Автор: noc

За головування президента Національного олімпійського комітету України Сергія Бубки в онлайн режимі триває щорічна підсумкова всеукраїнська cемінар-нарада з регіональними відділеннями НОК України.

Згідно графіку в другий робочий день представники усіх осередків України взяли участь у своєрідному «круглому столі за темою «Про взаємодію відділень НОК України та кафедр фізичного виховання вищих навчальних закладів з розвитку фізичної культури і спорту, формування здорового способу життя, популяризації олімпійського руху серед студентів» (доповідачі: Ковальов В.О., Маріонда І.І., Бобровнік С.І.), а також заслухали звіти про діяльність у 2020 році семи регіональних відділень.

Разом із Полтавським, Київським міським, Харківським, Івано-Франківським, Київським та Рівненським обласними відділеннями, першим світ звіт представило й відділення НОК України у Львівській області. Зокрема голова відділення Юрій Турянський у своїй оригінальній відеопрезентації наголосив на успішних проєктах, таких як “Olympic Day quest 2020”, коли вперше в Україні вдалося об’єднати онлайн з офлайном в умовах карантинних обмежень; інтелектуальний батл школярів “Олімпійське лелеченя онлайн 2020”; Львівський етап естафети НОК України “OLYMPIC DAY IN UKRAINE 2020; #OLYMPICLAB для військових курсантів; вручення великодніх пасок для найстарших представників олімпійської родини Львова за підтримки компанії Хлібпром; активну співпрацю з громадською організацією «Канадійські Друзі хокею в Україні», а також успішне відзначення 25-річчя утворення відділення НОК України в області, святкування на Львівщині 200-річчя українського плавання; 50-річчя веслування в рідному для уславленого олімпійця Михайла Слівінського смт Добротворі та 20-річчя олімпійського тріумфу львівського боксера Андрія Котельника.

При цьому керівники НОК України в обговоренні звіту Львівщини відзначили надзвичайну активність олімпійського активу в соціальних мережах, ефективне ведення сторінки у та офіційного сайту, креативну та продуктивну співпрацю з медійниками та медіаресурсами й висловили подяку за багаторічну дієву дружбу та співпрацю з колегами Донецька, Луганська та Івано-Франківська, що слугує прикладом для усієї олімпійської родини України. А голова комісії НОК України Володимир Ковальов подякував дружній команді відділення НОК України у Львівській області, яку зокрема на семінарі представляють, голова відділення Юрій Турянський, заступниця голови-відповідальна секретар відділення Оксана Вацеба, в.о. виконавчого директора Лілія Гула та стипендіат відділення Вікторія Вірт-Гарасимович за успішно проведений 2020 рік!

На 25 листопада заплановано виступ представників Львівщини в обговоренні нових підходів у проведенні заходів в межах проекту #OlympіcLab.

Загалом семінар триватиме до 26 листопада ц.р.

Сьогодні виповнюється 77 років людині-легенді Віктору Сидяку – одному із 6-ти спортсменів в історії, кому вдалося здобути олімпійське “золото” на чотирьох і більше Літніх Олімпійських іграх поспіль. Першу золоту медаль 1968 року в Мехіко Віктор Сидяк завоював, представляючи Львів. Тут львівський армієць тренувавася упродовж десятка років. 1969 року переїхав у Мінськ і надалі виступав уже за Білорусь. З нагоди 77-річчя легендарного спортсмена ми підібрали цитати з різних інтерв’ю Віктора Сидяка.

Довідка. Віктор Сидяк. Заслужений майстер спорту, чотириразовий олімпійський чемпіон, володар золотих медалей на Олімпіаді в Мехіко (1968), Мюнхені (1972), Монреалі (1976) і Москві (1980). Одинадцятиразовий чемпіон світу. Триразовий володар Кубка світу – 1969, 1972, 1973 років. У 1973 році Міжнародною федерацією фехтування визнаний найкращим фехтувальником світу.

