Автор: noc

Сьогодні, 31 січня, в німецькому Берхтесгаден-Кенігзе завершився ювілейний, 50-й, чемпіонат світу з санного спорту, який був дуже успішним для збірної України, за яку виступали шестеро львів’ян і троє кременчан. Підсумки чемпіонату світу для сайту відділення НОК України у Львівській області підбив старший тренер національної збірної команди України з санного спорту, львів’янин Тарас Гарцула.

– Пане Тарасе, знаю, сьогодні, після завершення командної естафети, команда пішла здавати тести на COVID-19. Як вони пройшли?
– Пройшли швидко. Результати тесту у всіх негативні. Так що все добре. Ми допущені до фінального етапу Кубка світу (пройде з 5 до 7 лютого в швейцарському Санкт-Моріці – Авт.). Так що будемо боротися за шосте місце в загальному рейтингу серед команд. Швейцарія – дорога країна. Але треба їхати, бо це наш рейтинг. Якщо ми один етап Кубка світу пропускаємо, то впадемо в рейтингу і це негативно позначиться на стартах в наступному сезоні.

– Раніше на чемпіонатах світу ні одному з нинішніх членів збірної України не вдавалося потрапляти у ТОП-20 в індивідуальних змаганнях. А тут Антон Дукач став 20-м, двійка Стахів/Лисецький – 19-ми. А Мандзій взагалі фінішував 13-м у спринті. Ну і 7-ме місце в командній естафеті – це хороший показник. Виходячи з цього, можна вважати виступ нашої команди суперуспішним?
– В американському Лейк-Плесіді на чемпіонаті світу 2009 року “бронзу” здобула киянка Наталія Якушенко. Але вона закладала базу ще в часи Радянського Союзу і виступала за збірну СРСР. А сучасні спортсмени не підходили до того рівня. Якщо взяти чоловіків, то це в нас найкращий результат в історії Незалежної України. Раніше вище 22-23 місць хлопці не піднімалися. І взагалі раніше хлопців не возили на міжнародні змагання, бо вони були неконкурентними, займаючи 40-50-ті місця. Возили тільки жінок і двомісні екіпажі. Тому 13-те місце Мандзія і 20-те Дукача – це хороший результат.

Ми знаємо наші проблеми. В нас дещо слабший чоловічий екіпаж – у Ігоря Стахіва зірвана спина. А лікаря у нас в команді немає. Тому на змаганнях доводиться звертатися до лікарів з інших команд. Спробуємо з весни залікувати йому спину. І тоді, думаю, можна буде боротися за 6-те місце і в естафеті, і в загальному рейтингу команд. Але не будемо загадувати. Це санний спорт – і лід тут слизький.

– Що було найскладнішим під час підготовки до чемпіонату світу і на чемпіонаті світу для вас та команди?
– Україна має безвіз і ми можемо в’їжджати в Європу лише на 90 днів за півріччя. Всі траси в Європі і ми не мали достатньо часу на них потренуватися. До першого етапу Кубка світу ми готувалися тільки в латвійській Сігулді і в німецькому Альтенберзі. І то там було тепло і нешвидкий лід.

В нас є 9 етапів Кубка світу і чемпіонат світу – це 10 тижнів або 70 днів. І якщо все порахувати, то в нас реальної підготовки до міжнародного сезону було 20 днів. Це перша проблема.

Друга проблема – всюди себе треба було обмежувати, контролювати у зв’язку з пандемією COVID-19. Це дуже складно, незручно, непрактично.

На самому чемпіонаті для тренерів було складно по 9 годин в день проводити на трасі, на холоді. Міжнародна федерація санного спорту розробила концепцію і від неї відштовхувалися всі команди. Мова про те, що команди були розбиті на мікрокоманди щоб мінімізувати контакти. Бо якщо хтось захворів, можна було від’єднати одну мікрокоманду, але зберегти збірну. Тому і тренування відбувалося в тих мікрокомандах.

– Як почувається Олена Смага після сьогоднішнього падіння? Взагалі на чемпіонаті було чимало падінь. Це через складність траси?
– Олена Смага отримала опіки на колінах – від тертя об лід при падінні. Але загалом почуває себе нормально, без проблем. Нічого страшного немає. Після Нового року на цій трасі в Берхтесгаден-Кенігзе відбувався етап Кубка світу. Тоді тут траса була спокійніша – помаліше всі їхали. А зараз на трасі більше льоду і траса стала дуже швидка. Вчора було встановлено три рекорди траси. Тому ми в перший день тренувань зняли нашу молоду двійку Вадим Микиєвич/Богдан Бабура і Олега-Романа Пилипіва щоб просто їх не травмувати. Бо на чемпіонаті були травми. Перелом отримав чех, в лікарню потрапив поляк, і ще були травми. Здоров’я важливіше, я вважаю. А щодо траси, то вона одна із найскладніших в світі. Знаєте, Міжнародна федерація придумує всі варіанти щоб зменшити швидкість, а ми, щоб показати кращий результат, шукаємо варіанти збільшення швидкості.

– І ваше заключне слово для вболівальників. Ви, очевидно, бачите, як підтримують команду в соцмережах любителі санного спорту. Чи відчувала команда цю підтримку?
– Так, нам дуже приємно, що нас почали бачити, що про нас пишуть і говорять. Дуже приємно, що серед зимових видів спорту ми вже стали третіми. Добре, що є можливість рости і показувати результат. Спеціалісти відзначають, що ми прогресуємо і швидше почали їхати, почали наступати на п’ятки лідерам. Це приємно.

Якщо взяти командну естафету, то давайте розберемо, хто перед нами. Перше місце – Австрія. В них є дві працюючі траси. Друге місце – Німеччина. Має чотири сучасних траси. Третє місце – Латвія. В них є сучасна велика стартова естакада, санна траса. І от зараз в нас ще тиждень змагань і ми їдемо додому. А вони приїжджають додому в кінці сезону і можуть експериментувати з саньми, з траєкторіями. А в нашому варіанті такої можливості немає. США – в них є стартова естакада. Італія – має стартову естакаду і вони в 100 км від Інсбрука, де мають можливість постійно тренуватися. Росія – в них дві санні траси. І ми сьомі, які не маємо нормальної траси, де можна тренуватись. От ми за тиждень приїжджаємо додому і в нас сезон закінчився. Тому що в Європу ми виїхати не можемо, бо нам не вистачає кількості днів перебування там. Плюс COVID-19 – самі знаєте, як вирватися з країни. Дуже важко. Тому ми нікуди вже не поїдемо. А в інших сезон ще продовжується до середини березня.

Після двотижневої паузи ми знову приступимо до тренувань. Будемо піднімати функціоналку. Бо в цьому сезоні мали проблему через заборону тренуватися в спортзалах. І як цю форму тримати? Ми зараз будемо це наганяти, знаємо, що треба робити. Ми все дуже гарно проаналізували. Оскільки ми показали кращі результати, в нас має бути більше фінансування. Тому ми з оптимізмом дивимося в олімпійський сезон. Як кажуть, апетит приходить під час їжі. Так і в нас. З покращенням результатів, хочеться їх ще покращувати. Бо бачимо, що можемо конкурувати і це додає нам сил та мотивації.

Василь ТАНКЕВИЧ, Юрій ТУРЯНСЬКИЙ, сайт відділення НОК України у Львівській області

20-21 січня в Харкові пройшов чемпіонат України з вільної боротьби серед чоловіків, участь у якому взяли дві сотні атлетів з 17-ти областей України. Борці з Львівщини здобули одну срібну (Олексій Доманицький (до 86 кг)) і чотири бронзових медалі (Ярослав Гурський (до 61 кг), Михайло Гурський (до 70 кг), Євгеній Дубовий (до 79 кг) та Юрій Ідзінський (до 125 кг)), посівши третє загальнокомандне місце. Виступ львівських борців для сайту відділення НОК України у Львівській області прокоментував відомий борцівський тренер, Заслужений тренер України Віктор Глібенко.

– Пане Вікторе, як загалом оціните виступ наших борців у Харкові?
– Для початку хочу зауважити, що в нашій команді було багато хлопців 2001-2002 р.н. Ми поїхали спробувати, що можемо в дорослій боротьбі, так би мовити, в яких системах координат знаходяться хлопці. Зокрема, я говорю про представників Львівського фахового коледжу спорту, чимало вихованців якого змагалися у Харкові. Також участь у чемпіонаті України брали такі атлети, як Олексій Доманицький, Михайло та Ярослав Гурські. Це вже старші хлопці, які мають досвід змагань серед дорослих.

Скажу чесно: могло бути і набагато краще. Багато в чому зіграв роль жереб. Наприклад, у ваговій категорії до 97 кг 19-річний Данило Стасюк – мій учень, бронзовий призер чемпіонату світу 2019 року серед спортсменів віком до 23 років – потрапив у групу зі всіма лідерами. Першу сутичку він виграв. А другу боровся з Валерієм Андрійцевим – срібним призером Олімпійських ігор, Заслуженим майстром спорту України. Не дивно, що він йому програв. Але Андрійцев програв у півфіналі і Стасюк не потрапив у втішні сутички, залишившись без медалі. …Знаєте, карантин конкретно перекрутив все, що можна було, люди не боролися по пів року на змаганнях і не всі мали можливість нормально тренуватися.

– Можливо, хтось з наших борців вас приємно здивував рівнем своєї боротьби і результатом?
– Мене дуже здивував Андрій Білейчук (до 57 кг) – чемпіон України серед молоді. Він мав бути реально в фіналі. Андрій програв на останніх секундах харків’янину Керимову, допустивши тактичну помилку. Якби виграв, був би у фіналі і мав би щонайменше срібну медаль. Трохи не пощастило йому.

