярні. Пані Софія походила зі знаної родини Кормошів з Турківщини, її брат Теофіль Кормош був відомий меценат і колись допоміг співакові Модестові Менцинському в початках його блискучої кар’єри.

Потрапивши до Відня, молодий Туркевич не забув і про свою іншу пристрасть – математику. Він відвідував лекції на математичному відділі. Знаходив час і на розваги – більярд, теніс, шахи. Його математичний хист допомагав і в музичному мистецтві (гри на фортепіано він навчався у професора Вюрера, а композиції – у професора Маркса) і в шахових турнірах, в яких він щораз частіше здобував перемоги.

Повернувшись до Львова, записується на подальші студії до Львівського університету на математичний факультет та розпочинає музичну працю інструктором хорів в опері.

Після закінчення навчання його запрошують до львівської опери вже як концермейстера і заступника диригента. Невдовзі він вже диригує майже всіма операми, що є в репертуарі театру: “Мадам Батерфляй”, ” Гофманові розповіді”, “Галька”, “Князь Ігор” та інші. Усі знав напам’ять – партитури ніколи не використовував. Окрім роботи в опері, присвячував багато часу львівським хорам “Боян” і “Бандурист”, де співала талановита молодь і ветерани української сцени, представники галицької інтелігенції – адвокати, професори, директори підприємств. А ще встигав забігати до “Шахового Коника”, клубу українських шахістів, де відводив душу у швидких партіях, що відповідало його математичним здібностям та артистичній натурі.

У тридцяті роки Лев Туркевич кілька сезонів працював диригентом в оперних театрах Познані і Бидгощі. Завжди привітний, веселий, іноді задерикуватий, він всюди мав симпатію і довір’я людей.

Для творчого натхнення поїхав до Скандинавії, де милувався норвезькими фіордами. Не дивно, що згодом скомпонував самостійний балет “Пер Ґюнт”, що мав у Львові великий успіх. Тоді ж у березні 1934 одружився з полькою Кароліною Гурною, яку любив називати Олею. Мав із нею доньку Таїсу, але той шлюб був великою і прикрою несподіванкою для цілої родини, а згодом і молоді зрозуміли свою помилку…

Коли 1 вересня 1939 року вибухнула Друга світова війна, був Туркевич саме у Львові. З приходом червоної армії і встановлення радянської влади йому доручили керувати львівським оперним театром. Окрім того, Лев Туркевич став і професором Української державної консерваторії. Директором театру тоді був А. Петренко, мистецьким керівником – В. Блавацький, літературним керівником – Григор Лужницький. У цей період Туркевич написав чимало пісень, інструментівок до оперет, кілька симфоній і кантат. Коли Львів окупували німецькі війська, Туркевич залишився працювати у театрі, де разом з ним були також Лев Лепкий, Р. Криштальський, В. Цісик, А. Ващак та інші відомі митці. Донька композитора Миколи Лисенка – Марія Лисенко – розучувала із солістами їхні партії.

Навесні 1944 року Туркевич отримав наказ виїхати з трупою театру до Австрії, бо до Львова наближався фронт. У Відні, такому знайомому йому із студентських часів, і зустрів Лев Туркевич перемогу над фашизмом. Але таких як він, “завойовники” Європи збирали у табори, щоб вивозити вантажними вагонами до Сибіру. Та композиторові вдалося щасливо врятуватися. А потім кількарічне перебування у таборах переміщених осіб, де він продовжував організовувати хори, виступати з ними у Австрії, Німеччині, Швейцарії. У лютому 1949 нарешті вирушає кораблем до Канади.

…Атмосферу шахового життя передвоєнного Львова добре і дотепно передав у своїх спогадах Євген Чучман, активний діяч українського спортового руху, який був багато років у керівництві СТ “Україна”, а після війни став головою однойменного спортового товариства у Торонто:

«На руїнах Першої світової війни громадянське життя на галицькій землі почало розростатися буйним цвітом. Багато української молоді, яка студіювала за кордоном, вернулася додому не тільки з новими знаннями, але також з новими ідеями й потребами духовної розваги. У той час появилося багато молодих шахових талантів, які згодом засяяли повним світлом на світовому небосхилі, як от професор Стефан Попель – неодноразовий чемпіон післявоєнного Парижа, а потім переможець турнірів в Америці. Славу українському імені на австралійському континенті ширив Ярослав Шевчик, рівно ж Мирослав Турянський вибився на одне з передових місць в Америці. До таких шахових талантів належав також Лев Туркевич. Він, щоправда, ніколи не був – чи радше не хотів бути – постійною зіркою, та час від часу він наче метеорит прорізував небо й своїм яскравим світлом затемнював інші зірки.

Щоб дати змогу згаданим талантам виявити себе – зайшла потреба створити самостійний український клуб шахістів, які до того поляки чи жиди вже мали. Почин до того дав емeритований суддя Михайло Присташ, автор першого шахового підручника в українській мові. В тій цілі скликано ініціативні збори шахістів в домівці Союзу українських купців і промисловців на Підвальній, схвалено стaтут товариства під назвою “Шаховий Коник”, а мене обрано його головою.

Врешті настала пора зміряти свої сили з чужими шахістами, а то й одразу з найсильнішими, що належали до ” Львовскєго клюбу шахістув” (ЛКШ), до якого входили переважно поляки і жиди. Головою згаданого клубу був нотар Ігнаци Попєль, довголітній шаховий майстер. Старушок уже – дуже хотів зміряти свої сили з нашим молодим Стефаном Попелем. Очевидно, що молодість перемогла, а тоді сміялися із старого, що “трафіл Попєль на Попеля”. Але старенький майстер мимо цього був дуже задоволений, бо вірив, що незабаром чемпіонський титул дістанеться його однойменнику – хоча й українцеві. До змагання з ЛКШ наш ” Шаховий Коник” розпочав дуже солідну підготовку. Відбувалися постійні товариські тренінги між собою. Найбільш завзято тренували оба кандидати на першу дошку – Стефан Попель і Лев Туркевич. Як відомо – Стефцьо і Льоньо – це два зовсім відмінні антропологічні типи: Стефан довголиций, Льоньо круглолобий, лисий, як більярдова куля, у Стефана – чорна грива, наче б в цигана. Попелеві завжди грива спадала на очі й він кивком голови відкидав її набік, а Льоньові вражі мухи ніяк не давали спокою і він раз по раз пацав рукою по голові, щоб їх відігнати. Стефцьо курив люльку, а Льоньо цигаретки і то мішані: одна своя, десять чужих.