“З чітко поставленою метою, повний рішучості, відправився я до Львова, де в той час функціонувала одна з кращих шкіл шаблі в Союзі. Її представники – Андрєєв, Фель, Перженцев, Батизі, Череповський, Ставінський – перебували на підступах до збірної СРСР. Молодий фехтувальник міг багато чому навчитися у цих майстрів. Приїхавши до Львова, я познайомився зі своїм майбутнім наставником Олександром Леонідовичем Фелем. Але для того щоб працювати під його керівництвом і виступати за СКА, необхідно було піти в армію. А я ж вважався студентом і проходив курси офіцерів, – призвати мене як рядового згідно із законом не могли. Довелося піти на маленьку хитрість: мене призвали як того, хто ухиляється від армії, хоча, по суті, солдатську форму я одягнув добровільно”.

“На перших порах пахав по-чорному, як простий рядовий, лише через рік потрапив в спортроту, де режим був більш щадним. Там-то я і приступив до регулярних тренувань під керівництвом Олександра Феля. …Не минуло й року, як я опинився в числі 15 найсильніших в СРСР. З цього успіху і почалося моє просування по спортивних сходах. У 1964-му виграв свій перший турнір і потрапив на всесоюзний передолімпійський збір. Там за домовленістю з Фелем тренувався у того самого Тишлера (знаменитий фехтувальний тренер – Авт.), який за іронією долі відмовився працювати зі мною на зорі моєї спортивної кар’єри. Я продовжував працювати, і результати не змусили себе довго чекати. Незабаром потрапив до збірної СРСР, а в 1968-му вже поїхав на Олімпіаду, де відзначився золотом в командних змаганнях. Ця медаль стала першою в моїй олімпійській колекції”.

“Хоча Львів і славився на весь Союз своїми фехтувальними традиціями, нормальних умов для тренувань там, по суті, не було. Будучи олімпійським чемпіоном, я готувався в залі 4×10 м. Ми зверталися за допомогою до місцевої влади, але нас проігнорували. А з народженням дитини виникла ще й житлова проблема, допомагати у вирішенні якої мені ніхто не збирався. Ситуація загострювалася. А тим часом надійшло запрошення з Білорусі. Герман Матвійович Бокун, з вуст якого воно виходило, обіцяв нам теплий прийом і оптимальні умови для тренувань. Я, Василь Ардеріхін, Сергій Приходько, Віктор Савінський вирішили, що упускати таку можливість було б нерозумно. Тим більше що нас підтримав і Олександр Фель. …Те, що ми побачили, перевершило всі очікування. Нам створили прекрасні умови, як для тренувань, так і для життя. Практично відразу ми всі отримали квартири. Білорусь здавна славилася своїм хорошим ставленням до спортсменів”.

“Ніколи не рахував (кількість здобутих медалей – Авт.), але недавно вирішив провести ревізію. Вийшло приблизно 136 перемог на всіляких змаганнях. 17 медалей з чемпіонатів світу, з них 11 золотих, 3 бронзових та 3 срібних і 6 олімпійських – чотири золоті, одна срібна і одна бронзова. Ну турніри класу А вигравав по 3-4 рази, Кубок світу виграв 3 рази. До речі, в ті роки нас не попереджали, що Кубок світу розігрується з 12 турнірів, за кожен з яких нараховуються очки. А нас відправляли тільки на п’ять турнірів, включаючи чемпіонат світу. Уявляєте, в якому ми були становищі? Але і в цих умовах я три рази зумів виграти Кубок світу. Найбільше разів я перемагав у турнірі “Трофей Люксардо” в італійській Падуї – першим був п’ять разів, другим – три рази”.

“В збірну я потрапив саме завдяки своїй ліворукості, в 1964 році – мене взяли на збір до Олімпіади в Токіо як спаринг-партнера”.

“Найбільш пам’ятне “золото” виграв в Мюнхені у 1972 році. Адже нагороди в особистому заліку до того моменту не було не тільки в мене, а й у всієї країни. Пощастило тоді. До Ігор же мільйони готуються, а перемагають одиниці”.

“Просто так вийшло (на Олімпійських іграх 1972 року – Авт.), що у суперника зламалася шабля, і дуже гострий шматок влетів через сіточку маски прямо в око. Намагалися витягнути магнітом – не вийшло. Довелося розрізати, щоб витягнути цей шматочок. Але все обійшлося. Зараз все нормально – бачу”.