– Ваш вихованець Юрій Ідзінський (до 125 кг) завоював бронзову медаль, але у чвертьфіналі, вигравши перший період у херсонця Мєшкова, чомусь провалив другий. Що сталося?
– Для мене це катастрофа, я чесно скажу. Юра мав вигравати в Мєшкова, ця сутичка була його. Але Мєшков його просто обіграв. Після Олімпіади в Токіо Юра має бути лідером в своїй категорії. Але з ним треба працювати, зокрема в психологічному плані. Я з ним працюю і все роблю для того щоб він додавав. На все свій час, як кажуть.

– Ще один ваш вихованець Андрій Харковський (до 92 кг) дійшов до втішних сутичок, але поступився у «бронзовому фіналі». Як оціните його виступ?
– Рік тому він зламав ногу. Ми його вилікували. І він став чемпіоном України серед кадетів. Потім зайняв третє місце на чемпіонаті України серед молоді. Він перспективний, дуже хороший хлопець. Трішки йому не вистачило. Повторюся: багато хлопців, які виступали в Харкові, – це просто «молодняк». Вони серед свого віку вигравали чемпіонат України серед кадетів, ставали призерами чемпіонату України серед молоді. Вони дуже перспективні. Я їх повіз туди щоб побачити, що вони можуть. Харковському трішки не вистачило. За третє місце він програв Кочанову з Харкова. Але він в нього виграв у фіналі на чемпіонаті України серед кадетів. Трошки вийшов не налаштований. Як я вже казав, на нас вплинув карантин. Ми тренувалися в онлайн-режимі. В когось були нормальні можливості, в когось був килим, а в когось і не було. Але це дуже хороші і перспективні хлопці.

– Олексій Доманицький – єдиний серед львів’ян потрапив у фінал, де мінімально поступився харків’янину Алієву. Чого йому забрало для «золота»?
– На останніх секундах за рахунку 4:5 була дуже спірна ситуація. Було видно, що суперник вийшов за килим. Олексій мав вигравати сутичку. Його трошки «притримали», я вважаю.

– Ярослав і Михайло Гурські, Євгеній Дубовий виграли бронзові медалі.
– Вони молодці, проявили характер, завоювали медалі. Женя Дубовий – молодець. Міша Гурський – теж молодець. Славік – теж молодець, хоча він вже тренується в Академії боротьби Прикарпаття імені Василя Федоришина. Він вже у Франківську практично, хоча поки ще за Львів виступає.

– Цей чемпіонат України був відбірковим до квітневого чемпіонату Європи. Чи хтось з львівських борців має реальні шанси поїхати на чемпіонат Європи?
– Тут дуже складна ситуація. Після карантину картина кардинально помінялась. Нас збирав старший тренер (Григорій Данько – авт.). Питання стояло так: хто виграє чемпіонат України, однозначно їде на чемпіонат Європи і на відбірковий турнір. Але після цих змагань, я думаю, дещо поміняється. В деяких категоріях вигравали такі люди, що на них взагалі ніхто не розраховував. А деякі фаворити виступили нижче своїх можливостей.

Основні змагання в нас зараз – це чемпіонат України до 23 років, який пройде в березні у Житомирі. А в квітні в Бахмуті буде молодіжний чемпіонат України. От там ми повинні «вистрілити». Більшість наших хлопців борються ще серед молоді. Ми поки «пристрілюємось» до дорослої боротьби, потихеньку йдемо до дорослої боротьби. Я говорю про вихованців Львівського фахового коледжу спорту.

Однозначно, можна позитивно оцінити виступ хлопців на чемпіонаті України в Харкові. Ми поки «пристрілюємся». А «вистрілимо» на молодіжному чемпіонаті України і на чемпіонаті України до 23 років. Це буде їхня вікова група.
Василь ТАНКЕВИЧ, Юрій ТУРЯНСЬКИЙ, сайт відділення НОК України у Львівській області

Вже сьогодні, 14 січня, в німецькому Арбері стартує Кубок IBU з біатлону, на якому виступить висхідна зірочка львівського біатлону, майстер спорту України, 19-річна Юлія Городна. Вона пройшла у склад збірної команди завдяки успішному виступу на грудневому чемпіонаті України і під час контрольної гонки кандидатів у збірну команду. Для старшої із сестер Городних це буде дебютний виступ на змаганнях серед дорослих такого рівня. Що можна від неї очікувати?

Про це журналіст сайту відділення НОК України у Львівській області запитав у голови Львівської обласної федерації біатлону, директора Львівського обласного центру олімпійської підготовки із зимових видів спорту м.Новояворівськ, члена Олімпійської ради Львівщини Романа Полюги. Під час розмови пан Роман також розповів про найболючіші проблеми, які зараз є у львівського біатлону.

– Є багато факторів, від яких залежить виступ Юлії Городної на Кубку IBU, – каже фахівець. – Це, перш за все, здоров’я, щоб десь не підхопити якогось вірусу. Це найголовніше. Бо зараз відсторонюють від участі у змаганнях цілі команди. А так Юлія в принципі готова до старту. До цих змагань вона готувалася на зборі в Австрії. Якщо буде здоров’я, то, я думаю, буде все добре.

– В грудні Юлія Городна досить добре виступила на чемпіонаті України в Буковелі, де в одному зі стартів зупинилася за крок від медалі.
– В Буковелі я був з командою Львівської області на всіх тренуваннях і безпосередньо на чемпіонаті України. Все було прекрасно в Юлії, хіба що в мас-старті щось в неї не пішло. Могла виступити краще. Тому що молодша сестра Олена Городна зайняла четверте місце, а Юлія виступила нижче своїх можливостей. Зараз Олена прихворіла, отруїлась в Буковелі. Вона вдома, хоча мала бути на зборі в Сянках Турківського району. Надіюся, наступного тижня повеземо її на збір.

– Пригадайте для наших читачів, коли раніше представники львівського біатлону виступала на серйозних міжнародних змаганнях серед дорослих?
– Відносно недавно Віталій Кільчицький виступав на чемпіонатах світу, Європи. І Віталій Кожушко виступав на серйозному рівні. Вони разом виступали, коли ще Олег Меркушин працював у нас в ДЮСШ “Янтар” в Новояворівську. Анастасія Меркушина починала у нас в спортивній школі заняття. Так що в нас не один десяток років в принципі спортсмени виступають на міжнародному рівні. Пригадую, ще у 80-х роках минулого століття непогано виступали наші спортсмени – команда була третьою на чемпіонатах України, на чемпіонатах колишнього Союзу гідно виступала.

Зараз основна проблема – забезпечити спортсмена після того, як він закінчує навчання в школі, університеті. От в мене зараз 5 спортсменів, які є майстрами спорту України, кандидатами в майстри спорту України, два роки тому закінчили університет і виїхали в Польщу на роботу, тому що ми не можемо їх забезпечити бодай зарплатою.

Ми зараз більше перекваліфікувались на тренування дівчат. Бачимо, підходить час і не маємо куди прилаштувати хлопців. Раніше було простіше: десь в армії вони служили, десь за “Динамо” виступали. А зараз це проблема. Її треба вирішувати на рівні області. Це дуже важливо. Ну от закінчує спортсмен університет. І що далі? Він кандидат у збірну команду України. Але він хоче зарплату отримувати. А зробити це проблематично. Раніше було простіше – домовлялися з військовими частинами, де вони служили, виступали за військові частини і в той же час виступали за область на всіх чемпіонатах України з біатлону. Це питання і зараз можна вирішувати, але на обласному рівні.

Ми фінансуємося з обласного бюджету. Якби було нормальне фінансування, то це питання можна було б вирішувати. А нам грошей вистучає тільки на участь у змаганнях і проведення навчально-тренувальних зборів. А вже питання придбання інвентаря, придбання набоїв – це вирішуємо на місцевому рівні. Новояворівська міська рада нам допомагає. Питання забезпечення перевезення – теж велика проблема. Це ж треба патрони, набої, гвинтівки возити на всі змагання. Потрібен нормальний бус для цього. А ми своїми машинами 20 років це робимо. Треба ставити питання на рівні області, якщо на Львівщині зацікавлені розвивати такий вид спорту, як біатлон. Нам цього року треба обов’язково зробити 2,5-кілометрову лижоролерну трасу в Новояворівську – просто покласти один шар асфальту, тому що цій трасі 40 років і вона не годиться для тренувань. А ми виїжджаємо з дітьми на дорогу тренуватися. Але на дорозі – це не тренування! От такі питання основні, щоб можна було розвивати цей вид спорту.

– Можете при нагоді назвати спонсорів, благодійників, хто підтримує і допомагає вам в ці непрості часи.
– Зараз це проблема теж. Все тримається на тому, що Львівська обласна рада дає кошти через управління фізичної культури і спорту облдержадміністрації. І на тому, що Новояворівська міська рада нас розуміє і підтримує. Мерія готова нам давати кошти на капітальні вкладення. Ми маємо два стрілецькі тири, лижоролерну трасу, біатлонне стрільбище, але це все вже має 40 років і його потихеньку треба ремонтувати. І міська рада береться за це, тільки щоб більше з області було грошей на забезпечення тих спортсменів, які вже виступають у збірних командах України. Так само зараз питання стоїть щодо Олени Городної. Не знаю, чи дадуть їй зараз “ставку”. Все залежить від того, як вона виступить на лютневому чемпіонаті світу серед юніорів в Австрії. І тоді, якщо їй в Міністерстві молоді і спорту України дадуть “ставку”, то буде легше. А так, треба на рівні області такі питання порушувати щоб можна було підтримувати те, що вже є, і розвивати біатлон далі. Основне – це матеріальна база. Нам потрібно цього року десь 3,5 млн грн щоб покрити 2,5 км лижоролерної траси, зробити реконструкцію біатлонного стрільбища.

