Ярослав КЕНДЗЬОР: «Я повторно виконав норматив майстра спорту – це вже справа принципу була»

В другій, заключній, частині інтерв’ю сайту відділення НОК України у Львівській області, учасник першої сесії Генеральної Асамблеї НОК України, яка відбулася 22 грудня 1990 року, член першого складу НОК України, народний депутат України шести скликань, учасник дисидентського руху в УРСР, 79-річний львів’янин Ярослав Кендзьор розповів про те, як йому двічі довелося виконувати норматив майстра спорту з важкої атлетики, про відрахування з Львівського інфізу, про свою роботу інструктором зі спорту в облраді ДСТ «Авангард», а також про найдорожчий подарунок, який торік зробив своїй дочці Соломії.

Перша частина інтерв’ю Ярослав КЕНДЗЬОР: «Переконаний, що Україна мала шанс виступати самостійною командою вже на Олімпійських іграх 1992 року в Барселоні»

– 1966 року мене вигнали з передостаннього курсу Львівського інституту фізкультури, з факультету журналістики, – зазначив пан Ярослав. – Першу шеренгу, як кажуть, тоді відправили в Мордовію. Другу шеренгу – вигнали з роботи чи з навчання. Три роки я не міг влаштуватися навіть вантажником чи асенізатором. Ворог народу і все!

Ще в армії, перед вступом в інфіз, почав займатися важкою атлетикою. Чим я тільки там не займався – і легкою атлетикою, і на змагання військові їздив. Стрибав у висоту, метав диск, спис… А в інфізі за два роки виконав норматив майстра спорту з важкої атлетики.

Коли прийшов в інфіз після армії, то загальнофізична підготовка в мене була достатньо серйозна. А наш курс журналістики був найменший, мізерний такий – 25 студентів, одна група і це був факультет. Пригадую, коли ми вийшли на першу пару фізкультури, то за ростом я стояв першим у шерензі. І я бачу, біжать до мене два викладачі – Буриндін, тренер з класичної боротьби і Леонід Шолох, тренер із важкої атлетики. Буриндін до мене перший прибіг і питає: «Ти чим займався?». Відповідаю: «І боровся, і бігав, і штангу піднімав». Все, каже, завтра приходь до мене в зал. Він був на тодішній Жовтневій, у дворі. І я місяць походив на класичну боротьбу. Але мені боротьба не особливо подобалася і я потім перейшов на штангу. І дуже швидко під керівництвом тренера Шолоха поліпшував результати. Хлопці навіть дивувалися, і цікавилися, що я «ковтаю». В житті ніколи, жодної пігулки анаболіків не вживав!

Я виконав норматив майстра спорту на обласних змаганнях у Львові. І якраз тоді були погроми дисидентів. У 1966 році мене відрахували з інституту, а спорткомітет України анулював звання – а в мене вже і значок, і посвідчення МС були. Мене це так обурило, що потім у 1974 чи 1975 році я повторно – це вже справа принципу була – на чемпіонаті області виконав у середній вазі норматив майстра спорту. Діватися нікуди, офіційні змагання, результат зафіксований. І мені повторно присвоїли звання майстра спорту (Сміється). І я повторно отримав значок і посвідчення. Це я вперше вам розповів, до речі. Ніколи в попередніх інтерв’ю про це мова не заходила.

А взагалі до спорту я прив’язаний був з самого малку. Коли пас корови, бігав з колегами за м’ячем…

– В Солонці?
– Так, в Солонці. Це село мого дитинства, село моєї родини. Моя родина дуже велика, пів села було Кендзьорів. В мого діда Луки – він до війни був війтом села, заможним газдою – було сім синів і одна дочка, восьма, наймолодша. Катруся померла ще молодою. І вже не маю я нікого із стрийків своїх. Сестра Марійка, молодша, живе в Солонці. Коли їду її відвідати, то на цвинтар заглядаю. На цвинтарі, тому старому ще, на пам’ятниках Кендзьор, Кендзьор і Кендзьор… Половина цвинтаря. Велика родина була. Та й зараз ще є.

– В одному з інтерв’ю за 2008 рік ви сказали, що кожного ранку робите активну зарядку і можете 20 разів на перекладині підтягнутися. Як зараз?
– Я звик розпочинати свій робочий день із стадіону. В 5-й ранку я вже на стадіоні. Крім неділі. Сьогодні о 5.15 я вибіг на стадіон, що на початку Сахарова. Там неподалік мій будинок. Мені везе, що там, де я мешкаю, завжди є якийсь спортивний майданчик. Сьогодні зранку я вільно підтягнувся 10 разів. Більше і не потрібно. Пробігся, розігрівся. …Більше того, Василю, я минулого року переніс операцію – поміняв лівий стегновий суглоб.