“В мій час перевірки на допінг теж були, звичайно. У Канаді нас відразу юіля п’єдесталу оточували поліцейські і супроводжували в кімнату, де ми здавали проби. Але, якщо чесно, я не тільки не чув, щоб у фехтуванні хтось приймав допінг – навіть про сам допінг толком нічого не знав. У Канаді нас спочатку на алкоголь перевіряли, а потім вже ми здавали цей аналіз. Пам’ятаю, нам навіть пиво давали, адже за кілька днів змагань організм зневоднювався, і ми не в змозі були здати аналіз. Пам’ятаю, ми з Кровопусковим (чотириразовий олімпійський чемпіон – Авт.) сиділи до четвертої ранку, пили пиво – все не могли здати пробу. І лікарі з нами сиділи…”

“Я хотів ще на одну Олімпіаду з’їздити. Але нас з Назлимовим (триразовий олімпійський чемпіон – Авт.) з пошаною проводили після московської Олімпіади. Я був військовою людиною, мені потрібно було дослужити. Пам’ятаю, генерал Марущак сказав: “Будемо тобі підбирати посаду”. І через пару років відправили в Угорщину, де я був заступником голови спортивного клубу. Потім направили служити до Києва, я був заступником голови ДТСААФ. У Києві пішов у відставку в званні підполковника. У спорті мені нічого ніхто не запропонував”.

“Після закінчення кар’єри в Росії і в Україні я виявився не потрібен. Мабуть, чотири золоті олімпійські медалі – не така велика заслуга. Одного разу приїхав до мене Вітя Путятін (рапірист, срібний призер Ігор у Мехіко-1968 – Авт.), який давно в Італії працював, і каже: “Тебе запрошують дитячим тренером”. Я сумнівався: не дуже хотів їхати, та й ніколи не працював з дітьми. Але подивився навколо, переконався, що не потрібен батьківщині, – і полетів на Апенніни. Завдання було непросте: виростити чемпіона Італії. Я зробив кращими в країні Жана П’єра Пасторе і Тарантіно. А потім почав займатися з 12-річним хлопчиком – Альдо Монтано. Спочатку ми виграли юніорський чемпіонат, потім першість Італії, а в 2004 році Олімпіаду в Афінах”.

“В бою, якщо перемагаєш, ти стверджуєшся. Ти зміг перемогти – і себе, і супротивника. Фехтування дає таке відчуття. Це здорово!”

Відділення НОК України у Львівській області

Минулого тижня у Пловдиві (Республіка Болгарія) пройшов чемпіонат Європи з велосипедного спорту на треку, на якому збірна України показала найкращий результат в історії, здобувши 6 медалей. Після певного затишшя в кар’єрі, двічі зуміла зійти на п’єдестал пошани 26-річна львів’янка Тетяна Клімченко. Вихованка червоноградської школи велоспорту здобула “бронзу” в скретчі і в командній гонці переслідування. По приїзді до Львова Тетяна відповіла на запитання сайту відділення НОК України у Львівській області.

– Таню, певне затишшя у твоїй кар’єрі тривало з 2017 року.
– …Так. В 2017 році ще були непогані виступи на етапах Кубку світу, був чемпіонат Європи, на якому я стала срібною призеркою, а після того було, як ви кажете, затишшя.

– Якось в соцмережі ти пообіцяла мені, що невдовзі повернешся.
– Обіцянка виконана (Сміється).

– Чи очікувала, що це повернення виявиться настільки гучним?
– Чесно, ні. Збір у нас був довгий. Змагань практично не було. Тільки всеукраїнські. В мене були старти на шосе. Тільки два старти на треку – на Всеукраїнських змаганнях і чемпіонаті України перед виїздом на збір в Туреччину. Тому чемпіонат Європи – був першим змаганням такого рівня цього року. І, чесно кажучи, я задоволена.

Збори “зайшли” тяжко. В мене була в Туреччині невелика травма – я розтягнула зв’язки. Через це тиждень вийшов без нормальних тренувань. Я каталася, але нормального, робочого навантаження не могла дати. Тому мене навіть трохи “накрило” – менше місяця до чемпіонату Європи, а я через травму на тиждень випадаю. Зараз все нормально, заживає. Травма ще трошки дається взнаки, але вже йду на поправку.

В перший змагальний день ми приїхали командну гонку – результат був не дуже. І ввечері я стартувала у скретчі, а після того мала ще один командний заїзд. Я не була впевнена, що зможу добре приїхати. В самій гонці все вирішилося.