Василь ТАНКЕВИЧ, сайт відділення НОК України у Львівській області

Юлія Городна, яка вже у четвер, 14 січня, буде представляти нашу збірну з біатлону на Кубку IBU, поділилася емоціями від Чемпіонату України, розповіла про особливості літньої підготовки, а також сподівання на прийдешні змагання та очікування від сезону.

❓ Про результати на Чемпіонаті України
⛷ Загалом я задоволена своїм результатом. Звісно, хотілося б краще спрацювати на стрільбищі. Тоді було б легше боротись за медалі. Однак, враховуючи те, що це перші старти — я задоволена!

❓ Про особливості літньої підготовки
⛷ Всі збори проводили в Україні в Сянках, більше нікуди не виїжали. Коли ж виїхали у Фінляндію, почалися більш збої, оскільки в декількох людей з нашої команди були позитивні тести. Тому ми виходили на тренування в обід і ввечері вже після 19 години. Через це збивався графік і досить важко було адаптуватись до такого.

❓ Про прихід в біатлон
⛷ В біатлон мене привели батьки 9 років тому. Починала займатися цим видом спорту в Новояворівську. Спочатку мені не дуже сподобалось, але з часом все частіше приходила на тренування і звикла. Ось так вже 9 років я в біатлоні.

❓ Про поєднання навчання та спорту
⛷ Зараз навчаюсь в Чернігівському інституті бізнесу і права на заочному, тому поєднувати з спортом не важко.

❓ Про перший старт на змаганнях професійного рівня
⛷ Його я дуже добре пам’ятаю! Це була перша зимова гімназіада в Франції, де я в спринті посіла 7 місце. Це був мій перший міжнародний старт і своїм 7 місцем тоді була дуже задоволена.

❓ Про атмосферу в команді
⛷ В команді атмосфера хороша. В нас дружня команда і всі ставляться один до одного добре. З всіма добре дружимо і спілкуємось.

❓ Про улюблену біатлоністку
⛷ Мені подобається Кайса Макаряйнен. Я вже не раз розповідала, що вона є моїм кумиром. Так, її дуже часто підводила стрільба, але вона була такою швидкою на трасі, що відігравала штрафні хвилини так швидко, ніби їх і не було. Справжня «фінська ракета»!)

❓ Про плани та сподівання на Кубок IBU
⛷ Це буде мій перший старт на дорослому рівні. Звичайно, я дуже хочу показати свій результат. Той, на який я справді готова. Також перед юніорським чемпіонатом світу хочеться пробігти декілька гонок на міжнародному рівні, знову відчути цю атмосферу, звикнути до конкуренції і надіюсь показати гарний результат.

❓ Про цілі на 2021 рік
⛷ Ставлю для себе найвищі цілі. Дуже сподіваюсь в Новому році все буде добре, пройде пандемія ковіду і ми зможемо знову нормально проводити тренування та старти)

❓Побажання вболівальникам
⛷ Насправді, це дуже приємно коли за тебе вболівають і підтримують. Я хочу подякувати вболівальникам і побажати в новому році здоров’я, більше щастя і усмішок😇
Василина ЧІХ, сайт відділення НОК України у Львівській області

В другій, заключній, частині інтерв’ю сайту відділення НОК України у Львівській області, учасник першої сесії Генеральної Асамблеї НОК України, яка відбулася 22 грудня 1990 року, член першого складу НОК України, народний депутат України шести скликань, учасник дисидентського руху в УРСР, 79-річний львів’янин Ярослав Кендзьор розповів про те, як йому двічі довелося виконувати норматив майстра спорту з важкої атлетики, про відрахування з Львівського інфізу, про свою роботу інструктором зі спорту в облраді ДСТ «Авангард», а також про найдорожчий подарунок, який торік зробив своїй дочці Соломії.

Перша частина інтерв’ю Ярослав КЕНДЗЬОР: «Переконаний, що Україна мала шанс виступати самостійною командою вже на Олімпійських іграх 1992 року в Барселоні»

– 1966 року мене вигнали з передостаннього курсу Львівського інституту фізкультури, з факультету журналістики, – зазначив пан Ярослав. – Першу шеренгу, як кажуть, тоді відправили в Мордовію. Другу шеренгу – вигнали з роботи чи з навчання. Три роки я не міг влаштуватися навіть вантажником чи асенізатором. Ворог народу і все!

Ще в армії, перед вступом в інфіз, почав займатися важкою атлетикою. Чим я тільки там не займався – і легкою атлетикою, і на змагання військові їздив. Стрибав у висоту, метав диск, спис… А в інфізі за два роки виконав норматив майстра спорту з важкої атлетики.

Коли прийшов в інфіз після армії, то загальнофізична підготовка в мене була достатньо серйозна. А наш курс журналістики був найменший, мізерний такий – 25 студентів, одна група і це був факультет. Пригадую, коли ми вийшли на першу пару фізкультури, то за ростом я стояв першим у шерензі. І я бачу, біжать до мене два викладачі – Буриндін, тренер з класичної боротьби і Леонід Шолох, тренер із важкої атлетики. Буриндін до мене перший прибіг і питає: «Ти чим займався?». Відповідаю: «І боровся, і бігав, і штангу піднімав». Все, каже, завтра приходь до мене в зал. Він був на тодішній Жовтневій, у дворі. І я місяць походив на класичну боротьбу. Але мені боротьба не особливо подобалася і я потім перейшов на штангу. І дуже швидко під керівництвом тренера Шолоха поліпшував результати. Хлопці навіть дивувалися, і цікавилися, що я «ковтаю». В житті ніколи, жодної пігулки анаболіків не вживав!

Я виконав норматив майстра спорту на обласних змаганнях у Львові. І якраз тоді були погроми дисидентів. У 1966 році мене відрахували з інституту, а спорткомітет України анулював звання – а в мене вже і значок, і посвідчення МС були. Мене це так обурило, що потім у 1974 чи 1975 році я повторно – це вже справа принципу була – на чемпіонаті області виконав у середній вазі норматив майстра спорту. Діватися нікуди, офіційні змагання, результат зафіксований. І мені повторно присвоїли звання майстра спорту (Сміється). І я повторно отримав значок і посвідчення. Це я вперше вам розповів, до речі. Ніколи в попередніх інтерв’ю про це мова не заходила.

А взагалі до спорту я прив’язаний був з самого малку. Коли пас корови, бігав з колегами за м’ячем…

– В Солонці?
– Так, в Солонці. Це село мого дитинства, село моєї родини. Моя родина дуже велика, пів села було Кендзьорів. В мого діда Луки – він до війни був війтом села, заможним газдою – було сім синів і одна дочка, восьма, наймолодша. Катруся померла ще молодою. І вже не маю я нікого із стрийків своїх. Сестра Марійка, молодша, живе в Солонці. Коли їду її відвідати, то на цвинтар заглядаю. На цвинтарі, тому старому ще, на пам’ятниках Кендзьор, Кендзьор і Кендзьор… Половина цвинтаря. Велика родина була. Та й зараз ще є.

– В одному з інтерв’ю за 2008 рік ви сказали, що кожного ранку робите активну зарядку і можете 20 разів на перекладині підтягнутися. Як зараз?
– Я звик розпочинати свій робочий день із стадіону. В 5-й ранку я вже на стадіоні. Крім неділі. Сьогодні о 5.15 я вибіг на стадіон, що на початку Сахарова. Там неподалік мій будинок. Мені везе, що там, де я мешкаю, завжди є якийсь спортивний майданчик. Сьогодні зранку я вільно підтягнувся 10 разів. Більше і не потрібно. Пробігся, розігрівся. …Більше того, Василю, я минулого року переніс операцію – поміняв лівий стегновий суглоб.

А до 1990 року, коли я прийшов у Верховну Раду, регулярно ходив у важкоатлетичний зал. Він був біля «Водоканалтресту». Я тоді працював в обкомі профспілки енергетиків, спортом там відав. Головою обкому профспілки енергетиків був дивовижний чоловік – Григорій Михайлович Січкар. Надзвичайно цікава людина. Я не знаю, що його приваблювало в мені. У 1968 році, коли я тинявся без роботи, хтось мені сказав, що в обкомі профспілки енергетиків звільнилася посада голови бюро фізкультури і спорту галузевого обкому енергетиків. Я пішов туди, попросився до нього на прийом. Все розказав йому, щоби потім моє минуле для нього не було несподіванкою. І якось в нас така зав’язалася щира розмова. Він сам родом із Житомирщини, пройшов війну. Після війни його скерували в Турку, він там секретарем райкому партії був. Це після війни, такий час був, і він вижив. Як він мені потім довірливо розказував, що до нього хлопці з лісу приходили і їм потрібен був цемент, ще якісь будівельні матеріали. «В мене вибору не було, я помагав їм», – зізнався. Потім його в Жидачів перевели. А на початку 60-х був головою народного контролю міста Львова. Коли на пенсію пішов, то профспілку очолив – тоді всіх партійних діячів на профспілки відправляли.

