Автор: noc

Ім’я 23-річного Ігоря Галушки нещодавно прозвучало чи не в усіх засобах масової інформації України. І це не було пов’язано з його успіхом на відборі «Ігор нескорених». Річ у тім, що у Львові стався гучний злочин — 45-річний чоловік був поранений у трамваї, його штрикнули ножем в серце. Постраждалий вижив і перебуває в реанімації. Підозрюваний втік з місця злочину і був оголошений у розшук. Поліція повідомляла його прикмети та шукала свідків події. Дізнавшись про це, Ігор Галушка прийшов до райвідділу давати свідчення, адже злочин стався на його очах. А наступного дня, вийшовши з кафе після вечері, Ігор випадково побачив розшукуваного злочинця просто на вулиці, затримав його і передав до рук правоохоронців.

Про неймовірний збіг обставин, завдяки якому вдалося притягнути до відповідальності правопорушника, про Майдан та війну, які повністю змінили його характер та світогляд, про кумедні та сумні моменти свого перетворення з прикутого до ліжка інваліда на сильного і витривалого спортсмена Ігор Галушка розповів кореспонденту «ФАКТІВ».

«У мене був маленький щит, і я ним прикривав поранених, доки медики виносили їх з Майдану»

Говорити по телефону мій герой не захотів. Сказав, що інтерв’ю дає, дивлячись людині в очі. У нього самого очі надзвичайні — великі, сіро-зелені, з довжелезними віями. Тільки от погляд цих очей зовсім не такий, як у пересічних 23-річних хлопців: занадто дорослий, зважений, серйозний.

— Деякі мої знайомі дорікають мені, що я вв’язався в ту історію з затриманням злочинця, — починає свою розповідь Ігор Галушка. — Адже суд фактично відпустив його на волю — визначив міру запобіжного заходу у вигляді нічного домашнього арешту. Тобто вдень ця мразь, яка в громадському транспорті, де було повно жінок і дітей, накинулася на людину з ножем, ходить вулицями Львова. Лише на ніч мусить повертатися додому. Дехто питає, чи не боюся я, що він захоче помститися мені. Це смішно. Чого мені боятися? Я буду радий ще раз його зустріти, тільки цього разу розберуся сам, поліцію викликати не буду. Щодо застережних заходів, то я зараз просто ходжу без навушників і частіше перевіряю, хто йде позаду. Але я людина військова, мені не звикати.

— Просто неймовірно, що ви були свідком злочину і самі ж затримали злочинця.
— Це сталося випадково. Я їхав у трамваї, там почалася шарпанина. Спочатку не приділив цьому уваги, бо компанія чоловіків була напідпитку. Вони обзивалися, матюкалися, потім один плюнув на іншого. Це був особистий конфлікт, я в такі не втручаюся. Потім, вже перед закриттям дверей, побачив в руці одного з чоловіків ніж. Блискавичним рухом він вдарив у груди іншого. Його жертва лишилась у трамваї, сам нападник вискочив на вулицю. На грудях пораненого я побачив кров, але він не кричав, не хапався за рану, не втрачав свідомості. Витягнув з кишені цигарку, вийшов на наступній зупинці з трамваю і закурив. Я заспокоївся, зрозумів, що то була лише подряпина. Бо тяжко поранений чоловік так не поводитиметься.

А за декілька днів дізнався, що ця людина таки була тяжко поранена. Ніж пробив лівий шлуночок серця. Але під алкогольною і шоковою «анестезією» чоловік якийсь час тримався. Його нападника оголосили у розшук. Поліція шукала свідків злочину. Я, звісно, попрямував до райвідділу, розповів слідчому все, що знаю. Наступного дня, виходячи разом з друзями-побратимами з кафе, де ми вечеряли, побачив злочинця поблизу кінотеатру Довженка. Одразу його впізнав. Ми з друзями всі військові, треновані, тому багато часу і зусиль на затримання не знадобилося. Ми вклали «красеня» на землю і тримали до приїзду поліції. А потім суд його відпустив, чим я був дуже розчарований. Знаєте, у дитинстві хотів стати поліцейським або пожежником. Потім подорослішав — передумав.