А до 1990 року, коли я прийшов у Верховну Раду, регулярно ходив у важкоатлетичний зал. Він був біля «Водоканалтресту». Я тоді працював в обкомі профспілки енергетиків, спортом там відав. Головою обкому профспілки енергетиків був дивовижний чоловік – Григорій Михайлович Січкар. Надзвичайно цікава людина. Я не знаю, що його приваблювало в мені. У 1968 році, коли я тинявся без роботи, хтось мені сказав, що в обкомі профспілки енергетиків звільнилася посада голови бюро фізкультури і спорту галузевого обкому енергетиків. Я пішов туди, попросився до нього на прийом. Все розказав йому, щоби потім моє минуле для нього не було несподіванкою. І якось в нас така зав’язалася щира розмова. Він сам родом із Житомирщини, пройшов війну. Після війни його скерували в Турку, він там секретарем райкому партії був. Це після війни, такий час був, і він вижив. Як він мені потім довірливо розказував, що до нього хлопці з лісу приходили і їм потрібен був цемент, ще якісь будівельні матеріали. «В мене вибору не було, я помагав їм», – зізнався. Потім його в Жидачів перевели. А на початку 60-х був головою народного контролю міста Львова. Коли на пенсію пішов, то профспілку очолив – тоді всіх партійних діячів на профспілки відправляли.

Якось спитав, чи міг би я його на Різдво додому в Солонку запросити. Сказав: «Чом би й ні, готуйтеся». І він із дружиною приїхав, був у захопленні. Він до мене як до сина прив’язався. Розкажу один епізод. У 1969 році з першого ув’язнення приїхав Валентин Мороз (відомий історик, дисидент – Авт.). Ми його зустріли на вокзалі у Львові. В нього родини тут не було – сам родом з Волині, а працював у Франківську, в педінституті викладав, і звідти його пов’язали. У Львові не мав де дітися. Я запропонував поїхати до мене. І він десь тиждень у мене в Солонці жив. Я працював тоді, нагадаю, в обкомі профспілки енергетиків. І приходить якось голова львівської ТЕЦ-1, що на Козельницькій, Михайло Миронюк і каже, що «горить» путівка у будинок відпочинку «Львів» в Брюховичах. По соцстраху вона коштувала 7 карбованців. І я зразу «змикитив», заплатив йому 7 карбованців і забрав путівку. Подумав відправити туди Валентина щоб він там собі 24 дні відпочив. …Я тобі, Василю, багато речей сьогодні вперше розказую (Сміється). Заїхали ми туди з Валентином, оформив його і поїхав додому. А за декілька днів вся облпрофрада на дибки стала. Приїхала бригада з КГБ з’ясовувати, хто відправив «ворога народу» в будинок відпочинку «Львів». Не складно з’ясувати було, що путівку взяв я. Ну що, треба гнати мене з роботи, раз я «така сволоч і не перевиховався». І, уяви собі, Січкар відстояв мене.

– 19 вересня 2020 року в селищі Добротвір на базі КЗ «ДЮСШ «Добротвір» відбулося урочисте відкриття змагань ХІХ Регата «Добротвір», приурочених 50-літтю веслування в смт Добротвір. Ви були серед учасників заходу. А до веслування яке відношення маєте?
– І не тільки до веслування. З 1968 року в обкомі профспілки я відав спортом. Я побачив, що Григорій Михайлович може дуже багато допомогти зробити щось конкретне для спорту. І перше, що я запропонував йому, це створити ДЮСШ з важкої атлетики «Енергетик» при обкомі профспілки. Тоді профспілки, маючи серйозні кошти в своєму бюджеті, могли утримувати дитячо-юнацькі спортивні школи. І буквально за пів року ми зробили розкішний спортивний важкоатлетичний зал біля «Водоканалтресту». І школу важкоатлетичну створили. «Авангардівську» групу перенесли туди. Більше того, при підказці тренерів з важкої атлетики, вирішили створити збірну команду обкому профспілки «авангардівську» на базі цієї школи. На багато підприємств тоді (ізоляторний завод, ВО «Іскра», будівельні трести електромереж, Добротвірська електростанція та ін.) оформили інструкторів зі спорту. І ми мали на базі ДЮСШ з важкої атлетики команду майстрів спорту, яка вигравала чемпіонат області, на «Україну» їздила.

Якось я підходжу до нього і кажу: «Григорію Михайловичу, ми маємо величезне водосховище в Добротворі, потужне підприємство. Як мати таке водосховище і не мати веслування?» Дослухався. І ми створили школу. Мені Мирослав Герцик підказав ту ідею.

З Мирославом, до речі, мене доля звела у 1970 році. Він величезну допомогу надавав, коли ми з В’ячеславом Чорноволом започаткували підпільний позацензурний журнал «Український вісник». Хоч робилося це надзвичайно секретно, але десь чекісти пронюхали і Мирослава трохи «шарпали». Але, слава Богу, все обійшлося. Я вже, будучи в статусі народного депутата, все зробив щоб Мирослав очолив інститут фізкультури.