– У скретчі важливий і тактичний план на гонку, і правильні дії та реагування на ситуацію?
– Можна мати загальний план на гонку. Але я ніколи його не дотримувалась. Чесно, в скретчі воно не працює. Спершу ми їхали з хорошою швидкістю, але як на тренуванні. А ближче до фінішу почалася боротьба – то одна “рве”, то друга. Ловлять, не ловлять. І ти просто реагуєш на ситуацію. І тут важлива “чуйка”, за ким поїхати, коли рвонути.

Першою атакувала білоруска, я за нею зреагувала, але запізно. Побачила, що за нею ніхто не їде, вирішила я поїхати. Мене група трішки відпустила – білоруску в результаті я не догнала, а група ззаді мене не відпустила. А так їхати і себе “годувати” – це не працює, тому що на фініш не вистачить сил. Група мене догнала врешті. Пізніше почалась одна атака, друга. Росіянка атакувала. Поки я вибралася з групи, італійка ще опинилася переді мною. За коло до фінішу італійка почала фінішувати – а вона це робить дуже потужно – догнала білоруску і виграла. Я буквально за останні пів кола почала доганяти росіянку, перед самим фінушом пройшла її. І як тільки доїхала до фінішу, помітила, що попри мене буквально пролетіла британка. Була б на метр далі фінішна лінія – все, я би третьою не була. Мені пощастило. Британка залетіла між мною і росіянкою. Нас буквально трішки розділило. Таки удача посміхнулася мені. Коли побачила повтор на відео, зрозуміла, що була на волоску від четвертого місця. Тому була дуже задоволена. Але, знаєте, бурхливої реакції не було. Була спокійною. Каталася ще декілька кіл, але на табло не висвітлювали результати. Виявляється, ще був фотофініш. Але я була впевнена, що стала третьою.

– Ти вдруге стала призеркою чемпіонату Європи у скретчі. В Німеччині у 2017 році виграла “срібло” після успішних стартів на етапах Кубка світу. Цього разу після великої паузи. Відчуття відрізнялися тоді і тепер? Стоячи на п’єдесталі, порівнювали з відчуттями трирічної давності?
– Ні, не порівнювала. Однозначно, тепер в емоційному плані було спокійніше сприйняття. А тоді було набагато більше емоцій, тому що тоді була жорсткіша боротьба. Тоді нас було четверо у відриві. Мало того, що треба було відірватись від основної групи, так ще треба було фінішувати. Тоді було набагато емоційніше наповнення від запеклої боротьби. А тут я якось впевненіше йшла до фінішу.

Зрештою, тоді в Берліні в мене була перша елітна медаль на чемпіонаті Європи, тому і більш радісно сприймалась. Не скажу, що звикла до медалей на такому рівні, але я вже просто знаю, як то (Посміхається).

– І в той же вечір ти їхала перший тур командної гонки переслідування, а наступного дня ви виграли “бронзу” в ній. Як змогла налаштуватись і добре від’їздити два дні поспіль?
– Команд було не багато в цій дисципліні – чотири. Перші дві – італійки і британки – нам до них далеко. А нам у бронзовму фіналі попалися суперниці – іспанки – нашого рівня і тому ми були в однакових умовах. Ми боролися. Іспанки вигравали першу половину гонки, але потім вони “розвалилися”, “злетіли” зі свого темпу, почали показувати гірший час, а ми все-таки витримали темп. Хоча в нас були втрати. В нас одна дівчина (Вікторія Бондар – Авт.), яка розганяла, провела всього-навсього дві зміни. Їй важко далася командна гонга. Вона провела другу зміну, ще “сіла”, а потім крикнула, що нас троє. І нам більше половини гонки довелося їхати втрьох. Але ми старалися, втримали свій темп, намагалисяя максимально рівно приїхати і ми це зробили. Навіть змогли покращити свій результат.

– Збірна України показала найкращий результат в своїй історії, здобувши 6 медалей на чемпіонаті Європи і до всіх причетні львів’яни.
– Це класно (Посміхається). Лєнка (Олена Старікова – Авт.) в нас просто молодець! Справжній двигун!

– На чемпіонаті Європи були відсутні кілька потужних команд. Як це вплинуло на конкуренцію?
– Так, можливо у зв’язку з цим в команді нам пощастило. Але в групових видах я б не сказала, що це нам дало багато плюсів, тому що все одно були сильні команди, все одно була швидкість, робота, переживання. Так, може не 20 було учасників, а 14. Та все одно ти не можеш розслабитись. Але найсильніші були! Були британки, італійки… Вони нікому не давали розслабитись. Були й інші команди, які можуть добре проїхати і показати хороший результат. Тому медалі наші заслужені.