— Ви пішли на Майдан студентом коледжу, у 18 років. Та ще й з переломом ноги.
— Так, я тоді вчився у нашому Львівському коледжі, на факультеті монтажу і обслуговування внутрішніх санітарно-технічних систем і вентиляції. Але перелому ноги у мене не було. Я серйозно займався спортом — боротьбою, тайським боксом, футболом. На тренуванні отримав травму коліна, ходив з гіпсом. Це був листопад 2013 року, побиття студентів на Майдані. Тільки мені зняли гіпс — одразу помчав до Києва. І був там до кінця Революції гідності.

— В газетах вас називали «янголом Інститутської», бо ви рятували поранених.
— Та ну, це перебільшення. У мене був маленький щит, сантиметрів сорок в диаметрі. І я ним прикривав поранених, доки медики виносили їх з Майдану. Для мене, як і для багатьох інших, переломним моментом Революції стало 20 лютого. Ми пішли на барикаду, а там — стрілянина просто по людях. Народ побіг назад, а ми з другом взяли коктейлі Молотова, підпалили шини поруч з барикадою. Я сидів за пагорбом, розпластався, щоб не нарватися на постріл. За два метри від мене заховався чоловік, з активістів. Він трішки підвів голову, щоб подивитися, що відбувається. І снайперська куля прошила його наскрізь. Досі бачу перед собою ті очі, які за декілька секунд стали скляними. Я бачив, як з людини виходило життя. От тоді зрозумів, що нам капець. Але відступати було нікуди. Продовжували боротися.

Зараз багато хто жаліється на політиків, кажуть, що Майдан нічого не змінив. Це неправда. Він змінив нас. Політики не винні, що ти кидаєш бички на тротуар чи лишаєш сміття в лісі. Ми самі несемо відповідальність за свою країну. Завдяки Майдану я став відповідальним, свідомим, дорослим. Друзі кажуть, що я хороший. Сподіваюсь, що так і є. Це, до речі, ще одне, чим я завдячую Майдану — тут я знайшов справжніх, вірних друзів.

— Після революції ви записалися добровольцем в батальйон «Азов».
— Хотів їхати на схід одразу з Майдану, але мама сказала категоричне «ні», а її слово для мене важливе. Якраз на той час для мене і чотирьох моїх друзів з Майдану Собор святого Юра організував безкоштовний тур по Європі. Мама просила мене спершу поїхати і подивитися інші країни, а потім вже вирішувати, що я робитиму в своїй. Додому я повернувся з твердим бажанням їхати воювати. Спакував речі і попрямував на вишкіл до Києва. В «Азові» нас навчали колишні бійці спецпідрозділу «Альфа», після вишколу усіх відправили на схід. Спочатку добровольцями, а в грудні 2014-го ми підписали контракт з Нацгвардією. Я відвоював три роки, з 2014 до 2017-го. І воював би ще, якби не поранення.

«Пам’ятаю, як побратими намагалися запхати мої метр дев’яносто в БТР»

— Куля снайпера влучила у вас 10 квітня 2017 року, коли ви, ризикуючи своїм життям, рятували побратима.
— Тут немає нічого героїчного, на війні це норма. Разом живеш, разом навчаєшся, разом несеш варту. Це сталося під Мар’їнкою. Ми з Данилом Рибальченком (позивний «Риба») патрулювали територію, обходили позиції. Раптом почався обстріл. «Риба» кричить: «Тесак», мене поранено”. Це мій позивний «Тесак», ще з Майдану — хлопці казали, я схожий на відомого російського борця з педофілами на прізвисько Тесак. Я кинувся до «Риби» і побачив у нього на шиї кров. І він не може зрозуміти, звідки тече. Я зняв свою термобілизну, приклав до його рани, щоб зупинити кров. Потягнув побратима в «зеленку». Метрів сорок протягнув, і раптом мені ніби свердло запхали в череп. Дивлюсь: а я вже на землі. Мацаю голову — крові майже немає. Певне, думаю, зачепило легенько. А піднятися не можу, поворушити правою рукою і ногою теж. І говорити не можу, навіть звук видати. Підбігли хлопці, забрали нас із «Рибою». Пам’ятаю, як вони намагалися запхати мої метр дев’яносто в БТР. Ото була картина! Кололи мені знеболювальне, а я відмахувався лівою рукою: не треба! Бо ж лікарям так тяжче розібратися, та й ти, поки не під ліками, борешся за життя. А заснеш — невідомо, чи прокинешся. Я, поки їхав до шпиталю, бив себе лівою рукою по обличчю, щоб не вирубатись. В лікарні сили мене залишили, я виключився. Прокинувся тільки в палаті в Дніпрі, після операції.

