Автор: noc

Два тижні тому відсвяткувала своє 35-річчя відома українська художня гімнастка, учасниця ХХVIII Олімпійських ігор 2004 року в Афінах і чемпіонату світу 2005 року в Баку, майстер спорту України міжнародного класу Оксана Паслась. Львів’янка відзначалася найкращими в складі збірної України стрибками. В 19-річному віці через травму змушена була завершила спортивну кар’єру. Після нетривалої тренерської роботи у Львові переїхала в Туреччину, де проживає ось уже 15 років. Там вийшла заміж, виховує півторарічну доньку Мілу. Львів не забуває, любить і намагається кожного літа навідуватися в рідне місто. В цьому інтерв’ю для сайту відділення НОК України у Львівській області Оксана Паслась відверто розповіла про свою кар’єру, конфлікт з Альбіною Дерюгіною і про своє життя в Туреччині.

«Сказала мамі щоб вона вирішувала сама – я просто не знала, що мені робити»

– Пані Оксано, не так багато часу минуло від ваших уродин. Як відсвяткували?
– В сімейному, домашньому колі. До мене якраз зі Львова прилетіла мама. То ми відсвяткували з нею, з моїм чоловіком і нашою донькою.

– Зізнайтеся, було приємно отримувати привітання зі Львова? Зокрема, від олімпійської родини Львівщини?
– Чесно, я була дуже здивована. Тому що дуже багато часу ні з ким не спілкувалася. І дуже приємно була здивована, що львівське відділення Національного олімпійського комітету мене привітало, ректор нашого університету фізичної культури також привітав. Було й багато інших привітань зі Львова. Це дуже приємно.

– Знаю, ви почали займатися художньою гімнастикою в 6 років. Пригадуєте, на яких змаганнях вас помітили і запросили до Києва в «Школу Дерюгіних»?
– Так, справді, я почала займатися в шість років. Спочатку мене Любов Гринюка знайшла в садочку. А вже за рік мене почала тренувати Олена Єресько. На рівні області я почала показувати результати десь в 9-10-річному віці, а коли мала 12-13 років на чемпіонатах України мене помітила Альбіна Миколаївна Дерюгіна. Запросила в «Школа Дерюгіних». Пам’ятаю, через кілька тижнів після 14-річчя я поїхала до Києва.

– Вагалися, їхати туди чи ні?
– Дуже вагалася. Я навіть сказала мамі щоб вона вирішувала сама – я просто не знала, що мені робити. І страшно було якось, і хотілося в збірну. Мама переконала, що якщо поїду, то буде краще. Та й «прижимати» не будуть.

– Тобто щоб показувати високі результати і вийти на рівень національної збірної необхідно було їхати в Київ?
– Так, необхідно. І тренерка моя Олена Єресько теж так говорила: якщо я туди не поїду, то результатів може і не бути.

«Дуже допомогла Наталя Годунко»

– Як вас прийняли в «Школі Дерюгіних»? І як було тренуватися разом з такими зірками, як Анна Бессонова, Тамара Єрофеєва, Наталія Годунко?
– Дуже допомогла Наталя Годунко. В перший же день вона спустилася в роздягальню, коли я там була, і так привітно до мене звернулася, що мені аж легше стало. Я взагалі «зелена» туди приїхала, а там такі зірки. Не знала навіть, що буду робити. А тут Наталя Годунко підійшла. Привіталася, спитала, як мої справи. Сказала, що стежила за мною на змаганнях і знала, що я приїду. Дуже по-дружньому мене прийняла.

– Недавно Наталія Годунко розповідала про те, як багато стрибали гімнастки на тренуваннях. І відзначила, що найкраще в збірній стрибала Оксана Паслась, яка «зависала в повітрі на декілька секунд»…
– Так, було таке. Я дуже любила стрибки. В мене від народження, мені здається, є схильність до високих стрибків. І я дуже любила стрибати. Пам’ятаю, навіть Олена Єресько говорила мені, що в мене зі стрибками все добре і над ними не треба працювати, а слід більше уваги приділяти роботі над мінусами. Так, стрибки мені вдавалися. Хоча я може і не знала, що краще за всіх стрибаю. Але мене завжди в приклад ставили і показували на мені різні стрибки.

«Я була дуже працелюбна і на мене психологічно ніколи не тиснули»

– Можливо, це також пов’язано з тим, що ви були досить легкі і стрункі (41 кг при зрості 163 см – Авт.)? Чи все ж із природнім даром?
– Так, можливо і з тим, що в мене кілограмів зайвих не було. Я пам’ятаю, коли тільки приїхала, Дерюгіна говорила, хто на скільки має схуднути. А мені сказала, що можу кілограм навіть набрати. Я виглядала ну зовсім «скелетом» таким.