Ото й виринуло у нас питання, кого б поставити на першу дошку проти львівського майстра Хенрика Фрідмана. У рахубу входило тільки два кандидати – або Попель, або Туркевич.І тоді забрав голос наш духовний провідник Михайло Присташ. Він сказав:” Правда, що Попель – це високої кляси грач, добрий теоретик і технік, однак Фрідман йому нічим не уступає, а має ще й рутину, бо не раз виступав у міжнародних змаганнях, а Стефцьо щойно випливає на ширші води. Поставимо на першу дошку Льоня – він добрий імпровізатор, ніякої школи не признає – він сам для себе школа. Він зараз же першими тягами геть зіб”є Фрідмана з пантелику, так що той не не буде знати з ким має до діла, чи з геніяльним ляїком – чи з геніяльним майстром. Тимчасом Попель з кожним іншим противником напевно здобуде перемогу”. Так і зробили. Змагання відбувалися в кав”ярні “Ріц”, усі столики тісно обсаджені болільниками обох клубів і взагалі аматорами гри в шахи, бо змагання заповідалися сенсаційно».

Так і сталося, як задумали українці: Туркевич грав нешаблонно і зумів подолати Фрідмана, а це був високого класу гравець – член збірної Польщі, бронзовий призер Всесвітньої шахової oлімпіади 1935 року. Попель свого суперника теж подолав, і українська команда вперше перемогла неодноразового чемпіона Львова – 6:4.

Лев Туркевич і на канадській землі не забував про шахи. Шахісти СТ “Україна” в 1957 році здобули командну першість Торонто і звернули на себе увагу шахових кіл Канади. Адже Іван Теодорович-Сук, брати Євген і Ярослав Онищуки, Михайло Москаль, Лев Туркевич досягли цього успіху в боротьбі з чемпіоном країни Вайтонісом та віце-чемпіоном Андерсеном. Українські шахісти взагалі залишили свій слід в шаховій історії Канади, а довоєнний чемпіон України і СРСР Федір Богатирчук з Києва в п’ятдесяті роки виступав за збірну Канади на Всесвітній шаховій олімпіаді.

Крім концертів, співу й музики, що заповнювали його життя, Лев Туркевич продовжував любити шахи та інші розваги. Недарма ж про нього говорили: «Дійсно геніальний цей Льоньо! Все вміє: і на фортепіано грає, прекрасно грає преферанс, ще грає більярд, теніс і шахи…»

Та важка недуга швидко підточувала сили митця. Останнім величним виступом професора Туркевича стало диригування симфонічним оркестром у Вінніпезі 9 липня 1961 року на відкритті пам’ятника Тарасові Шевченку. Українське громадянство Канади з глибоким смутком і співчуттям прийняло вістку про його смерть 4 листопада 1961 року. Лев Туркевич був щедро обдарованим талантом, мав небуденні здібності композитора, компаніатора, диригента, педагога, залишив по собі значну музичну спадщину. Окрім музики, відзначався математичним хистом і був шахістом високого класу. Належав до творців історії шахової гри у Львові…

У зв’язку із розповсюдженням коронавірусної інфекції в Україні припинилися усі спортивні змагання, закрилися спортивні заклади, школи, клуби та інші організації. Усі спортсмени сьогодні змушені перебувати на карантині.

Однією із таких є калуська борчиня, срібна призерка чемпіонату Європи (2016), бронзова призерка чемпіонату світу (2015), неодноразова найкраща спортсменка Львівщини за підсумками окремих місяців Тетяна Кіт, яка розповіла «Вікнам» про те, як вплинув на неї карантин.

25-річна спортсменка зізналася, що перед початком карантину перебувала на зборах у Києві. Тоді й не могла уявити, що ситуація настільки буде затяжною:

“Нас ще до початку офіційного карантину швидше відпустили додому, щоб ми спокійно змогли виїхати з олімпійської бази в Конча-Заспі. Я одразу приїхала до Львова, взяла речі і поїхала додому, як мені тоді здавалося, на тиждень”.

Приїхавши додому, дівчина допомагала батькам з хатніми справами, читала книги і, звісно, не забувала про обов’язкові тренування. Проте карантин продовжувався і приходилося пристосовуватися до нових умов.

Спершу Тетяна пандемію сприйняла панічно, адже хвилювалася не так за своє здоров’я, як за близьких. Зараз ставиться до ситуації спокійніше, проте все ж обережна:

“Для мене ситуація була дуже страшна, бо я панікер. Хвилювалася не так за себе, як за батьків. Адже я молода спортсменка, імунітет здоровий. А от за близьких страшенно хвилювалася”.

Тетяна Кіт каже, що тренуватися в домашніх умовах виходить. Цьому сприяє й те, що живе борчиня у приватному будинку:

“Зранку бігаю, роблю зарядку, борцівські вправи, ввечері — кроси. Декілька раз на подвір’ї боролася з татом і братом, які були моїми спаринг-партнерами, адже колись трохи займалися”.

Проблем із підтримкою фізичної форми у бронзової призерки чемпіонату Європи також не має:

“Вага така, яка була і до карантину. Я морально стійка до різних смаколиків, бо розумію, що форму треба тримати, тому можу себе стримати”.

Не зважаючи ні на що, спортсменка все ж намагається у будь-якій ситуації шукати позитив і зберігати спокій:

“Так, було страшно, що велика перерва і немає партнера на килимі. Однак я своєму тренеру завжди кажу, що в будь-якому випадку впораюся. У мене була вже операція в липні 2019 року, тоді я в Туреччині на змаганнях травмувала коліно і на пів року «випала» із спорту. Однак все закінчилося добре, я вже могла до наступних змагань готуватися. Те, що перенесли Олімпіаду, для мене добре, адже встигну повністю відновитися після травми. Головне — дивитися на ситуацію з позитивного боку і шукати плюси. А вони є в будь-якій ситуації. Все, що не робиться, завжди на краще”.

Тетяна Кіт зізналася, що дуже сумує за борцівським килимом, тому мріє якнайшвидше до нього повернутися. А ще спортсменці хочеться спокійно прогулятися вулицею без маски, хвилювання і без будь-яких зайвих емоцій.