— Ви були в комі…
— Та, поспав трохи, — усміхається. — Як прокинувся, одразу перевірив, чи на місці всі кінцівки, бо ноги не відчував. Поворушити ними не міг, але дивлюся: під ковдрою щось лежить. То значить, ноги є. Потім з’ясувалося, що куля ввійшла мені в скроню, а вийшла через потилицю. У мене шматка черепа не було. Я вижив, але говорити спочатку зовсім не міг. Намагався однією рукою писати букви і складати в слова. Потім потроху почав щось промовляти, по одному слову. Люди вже здогадувались, до чого я хилю.

— Паніка була, що можете залишитись лежачим, без’язиким?
— Я навіть не розглядав такий варіант. Знав, що хоч на одній нозі, але буду шкутильгати. Величезне спасибі лікарям за їхню роботу. Знаєте, поки мені не прилетіло в жбан, я б не повірив, що люди після таких поранень виживають. Але виявляється, можна й вижити, і нормально функціювати. Я цьому приклад. Пройшов реабілітацію, поставив титанову пластину, щоб прикрити череп, а потім купив додому джгути, гирьки, гантелі — і почав тренуватися.

— Ви ще в реанімації пробували вставати на ноги і не дозволяли рідним допомагати вам у побуті.
— То гонор. Я не хотів, щоб у 22 роки за мене хтось застеляв ліжко чи одягав мене. Аж теліпало від такого. Тим більше, коли дівчата допомагали — мама чи старші сестри. Мене це страшно бісило, хоч я й розумів: це любов, піклування. Але всім казав: вибачайте, не треба. Якщо мені щось знадобиться, я попрошу. Насправді ж мусив напружуватися по максимуму, щоб зробити елементарне. Бувало, бив диван кулаком, затискав подушку в зуби. Іноді аж сльози текли. Але я казав собі: Ігор, нещодавно ти лежав у ліжку, пристебнутий ременями безпеки, не міг навіть сісти. А зараз ходиш, тренуєшся. Не бісись, наберись терпіння і працюй.

— Скільки часу пішло на те, щоб ви відновили мову?
— Я б не сказав, що я й зараз нормально говорю, — сміється Ігор. — То ви не чули, як я колись тараторив. Вчусь розмовляти, читаю книги вголос, розробляю артикуляцію. Роблю багато помилок, бо очі вже на наступному рядку, а язик за ними не встигає. Дратуюсь: 23-річний дядько, а не можу прочитати вголос! Але, якщо подумати, після такого поранення взагалі міг не говорити і не читати.
«Коли лежав на реабілітації у Дніпрі, дивився Invictus games по телевізору. Ого, думаю, я мушу там бути!»

— Як з’явилась ідея взяти участь в «Іграх нескорених»?
— Коли лежав на реабілітації у Дніпрі, дивився Invictus games по телевізору. Був у захваті. Ого, думаю, я мушу там бути! Я ж спортсмен. Треба приходити до тями і починати пахати. І я пахав. Купив собі гребний тренажер і зайнявся греблею. Мене ніхто не навчав, я дивився на «Ютубі» ролики, де знавці академічної греблі пояснювали, як правильно займатися, які бувають стилі. Вперше, коли сів на тренажер, хотів перевірити, яку відстань я здолаю за чотири хвилини (це час, який дається у дисципліні «гребля на тренажері» на змаганнях). До чотирьох хвилин не дотягнув взагалі…