– Дослухалися, набрали?
– Ні. Я до їжі була байдужа. Їсти я не сильно любила, може і тому я була така струнка.

– Гімнастки розповідають про великі навантаження (зокрема, психологічні) в «Школі Дерюгіних». Як витримували їх?
– Ви знаєте, я була дуже працелюбна і на мене психологічно ніколи не тиснули. Так, були діти, яким сказали зробити 10 вправ, а вони робили 5. А мені сказали 40 – і я робила 40. Тобто в принципі до мене ніяких претензій не було. Пізніше, коли я вже почала виступати в групових вправах – в нас же ж 5 чоловік – о тоді почалися деякі психологічні проблеми. Тому що ти можеш все ідеально виконати, але якщо, подружка, яка поруч з тобою, щось не зробила – винуваті всі.

«На зборах до останнього тижня не знали, хто поїде на Олімпіаду»

– В груповичок часто міняються учасниці команди. Складно було виступати в різному складі?
– Так, дуже складно. В нас завжди було дві команди і зміни були постійно. Деколи переставляли на ті місця, на яких ми не працювали. Приклад – Олімпіада 2004 року. Уявіть, на зборах до останнього тижня не знали, хто поїде на Олімпіаду. Я на Олімпіаду їхала взагалі в статусі запасної, тому що в мене були з колінами проблеми – за три тижні до Ігор вилетіла колінна чашечка. Я думала, що не буду виступати, що буду запасною. А вже в Афінах, за декілька днів до змагань мені сказали, що я виступатиму у вправі зі стрічками. Чесно, я могла припустити, що якщо взагалі буду виступати на Олімпіаді, то це буде зовсім інший вид. Але ніколи б не подумала, що мене поставлять на вправу зі стрічками. Мені досі не зрозуміло, яка в нас була система (Сміється). До останнього нас тримали в напруженні. Я вже сама попрацювала тренеркою, але цієї системи ще не розшифрувала, якщо чесно (Сміється).

– Від найголовнішого турніру у вашій кар’єрі – Олімпіади в Афінах – пройшло понад 16 років. Які емоції залишилися з цього турніру?
– Мене учениці деколи питають, що я відчувала, коли там виступала. А я згадую Олімпіаду просто як якийсь сон. Як я вийшла, як я виступила, як я взагалі відреагувала… Це було якось все на автоматі. Наступного ранку проснулася і взагалі не пам’ятала, було то взагалі чи не було. Досі так згадую.

– Ви посіли в команді 9-те місце. Чого забракло щоб виступити успішніше?
– Нам тренерка говорила, що якщо виступимо добре і без помилок, то зможемо посісти 4-5 місце. Але ми зробили непередбачену помилку. Перед виходом на стрічки в однієї дівчинки з тренером стався дуже негативний момент. Прямо перед виходом в нас вся команда якось так негативно була заряджена. Мені здається, через це в нас і сталася помилка.

«Я розуміла, що з моєю травмою буде важко далі продовжувати спортивну кар’єру»

– Після Олімпіади у вас охолонули стосунки з Альбіною Дерюгіною. Не хотіли вже тоді залишити спорт, тим більше травми сильно турбували?
– Так, травми турбували. Вони почалися в мене швидше. В нас вся команда пішла, яка виступала на Олімпійських іграх, зразу після Афін. Залишилася тільки я і Інга Кожохіна. Зізнаюся, я вже думала, що далі не буду продовжувати виступати. В «Школі Дерюгіних» мені дали маленьких юніорок щоб я їх готувала. І я їх навіть почала тренувати. Два місяці після Олімпіади не тренувалася, тільки дітей тренувала. В нас раніше там був балкончик на другому поверсі. Якось, пам’ятаю, Дерюгіна хотіла комусь показати стрибок і говорить: «Ви ніхто не можете так зробити, як Оксана Паслась. От вона зараз спуститься сюди і покаже, як треба стрибати». А я на балкончику сиділа. І вона до мене: «Ну чого ти чекаєш? Спускайся, покажи нам, як треба стрибати!». Кажу їй, що не одягнена відповідно. «Ну то іди перевдягайся», – сказала. І я пішла, переодягнулася, і показала. А наступного дня вже була на тренуванні. Тобто я взагалі сама не зрозуміла, як так вийшло, що відновила тренування.