А тим часом пропонуємо спробувати домашнє тренування від дворазової чемпіонки Європи U23, дворазової віце-чемпіонки Європи серед дорослих, призерки чемпіонату світу U23 та чемпіонату світу серед дорослих з вільної боротьби.

Сьогодні, 2 травня, виповнилося 72 роки видатному львівському спортсмену, Заслуженому майстру спорту СРСР із сучасного п’ятиборства, чемпіону світу 1971 року в командній першості, бронзовому презеру чемпіонату світу 1975 року в командній першості Леонідові Іванову. Пропонуємо вашій увазі найцікавіші цитати з попередніх інтерв’ю Леоніда Степановича.

Я приїхав до Львова на запрошення Федора Степановича Коти – юним і нікому не відомим. Знаменитий наставник Павла Ледньова побачив у мені якісь задатки. У той час Пашка вже був маститим спортсменом. Але замість того, щоб задирати ніс, почав щосили допомагати мені. І я, як губка, вбирав ледньовську науку. Бувало, прибігаємо після виснажливого кросу, я під собою ніг не чую. А Пашка кричить: «Так, молодий, ще одне коло побіг! Давай-давай, ще чотири кілометри! Ти ж хочеш стати чемпіоном?» Я хотів. І біг. А коли підтискати його впритул став, він, сміючись, говорив: «Ти тільки подивися, який спритний! Ось виховав на свою голову!» Пашка був справжнім ватажком нашої пятиборної зграї: готовий був прийти на допомогу за першим покликом. Екіпіровкою ділився, грошей міг дати, якщо потрібно. Безкорисливим таким був хлопцем…

Я для друга теж готовий був на все. Коли його довічно дискваліфікували (через ту історію з болоньєвими плащами), ми з Федором Степановичем кожен день оббивали поріг командувача – єдиної людини, яка могла вплинути на долю Пашки. Зрештою, він мені сказав: «Добре, я підпишу прохання. Але відповідати за Ледньова будеш ти – своїми погонами». Я погодився, не роздумуючи. З такою ж ніжністю і вдячністю, як Пашка, згадую нашого тренера. Іншого такого, як Кота, навіть тоді більше не було. А зараз і зовсім подібних наставників зустріти нереально. Він був для нас другим батьком. Ми жили в готелі недалеко від нашої бази СКА. Так Федір Степанович з дому об одинадцятій вечора приїжджав, щоб переконатися: ми на місці, і у нас все гаразд. Він за нас горою був, коли траплялося нам по молодості чудити і потрапляти в різні історії.

Колись особисті змагання тривали п’ять днів — кожен день ми проходили по одному виду. Ми, п’ятиборці старої плеяди, досі пам’ятаємо крос на 4 км, ті 300 м у плаванні та найбільш непередбачуване і небезпечне змагання — кінний крос. Буває, дивимося сучасний конкур і усміхаємося: перешкоду висотою 70 см самому, навіть без коня, можна перестрибнути. У наші часи конкурним “бар’єрам” 1,20-1,30 м ніхто не дивувався. Я застав ще кінний 12-кілометровий крос. Якщо вершник доїжджав до фінішу, його зустрічали як героя. “Мертві” перешкоди — повалені дерева, схили і обриви — не давали права на помилку. Кінь тоді був ключовим видом.

У нас, у ті ситі для спортсменів радянські часи, також не все було добре. Бувало, у двомісних номерах жили по четверо. Аби “обкатати” спортсменів, тренери викручувалися як могли. І в нас, титулованих спортсменів, корона з голови не падала, коли ми спали на підлозі. І не вважали чимось ганебним, коли наш усіляко заслужений і знаменитий тренер Федір Степанович Кота давав нам з Пашкою Ледньовим фехтувальні уроки на… даху готелю.

Сьогодні ж молодь, уперше заскочивши на п’єдестал пошани, вимагає усіх можливих матеріальних благ. А це нереально! Та й неправильно. Багато хто з молодих уже ходить із “зіркою” в голові. На юнацьких змаганнях поводяться так, наче Бога за бороду схопили. А батьки ще й стимулюють таку поведінку. “Якщо ти відберешся на юнацьку Олімпіаду, я відразу ж купую тобі автомобіль”, – я сам був свідком такої розмови турботливої матусі з сином. А коли ліцензію на ці змагання здобув інший хлопчина, мені довелося докласти чималих зусиль, аби він не став жертвою залаштункових ігор.

Сказати, що боротьба точилася за кожне очко, це не сказати нічого (на чемпіонаті світу 1971 року – Авт.). Самі імена наших головних суперників чого тільки варті: видатний Андраш Бальцо, Петер Келеман та Жигмонд Вілланьї. А у нас — Борька Онищенко і ми з Сергієм Лук’яненком — зелені ще пацани. Павло Ледньов у команду тоді не потрапив. Ми з Борисом у той рік виступали краще, а москвич Лук’яненко став у збірній представником столичного п’ятиборства. Тренери просто не могли поставити у команду ще одного львів’янина. Збірна України на чемпіонаті світу — це був би скандал. На той час рівень розвитку спорту у Львові був неймовірним. Ви можете собі таке уявити: у 1971-му, будучи чемпіоном світу у командному турнірі, я не потрапив до десятки найкращих спортсменів міста. Одинадцятим став, після наших видатних фехтувальників, штангістів, плавців. Львів був своєрідним спортивним брендом, який знали всюди за кордоном…

А ще перед тим у Ледньова “виплила” історія з плащами. Та цим грішив не він один. Усі спортсмени у радянські часи возили з-за кордону болоньєві плащі чи інші “ходові” речі і потім перепродували. Там вони коштували два-три долари, а в Союзі їх можна було продати за 100-150 карбованців. Тоді до дружини Пашки підійшов міліціонер і наказав віддати плащі, а цього не можна було робити в жодному разі. Ми ж тоді були на зборі у Цахкадзорі… У гімнаста Миколи Андріанова тоді 30 автомагнітол забрали. Потім, щоправда, цю “пожежу” згасили: олімпійський чемпіон, народний улюбленець… Часи тоді були такі.

Мені Пашка Ледньов неодноразово давав свої шпаги, коли мої виходили з ладу. А коли на одному з турнірів у мене зламався пістолет, я стріляв його зброєю. Це була щира, справжня чоловіча дружба. Усі роки наших виступів за збірну ми жили в одній кімнаті. Та одного разу він підійшов до тренера: «Я з Івановим жити більше не буду! Не встигне голову до подушки притулити, як уже хропить. А я заснути через це півночі не можу». Пішов до іншого хлопця, колишнього десантника. Та швидко повернувся назад: тільки-но почне перевертатися у ліжку на інший бік, як той відразу очі розплющує і спостерігає. «Ти собі не уявляєш, — скаржився мені Пашка. — Дивився на мене і вдень, і вночі» (сміється).