За деякий час ледь-ледь зміг здолати 600 метрів за чотири хвилини. А пацани на «Іграх нескорених» робили 1000 метрів! Я працював ще дужче. Праву руку довелось примотувати до тренажера, бо вона не тримала, нога теж не працювала. Поступово кінцівки справа стали включатися. Але натомість почалися проблеми зі спиною. Адже лівий бік взяв на себе 80 відсотків навантаження за правий, вилізла грижа. Не через греблю, а тому що я сидів та ходив неправильно, нерівно. Стався перекіс таза. Тренування я не покинув, торік навіть спробував себе на «Іграх нескорених», здолав 1099 метрів за чотири хвилини. У збірну не пройшов, але на той момент, всього за рік після поранення, це був достойний виступ. Я пообіцяв собі, що на наступний рік покажу себе краще. І продовжив заняття спортом.

У травні почалося загострення в спині. Біль був настільки пекельним, що я не міг спати. Знеболювальні не допомагали. Треба було щось робити. Побратими з «Азову» допомогли зібрати гроші на операцію, і у вересні минулого року в Інституті травматології мені видалили грижу. Як тільки дозволили лікарі, повернувся до тренувань. Почав із вправ для спини, розтяжки, присідань, статики. Далі підключив турнік, бруси, віджимання. Укріпив спину. Записався на кросфіт — давно про це мріяв. Пішов на масаж, зайнявся плаванням. До поранення плавав добре, а тут виявилося, що це нереально тяжко: права сторона у басейні просто відключалася і бовталася у воді. Але потихеньку впорався і з цим.

За шість місяців знову сів за гребний тренажер, став готуватися до цьогорічних «Ігор нескорених». Поставив собі мету — зробити 1150 метрів за чотири хвилини. А зробив 1165! У травні 2020 року в Нідерландах буду представляти Україну у складі нашої збірної.

— Про сім’ю з таким щільним графіком ви, певно, не думаєте.
— Чому? Як кожен нормальний чоловік, я хочу сім’ю, дитину. Але це буде з часом. Моя мета на найближчі півроку — це «Ігри нескорених». Потім буду думати про роботу. Хочу займатися чимось, пов’язаним зі спортом. Можливо, вестиму курси або стану реабілітологом. Люди будуть на моєму прикладі бачити, що навіть при майже безнадійному фізичному стані можна встати на ноги, відновитися і втілити в життя свою мрію. Головне — поставити собі ціль.

Дарія ГОРCЬКА, «ФАКТИ»

Відомий український боксер, найуспішніших боксер-професіонал західної України Андрій Котельник стане президентом Львівської міської федерації боксу. Таке рішення прийме виконком Львівської міської федерації боксу сьогодні, 8 листопада. Раніше міською федерацію боксу, а саме з 2013 року, успішно керував майстер спорту з боксу, чемпіон України та учасник чемпіонату Європи Володимир Липський.

Деталі свого рішення, найближчі плани уже у якості президента Львівської міської федерації боксу, відкриття оновленого боксерського залу – філії школи боксу власного імені, а також про Всеукраїнський традиційний турнір на призи Андрія Котельника, який у Львові відбудеться наприкінці листопада, Андрій Котельник розповість на пресконференції, яка відбудеться у понеділок, 11 листопада, конференцзалі ТВК «Південний-ЕХПО» (вул. Щирецька, 36). Початок прес-конференції – 11:00).

Довідково
Андрій Котельник – найуспішніший боксер-професіонал західної України. Своєю важкою працею на тренуваннях Андрій досягнув у спорті вагомих результатів, після чого став кумиром багатьох вболівальників. Значного успіху у свої спортивній кар’єрі Андрій досягнув на сіднейській Олімпіаді (2000 рік), коли після важкої травми зумів вийти на пік спортивної форми та виборов срібну медаль. З Австралії Андрій прилетів уже багатим та відомим. Його спортивні досягнення відзначили на всеукраїнському рівні. Перейшовши у професійний бокс, Андрій з кожним поєдинком все ближче і ближче наближався до своєї мрії – стати чемпіоном світу. Вона здійснилася 22 березня 2008 року, коли Котельник нокаутом в Уельсі переміг британця Гевіна Різа. Кілька разів Андрій успішно захищав свій титул. Що цікаво, один зі своїх захистів Котельник організував у рідному Львові, де переміг японця Норіо Кімуру.