– Як взагалі змагатися у коронавірусний час, коли є чимало обмежень, відсутні глядачі?
– Відсутність глядачів – це як чемпіонат України (Сміється). В нас їх не було, то особливо і не переживали. Але, звичайно, класно, коли є публіка і ти можеш підняти руки для глядачів, а не тільки для камери. В плані тренувань нічого не мінялося. Ми їздимо без масок – на дорозі людей немає, тільки всі свої. На змаганнях перевіряли температуру, коли ми вперше приїхали на трек. Потім перестали. Ми, коли виїжджали з Туреччини зробили тест – все було добре. Потім нас ще раз тестували в Болгарії перед самим стартом. Всі були здорові. Цікаво вийшло на нагородженні. Ніхто до нас не підходив нагороджувати. Ми одягнули самі на себе медалі. Квіти і іграшка стояли на п’єдесталі. Дистанційно все було.

– Медалісток чемпіонату Європи вже привітав голова облдержадміністрації і міський голова Львова. Не знаю, чи мала таку можливість, але якби мала: що би попросила у керівництва області, міста – для себе, для розвитку велоспорту? На що влада би мала звернути особливу увагу?
– Важливе фінансування. Не тоді, коли ти здобув медаль і тобі дають премію. Важливо підвести до тої медалі. Треба колеса, щоб було на чому тренуватися, їздити, щоб були змінні деталі. А в нас з тим трошки тяжко. Також було б варто звернути увагу на підвищення кваліфікації тренерів – щоб вони взнавали щось нове, можливо, якісь деталі з інших видів спорту, щоб були якісь лекції. Тому що велоспорт не стоїть на місці, треба новинки взнавати, треба щоб хтось за тим всім стежив.

Для переїздів нам потрібен більший бус, бо в тому, що ми їдемо, не зручно їздити на гонку. А результат то треба! А як після важкої дороги можна добре виступати? Там треба відходити два дні. А ще було б класно, якби у Львові побудували новий трек – було б просто бомба!

– Ти сама з Червонограда, мешкаєш у Львові. Хтось звертає увагу на твоє “квартирне питання”?
– Ніхто і не заїкається. Всі розуміють, що для цього треба здобути олімпійську медаль.

– Ти представляєш Збройні сили України. Там теж тобі не “світить” квартира?
– Стою в черзі. Але в нас АТО. Можливо, я би просувалася в черзі за свої досягнення, але є люди, які більш пріоритетні. Тому не факт, що я скоро отримаю квартиру.

– Які подальші плани?
– В нас буде ще один чемпіонат Європи. Попередньо він мала бути в лютому. Але в Болгарії нам повідомили, що, можливо, його перенесуть на червень – ще розглядають це питання.

– Ти не відібралась на Олімпійські ігри в Токіо. Засмучена?
– А я і не відбиралась по суті на Олімпіаду. Я себе зловила на думці, що виграти Олімпіаду чи в призи заїхати – це не моє бажання, це більше загальне спортивне бажання. І я думала, що теж цього хочу. Але зараз, завдяки карантину, я усвідомила, що мені достатньо і чемпіонату світу, чемпіонату Європи. Олімпіада – не моя мета.

– Крім спорту, можливо, ще щось цікавого в твоєму житті відбувається останнім часом?
– Все стабільно, нормально розвивається. Ходжу в походи. Є така група людей “Похід 100”. Вони організовують в Києві походи на 100 км, на 50 км. І, до речі, буде у Львові такий похід 28-29 листопада – вперше. Я дуже рада цьому і планую пройти 50 км. Як це відбувається? Збираються люди і просто йдуть 100 км в середньому темпі. Привали відбуваються кожні 5 км, а в другій половині дистанції по часу розподіляються. Мета людей – знайти щось нове в собі, нове джерело енергії, нове натхнення. Я одного разу пройшла 50 км десь за 12 годин. Це так заряджає енергією, що тиждень ходила на позитиві.