Нерви у Ледньова були ні до чорта. Його можна було вивести з рівноваги за лічені секунди. Варто комусь було підійти до нього і сказати, що хтось про нього погано відгукувався, як він спалахував, наче сірник. І страшенно засмучувався. Для нього мало значення, що говорять про нього люди. На щастя, у нього був надійний ангел-охоронець, а разом з тим і батько, і заступник — наш тренер Федір Степанович Кота. На змаганнях він нікого й близько до Ледньова не підпускав!

Мені якось не щастило з Олімпіадами. У дорослу команду мене взяли ще юніором, після перемоги на чемпіонаті світу серед ровесників. На Олімпійські ігри 1968 року в Мехіко я, ще зовсім хлопчисько, потрапляв до складу другим номером. Але в останній момент мене «відчепили». За офіційною причиною «не встигли оформити документи». Насправді ж московське керівництво ніяк не могло дати добро на те, що на Олімпіаді виступатиме збірна України (в Мехіко в результаті полетіло лише двоє українців – Павло Ледньов і Борис Онищенко). А перед Мюнхеном я просто «поламався»: на тренуванні з конкуру пішов на високу стіну, впав, і кінь накрив мене. У госпіталі провалявся два місяці.

Гроші ми завжди отримували в секретній касі, адже офіційно в Союзі не було професійного спорту. В інтерв’ю закордонним журналістам я повинен був говорити, що вдень ​​займаюся з солдатами, а ввечері, після роботи, тренуюся. Мені неприємно чути, коли спортсмени, які виступали зі мною в один час, скаржаться: «Ось сьогодні спортсменам платять великі призові. Нам же свого часу нічого не платили». Я в таких випадках завжди нагадую: «Ось тобі трикімнатну квартиру видали? У тому районі, який ти сам собі вибрав? І машину? А зараз молодим нічого не видають – все самі купують за «великі» призові». В ті часи елітні спортсмени мали практично всі матеріальні блага, які тільки могли побажати.

Це була дивовижна людина (Федір Кома – Авт.). Ви би чули, як він на скрипці грав! На бенкетах після чемпіонатів світу Кота аккуратно розгортав свою скрипку, яку завжди возив з собою. Проводив смичком по струнах, видобуваючи з них чарівні мелодії, обов’язковою серед яких був його рідний «Чардаш» (наш наставник був угорцем). І весь зал стоячи слухав його гру і аплодував, не шкодуючи долонь. А ще деколи він присипляв, заспокоював нас, своїх вихованців, тихими і плавними скрипковими переспівами… У Львові, в Інституті фізкультури, викладав фехтування. Та коли тут почало розвиватися сучасне п’ятиборство, переключився на цей вид спорту. І почав підбирати учнів. Пашку Ледньова, який приїхав до Львова з Дніпропетровська грати у водне поло, Кота переконав: той досягне вершин саме у п’ятиборстві. Він таланти вирізняв здалеку. У нього була напрочуд сильна група. Троє українців виступали за збірну Союзу. І була би вся збірна наша, якби не політика Москви… За нас Федір Степанович за будь-яких обставин стояв горою. Тільки-но починалися інтриги, пов’язані з формуванням команди, як він напряму йшов до голови союзного комітету з питань фізкультури і спорту Павлова. І переконував того, підтверджуючи свої аргументи протоколами змагань. Мені видається, Кота будь-кого міг переконати. Я й досі з усмішкою згадую його афоризми. Коли нам не вдавалося змусити стрибати примхливих коней, Федір Степанович казав: «Не наполягай. Ця тварина наче жінка. Її потрібно вмовити — за п’ятнадцять хвилин».

Мене чекали куди більш привабливі перспективи – цікава робота за кордоном (у 1975 році – Авт.). А поєднувати службу зі спортом більше не виходило. Але щоб закінчити кар’єру, мені навіть довелося розіграти невелике шоу. На чемпіонаті збройних сил на львівському СКА на очах всіх наших командувачів я падаю з коня і «ламаю» ногу. На наступний день приїжджаю в гіпсі. Але керівництво до останнього не хотіло мене відпускати. «Принесіть мені знімок ноги Іванова», – кричав начальник. Немає нічого простіше: в госпіталі за пляшку горілки такий знімок могли зробити, що без здригання дивитися було неможливо (Сміється).

Протягом трьох років я був начальником команди “СКА-Карпати”. За цей час багато чого побачив і дізнався. Наприклад, що у футболі гроші можна робити з повітря. Якось представники однієї команди привезли мені мішок грошей — за нічию у матчі, який повинен був відбутися через… десять турів. У футболі було одне правило: у кого більше грошей, той і диктує свої умови. Загалом, для прийняття закону про кримінальну відповідальність за договірні матчі були усі підстави. А ось ще один аспект нашого футболу. Футболісти полюбляють вихвалятися своїми заробітками. Насправді офіційні зарплати у них 5-10 тисяч. З тих захмарних сум, які футболісти направду отримують у конвертах, податки вони не сплачують. Та не тільки через це я не симпатизую футболістам. У Кончі-Заспі, через паркан від бази олімпійської підготовки, розташована база ФК “Динамо”. Якось ми попросили футбольне керівництво пустити наших спортсменів у “динамівський” басейн потренуватися. І почули у відповідь: футболісти не люблять, коли в їхньому басейні хтось плаває. І ось такий чудовий басейн простоює у той час, коли спортсменам нема де тренуватися.