Якось спитав, чи міг би я його на Різдво додому в Солонку запросити. Сказав: «Чом би й ні, готуйтеся». І він із дружиною приїхав, був у захопленні. Він до мене як до сина прив’язався. Розкажу один епізод. У 1969 році з першого ув’язнення приїхав Валентин Мороз (відомий історик, дисидент – Авт.). Ми його зустріли на вокзалі у Львові. В нього родини тут не було – сам родом з Волині, а працював у Франківську, в педінституті викладав, і звідти його пов’язали. У Львові не мав де дітися. Я запропонував поїхати до мене. І він десь тиждень у мене в Солонці жив. Я працював тоді, нагадаю, в обкомі профспілки енергетиків. І приходить якось голова львівської ТЕЦ-1, що на Козельницькій, Михайло Миронюк і каже, що «горить» путівка у будинок відпочинку «Львів» в Брюховичах. По соцстраху вона коштувала 7 карбованців. І я зразу «змикитив», заплатив йому 7 карбованців і забрав путівку. Подумав відправити туди Валентина щоб він там собі 24 дні відпочив. …Я тобі, Василю, багато речей сьогодні вперше розказую (Сміється). Заїхали ми туди з Валентином, оформив його і поїхав додому. А за декілька днів вся облпрофрада на дибки стала. Приїхала бригада з КГБ з’ясовувати, хто відправив «ворога народу» в будинок відпочинку «Львів». Не складно з’ясувати було, що путівку взяв я. Ну що, треба гнати мене з роботи, раз я «така сволоч і не перевиховався». І, уяви собі, Січкар відстояв мене.

– 19 вересня 2020 року в селищі Добротвір на базі КЗ «ДЮСШ «Добротвір» відбулося урочисте відкриття змагань ХІХ Регата «Добротвір», приурочених 50-літтю веслування в смт Добротвір. Ви були серед учасників заходу. А до веслування яке відношення маєте?
– І не тільки до веслування. З 1968 року в обкомі профспілки я відав спортом. Я побачив, що Григорій Михайлович може дуже багато допомогти зробити щось конкретне для спорту. І перше, що я запропонував йому, це створити ДЮСШ з важкої атлетики «Енергетик» при обкомі профспілки. Тоді профспілки, маючи серйозні кошти в своєму бюджеті, могли утримувати дитячо-юнацькі спортивні школи. І буквально за пів року ми зробили розкішний спортивний важкоатлетичний зал біля «Водоканалтресту». І школу важкоатлетичну створили. «Авангардівську» групу перенесли туди. Більше того, при підказці тренерів з важкої атлетики, вирішили створити збірну команду обкому профспілки «авангардівську» на базі цієї школи. На багато підприємств тоді (ізоляторний завод, ВО «Іскра», будівельні трести електромереж, Добротвірська електростанція та ін.) оформили інструкторів зі спорту. І ми мали на базі ДЮСШ з важкої атлетики команду майстрів спорту, яка вигравала чемпіонат області, на «Україну» їздила.

Якось я підходжу до нього і кажу: «Григорію Михайловичу, ми маємо величезне водосховище в Добротворі, потужне підприємство. Як мати таке водосховище і не мати веслування?» Дослухався. І ми створили школу. Мені Мирослав Герцик підказав ту ідею.

З Мирославом, до речі, мене доля звела у 1970 році. Він величезну допомогу надавав, коли ми з В’ячеславом Чорноволом започаткували підпільний позацензурний журнал «Український вісник». Хоч робилося це надзвичайно секретно, але десь чекісти пронюхали і Мирослава трохи «шарпали». Але, слава Богу, все обійшлося. Я вже, будучи в статусі народного депутата, все зробив щоб Мирослав очолив інститут фізкультури.

Герцик познайомив мене з Павлом Редьком і Романом Карбівником. З Редьком ми їздили в Дзінтарі (Латвія), замовляти байдарки і каное. Якось так знайшли спільну мову з директором того підприємства. Казав, що любить Україну, знає, які процеси в нас відбуваються. Це було на початку 70-х років. А 12 січня 1972 року були другі гебістські погроми і мене вже тоді не зумів врятувати навіть Січкар. І я з 1972 до 1974 року працював слюсарем у «Львівсільенерго», що на початку вулиці Шевченка. Січкар мене «за руку» водив по енергетичних підприємствах і ніде мене не хотіли влаштувати на роботу. Дзвінок – і будь здоров! І тільки в «Львівсільенерго» мене оформили. Я два роки попрацював там слюсарем з ремонту електротрансформаторів. Так, я ще маю таку спеціальність (Сміється). І Григорій Михайлович кожного тижня приходив до мене. Ну, ніби до директора підприємства на якусь розмову, але перше ніж зайти до нього, він заходив у майстерню, де я працював. Він так демонстративно показував, що мною цікавиться. І через два роки, у 1974-му, він в райкомі партії, в КГБ домовився, що забирає мене назад. Нікого не взяв на ту посаду і у вересні 1974 року я повернувся туди. Того ж року я поновився в інфізі, звідки мене виключили. Я на заочному відділенні навчався і закінчив у 1976 році.

Тому всі пам’ятають, що ми створили в Добротворі школу веслування, і запросили мене на урочистість.

– Пане Ярославе, вам 79 років, але виглядаєте значно молодше. Завдяки тому, що ведете здоровий спосіб життя, займаєтеся все життя спортом?
– Василю, може для когось мода казати, що спорт допомагає. А я це із власного досвіду можу сказати людям, які скептично ставляться до занять фізкультурою і недооцінюють впливу фізичної активності. Ясна річ, що її треба регулювати в процесі збільшення віку, бо як би ми не рятувалися від віку, то є природній процес.

От я згадував про те, що вперше в житті мав таку серйозну медичну проблему із суглобом. Років три тому я почав відчувати, що є там проблема, біль. Він збільшувався і збільшувався. 2018 року ходив на процедури, але це нічого не дало, біль наростав, а я почав відверто кульгати. Порадили мені в лікарні «Феофанія» звернутися до хірурга Ігоря Михайловича Зазірного. Я ще мав відбути виборчі кампанії – президентську і парламентську – і 23 липня 2019 року ліг на операційний стіл. А вже у січні 2020 року, через пів року, я вже обережно став на лижі і катався на Плаю, а потім і на Драгобрат поїхав. А цього літа склав наступний тест – піднявся на Говерлу.

– Знаю, ви ще віндсерфінгом займалися.
– Займався. Щоправда дошка в мене зламалася. Але обов’язково планую продовжити серфити на Шацьких озерах. Це я завжди з Ігорем Рафаїловичем Юхновським там. Зараз він вже таких тестів для себе не дає, а в попередні роки на Пісочному озері такі запливи робив! Потихеньку, правда в супроводі когось із знайомих на човнику, він собі чалапав вплав до наступного берега. А я вільно вплав ішов у тиху погоду і коли без хвиль туди, відпочив трошки, і назад. Годину і 5 хвилин на той берег і стільки ж назад. Скажу, що такі речі потрібні для самовпевненості, для утвердження самого себе. Тримати організм в робочому стані, не дати жодній групі м’язів так би мовити залежатися, атрофуватися, це є дуже важливо, надзвичайно важливо.

23 липня 2019 року мені зробили операцію, а 5 вересня 2019 року на стадіоні Львівського трамвайно-тролейбусного управління на Кастелівці я своїй дочці Соломії зробив подарунок. І десь тут я маю на телефоні, коли доручив комусь із тих, хто разом зі мною там займається, зафільмувати, що я іду із милицею, демонстративно відкидаю милицю і далі йду без неї. Я потім коли подивився, ну можна було і не запримітити, що я десь там шкутильгав. Тобто я зробив такий подарунок їй і показав Соломії. Вона сказала, що це найдорожчий, найбільший подарунок, який тато міг їй зробити.

Відновився я дуже скоро. До речі, сам хірург Зазірний, коли приходив до мене в палату після операції, казав: «Ярославе, я бачив структуру ваших м’язів. Якщо розумно будете робити навантаження, ви дуже швидко відновите функцію ноги». І у вересні я вже без милиці ходив. Зараз не чую жодного дискомфорту. Я біг відновив! Сьогодні я десь 12 кіл пробіг, це в межах чотирьох кілометрів.
Василь ТАНКЕВИЧ, сайт відділення НОК України у Львівській області

Відділення НОК України у Львівській області продовжує публікувати матеріали в рубриці, присвяченій 30-літтю від дня утворення НОК України. Розмову провадить заступниця голови-відповідальна секретар Відділення НОК України у Львівській області Оксана Вацеба.

Цього разу до розмови запрошено професора Євгена Приступу, який від 2007 року працює на посаді ректора Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського.

А тридцять років тому, в період новітнього українського державотворення, молодий викладач Львівського інфізкульту, який щойно захистив кандидатську дисертацію, активно включився до громадської діяльності в спорті Львова, переймаючись ідеями національного відродження в спорті, українізації спорту, відновлення спортових традицій Галичини, поділяючи ідеї Мирослава Герцика, Ярослава Кендзьора, Степана Родака, Юліана Кордіяка, Михайла Василишина, Віктора Зубрицького, Романа Карбівника, Карла Мікльоша, Івана Сала, Йосипа Лося, Андрія Кардаша, Богдана Кобрина, Романа Мелеха, Ростислава Заремби, Юрія Михалюка та ін.