До сотні треба тренуватися, готуватися, як до змагань. Там понад добу треба йти – більше 30 годин. Додам, що ці походи відбуваються без їжі і сну. Я ще не готова до сотні, та й не маю часу готуватись. Поєднувати велосипедну підготовку і ходьбу – трохи важко. В перспективі, можливо, замахнуся і на сотню, але не зараз. Так що я зараз займаюся таким набором енергії, новим для себе. І воно мені подобається.

Василь ТАНКЕВИЧ, Юрій ТУРЯНСЬКИЙ, сайт відділення НОК України у Львівській області

22 грудня 2020 року Олімпійська родина нашої держави відзначатиме 30-річчя від дня утворення Національного олімпійського комітету України.

Упродовж цих років національний олімпійський рух пройшов складний, цікавий та насичений різними подіями період розвитку. Завдяки успіхам українських спортсменів неодноразово лунав Гімн України та піднімався Прапор нашої країни на найвизначніших світових спортивних форумах; запроваджено нові суспільні проекти, які ґрунтуються на принципах й ідеалах олімпійського руху; виросло нове покоління успішних спортивних менеджерів, лікарів, психологів, журналістів, фахівців. Значну потужність та успішність діяльності НОК України на національному рівні всебічно забезпечують його регіональні відділення.

В рамках святкування 30-ї річниці НОК України пропонує провести у всіх регіонах держави упродовж грудня 2020 року урочисті заходи, засідання, тематичні зустрічі #OlympicLab; вшанувати олімпійців, тренерів, спортивних арбітрів, лікарів, журналістів, фахівців спорту, ветеранів спорту; організувати фотоконкурси «Олімпійські успіхи незалежної України», фотовиставки «Олімпійські здобутки Незалежності», конкурси дитячих малюнків «Спорт – це круто!», вікторини у соціальних мережах «Олімпійські особистості – мої земляки», створити відеофільм «Пишаємося олімпійськими успіхами», підготувати відео-вітання у соціальних мережах, поширити тематичну позначку на фотографії профілей у Фейсбуці з нагоди 30-річчю створення НОК України тощо.

Шановна Олімпійська родино Львівщини!

Зважаючи на важливу місію спортивного Львова й загалом Галичини у створенні НОК України, діяльності Української Спортової Асоціації (УСА), неабиякої ролі лідерів спортивного руху Львівщини періоду формування незалежної України, пропонуємо створити наше спільне свято олімпізму, донести до сердець дітей та молоді, їхніх батьків знання про олімпійський рух, його цінності, про видатних постатей олімпійського спорту, про нашу щоденну працю з популяризації здорового способу життя, а також безмежну гордість за успіхи спортсменів Львівської області на Олімпійських іграх, Юнацьких Олімпійських іграх, Європейських іграх, Європейських Юнацьких Олімпійських фестивалях, Пляжних іграх, чемпіонатах світу та Європи.

Створімо спільно ювілейне свято Національного олімпійського руху!

Вчора, 10 листопада, у Львові розпочався навчально-тренувальний збір національної збірної команди України зі стрільби кульової зі спеціальної підготовки до міжнародних змагань. Найкращі спортсмени України до 21 листопада тренуватимуться на базах спортивно-стрілецького комплексу літніх видів спорту Міністерства оборони України та громадської організації “Львівська обласна організація фізкультурно-спортивного товариства “Динамо” України”. Про те, як проходить НТЗ і до яких змагань готуються найсильніші українські стрільці в ексклюзивному інтерв’ю сайту відділення НОК України у Львівській області розповів старший тренер національної збірної України, Заслужений тренер України Степан Старінський.

– Не всі є на зборі, декілька чоловік захворіли і не змогли приїхати, – зауважив пан Степан. – Але загалом десь пів сотні чоловік (тренери і спортсмени) участь у зборі беруть.

– У зв’язку зі складною епідеміологічною ситуацією, як проходить збір?
– Всі учасники збору повністю забезпечені масками. Є також дезінфікційні засоби для кожного спортсмена. Ці розчини також є на рубежі, на вході в стрільбище. Вимоги такі, що на стрільбище заходять обов’язково в масках. Масок достатня кількість. Змінювати їх можна періодично – в тому немає проблем. Також ми привезли з Вінниці електронні установки – ми туди давали на збори і змагання. І в нас буде стояти 20 електронних установок. Ми їх ставимо через щит щоб відстань між спортсменами була більша – тепер вона складатиме 2 метри. Спортсмени заходять в зал в масках. А на лінії вогню маску знімають, тому що вона заважає стріляти.