Валі (Валентині Ковпан – дружині Леоніда Іванова, віцечемпіонці Олімпійських ігор-1976 зі стрільби з лука – Авт.) завжди погано давалася стрілянина на 50 м, я найбільше хвилювався з цього приводу (під час ОІ-1976 – Авт.). 30 м вона відстріляли з п’ятим результатом. А після ненависного «полтинника» полетіла на кілька десятків місць. Але потім були світові рекорди на 60 м і 70 м. До «золота» Валі не вистачило всього трьох пунктів. Дружина стала першою, хто привіз до Львова олімпійську медаль. Валя стріляла ще два роки. А потім разом зі мною на десять років поїхала в Прагу – мене запросили туди на роботу. Валя нудьгувала без стрільби, самої атмосфери змагань. Тому в Празі пішла на СКА: в основному допомагала тренувати спортсменів, навіть виїжджала з ними на змагання. Але коли ми повернулися до Львова, вона почала працювати за фахом – стоматологом, в обласній лікарні. Там же все і сталося… 12 травня 2006-го, ще завидна – о восьмій годині вечора, вона вийшла з роботи, пішла додому. І пропала. Я підняв на вуха все місто. Ми обшукали Львів і всі околиці. Все навколо обклеїли листівками з її фотографією. Але не знайшли ні сліду, ні зачіпки… Не було жодного свідка. Після цього випадку я почав читати замітки про зниклих людей і з подивом виявив: виявляється, у нас дуже багато людей – 300-400 на рік – пропадає безслідно.

НОК України у Львівській області

На сьогодні повністю сформований керівний склад Львівської ОДА. У команді голови облдержадміністрації Максима Козицького працює перший заступник Андрій Годик та четверо заступників – Іван Собко, Юрій Холод, Тарас Грень, Юрій Бучко.

Відтак, передбачений розподіл обов’язків та функціональних повноважень між заступниками голови – хто за яку сферу відповідає і несе персональну відповідальність за стан справ на дорученій ділянці роботи.

Зокрема, перший заступник голови ЛОДА Андрій Годик координує роботу департаментів: економічної політики, міжнародної технічної допомоги та міжнародного співробітництва, паливно-енергетичного комплексу, внутрішньої та інформаційної політики, а також взаємодію з правоохоронними органами.

Іван Собко курує департаментами фінансів, охорони здоров’я, культури та релігій, освіти і науки.

Юрій Холод курує роботу Служби у справах дітей, управління туризму та курортів, фізичної культури та спорту, галузь капітального будівництва та управління господарсько-технічного забезпечення.

Тарас Грень відповідає за управління транспорту та зв’язку, департаменти з питань цивільного захисту та соціального захисту населення, державний архів та координування з оборонної роботи.

Юрій Бучко координує роботу департаментів агропромислового розвитку, архітектури та розвитку містобудування, дорожнього господарства, галузі ЖКГ, екології.

Львівська ОДА

Ще до початку карантину у 2019 році у приміщенні Дрогобицької ДЮСШ імені Івана Боберського встановили тренажери для занять спортом.

Для майбутнього тренажерного залу виділили спеціальне приміщення, де розмістили тренажери. Загальна вартість тренажерів становить 500 тис. грн, які залучили не лише з міського бюджету, а й з обласного бюджету та коштів громади.

У середу, 29 квітня, міський голова Дрогобича Тарас Кучма спільно із заступником Володимиром Коцюбою та депутатом Львівської обласної ради від Дрогобиччини Андрієм Ковчем з робочим візитом відвідали Дрогобицьку ДЮСШ, де й обговорили питання відкриття тренажерного залу.

Для початку роботи залу необхідно завершити ремонт стін та стелі, а також провести ремонт прилеглих приміщень, облаштувавши роздягальню, душові кімнати та ін. Кошти для цього, як зазначив міський голова Дрогобича Тарас Кучма, виділять з міського бюджету Дрогобича. Передбачена сума коштів на виконання цих робіт становить 250 тисяч гривень.

Як зазначив директор Дрогобицької ДЮСШ Роман Старух, працюватиме тренажерний зал за системою абонементів.

Роботу тренажерного залу, який зможуть відвідувати усі охочі, планують запустити влітку цього року.

Окрім цього, під час візиту Тарас Кучма оглянув хід проведення капітального ремонту відновлювальної дренажної системи будівлі ДЮСШ, а також облаштування футбольного майданчика із синтетичним покриттям.

Дрогобицька міська рада

28 квітня 2020 року відбулася чергова онлайн зустріч фахівців спорту в рамках інформаційно-освітньої прогорами НОК України «Sportcamp & more».

За участю президента НОК України, Олімпійського чемпіона Сергія Бубки та підтримки комісії НОК України «Антураж атлета» та Комісії Атлетів, онлайн-лекцію провів спортивний юрист, адвокат, член Асоціації юристів України, юридичний партнер та член Ради Федерації легкої атлетики України Євген Пронін.

Обговорити тему «Права спортсменів, про які вони не знають» зголосилися майже 200 фахівців оліміпйського спорту України, в т.ч. численна група провідних тренерів, організаторів та спортсменів Львівщини.

Модератор зустрічі медалістка Ігор Оліміпади з легкої атлетики Олена Говорова побудувала цікаву розмову, даючи змогу висловитися усім бажаючим учасникам вебінару, в т.ч. виконавчому директору НОК України Наталії Коваленко, директору департаменту співпраці з субєктами олімпійського руху Івану Боднарчуку, начальнику юридичного відділу НОК України Дмитрові Задорожньому; бронзовій призерці Ігор Олімпіади з легкої атлетики, нині народній депутатці України, голові підкомітету з питань спорту вищих досягнень та спортивної діяльності Верховної Ради України Ользі Саладусі, а також поставити питання лектору, обмінятися актуальним досвідом з юридичних питань у спорті.

Впереше участь у загальноукраїнському вебінарі на запрошення НОК України взяли представники семи зарубіжних країн: Вірменії, Молдови, Грузії, Казахстану, Азербайджану, Білорусі, Естонії. «Світова Олімпійська сім’я завжди відрізнялася своєю солідарністю, дружбою та підтримкою, тому Національний олімпійський комітет України завжди радий ділитися власним досвідом та знаннями з колегами і друзями з різних країн. Навіть в умовах карантину ми знаходимо нові ефективні форми розвитку наших програм, які підуть на користь спортсменам і тренерам. Запрошуємо наших друзів з інших країн долучатися й до подальших наших заходів», – зазначив Сергій Бубка.

Наступну онлайн зустріч на платформі НОК України заплановано на 30 квітня (четвер) з теми «Спортсмен та самоізоляція: психологічні аспекти».