– Знаю, що у Вашій трудовій книжці є запис, що упродовж січня – листопада 1992 року Ви очолювали Львівську організацію Української спортивної асоціації (УСА), підтверджуючи довіру спортивного активу Львова в боротьбі за український НОК та продовжуючи працю перших очільників УСА Ярослава Кендзьора та Степана Родака.
При цьому на запрошення Мирослав Герцика, який за підтримки В’ячеслава Чорновола та Віри Лясковської, очолив львівський облспорткомітет, Ви, шановний Євген Никодимовичу, упродовж 1991-1992 років успішно працювали на посаді начальника новоствореного відділу фізичної культури громадських і молодіжних організацій Львівського обласного комітету по фізичній культурі і спорту.
– Отож разом з ювілеєм НОК України, ми маємо не забути й про 30-річчя утворення УСА (Українська Спортова Асоціація), яку на хвилі громадського піднесення було урочисто сформовано в травні 1990 року в сесійній залі Львівської міської ради. Вважаю, що УСА й спортивний актив, який гуртувався довкола цієї організації, зробили чимало для того, щоб саме львівська делегація на Асамблеї засновників НОК України в Києві мала дуже виразну, обґрунтовану й чітку позицію щодо утворення незалежного від Москви НОК України, що вкрай обережно на той час сприймав Валерій Борзов. Я би назвав львівську УСА своєрідною підвалиною сучасного НОК України. Мабуть якби не було б УСА у Львові, то НОК в Києві не утворився б так швидко, ще до проголошення Незалежності держави Україна.

– Пригадайте, як зароджувалася у Львові ідея утворення самостійної української олімпійської структури.
– Ми часто й активно збиралися в ДЮСШ, де працював Степан Родак та в інших спортивних організаціях Львова, де обговорювали ідею українського самостійництва в спорті, намагалися відшукати історичні відомості про спроби утворити український НОК ще за часів УНР, прагнень Павла Скоропадського, згодом в 30-і роки в Харкові; нав’язали контакти з українськими спортовими організаціями західної діаспори. Ми контактували з Валерієм Шутим, київським тренером, з яким суголосні були наші ідеї й який приїздив до Львова для спільних консультацій. Пригадую, що одна з таких зустрічей відбувалася в містечку Долина на Івано-Франківщині, оскільки ми намагалися гуртувати усіх свідомих спортових лідерів Галичини, де до нас долучався Михайло Гуменюк, Іван Файчак з Івано-Франківська та Богдан Шиян з Тернополя.

– Що особливо запам’яталося з того періоду?
– Було відчуття особливості моменту, своєрідного піднесення, відчуття галицької згуртованості, взаєморозуміння й впевненості у наших діях.

Серед кількох важливих подій варто пригадати масштабне відзначення 80-річчя СТ «Україна» (Львів) за участю численної делегації українців США та Канади (саме відтоді ми заговорили про проведення Всесвітнього українського спортового фестивалю); неймовірні за піднесенням та масовістю сходження на гору Маківка під гаслом «Вогонь державності в серцях українців» та гору Ключ на відзначення 72-річниці ЗУНРу.

– Пригадую, що саме того часу, Ви запросили мене на одне із засідань УСА, аби я, як аспірантка, котра почала досліджувати історію західноукраїнського спортивного руху, розповіла про деякі історичні, на той час маловідомі для широкого загалу, факти.
– Так, саме з того моменту ми заговорили про постать Івана Боберського, розпочали відзначення ювілейних дат з історії українського «Сокола», «Січі», Карпатського Лещетарського Клубу (КЛК), СТ «Україна» (Львів), відродили свято «День українського спортовця», своєрідним чином повторили ходу спортивного активу й представників спортивних організацій краю з нагоди ювілею Шевченківського Січово-Сокільського Здвигу у Львові.

Важливим етапом в нашій роботі стало видання окремого газетного додатку під назвою «Спортивне перехрестя» як друкованого органу УСА. Саме тоді зав’язалася тісна співпраця з відомими й молодими журналістами Львова, серед яких пригадаю Василя Михайлова, Наталію Балюк, Анатолія Нашкерського, Ігоря Балинського.

Помітною виявилася роль УСА в підготовці до друку перших україномовних спеціалізованих посібників та підручників. З поміж таких видань виокремлю нашу працю над випуском навчального посібника «Теоретико-методичні основи підготовки спортсменів» авторства львів’янина Володимира Келлера та киянина Володимира Платонова (Келлер В.С. Теоретико-методичні основи підготовки спортсменів: [навч. посіб.] / В.С. Келлер, В.М. Платонов. – Львів: Українська Спортивна Асоціація, 1993. – 269 с.); кілька перевидань праці Івана Боберського «Рухові забави та ігри»; нашу спільну працю «Індивідуальне тренування баскетболістів» (Мозола Р.С. Індивідуальне тренування баскетболістів: [метод. посіб.] / Р.С. Мозола, Є.Н. Приступа, О.М. Вацеба. – Львів:, 1993. – 92 с.); унікальний на той час «Російсько-український словник спортивних термінів», який уклали Олег Криштальський (Львів) та Михайло Паночко (Дрогобич).

Цікаво, що матеріали міжнародної наукової конференції «Нація і спорт», присвяченої 80-річчю СТ «Україна» (Львів), ми ще не могли в червні 1991 року готувати й набирати для друку в нашому львівському інфізі, а тільки громадським чином й за сприяння Львівського національного університету. Така робота затягнулася аж до серпня й коли вже було все підготовано для друку – в Москві розпочався т.зв. серпневий путч, коли самопроголошений Державний комітет з надзвичайного стану намагався усунути від влади президента СРСР Михайла Горбачова. В ті дні набраний до друку тираж конференції з гучною назвою «Нація і спорт» було розсипано – очевидно у працівників друкарні був страх щодо змісту цього спортивного збірничка… Але саме це видання довго потім було настільною книгою для багатьох із нас!

– Так, я також пригадую, як колишній львівський спортовець Омелян Бучацький, який мешкав в Австралії, й приїхавши до Львова на відзначення ювілею рідного СТ «Україна» вирішив залишитися після конференції трішки довше, аби відвідати рідних в Івано-Франківську. Я йому як могла допомагала, але як тільки стався путч у Москві – він буквально за кілька годин залишив Україну…
Я також пригадаю роль УСА у появі на львівському телебаченні під патронатом Василя Глинчака нової спортивної програми, здається «Змаг», де першими ведучими довелося бути мені, як аспірантці інфізу,й на той час студентові факультету журналістики Львівського університету Василю Трісці, котрий потім тривалий час працював для спортивної журналістики Львова та України.
– Так, очевидно треба також пригадати організацію та високий рівень проведення Всеукраїнської науково-практичної конференції «Спортивна та військово-похідна термінологія», яка відбулася в жовтні 1992 року за участю Андрія Кочура (Київ), Богдана Якимовича, Володимира Осінчука, Юрія Петришина, Василя Соломонка, Леоніда Мазура, (Львів), Мар’яна Демського, Михайла Паночка (Дрогобич), Володимира Воробйова (Дніпро), Єжи Кшиштофовича (Слупськ, Польща) й наших закордонних українських друзів: Анатоля Вовка (Нью-Йорк, США), Омеляна Бучацького (Сідней, Австралія), Олега Лисяка (Філадельфія, США) та ін.

– Пригадаю також, що тоді нам вдалося якимось фантастичним чином залучити до виступу всесвітньо відомого українського канадського вченого-лінгвіста, літературознавця, наукового і громадського діяча, свого часу президента Української вільної академії наук Ярослава Рудницького (Монреаль, Канада), з яким я ще довго потім листувалася. Тоді він погодився залишитися навіть на кілька днів довше у Львові, бо з великим пієтетом згадав свої пластові роки, студії у Львівському університеті, захоплення спортом і свої праці 30-х років ХХ століття про українську спортову термінологію …

Отже нам залишається подякувати шановному Євгену Никодимовичу Приступі за цікаву бесіду щодо подій 30-річної давності й особливо дякуємо за Вашу особисту працю й зусилля в період створення НОК України!

22 грудня олімпійська родина відзначатиме 30-ліття створення Національного олімпійського комітету України. Саме цього дня, 1990 року, в актовій залі тодішнього Київського інституту фізичної культури (нині – Національний університет фізичного виховання і спорту України) відбулася Асамблея засновників Національного олімпійського комітету України, яка проголосила створення НОК України, ухвалила Статут Комітету, а також вибрала членів НОК України у кількості 84 осіб. Того ж дня відбулася перша сесія Генеральної Асамблеї НОК України, у роботі якої взяли участь 73 члени НОК України та 88 делегатів Асамблеї засновників НОК України, які не були обрані до складу НОК України. На цьому засіданні першим президентом НОК України було обрано дворазового олімпійського чемпіона, уродженця Львівщини Валерія Борзова. Серед учасників цієї історичної події був депутат Верховної Ради УРСР, львів’янин Ярослав Кендзьор, якого було обрано членом першого складу НОК України. Він і поділився з читачами сайту відділення НОК України у Львівській області своїми спогадами про ті часи.

– У Верховній Раді УРСР, яка розпочала роботу 15 травня 1990 року, я увійшов у комісію з питань культури і духовності, – пригадує пан Ярослав. – Її очолив Лесь Танюк, а я був обраний заступником голови. Наша комісія (невдовзі комісії перейменували на комітети), зокрема, займалася питаннями фізичної культури і спорту. Оскільки серед членів комісії я виглядав нібито найбільш спортивним, то мені і доручили займатися проблемами фізичної культури і спорту.

Скажу, що тоді, коли в Україні формувався Національний олімпійський комітет, то увага до нашого парламентського комітету була дуже велика з боку працівників сфери культури. Я пригадую, що на засідання щодо формування НОК було запрошено трьох народних депутатів – мене, Анатолія Матвієнка і Віктора Пауля. І тоді, коли президентом НОК України був обраний Валерій Борзов, я був включений у склад членів НОК, як представник парламенту і відповідної парламентської комісії.