Хочу зазначити, що ми проводимо тренування до 14-ї години. А потім вже, з 15-ї години, місцеві спортсмени приходять і тренуються. Тобто збір національної збірної не перетинається з тренуванням місцевих спортсменів.

– З 13 до 18 листопада у Львові заплановано проведення Кубка України. Тут все без змін?
– Так, стараємося щоб Кубок відбувся. В ньому візьмуть участь спортсмени, які беруть у часть у НТЗ. Підключаться також місцеві спортсмени, ну і ще дехто доїде.

– Цей збір є основним етапом підготовки до міжнародних змаганнях “Відкритий калібр Польщі” в м.Білосток?
– Так. Вчора ввечері (розмова відбувалася 10 листопада – авт.) зателефонував тренер з Білостока, сказав, що змагання відбудуться, як і планувалися з 22 до 30 листопада, щоб ми готувалися.

– До кінця цього року це буде головний міжнародний старт для наших найсильніших стрільців?
– В нас була запланована участь на турнірах і в Люксембурзі, і в Сербії. Але туди ми не зможемо поїхати. Єдині міжнародні змагання, на які поїдуть наші спортсмени ще цього року, – це в Білосток.

– Як спортсмени себе почувають, в якому настрої? Чи не тисне на них епідеміологічна ситуація?
– Та, по-моєму, вони не переймаються особливо тим (Посміхається).

Василь ТАНКЕВИЧ, сайт відділення НОК України у Львівській області

Віктор Чукарін (9 листопада 1921 – 25 серпня 1984) був видатним спортсменом. Гімнаст, якого неможливо було перемогти, двічі ставав абсолютним чемпіоном Олімпійських ігор (1952, 1956), володарем 11 олімпійських нагород (з них – 7 золотих), був чемпіоном світу (1954).

З нагоди 99-річчя від Дня народження легенди пропонуємо вашій увазі статтю Мамеда Джафарова про Віктора Чукаріна у збірнику наукових статей “Здоровий спосіб життя” – Львів, 2011. – Вип. 62]

У 1952 році північ Європи була озорена Україною – львів’янин В.Чукарін в Гельсінки на XVІ Олімпійських іграх став абсолютним чемпіоном зі спортивної гімнастики, завоював свої перші шість олімпійських медалей (4 золоті, 2 срібні). Мало того, Львів у той історичний 1952-й став головним спортивним містом у світі, оскільки його мешканець привіз додому аж 6 олімпійських медалей. До того лише американський атлет Д. Оуенс привіз із XI Олімпійських ігор у 1936 р. додому чотири медалі і потрапив у Книгу рекордів Гіннесса.

65 років тому (1946 р.) у Львові почав працювати перший на Західних землях України Державний інститут фізичної культури. Так сталося, що Віктор Чукарін і я стали фактично засновниками цього інституту. Він першим та єдиним абітурієнтом – майстром спорту, а я – його викладачем анатомії і біомеханіки, далі ми стали колегами, науковцями, співавторами винаходів.

Пам’ятаю, з першого навчального дня найбільш популярною особистістю в інституті як серед студентів, так і серед викладачів був усіма шанований Віктор Чукарін. Він відмінно пізнав особливості взаємодії свого організму з спортивним середовищем та механізми управління своїм організмом, особливо, руховим апаратом.

Ще у 1948 р., на другому курсі, Чукарін став першим львів’янином – абсолютним чемпіоном України.

У 1949 р., на третьому курсі, Чукарін став першим українським гімнастом – абсолютним чемпіоном серед спортсменів 15 радянських республік. Таку перемогу і таке звання він отримав ще тричі – в 1951, 1953 і 1955 рр.

Віктор Чукарін успішно закінчив Alma mater з першим випуском у 1950 р. До речі, цей інститут закінчили три покоління його родини: він з дружиною, дві доньки, онука і зять, кандидат педагогічних наук, доцент, який нині завідує в університеті кафедрою плавання.

У 1952 р. на XV і в 1956 р. на XVI Олімпійських іграх В.Чукарін вперше в історії України завоював звання абсолютного чемпіона цих Ігор, отримав 11 медалей (7 – золотих, 3 – срібні, 1 – бронзову ) і став першим у світі семиразовим чемпіоном Олімпійських ігор.