Оксана ВАЦЕБА, відповідальний секретар – заступник голови відділення НОК України у Львівській області

Більше світлин

Як ми вже повідомляли, вчора, 25 квітня, виповнилося 74 роки легендарному українському спортсмену, дворазовому срібному призеру Олімпійських ігор (1968, 1972 – командна рапіра), п’ятиразовому чемпіону світу (1971 – індивідуальна рапіра, 1969, 1970, 1973, 1974 – командна рапіра), Заслуженому майстру спорту СРСР, вихованцю львівської школи фехтування Василеві Станковичу. З нагоди уродин видатного майстра ми підготували 15 найкращих цитат з його попередніх інтерв’ю.

А сьогодні пропонуємо вашій увазі статтю “Срібна рапіра” про Василя Станковича з книги Івана Яремка “100 персон львівського спорту”, яка вийшла у світ 2010 року у львівському видавництві “Тріада плюс”.

Срібна рапіра

Віталій Аркадьєв, якого вважають батьком радянської фехтувальної школи, побачивши львівського рапіриста Василя Станковича на доріжці, з притаманною йому образністю, сказав таке: «Людина з фігурою Аполлона, залізною рукою і кам’яною незворушністю». Мабуть, мав підстави так говорити, бо Василь не раз сильною рукою вибивав клинок суперника, залишаючись у найвідповідальніші моменти спокійним як скеля.

Коли юнак із Закарпаття Василь Станкович приїхав складати іспити до Львівського інституту фізкультури, він мріяв про кар’єру футболіста чи бодай волейболіста. Адже з цих ігрових видів спорту мав розряди, тож бажав удосконалюватися саме в іграх із м’ячем. Та раптом відомий фехтувальний наставник, заслужений тренер СРСР Вадим Андрієвський, який завжди уважно приглядався до першокурсників, запропонував йому зайнятися фехтуванням на рапірах. І уявіть собі, минуло заледве три роки занять цим новим для юнака видом спорту, а Станкович уже потрапив до фіналу першості країни. Але третьокурсник все ще поводив себе як нерозумний хлопчисько – тільки-но десь зачув стугін м’яча, летів туди поганяти в улюблені ігри, а ще любив постріляти у тирі з малокаліберної гвинтівки. Тож, практично вільного часу студент не мав, але зміна видів спорту, заняття якими не вимагали великої відповідальності, давали добру психологічну розслабленість, так потрібну для фехтувальника, чий розіграш кожного очка може тривати секунди і потрібна надзвичайна увага і зосередженість.

Йшов 1966 рік. Тренер та учень запланували працювати так, аби потрапити на Олімпійські ігри 1968 року, які мали проводитися в далекому високогірному Мехіко. Виявилося, це нелегко. Треба було довести усім конкурентам, серед яких чимало знаменитих чемпіонів найпрестижніших світових змагань, що львів’янин вміє перемагати. І Станкович таки став чемпіоном країни в олімпійському році, що й заслужено дало йому місце в збірній і путівку на Олімпіаду. Звідти спортсмен привіз свою першу визначну нагороду – срібло за друге місце у командних змаганнях рапіристів.

Через рік знову далека подорож аж за океан – в столиці Куби Гавані проходив чемпіонат світу Тут Василь теж здобув срібну медаль, але вже у особистих змаганнях, зате й прийшло перше світове золото у складі команди. Суперники пізнали його силу і дуже не любили зустрічатися з ним, особливо у ближньому бою: його дужа рука часто вибивала рапіру суперника. А у 25 років учень Вадима Андріївського став першою рапірою планети і країни – він переміг на чемпіонаті світу 1971 року у Відні, хоча за два місяці до цього зазнав важкої травми на міжнародних змаганнях в Італії, коли уламок зламаної рапіри поранив йому стегно. Василь зумів переконати всіх – у переможця рани загоюються швидше…Коли наступного олімпійського 1972 року він знову здобув срібну медаль, за Станковичем закріпилося оте прізвисько – «срібна рапіра».

Львівський фехтувальник зумів утриматися у високій спортивній формі ще й до наступного олімпійського змагання 1976 року. Але, він вже був найстарший в команді і, на перші місця почали виходити інші спортсмени. Василь увійшов до фіналу в особистому заліку, де посів четверте місце, ледь не дотягнувшись до п’єдесталу, була четвертою і команда. А ще його попросили виступити у складі команди шпажистів – тут команда вийшла на п’яте місце.

Завершивши чинну кар’єру спортсмена Василь Станкович залишився у фехтувальному світі надовго. Він почав виховувати майбутніх чемпіонів в рідному інституті, почав у школі вищої спортивної майстерності.

Останніми роками Василь Станкович працює за кордоном як тренер: спочатку в Угорщині, дуже фехтувальній країні з великими спортивними традиціями, а потім – в США, до речі, з багатьма іншими тренерами зі Львова, випускниками Львівського інфізу. Він завжди пам’ятає, хто виводив його у чемпіони і щорічно приїздить до Львова на традиційні фехтувальні змагання, присвячені пам’яті свого наставника Вадима Андріївського. Скільки вихованців цього чудового тренера нині передають молоді свій досвід за його методикою у багатьох країнах світу! Але вони завжди домовляються зустрітися у грудні в рідному місті. Наставник виховав із них не тільки чемпіонів, тренерів, викладачів, але й справжніх порядних людей. Таким залишається і його кращий учень Василь Станкович.

Сьогодні, 25 квітня, виповнилося 74 роки Василеві Станковичу – легендарному українському фехтувальнику, дворазовому срібному призеру Олімпійських ігор (1968, 1972 – командна рапіра), п’ятиразовому чемпіону світу (1971 – індивідуальна рапіра, 1969, 1970, 1973, 1974 – командна рапіра), Заслуженому майстру спорту СРСР, вихованцю Львівського інституту фізичної культури. З нагоди уродин видатного майстра ми підготували 15 найкращих цитат з його попередніх інтерв’ю.

Чому обрав саме фехтування? Це все випадок. Уявіть собі простого закарпатського хлопця, який вступав до Інфізу на факультет спортивних ігор. Але футболіста з мене не вийшло. Запропонували змінити спеціалізацію, хоча три роки грав у футбол за команду Львівського інфізу. Мені дуже пощастило, бо потрапив до видатного тренера Вадима Андріївського. Він мені й відкрив світ фехтування на рапірах. Вже 1968 року у складі збірної СРСР потрапив на Олімпіаду в Мехіко. Саме там став чемпіоном наш земляк-шабліст Віктор Сидяк, якому потім запропонували кращі умови в Мінську.