Тоді не було відомо, чим мав би займатися НОК, тому що існував ще Радянський Союз. Я пригадую дискусії, які йшли в кулуарах цього засідання. Ніхто собі не уявляв, що має робити наш НОК, зважаючи на ті реалії, які існували. І тільки після 24 серпня 1991 року, коли було проголошено Незалежність України, питання стало руба. Я не один раз зустрічався з Валерієм Борзовим. Говорив про те, що треба виходити на Міжнародний олімпійський комітет, поїхати в Лозанну, де знаходиться штаб-квартира МОК, і ставити питання про самостійну участь України в міжнародних змаганнях, зокрема, на найближчих Олімпійських іграх в Барселоні 1992 року. Якось мені зателефонував Валерій Борзов і повідомив, що в Лозанну на засідання МОК запросили українську делегацію і в її склад включили мене. Дуже добре пам’ятаю цю поїздку. Нас поїхало п’ятеро. Це було в березні 1992 року. І всю дорогу – і в літаку, і потім в готелі – я буквально не відступав від Борзова, постійно тиснув на нього. Казав, що ми маємо союзників і прихильників серед країн колишнього СРСР, які також хочуть самостійно поїхати на Олімпіаду-1992. І ми маємо все зробити, наполягати перед керівництвом МОК щоби Україна отримала таке право.

– Як він реагував на ваші слова?
– Він побоювався і собі не уявляв, як це Україна може виступати окремою збірною. Я переконаний, якби тоді позиція Борзова – а він був авторитетом, дворазовим олімпійським чемпіоном, до нього дослухалися – була наступальна, принципова, наполеглива, Україна (і не тільки Україна) вже могла би самостійно виступати на Олімпійських іграх 1992 року в Барселоні. Я бачив, що він абсолютно не сприймає цієї ідеї. Переконаний, шанс був. Були союзники, прихильники, але не було позиції України. І це спричинило рішення МОК щоб республіки колишнього СРСР виступали «Об’єднаною командою». Ми тоді навіть посварилися з Борзовим. Для МОК цей варіант був найпростіший. А тим паче, вони бачили, що не наполягає ніхто особливо. І тому ми першу Олімпіаду після відновлення нашої державності провели в такому невизначеному статусі.

– Хочу повернутися в 1990 рік. Знаю, тоді йшла боротьба між прихильниками ідеї незалежного від Москви НОК і тими, хто хотів бачити наш НОК філією олімпійського комітету СРСР. Чи пригадуєте якісь деталі тої боротьби?
– Я це дуже добре пригадую. Чому не було позиції української делегації в Лозанні? Бо всі були дуже «зав’язані» тим спортивним життям з Москвою. І тренери, і спортивні керівники, зрозуміла річ, якісь серйозні проблеми вирішували там у Москві, в союзному спорткомітеті. І в кожного було це ідіотське: «Ну як ми можемо це все розірвати?» Була ментальна прив’язка до Москви. І у Валерія Борзова, зокрема, вона явно простежувалася. Він був не готовий до усвідомлення, осмислення того, що ми вже маємо свою державу. І ця звичка, ця ментальна прив’язка до Москви нам довго ще заважала. Пригадую, навіть на засіданнях нашого НОК все робилося з оглядкою на Москву, на те, як Москва на щось подивиться, як вона буде реагувати на якесь наше рішення. Ця наша врощена власна неповноцінність, меншовартість спрацьовувала ще впродовж багатьох років.

– У Львові був потужний рух за незалежність НОК. Той же Мирослав Герцик був одержимий ідеєю незалежного НОК. Крім того, у Львові діяла Українська спортова асоціація (УСА), яка об’єднала представників спорту, інтелігенції, науковців, журналістів, проводила резонансні заходи. В той час активізувались українські спортові традиції Галичини, відроджувались славні сторінки дорадянської спортової історії, налагоджувались взаємини з українською діаспорою тощо. Очевидно, були причетні також до цього руху?
– Мало того, на мене поклали обов’язки керівника УСА, яка активно співпрацювала з Українською Спортовою Централею Америки і Канади (УСЦАК). Я десь рік чи два покерував і попросився з цієї посади через велику завантаженість у Верховній Раді.

– Пане Ярославе, як загалом оцінюєте цей пройдений шлях НОК за 30 років?
– Звичайно, НОК України пройшов великий, непростий шлях від свого утворення і становлення до нинішнього стану. Було чимало досягнень, але було б ще більше, якби Україна, як держава, була у кращому стані в плані економіки, якби держава могла більше уваги приділяти розвитку спорту.

Продовження інтерв’ю з Ярославом Кендзьором буде опубліковано невдовзі.

22 грудня 2-20 року Національний олімпійський комітет України буде відзначати 30-у річницю з дня свого утворення. Власне у цей день 1990 року у Києві відбулася Асамблея засновників НОК України. Активним учасником асамблеї був директор Львівського коледжу спорту, заслужений працівник фізичної культури і спорту України, відмінник освіти України Степан Родак. Ми попросили Степана Михайловича поділитися спогадами про цю визначну подію в історії українського спорту та ті буремні часи становлення української державності.

– Степане Михайловичу, що пригадується?
– В першу чергу, емоційний підйом і напружена атмосфера самого зібрання. Це сьогодні факт існування НОК України, як і наша участь у міжнародному олімпійському русі не викликає сумніву, а в ті далекі часи не все сприймалося так однозначно. У актовому залі Київського державного інституту фізичної культури (тепер Національний університет фізичного виховання і спорту) розгорнулася гостра дискусія, принциповим питанням якої було, чи взагалі потрібен нам цей НОК, які його функції і чи в принципі потрібна нам самостійна участь у Олімпійських іграх і інших міжнародних змаганнях. Адже СРСР як державне утворення ще існував і на Україну поширювалася юрисдикція Олімпійського комітету СРСР.

В цій дискусії довелося брати участь і мені. Говорив про те, що навіть в умовах СРСР Україна має право бути членом міжнародного олімпійського руху, тому що вона є суб’єктом міжнародного права, членом ООН і більше 17 провідних міжнародних організацій: ЮНЕСКО, МАГАТЕ, Міжнародного Червоного Хреста, Міжнародної організації праці, Міжнародного союзу електрозв’язку, Всесвітнього поштового союзу та інших.

Говорив про те, що на той час членами Міжнародного олімпійського комітету були Антильські острови – володіння Нідерландів, Віргінські острови – володіння США, Бермудські острови і Гонконг – колонії Великобританії. Пуерто-Ріко – володіння США.

Говорив про те, що тільки НОК може представляти країну чи територію, в олімпійському русі, як це трактувала Олімпійська хартія: “Поскільки тільки НОКи, визнані МОКом, мають право заявляти учасників на Олімпійські ігри, країна, яка не має НОКу повинна його створити і домагатися визнання МОКом, раніше ніж отримати дозвіл на участь в іграх”.

Говорив про те, що Україна має право бути членом МОК, тому що вона є провідною спортивною державою і наводив на це приклади з історії Олімпійських ігор 1952-1976 рр., відколи українці брали участь в Олімпіадах у складі СРСР. Досить цікава була статистика: за цей період Україна у складі олімпійської команди СРСР виборола 157 медалей проти 156 у Італії, 122-у Великобританії, 90-у Франції і тільки німці мали 255 медалей. За золотими медалями Україна взагалі була найкращою: – 73, ФРН – 57, Італія – 49 , Великобританія – 22.

В додаток до мого виступу львівська делегація за моєю участю, участю тодішнього доцента інституту фізкультури, а сьогодні ректора університету фізкультури ім. Івана Боберського проф. Євгена Приступи і на той час аспіранта юридичного факультету університету ім. Івана Франка Олександра Павленка підготувала методичну розробку “Чи може Україна бути членом МОК? (юридичні та філософсько-етичні аспекти участі України у Міжнародному Олімпійському русі та шляхи її досягнення)”, яку ми роздали учасникам Асамблеї.

Великий резонанс під час роботи Асамблеї зробила заява Валерія Шутого про те, що в Україні зусиллями його однодумців відновив діяльність Український національний олімпійський комітет, створений 1918 року, і що про це вже повідомили МОК.

В кінцевому результаті здоровий глузд взяв гору і Національний олімпійський комітет України був створений і отримав усі повноваження, необхідні для розвитку олімпійського руху в Україні. Першим президентом НОК України майже одностайно був обраний дворазовий олімпійський чемпіон Валерій Борзов. Одним з віцепрезидентів обрали львів’янина, на той час голову Львівського облспорткомітету Мирослава Герцика.

-Хто ще з львів’ян окрім вас і Мирослава Герцика брав участь у асамблеї засновників НОК?
– Зараз вже не пам’ятаю, але в своєму архіві знайшов записи, що наприкінці червня 1990 р. збирався спортивний актив Львівщини. І тоді делегатами на конференцію засновників, яка початково повинна була відбутися у липні, обрали мене, Герцика, тодішнього ректора Інституту фізкультури Володимира Мухіна, професора ЛДІФК Олександра Суника, заслуженого тренера СРСР Євгена Пайтру і міжнародного гросмейстера Марту Літинську.

– Степане Михайловичу! Проте визнання НОКу Міжнародним олімпійським комітетом відбулося не відразу?
– Так. Цей процес тривав майже 2 роки. Тільки 9 березня 1992 р. Міжнародний олімпійський комітет прийняв рішення про тимчасове визнання НОК України. Цьому сприяв візит у Лозанну Валерія Борзова і нашого земляка Ярослава Кендзьора, який на той час був заступником голови комісії з питань культури та духовного відродження Верховної Ради України.