Будучи чемпіоном світу, Котельник співпрацював з всесвітньо відомим промоутером Доном Кінгом, якого зумів привезти до Львова, чим викликав величезний ажіотаж в місті. Прощальний бій Котельник також провів у рідному Львові, де за очками переміг грузина Олександра Бенідзе. Професійну кар’єру боксер завершив у жовтні 2014 року.

Андрій Котельник – президент та один з засновників Блогодійного фонду Андрія Котельника, основна мета якого – допомога юним перспективним спортсменам, а також малозабезпеченим громадянам України. Щорічно фонд проводить престижний всеукраїнський юнацький турнір з боксу на призи Андрія Котельника.

Також за ініціативи титулованого спортсмена в Україні, а саме у Львові, відкрито першу в Україні Академію боксу імені Андрія Котельника, де є усі найсучасніші умови для підготовки спортсменів.

Андрій Котельник також є співзасновником промоутерської компанії АК1, яка організувала у Львові історичний перший захист чемпіонського титулу. Також Андрій Котельник у своїй колекції має уже усі ордени «За заслуги» усіх ступенів.

Минулого тижня 21-річна вихованка соснівської школи боротьби Ангеліна Лисак в Будапешті (Угорщина) здобула «бронзу» на чемпіонаті світу зі спортивної боротьби серед спортсменів до 23 років. Вихованка Андрія Кушніра та Ореста Скобельського стала єдиною представницею Львівщини в жіночій боротьбі, яка виборола медаль чемпіонату світу U-23. Повернувшись на Батьківщину, Ангеліна відповіла на запитання кореспондента червоноградського тижневика «Вісник».

– Ангеліно, в якій формі підходила до цього чемпіонату світу U-23?
– В не найкращій. Тому що перед чемпіонатом світу до 23 років я виступала на дорослому чемпіонаті світу (в другій половині вересня в Казахстані Ангеліна Лисак посіла пʼяте місце – авт.). І за такий короткий термін двічі виходити на пік форми – це дуже тяжко. Тому в Будапешті мені довелося проявити багато вольових якостей, щоб здобути медаль.

– Стартова сутичка завжди важка – з психологічної точки зору. Як тобі далася перша сутичка проти киргизки?
– Я налаштовувалась на кожну сутичку, як на найголовнішу. Знала, що киргизка – не слабка суперниця і вона буде намагатися робити проходи в ноги – а це в мене слабке місце. Хотіла викластись щоб зробити достроковий прийом. Це мені вдалося ще в першому періоді – поклала суперницю на лопатки.

– В другій сутичці з японкою ти вела в першій половині першого періоду з рахунком 6:0, але в підсумку програла. Причина виключно в психології, що сутичка так кардинально перевернулась?
– Так, тільки в психології. Коли вийшла на сутичку, я знала, що це японка, що боротьба буде тяжка і легко не вийде, як в мене буває частіше. Отримавши перевагу 6:0, мені потрібно було більш холоднокровно далі боротися, зупинитися, робити захист. А я відразу почала віддавати ноги, дуже сильно розслабилась. Я не повірила в свої сили і психологічно здалася, вважаю, ще перед сутичкою.

– Спортсмени зараз вдаються до допомоги спортивних психологів, проходять різні психологічні тренінги. Не задумувалась над цим?
– Задумувалась. В мене є таке в планах. Тому що хочеться більше вірити в себе. Хочу знайти таку людину, яка не тільки щоб була психологом, а щоб в спорті розбиралась. Зараз думаю над цим. В мене тепер відпочинок. І після відпочинку, я займуся цим питанням щоб ще більш професійно займатися тим, що я роблю.

– Як ти пережила таку болючу поразку від японки і змогла дуже добре налаштуватись на втішні сутички наступного дня?
– Я знала на 100%, що японка вийде у фінал і дасть мені шанс поборотися за «бронзу» у втішних сутичках. Розуміла, що плакати немає коли. Треба було добре виспатись, налаштуватися і виграти медаль – раз мені Бог дав таку можливість.