На мою думку, на той час збірна Союзу з фехтування на рапірах (Віктор Жданович, Герман Свєшников, Віктор Путятін, Юрій Чиж, Олександр Романьков, Володимир Смирнов) була найсильнішою за всю історію цього виду спорту – упродовж десяти років виборювала звання чемпіонів світу. Були моменти підйому у шаблістів, шпажистів, рапіристок, але чоловіча рапіра не мала рівних у світі. На жаль, у фіналах олімпіад ми двічі поступалися – спершу французам, а потім – полякам.

Щоб виграти змагання такого рангу, як чемпіонат світу чи Олімпійські ігри, недостатньо просто бути сильним. Фехтування – це гра, де потрібна частка везіння. Завтра може видатись, що вчорашній чемпіон не заслуговує на таке звання, що він переміг лише тому, що змагався у певний час у певному місці з певним суперником, і поєдинок судив саме той суддя, а не будь-хто інший. Якщо б змагання з тим же складом учасників провести наступного дня, то чемпіони і переможені швидше за все помінялися б місцями. Десятки факторів впливають на перемогу і другорядних серед них немає.

Що мені завадило перемогти на Олімпіаді? У 1968 році я не був найсильнішим, моїми суперниками були фехтувальники, віртуозніші за мене. А через чотири роки свою роль відіграв суддівський фактор: дві помилки арбітра в одному поєдинку зовсім вибили мене з колії. Спочатку було гірко і прикро. Однак пізніше, коли вже сам став тренером, а потім і суддею, зміг подивитись на ту поразку по-філософськи: суддя – один з найголовніших факторів перемоги або поразки, і на це потрібно зважати. Ідеальних умов не буває. На жаль, мало хто буває готовий до цього. І все одно фехтування – чудовий вид спорту!

Пам’ятаю, колись на турнірі найсильніших фехтувальників СРСР зустрівся на доріжці зі своїм другом Женею Назаровим. Після обопільних атак і зіткнень ми самостійно розійшлись на дальню дистанцію для подальшого продовження поєдинку. Але суддя вирішив пожартувати над нами і не зупинив двобій. Дивиться на нас із посмішкою і чекає на наші дії. Я тоді сказав другу: „Женю, підійди до мене”. Він підійшов на півметрову 10 відстань, і я наніс йому укол: „Женечко, 1:0 на мою користь”. Він здивовано повертається до судді, і той зараховує укол. Потім, звичайно, відмінили це рішення, але посміялись на славу.

А найкумеднішою стала наша командна перемога на чемпіонаті світу-1974 у Франції. Мені як найкращому командному бійцю (я тоді за весь турнір не програв жодного поєдинку) вручили десятилітрову пляшку шампанського. Ну як таку двадцятикілограмову «ляльку» (у мене є фото, де я тримаю ту пляшку, наче дитину) везти до Львова? Тож ми з хлопцями запросили дівочу команду і відкоркували шампанське. Наступного ранку ніхто з нас не вийшов з номера. На щастя, чемпіонат уже завершився.

 

У Франції якось весело фехтувалося. Одного разу на турнірі Ромеля, який мав статус етапу Кубка світу, я вилетів з першого кола. Засмутився, пішов у роздягальню і вдягнув костюм з краваткою — це ж був сам Париж. Та проходячи повз зал, почув власне прізвище: мене викликали на доріжку. Виявилося, виводячи протокол, суддя помилився. А коли результати перевірили, з’ясувалося, що я таки пройшов до наступного туру. Арбітр, побачивши мене при параді й у краватці, аж зблід. А отямившись, крикнув, аби через три хвилини я був на доріжці зі зброєю. Найсмішніше, що я став переможцем турніру. У ті часи не було суперника, з яким я боявся фехтувати. Я прагнув боротьби, у мене взагалі страху не було.

Коли вирішив, що настав час зачохлити зброю, зібрав усе, що мав, у фехтувальну сумку. І віддав її хорошому приятелю Беляєву зі словами: «Бери і назад мені ні в якому разі не віддавай. Навіть якщо проситиму і молитиму».

Працював тренером у Львівській ШВСМ, збірній республіки, а наприкінці 80-х тренував у збірній СРСР – аж до Сеула-88. Сподівався поїхати на цю Олімпіаду, але за три дні до від’їзду мені повідомили, що моя особова справа десь “затрималась” у Москві, тому, мовляв, у Корею поїдуть столичні функціонери. Я тоді образився і погодився на роботу в Угорщині.

З нашими фахівцями угорці охоче підписували контракти. А коли у клубі мої учні почали перемагати на європейських першостях серед кадетів та юніорів, мене запросили очолити угорську збірну. Рада тренерів зібралася у залі подивитися, як я даю індивідуальний урок. Колеги сіли півколом, а я з учнем готувався до виходу на доріжку. І тут повз нас пролітала муха. Я рефлекторно збив її клинком. Усе, що потім відбувалося у нас на доріжці, угорців більше не цікавило (сміється). Угорські рапіристи в особистому й командному заліку стали чемпіонами Європи. Ні до нашої співпраці, ні після неї їм так і не вдалося повторити того результату. За методикою, яку я приніс у збірну Угорщини, там працюють і дотепер…

Українці перемагають завдяки тренерам-ентузіастам, які ще залишилися у країні, та власному фанатизму. Утім, якщо у нас надалі народжуватимуться такі самородки, як Ольга Харлан чи Андрій Орликовський, українське фехтування неможливо буде знищити.

Я не живу минулим. Перемоги забуваються, гострі відчуття тріумфу з роками стираються… З давніх часів чомусь найбільше запам’яталися поразки. Одна й досі гризе мене. За всю командну першість Олімпійських ігор 1976 року я програв лише один двобій. А команда залишилася на четвертому місці. У півфіналі ми поступилися німцям, а у «бронзовій» зустрічі — французам… На тій Олімпіаді я був у найкращій своїй формі. В особистому заліку пройшов до фіналу, але через суддівську помилку залишився без нагороди (у ті часи шестеро учасників фіналу змагалися за коловою системою). Якби мені дозволили тоді перемогти Фабіо Даль Дзотто, я би взяв участь у перебої за «золото». А так чемпіоном став француз. Мені ж дісталася «дерев’яна» медаль.

У мене український менталітет. Мене виховували на наших традиціях, в Україні сформувалась моя особистість. Я повністю усвідомлюю, заради чого я туди поїхав (Василь Станкович 12 років працював тренром власному фехтувальному клубі Maestro Fencing Club в США – Авт.) і що робитиму, коли повернуся назад (повернувся в кінці 2016 року – Авт.). Доки є здоров’я, зароблятиму гроші там, а витрачатиму їх тут.