Однак, під тиском Олімпійського комітету СРСР, який очолював Віталій Смирнов, на той час віцепрезидент МОК, українцям дозволили взяти участь у XVI зимових Олімпійських іграх у м. Альбервілі та Іграх XXV олімпіади у м. Барселоні у складі т.зв. об’єднаної команди (unified team), з офіційним скороченням EUN (фр. Eguipe Unifiee). І тільки після Барселони почався справжній рух до визнання України як самостійної спортивної держави. Для цього треба було, щоб міжнародне визнання отримати національні спортивні федерації – така була вимога Олімпійської хартії. І таких федерацій мало бути не менше п’яти. Першою такою федерацією стала Федерація футболу України, яку очолював тоді св.п. Віктор Банніков. Це відбулося 26 лютого 1992 р. Однак для інших національних федерацій виникла проблема – відсутність валютних коштів на оплату вступних внесків.

І тут своє вагоме слово сказали Українська Спортова Централя Америки і Канади (УСЦАК), яку очолював тоді св.п. Мирон Скобельський, і спортова комісія Світового конгресу українців на чолі з Всеволодом Соколиком, які сплатили вступні внески на суму понад 40 тис. американських доларів за біля десятка федерацій.

– Степане Михайловичу! Але, мабуть, ніщо не виникає з нічого. Для того, щоб ідея створення Національного олімпійського комітету у ідеологічно зашорених совком українців визріла, потрібно були передумови.
– Так, звичайно. Передумови були. Вже з початків сучасного олімпійського руху українці стояли біля його витоків. Як ви знаєте з історії, до складу першого виконкому МОК увійшов українець Олексій Бутовський. Учасниками історичного Олімпійського конгресу 1894 р., в результаті якого був створений МОК, були київський дворянин Дмитро Меленевський та генерал-майор російської армії, нащадок давнього козацького роду князь Сергій Білосельський-Білозерський. В 1918 р., як тільки була створена Українська народна республіка, був створений Український національний олімпійський комітет. І тільки воєнні події і коротка історія не дозволили йому подати заявки в МОК.

Українська діаспора в 1952, а потім 1956 році створила Український олімпійський комітет в екзилі й домагалася від МОКу його визнання. Говорять, це питання стояло навіть на порядку денному сесії МОК у Мельбурні. Тодішній президент МОК Айвері Брендедж навіть заявив, що Україна як суб’єкт міжнародного права може підіймати таке питання, але для цього треба створити власний НОК і подати заявку. Але заявки від Української РСР так і не дочекалися. Зрозуміло чому.

Ну і нарешті горбачовська перебудова 1988-1989 рр. Це мої статті у газетах “Вільна Україна”, “Ленінська молодь”, “Молодь України”, це дискусії в “Молоді України”, “Спортивній газеті” “Чому Україна не бере участі у Олімпійських іграх”. Це історичне звернення спортивних фахівців і відомих спортсменів Львівщини у “Спортивній газеті” від 19 квітня 1990 р. Це створення у Львові 26 травня 1990 р. Української спортивної асоціації (УСА). Це петиція Валерія Шутого у “Спортивній газеті” від 13 жовтня 1990р. про те, що створений у 1918 р. УНОК відновлює свою роботу. Це листи Валерія Шутого до Міжнародного олімпійського комітету. Все це слугувало формуванню громадської думки, пробуджувало національну свідомість і змінювало ментальність українського суспільства. І водночас заставляло офіційні державні чинники здійснювати поступальні кроки до створення Національного олімпійського комітету України. Слід пам’ятати, що перша спроба провести конференцію засновників НОК України у липні 1990р. так і не відбулася. Не визріли умови. А далі були Декларація про державний суверенітет України (липень 1990р.), Студентська революція на граніті (жовтень 1990 р.), заміна консервативного голови Спорткомітету України Михайла Баки на олімпійського чемпіона Валерія Борзова. Це врешті і привело до створення 22 грудня 1990р. Національного олімпійського комітету України.

– Дякую, Степане Михайловичу, за цікаву розповідь.
– Користуючись нагодою, хочу привітати усю спортивну спільноту та й усе українське суспільство з цією знаковою подією в історії України та українського спорту. Адже створення Національного Олімпійського комітету було важливою підвалиною у формуванні української державності і незалежності.

Оксана ВАЦЕБА, відповідальний секретар-заступник голови відділення НОК України у Львівській області

Історичні документи з архіву Степана Родака:

Відділення НОК України у Львівській області розпочинає рубрику, присвячену 30-літтю від дня утворення НОК України.

Першим до розмови запрошено Мирослава Герцика, якому 6 грудня виповнюється 85 років!

Уся олімпійська і спортивна спільнота висловлює Мирославу Степановичу Герцику найщиріші вітання з нагоди 85-річчя й побажання наснаги, здоров’я й усіляких життєвих гараздів!

Отож і з нагоди славного особистого ювілею і з нагоди подій 30-річної давності пан Мирослав поділився своїми споминами.

Але спершу невелика передісторія:

Конференцію засновників Олімпійського комітету України було вирішено скликати в червні 1990 року. У «Спортивній газеті» 26 травня 1990 року було опубліковано норми представництва делегатів та склад підготовчої комісії з проведення конференції засновників ОК У. Але влітку 1990 року запланована конференція щодо створення Національного олімпійського комітету України не відбулася.

1 листопада 1990 року у «Спортивній газеті» було розміщено велику статтю Валерія Борзова, нового на той час голови Міністерства у справах молоді, фізичної культури та спорту УРСР, який пояснив, що запланована на літо установча конференція НОКу не відбулася у зв’язку з реорганізацією Держкомспорту України. Але, на його думку, цей час не було змарновано.

Відтак, проведення Асамблеї засновників НОК України було заплановано на грудень 1990 року. Для організації установчої конференції було створено підготовчий комітет у складі: В.П. Борзов (голова), В.В. Барабаш (заступник голови), В.П. Безсмертний (секретар), І.П. Донцов, В.К. Гаврилко, І.Ф. Ємчук, С.К. Фомін. Усього відбулося три засідання цієї групи (27 листопада, 19 і 21 грудня 1990 року), на яких було розроблено норми представництва на Асамблею засновників, проекти складу робочих органів Асамблеї, порядку денного, Статуту НОК, персонального складу НОК України.

Ретельно до цієї події готувалися в західному регіоні України. В газеті “Львів спортивний” (спец. випуск газети “Ленінська молодь”) з’явилася стаття Євгена Бобка “Чому Україна не бере участі в Олімпійських іграх”, яка розгорнула ґрунтовну дискусію, яка з часом перейшла й на шпальти республіканської преси. У Львові було створено відповідну робочу групу, ініціатором якої став тогочасний голова Львівського обласного комітету з фізичної культури і спорту, Заслужений тренер УРСР Мирослав Герцик. Ця група, знайшовши однодумців та колег Івано-Франківщини й Тернопільщини, займала чітку позицію щодо утворення в Києві незалежного НОК України й заперечувала щодо будь-якого підпорядкування Москві. Через колег з Прибалтики було роздобуто примірник статуту МОК. Активну участь у роботі групи займав тогочасний директор ДЮСШ №9 м. Львова Степан Родак. Ним було проаналізовано правові аспекти участі України у міжнародному олімпійському рухові. Після тривалих дискусій до цієї групи приєднався й професор ЛДІФК (нині університет імені Івана Боберського) Олександр Сунік. Незабаром у Львові з питання утворення НОК України відбулася конференція, основним питанням якої було обговорення запропонованого в Києві проекту статуту НОК та вироблення узгодженої позиції делегатів від Львівської області під час Асамблеї засновників. Делегація зі Львова ретельно й активно готувалася до поїздки в столицю України. Як свідчили учасники делегації, було розроблено стратегію поведінки та дій під час проведення самої Асамблеї. Планувалося будь-якою ціною домогтися створення самостійного, незалежного від Москви НОК України.

22 грудня 1990 року Асамблея засновників Національного олімпійського комітету України розпочала роботу о 10 годині ранку в актовому залі тодішнього Київського інституту фізичної культури. З числа запрошених 210 делегатів на засідання прибули 168 представників, а також почесні гості, представники преси та телебачення. Прес-центр очолював І. Засєда. Гостями від Верховної Ради УРСР були народні депутати Я. Кендзьор, А. Матвієнко, В. Пауль. Також право голосу було надано присутнім у залі членам Олімпійського комітету СРСР Б. Шахліну та Л. Турищевій. Загалом в залі були присутніми 36 Олімпійських чемпіонів та призерів.

Робота розпочалася з обрання керівних органів Асамблеї, затвердження порядку денного і регламенту. Головуючими на засіданні було обрано Голову Державного комітету УРСР у справах молоді, фізичної культури і спорту В. Борзова, його першого заступника В. Барабаша та голову РР ПКФСТ «Колос» А. Усенка. До порядку денного було внесено такі питання:

1. Про створення Національного олімпійського комітету України.
Доповідач: голова Підготовчого комітету з проведення Асамблеї засновників НОК України В.П. Борзов.

2. Про Статут Національного олімпійського комітету України.
Доповідач: секретар Підготовчого комітету з проведення Асамблеї засновників НОК України В.П. Безсмертний.

3. Вибори членів Національного олімпійського комітету України.

4. Різне.