Цю історичну славу СРСР принесла Україна, Україні – Львів, а Львову – інститут фізичної культури і Віктор Іванович Чукарін! Він уперше в історії Олімпійських ігор підняв ім’я своєї Батьківщини – України на найвищий рівень олімпійського п’єдесталу!

У 1952 р. німецький журнал першим визнав В. Чукаріна “Der beste Turner der Welt” (“Найкращий гімнаст світу”).

У 1954 р. у Римі український гімнаст В. Чукарін уперше став і абсолютним чемпіоном світу!

Ним гордилися послідовники, вважали його своїм кумиром. Коли я був головою ДЕК в Київському ДІФК і приймав державні іспити у випускника, другого видатного українського гімнаста Бориса Шахліна, то він казав: “Когда мы карабкались на вершины большого спорта, там уже во весь рост стоял Виктор Чукарин”.

У таблиці вказані лише 27 міжнародних чемпіонських медалей В.Чукаріна, яких ніхто не мав до нього. Треба підкреслити, що 7 чемпіонських золотих медалей Олімпійських ігор, складаються з двох медалей абсолютного чемпіона і п’яти медалей чемпіона. Аналогічно, 3 чемпіонських золотих медалі світу – з однієї медалі абсолютного чемпіона світу і двох медалей чемпіона світу; 17 чемпіонських золотих медалей СРСР – з чотирьох золотих медалей абсолютного чемпіона і тринадцяти медалей чемпіона СРСР.

Особливо вражає те, що В.Чукарін, уперше і раніше усіх українських і радянських гімнастів, у вказаних у таблиці семи міжнародних гімнастичних змаганнях був 7-разовим абсолютним чемпіоном у багатоборстві та 20-разовим чемпіоном у видах гімнастичних вправ. Доказом тому є такі дані

XV Олімпійські ігри, Гельсінкі, 1952 р.

На жаль, у чоловічій команді гімнастів з України був лише один В.Чукарін.
Багатоборство: 1 місце – В. Чукарін – 115,70 золота медаль абсолютного чемпіона
Вправи на коні: 1 місце – В. Чукарін -19,50 золота медаль чемпіона
Опорний стрибок: 1 місце – В.Чукарін -19,20 золота медаль чемпіона
Командна першість
1. СРСР- 574,00 золота медаль чемпіона
2. Швейцарія – 567,55
З.Фінляндія -564,25

Першість світу, Рим, 1954 р.

Багатоборство: 1 місце – В.Чукарін – 115,45 золота медаль абсолютного чемпіона
Вправи на брусах: 1 місце – В.Чукарін -19,75 золота медаль чемпіона
Командна першість:
1.СРСР – 689,90 золота медаль чемпіона
2. Японія – 673,30
3. Швейцарія – 671,55

XVI Олімпійські ігри, Мельбурн, 1956 р.

Багатоборство: 1 місце – В.Чукарін золота медаль абсолютного чемпіона
Вправи на брусах: 1 місце – В.Чукарін золота медаль чемпіона
Командна першість:
1 місце – СРСР – золота медаль чемпіона

1951 р. В.І.Чукарін отримав звання заслуженого майстра спорту СРСР, у 1963 р. – звання доцента кафедри гімнастики, у 1967 р. – звання судді міжнародної категорії, а в 1972 р. став заслуженим тренером України.

У 1971 р. доцент В.І.Чукарін за конкурсом був обраний завідувачем кафедри гімнастики Львівського державного інституту фізичної культури, де виховав першого галичанина – чемпіона XXII Олімпійських ігор Б.Макуца та понад двадцять майстрів спорту.

За заслуги В.І.Чукаріна, єдиного серед львівських спортсменів, нагородили найвищим орденом СРСР, двічі обирали депутатом міської ради.

Після 38 років навчання і праці на кафедрі гімнастики ЛДІФК на посаді завідувача кафедри, після тяжкої хвороби Віктор Іванович Чукарін помер у 1984 р. Видатна людина, народившись на землі Донеччини, покоїться в землі Львова. Він багато зробив для своєї Батьківщини, свого народу. Громада міста і області, увесь колектив інституту поховали його на полі №4 Личаківського цвинтаря поруч із великими Іваном Франком і Соломією Крушельницькою. Вулиці Львова названі їхніми іменами.