Коли виступав сам, друзів-суперників було багато. Але з кожним роком це коло звужується, кожен переймається власними проблемами. Хоч залишились, звичайно, добрі друзі в Угорщині, Польщі, Україні. Що мене здивувало, так це те, що більшість моїх українських друзів та друзів з країн колишнього Союзу опинились у США. Не так давно (інтерв’ю 2006 року – Авт.) я зібрав за одним столом в Америці 16 фехтувальників з одного лише Львова! Ми жартома назвали цю вечірку виїзним засіданням Львівської федерації фехтування. Між іншим, ці люди – найкращі тренери Штатів, вони виховали чемпіонів та призерів чемпіонатів світу та Олімпіад. А минулого року (2005 – Авт.) львів’янина Михайла Петіна офіційно визнали найкращим тренером США з фехтування. Я пишаюсь нашою фехтувальною школою, з гордістю говорю, що я зі Львова, з України.

Набридло працювати у тому шаленому темпі (в США – Авт.). Було за щастя, коли доводилося навчати фехтування «лише» десять годин. Зазвичай 12-13 — і так щодня. Тому без зайвих сентиментів закрив свій клуб і сів на літак до України. Ми з дружиною давно готувалися повертатися додому. Нас утримували сумніви, чи зможе донька самостійно жити у Штатах. Та Марія вступила до Технологічного інституту Нью-Джерсі на факультет внутрішнього й зовнішнього дизайну, провчилася рік і запевнила нас, що є самостійною людиною.

Підготував Василь ТАНКЕВИЧ, відділення НОК України у Львівській області

Прем’єр-міністр України Денис Шмигаль на своїй офіційній сторінці в мережі Фейсбук розповів про розроблену дорожню карту, яка “дасть можливість зберегти життя українців і водночас поступово відновити економічну стабільність”.

“Уряд має чіткий план виходу з карантину. Він складається з 5 етапів. Стартова точка реалізації цього плану може настати 11 травня за умови сприятливої епідемічної ситуації. Кожен етап має чіткі індикатори та залежить від динаміки поширення захворювання“, – зазначається у повідомленні.

В цьому проєкті присутні і спортивні заходи. Перший етап ослаблення карантину може початися з 12-го травня, якщо протягом 10-ти днів поспіль до того співвідношення хворих на коронавірус не змінюватиметься або залишиться в межах 5%.

На другому етапі беруть участь і спортивні складові: відкриття спортивних залів і фітнес-центрів (з деякими обмеженнями і без басейнів); відновлення спортивних змагань, участь в яких беруть не більше 50 осіб без глядачів.

Третій етап – відкриття спортивних і дитячих майданчиків.

Четвертий етап – відкриття спортивних залів та фітнес-центрів без обмежень.

П’ятий етап – зняття всіх обмежень, що залишилися.

На проходження кожного етапу є 10 днів – у разі успішного дотримання умов, буде проводитися перехід до наступного етапу.

24 квітня 2020 року за участю президента Національного олімпійського комітету України Сергія Бубки, Міністра молоді та спорту України Вадима Гутцайта, представників виконкому НОКу та понад 800 фахівців спорту з різних куточків України відбулася онлайн конференція з тематики: «Основи підготовки спортсменів в ситуації, що склалася», «Фізична підготовка та розвиток силових якостей».

Прослухати основну лекцію професора Олімпійського інституту Національного університету фізичного виховання і спорту України, співголова Комісії НОК України «Інновації в спорті» Володимира Платонова долучилося й чимало провідних тренерів, спортсменів, організаторів спорту та представників Олімпійської ради Львівщини.

Упродовж понад двох годин була унікальна нагода отримати нові знання та корисні науково-методичні поради з організації тренувального процесу в умовах оголошеного карантину, щодо новітніх тенденцій спортивної підготовки, потреби урізноманітнення арсеналу засобів спортивної підготовки, формування програмно-нормативного забезпечення спорту, підтримки тренерів на місцях, особливостей сучасного дитячо-юнацького спорту та спорту високих досягнень, підтримки фізичних кондицій, проблематики допінгу в спорті тощо. Найбільше часу академік Володимир Платонов присвятив розвитку силових якостей, а присутні за домашніми комп’ютерами мали змогу поставити актуальні питання.

 

Таким чином цей вебінар відкрив серію онлайн-конференцій, що започатковується Національним олімпійським комітетом України у співпраці з Міністерством молоді та спорту України та Олімпійським інститутом НУФВС України.

В рамках такої серії планується у подальшому провести низку освітніх та наукових вебінарів, які стосуватимуться таких тем, як: основи раціонального харчування спортсменів упродовж карантину, психологічний супровід олімпійської підготовки, історія олімпійського руху, олімпійська освіта та чимало іншого.

Відтак усі фахівці спорту Львівщини, які мали змогу взяти участь у цій відео-конференції, висловили щиру подяку лектору та організаторам такої необхідної під сучасну пору зустрічі й уже з нетерпінням очікують на наступні он-лайн лекції.

З 5 до 10 травня Міжнародна федерація шахів (FIDE) і сайт Chess.com проведуть представницький командний турнір – Онлайн Кубок світу з шахів. Змагатиметься 6 команд: Європи, США, Китаю, Індії, РФ і збірна “Решти світу”. Україну на цьому турнірі представлять сестри Анна і Марія Музичук.

Анна Музичук виступить за збірну Європи, до складу якої також увійшли Максим Вашьє-Лаграв (Франція), Левон Аронян (Вірменія) та Аніш Гірі (Голландія); запасні – Ян-Кшиштоф Дуда (Польща) і Нана Дзагнідзе (Грузія). Капітан команди – Гаррі Каспаров.

Марія Музичук зіграє за команду “Решти світу” разом із: Теймур Раджабов (Азербайджан), Аліреза Фірузджа (Іран) та Амін Бассем (Єгипет); запасні – Хорхе Корі (Перу) і Дінара Садуакасова (Казахстан). Капітан команди – Аркадій Дворкович.

Онлайн-турнір пройде в два кола, а 10 травня дві кращі команди зустрінуться в Суперфіналі. Контроль часу – по 25 хвилин кожному + 10 секунд на хід.

Призовий фонд турніру складе $180 тис.