– Туркеню ти пройшла солідно і досить легко, й у бронзовому фіналі зустрілася з росіянкою. Розкажи про цю сутичку.
– Росіянки – наші найголовніші суперниці на даний момент. Ми завжди в них хочемо вигравати, тому що в командному заліку конкуруємо з ними за найвищі місця. Але я виходила боротися не як з росіянкою, а просто за медаль. Мені було все одно, хто проти мене. Я просто хотіла вийти і виграти. Це все, на що я налаштовувалась – боротися і в будь-який спосіб перемогти.

– Ти досягла переваги 3:0, але останні секунд 15 за рахунку 3:1 були надзвичайно напружені. Пригадай ці миті?
– Як казали мої тренери, вони молилися щоб я не лізла кидати. Бо в мене боротьба побудована на кидках, вони знають, що коли я виграю, то не зупиняюся, а хочу перемогти з більшим рахунком. І вони сильно переживали, що якщо я почну кидати, то можу на себе кинути суперницю і програти. В ті останні секунди я розуміла, що попередження мені вже не дадуть. Мені потрібно було просто втримати за ці пару секунд рахунок. Треба було потерпіти і не дати їй жодного шансу взяти будь-яку оцінку.

– Було дуже важко в ці останні секунди?
– Було важко щоб не «профукати» свою медаль (посміхається). Всі мовчали. І тренер навіть мовчав – така була напруга. Росіянка за волосся тягнула. Але все ж таки я знала, що мені потрібно її втримати. І мені це вдалося.

– Прозвучав фінальний свисток. Памʼятаєш той момент, коли вона тебе збила з ніг?
– Так, я памʼятаю (сміється). Нам тренери, судді говорять, що потрібно боротися тільки до свистка. Я почула свисток і зупинилася. Мені вже все одно було, що вона робить. Розуміла, що це і так вже не буде рахуватися.

– Після фінального свистка в тебе були дуже сильні емоції. Пригадай ці перші секунди.
– Я завжди така емоційна, коли перемагаю. Не стримую емоцій. Хай люди бачать, що радію. Це для мене важлива медаль, як, втім, і кожна. Я не стримувала своїх емоцій. Мене приїхали підтримати мої рідні – хресний з тіткою. І я хотіла з ними також поділитися своїми емоціями.

– Взагалі підтримка українських борців з трибун була дуже сильна в Будапешті.
– Так, дуже багато було українців на трибунах. Ніхто не очікував, що буде така сильна підтримка.

– Допомагала така підтримка?
– Дуже! Коли виходила на килим українки, було чути, як уболівальники скандували на весь зал: «Україна! Україна!». Це настільки передається – ці переживання, ця підтримка, що хочеш вийти і не підвести вболівальників. Надзвичайно було приємно, коли всі кричали, плескали. Це дуже класно!

– Що було після того, як ти зійшла з килиму? Хто тебе вітав, як це все відбувалося?
– В першу чергу я підбігла до свого тренера Ореста Зеновійовича (Скобельського – авт.). Він мене привітав, потім головний тренер (Володимир Євонов – авт.). Після чого мене відразу на нагородження відправили. Всі інші – рідні, друзі – вже вітали, коли я зійшла з пʼєдесталу.

– Можливо, комусь присвятила свою медаль?
– Так. Це перша медаль, яку я здобула після того, як в мене не стало мами (у червні цього року – авт.). Я знаю, що це мені Бог допоміг. Коли я виграла, в мене було таке враження, ніби батьки мені допомогли щоб я здобула цю медаль. І ця медаль тільки для мами з татом, щоб вони Там гордилися мною.
Василь ТАНКЕВИЧ

За програмою місячника українських спортових традицій, що триває у Львівському училищі фізичної культури, учні 10-х класів мали змогу познайомитися з історією одного з найстарших за датою заснування спортивних клубів Галичини – Карпатського Лещетарського Клубу (КЛК). Саме цьогоріч в листопаді виповнюється 95-років від дня його утворення. Сформувавшись у 1924 році й зберігаючи свої традиції в умовах української діаспори, цей спортовий осередок любителів зимових видів спорту, існує у Львові й донині. Власне саме з діяльності КЛК започатковуються українські спортові традиції Галичини в зимових видах спорту.