Герцик познайомив мене з Павлом Редьком і Романом Карбівником. З Редьком ми їздили в Дзінтарі (Латвія), замовляти байдарки і каное. Якось так знайшли спільну мову з директором того підприємства. Казав, що любить Україну, знає, які процеси в нас відбуваються. Це було на початку 70-х років. А 12 січня 1972 року були другі гебістські погроми і мене вже тоді не зумів врятувати навіть Січкар. І я з 1972 до 1974 року працював слюсарем у «Львівсільенерго», що на початку вулиці Шевченка. Січкар мене «за руку» водив по енергетичних підприємствах і ніде мене не хотіли влаштувати на роботу. Дзвінок – і будь здоров! І тільки в «Львівсільенерго» мене оформили. Я два роки попрацював там слюсарем з ремонту електротрансформаторів. Так, я ще маю таку спеціальність (Сміється). І Григорій Михайлович кожного тижня приходив до мене. Ну, ніби до директора підприємства на якусь розмову, але перше ніж зайти до нього, він заходив у майстерню, де я працював. Він так демонстративно показував, що мною цікавиться. І через два роки, у 1974-му, він в райкомі партії, в КГБ домовився, що забирає мене назад. Нікого не взяв на ту посаду і у вересні 1974 року я повернувся туди. Того ж року я поновився в інфізі, звідки мене виключили. Я на заочному відділенні навчався і закінчив у 1976 році.

Тому всі пам’ятають, що ми створили в Добротворі школу веслування, і запросили мене на урочистість.

– Пане Ярославе, вам 79 років, але виглядаєте значно молодше. Завдяки тому, що ведете здоровий спосіб життя, займаєтеся все життя спортом?
– Василю, може для когось мода казати, що спорт допомагає. А я це із власного досвіду можу сказати людям, які скептично ставляться до занять фізкультурою і недооцінюють впливу фізичної активності. Ясна річ, що її треба регулювати в процесі збільшення віку, бо як би ми не рятувалися від віку, то є природній процес.

От я згадував про те, що вперше в житті мав таку серйозну медичну проблему із суглобом. Років три тому я почав відчувати, що є там проблема, біль. Він збільшувався і збільшувався. 2018 року ходив на процедури, але це нічого не дало, біль наростав, а я почав відверто кульгати. Порадили мені в лікарні «Феофанія» звернутися до хірурга Ігоря Михайловича Зазірного. Я ще мав відбути виборчі кампанії – президентську і парламентську – і 23 липня 2019 року ліг на операційний стіл. А вже у січні 2020 року, через пів року, я вже обережно став на лижі і катався на Плаю, а потім і на Драгобрат поїхав. А цього літа склав наступний тест – піднявся на Говерлу.

– Знаю, ви ще віндсерфінгом займалися.
– Займався. Щоправда дошка в мене зламалася. Але обов’язково планую продовжити серфити на Шацьких озерах. Це я завжди з Ігорем Рафаїловичем Юхновським там. Зараз він вже таких тестів для себе не дає, а в попередні роки на Пісочному озері такі запливи робив! Потихеньку, правда в супроводі когось із знайомих на човнику, він собі чалапав вплав до наступного берега. А я вільно вплав ішов у тиху погоду і коли без хвиль туди, відпочив трошки, і назад. Годину і 5 хвилин на той берег і стільки ж назад. Скажу, що такі речі потрібні для самовпевненості, для утвердження самого себе. Тримати організм в робочому стані, не дати жодній групі м’язів так би мовити залежатися, атрофуватися, це є дуже важливо, надзвичайно важливо.

23 липня 2019 року мені зробили операцію, а 5 вересня 2019 року на стадіоні Львівського трамвайно-тролейбусного управління на Кастелівці я своїй дочці Соломії зробив подарунок. І десь тут я маю на телефоні, коли доручив комусь із тих, хто разом зі мною там займається, зафільмувати, що я іду із милицею, демонстративно відкидаю милицю і далі йду без неї. Я потім коли подивився, ну можна було і не запримітити, що я десь там шкутильгав. Тобто я зробив такий подарунок їй і показав Соломії. Вона сказала, що це найдорожчий, найбільший подарунок, який тато міг їй зробити.

Відновився я дуже скоро. До речі, сам хірург Зазірний, коли приходив до мене в палату після операції, казав: «Ярославе, я бачив структуру ваших м’язів. Якщо розумно будете робити навантаження, ви дуже швидко відновите функцію ноги». І у вересні я вже без милиці ходив. Зараз не чую жодного дискомфорту. Я біг відновив! Сьогодні я десь 12 кіл пробіг, це в межах чотирьох кілометрів.
Василь ТАНКЕВИЧ, сайт відділення НОК України у Львівській області

ukУкраїнська