В обговоренні першого питання взяли участь 14 осіб, серед яких був і резонансний виступ голови республіканської федерації бобслею Валерія Шутого, який зробив заяву, що його обрано головою Українського національного олімпійського комітету (УНОК), утвореного восени 1990 року.

В результаті напружених дискусій, представлення альтернативного статуту, непростого постатейного обговорення проекту Статуту, було ухвалено постанову про затвердження Статуту НОК України.

Оскільки на той час в УРСР офіційно було зареєстровано 45 республіканських спортивних федерацій з олімпійських видів спорту, тому загальну чисельність членів НОК було обмежено 89 представниками. Персональний склад НОКу було запропоновано сформувати з 45 членів від федерацій, 27 членів від регіонів (25 областей, міст Києва та Севастополя), 12 членів як окремих осіб і 5 резервних місць.

Отож Статут і перший склад НОК України було проголосовано 22 грудня 1990 року у кількості 84 осіб, на чому Асамблея засновників НОК України завершила свою місію.

Відразу ж після цього відбулася перша сесія Генеральної Асамблеї НОК України, яку відкрив А. Усенко. У роботі першої сесії взяли участь 73 члени НОК України та 88 делегатів Асамблеї засновників НОК України, які не були обрані до складу НОК України.

На цьому засіданні першим президентом НОК України було обрано дворазового Олімпійського чемпіона, уродженця Львівщини Валерія Борзова. Львів’янина Мирослава Герцика було обрано до складу віце-президентів НОК України.

Після 22 грудня 1990 року, відбувалося ще чимало непростих, доленосних, важливих та цікавих сторінок в історії олімпійського руху України. Але саме відтоді розпочалася яскрава історія НОК України!

Отже запитання до Мирослава Герцика:

1. 30 років історії НОК України – це чималий проміжок часу. Чи залишилася у Вашій пам’яті ця подія й які емоції збереглися від того часу?
М.Г.: Звичайно, що збереглися неабиякі, вкрай позитивні емоції, хоча спомини вже не такі детальні. Але це була яскрава подія не тільки у моєму житті, це була важлива подія загалом для розвитку українського спорту, українського олімпійського руху й вагомий крок боротьби за українську незалежність. Адже нагадаю, що НОК України вдалося сформувати ще до проголошення України, як незалежної держави. Так, суспільно-політична ситуація була сприятлива, але я гордий як за колектив моїх однодумців, колег та друзів у Львові, так і загалом за середовище українського спорту того часу. Нам тоді все вдалося! Це було дуже професійна, виважено, я би сказав філігранно!
Подія 22 грудня 1990 року для мене особисто була якоюсь мірою несподіваною, але до якої ми, львів’яни, ретельно підготувалися.

2. Які складні моменти довелося долати на шляху проголошення незалежного НОК України?
М.Г.: Труднощі не пригадуються, але збереглося те, що ми були одержимі метою незалежного НОКу. У Львові вже активно й злагоджено діяла громадська організація – Українська Спортова Асоціація (УСА), якій вдалося об’єднати представників спорту, львівської інтелігенції, науковців, журналістів; провести декілька резонансних заходів, актуалізувати українські спортові традиції Галичини, відродити з небуття славні сторінки дорадянської спортової історії, вперше підняти ім’я Івана Боберського, історію унікальних товариств «Україна», «Сокіл», «Січ», Карпатський лещетарський Клуб; налагодити взаємини з української спортовою діаспорою тощо.

Маючи таке переконання, ініціював ґрунтовну розмову з Валерієм Борзовим, який тоді очолював найвищий республіканський орган влади в спорті. Серед моїх аргументів було те, що УРСР є республікою, яка має незаперечні успіхи в олімпійському спорті, має чи не найвагоміше і за кількісними показниками і за якістю спортивних результатів, представництво у збірних командах СРСР, а успіхи українських спортсменів відомі у світі. І така республіка заслуговує на власне олімпійське провадження. Зауважив також, що враховуючи суспільно-політичні події того часу, національна олімпійська структура, незалежна від НОК СРСР, обов’язково утвориться – рано чи пізно, але краще, аби цей процес очолив саме Валерій Борзов – як олімпійський чемпіон, як авторитетна людина у світовому спорті, як найвища на той час посадова особа в республіці. Мені здалося, що та ввічлива, толерантна, але мовчазна з боку Валерія Пилиповича розмова, завершилася нічим і нам треба продовжувати у Львові шукати однодумців, зокрема серед моїх колег-тренерів з Черкаської, Херсонської, Кіровоградської областей й згуртовувати зусилля з однодумцями й партнерами Івано-Франківщини й Тернопільщини.

А несподіванка була в тому, що вже через 2-3 тижні, отримав запрошення на Асамблею засновників НОК України…

3. Якою була загалом позиція львівської делегації під час проведення Асамблеї та в ході підготовки до її проведення?

М.Г.: Наша позиція була узгоджена, ми добре вивчили нормативні документи, проєкт поданого Статуту для утворення НОК, навіть опрацювали тактику поведінки на всеукраїнському зібранні. Істотну допомогу й усебічне сприяння мали від активного на той час в Києві Ярослава Кендзьора, з яким ми були знайомі ще з 60-х років. Наша невелика делегація відчувала підтримку різних кіл Львівщини – від фахівців галузі, представників фізкультурно-спортивних товариств, керівників районної ланки спорту області, представників наукових кіл, журналістів, українців Канади, США, Австралії. Варто згадати й підтримку столичної «Спортивної газети» в особі Валентини Пожилової.

Й зрештою, найпринциповіше питання, яке нам вдалося вирішити загальним голосуванням делегатів з усіх куточків України від Криму і до Закарпаття, це пункт у проєкті Статуту про те, що новоутворений осередок олімпійського руху, буде діяти незалежно, самоврядно, а не як філія НОК СРСР…

4. Як в цілому Ви оцінюєте пройдений олімпійською спільнотою України проміжок 30 років, роботу теперішньої команди Сергія Бубки?

М.Г.: Очевидно, що сучасний НОК України, історія якого розпочиналася з кількох невеликих кімнаток на найвищому поверсі в приміщення нинішнього галузевого міністерства, потім цілого крила на другому поверсі цього ж приміщення – це самостійна, авторитетна, значуща для країни громадська організація, визнана в світі, зі своєю аурою, своїми неповторними акціями, людьми, подіями. Україна олімпійська відбулася! Ми маємо ким і чим пишатися!
Мені вже не довелося побувати в новому приміщенні чудового Олімпійського Дому в Києві, але я пригадую як кандидував на посаду президента НОК України Сергій Бубка й стверджую, що свого слова він дотримує й уміло провадить український олімпійський рух до нових перемог! Бажаю усій олімпійській родині України всього найкращого, бути й надалі згуртованими й пам’ятати про власне коріння!

Довідково.

Герцик Мирослав Степанович – народився 6 грудня 1935 р. у місті Болехові Івано-Франківської області. Освіта вища: Львівський державний інститут фізичної культури (нині університет) з відзнакою (1957).

Майстер спорту з веслування на байдарках і каное (1959). Один з кращих веслярів України 60-х років. Чемпіон СРСР (1962), неодноразовий чемпіон України (1959-1962).

Тренер збірних команд УРСР та СРСР (1964-1984). Виховав 12 майстрів спорту міжнародного класу, 48 майстрів спорту, серед них чемпіони України, СРСР, Європи, світу, з яких найтитулованіші – Василь Береза, Роман Вишенко, Іван Ковальчук, Павло Редько, Роман Карбівник, Іван Хрущак, Валентина Примак, Сильвестр Дмитрів, Роман Нагірний, Богдан Мороз.

Провідний український тренер з веслування, засновник львівської школи веслування. Заслужений тренер УРСР (1967). 12 його вихованців стали Заслуженими тренерами України та СРСР з веслування.

Талановитий організатор спортивного руху. Голова Львівського міськомспорту (1964-1969); голова Львівського облспорткомітету (1990-1992), де з його ініціативи було введено і апробовано нові форми організації фізкультурно-спортивного руху; ректор Львівського державного інституту фізичної культури (1992-2007). Під його керівництвом єдиний спеціалізований ВНЗ спортивного профілю Західної України отримав статус університету. Входив до складу науково-методичної ради Міністерства України у справах сім’ї, молоді і спорту, ради ректорів Львівської області та ради ректорів Карпатського регіону. Автор понад 60 науково-методичних праць з проблем фізичного виховання і спорту.

З 1997 року очолював гуманітарну секцію відділення фізичної культури Української Академії наук, є членом Львівського обласного товариства «Україна-Світ» та одним із керівників Конгресу української інтелігенції Львівщини. Провадить активну просвітницьку роботу з питань олімпізму та популяризації олімпійських ідей. Бере активну участь в суспільно-політичному житті.

Один із ініціаторів, засновників та віце-президент першого складу НОК України (1990-1998).

Учасник естафети олімпійського вогню у м. Києві (2004).

Активний організатор відділення НОК України у Львівській області, упродовж 2009-2010 років виконував обов’язки голови відділення.

Один з організаторів Української Спортивної Асоціації у Львові.

Підтримує дієві зв’язки з організаторами організованого спортивного руху західної української діаспори.
Нагороджений орденом „За заслуги” Ш ступеня (2005), відзнакою Президента України – ювілейною медаллю «20 років незалежності України» (2011); медаллю „Будівничий України” Всеукраїнського товариства „Просвіта” (2001).
Відмінник освіти України (1997).

Кавалер Почесної відзнаки ім. професора Івана Боберського Львівського державного університету фізичної культури.

Оксана ВАЦЕБА, заступниця голови-відповідальна секретар відділення НОК України у Львівській області