За сприяння педагога-організатора Наталії Голодняк та вчителя історії спорту, голови регіонального відділення Олімпійської Академії України Оксани Вацеби, в гості до юних спортсменів завітав один із активних діячів КЛК, ветеран спортивного руху Львівщини, учитель фізкультури однієї із загальноосвітніх шкіл Львова Орест Дубиняк. Він ознайомив десятикласників училища з історією лижного та гірськолижного спорту, з особливостями проведення перших навчально-вишкільних курсів їзди на лижах в 20-30-і роки ХХ століття, про перші змагання членів КЛК в українських Карпатах й про освоєння гірськолижниками околиць Львова, схилів Славська, Ворохти, Космача, розповів про Зимові Запорізькі Ігрища 1935 року, які відбулися за рік до Зимових Олімпійських Ігор 1936 року, про знаменитий гімн КЛК «Гей у сонячні простори!», про емблему клубу авторства Роберта Лісовського, а також про теперішню історію славного клубу й святкування 30-річчя відновлення КЛК в сучасній Україні.

Особливий інтерес серед учнів викликала унікальна збірка відзнак і нагород КЛК різного часу у збірці Ореста Дубиняка «Історія закарбована в металі».

Очевидно, що славні сторінки діяльності Карпатського Лещетарського Клубу надовго залишаться в пам’яті юних спортсменів.

9 листопада у Черкасах відбудеться велике свято волейболу – Суперкубок України. Очікуються напрочуд інтригуючі протистояння: «Хімік» (Южне) – «Орбіта-ЗНУ-ОДЮСШ» (Запоріжжя) – у жінок та «Барком-Кажани» (Львів) – «Серце Поділля» (Вінниця) – у чоловіків.

Для вболівальників ВК «Барком-Кажани» організовує безкоштовну поїздку. Виїзд в ніч проти суботи 9 листопада. Хто має бажання поїхати і підтримати львівську команду можуть звертатися до дирекції клубу (повідомлення на Фейсбук, або за телефоном (032) 295 52 25).

Додамо, що трансляця зазначених матчів наживо відбудуться на телеканалі Xsport та офіційній сторінці Федерації волейболу України у You Tube.

«Барком-Кажани» вже здобував Суперкубок України – у 2016 і 2018 роках. «Серце Поділля» є срібним призером Кубка України та Суперліги.

Сьогодні, 7 листопада о 12:00 на стадіоні комплексу “Сокіл” відбувся фінальний матч Кубку України з футболу серед жіночих студентських команд.

Суперницями у цьому поєдинку стали команди Харківської державної академії фізичної культури та Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини. Харків’янки одразу взяли ініціативу у власні руки та швидко повели в рахунку. Згодом їм вдалось подвоїти свою перевагу, на що футболістки з Умані відповіли лише одним взяттям воріт. Таким чином, матч завершився з рахунком 2:1, а Кубок вирушає до Харкова.

Нагородження призерів пройшло у теплій атмосфері. З призами та надихаючими промовами до спортсменів завітали голова відділення НОК України у Львівській області Юрій Турянський, народний депутат України Іван Крулько та начальник Львівського обласного відділення Комітету з фізичного виховання та спорту Міністерства освіти і науки України Анатолій Ігнатович.

Слід зазначити, що серед призерів турніру були й львів’янки, а саме футболістки Львівського державного університету фізичної культури, котрі у матчі за третє місце здолали суперниць із Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка з рахунком 1:0.

Фотозвіт: Фінальний матч Кубку України з футболу серед жіночих студентських

9 листопада у Черкасах відбудеться велике свято волейболу – Суперкубок України. Очікуються напрочуд інтригуючі протистояння: «Хімік» (Южне) – «Орбіта-ЗНУ-ОДЮСШ» (Запоріжжя) – у жінок та «Барком-Кажани» (Львів) – «Серце Поділля» (Вінниця) – у чоловіків. Трансляції цих матчів наживо відбудуться на телеканалі Xsport та офіційній сторінці Федерації волейболу України у You Tube.

Додамо, що у 2016 і 2018 роках «Барком-Кажани» вже здобував Суперкубок України. Щодо суперників нашої команди, то «Серце Поділля» є срібним призером Кубка України та Суперліги.