– І наступного року ви вже їхали на чемпіонат світу в Баку, будучи капітаном команди, з молодшими партнерками по команді і посіли високе п’яте місце.
– Ви знаєте, я на ці змагання була налаштована, як на останні змагання в кар’єрі. Може і тому в нас все вдалося. Я розуміла, що з моєю травмою буде важко далі продовжувати спортивну кар’єру. Тим більше, зі сторони тренерки теж були такі психологічні «давки» – мовляв, я можу продовжувати і мені не вірять, що травма спини настільки серйозна. Вона (Альбіна Дерюгіна – Авт.) не вірила, що в мене болить. Я навіть деколи кидала тренування через біль. Потім міркувала: якщо мене не буде, то і команди не буде. Поверталася. Тому що була повага до своїх друзів по команді. Я ще дала собі установку, що витримаю до кінця того сезону, що я ще виступлю на чемпіонаті світу в Баку. І тоді вже можна буде розслабитись і лікувати спину.

«Альбіна Миколаївна відвернулася, не захотіла брати квіти»

– І завершили кар’єру в 19 років. Мабуть, не дуже приємно згадувати ту історію про річну дискваліфікацію від української Федерації?
– Звичайно, було неприємно. Я купила зі своєю тренеркою Оленою Вікторівною (Єресько – Авт.) квіти, вибрала найгарніші. І прийшла зранку на тренування, хотіла їх подарувати Альбіні Миколаївні. Але вона відвернулася, не захотіла брати квіти. Сказала, що я команду залишаю, що я ворог команди і що це буде на моїй совісті. Проплакала я цілий день, тому що це було незаслужено. Я і так витерпіла дуже багато. Я з травмованою спиною виступала, і непогано виступила. Але ж ви знаєте Альбіну Миколаївну. Для неї ніколи відмовки не діяли. І вона ніяк не пішла зі мною на контакт в той день.

Олені Вікторівні того дня сказала, що я вже остаточно вирішила завершити кар’єру і що точно не повернуся і вмовляти мене немає змісту. Був дуже неприємний день.

Після того я якийсь час у Львові працювала, допомагала тренувати дітей. А потім до мене був дзвінок з Туреччини. І я вирішила поїхати туди щоб відволіктися трошки від тих негативних моментів.

– Якщо повернутися до історії з Дерюгіними. Чим вона завершилась? Чи спілкуєтеся нині з ними?
– З Альбіною Миколаївною ми після того не бачились. Десь через 3-4 роки після завершення кар’єри приїжджала в Київ, зайшла в зал. Подарувала квіти. Була Ірина Іванівна (Дерюгіна – Авт.) якраз. Ми з нею поспілкувалися. Вона спочатку мене навіть не впізнала. Адже я набрала якусь вагу, мала макіяж, була з довгим волоссям. А потім придивилась і каже: «О, Паслась!» Нормально поспілкувались. А Альбіни Миколаївни не було в той день. Їй я якось телефонувала. Мені в Туреччині треба було щоб українська Федерація підтвердила, що я дійсно тренувала в Україні – щоб я мала змогу тренувати дітей. По телефону ми досить нормально поговорили. Вона сказала, що я повинна сама турецькій Федерації пояснити, що якщо в мене є звання майстра спорту міжнародного класу, то я автоматично можу тренувати дітей. Я їй пояснила, що тут система трохи інакша, що вони отримують диплом в університеті, що в них майстрів спорту чи майстрів спорту міжнародного класу немає. Мені здається, що з часом все забулося, конфлікт вичерпався.

«В Туреччині тільки 20% тренерів – туркені, а 80% – російськомовні»

– В Туреччині ви вже 15 років. Тренуєте від початку? Зокрема, кого зараз тренуєте?
– Я зараз не треную. Працюю в комітеті з художньої гімнастики в Федерації. В нас у цьому комітеті працює 5 чоловік. Взагалі в нас у Федерації представлено 5 видів спорту. Є президент Федерації і на кожен вид спорту – є комітет.

Мене запросили в комітет щоб я могла вільно спілкуватися з тренерами, допомагати їм із визначенням змагань, на які їхати. В Туреччині тільки 20% тренерів – туркені, а 80% – російськомовні. І до останніх не вміють знаходити підхід. І мене взяли в комітет ще і з цією метою. Працюю в комітеті вже п’ятий рік.

А спочатку я працювала в Ізмірі. 6 років. Була помічницею тренера. Взагалі, коли я туди їхала, не планувала професійно тренувати. Я просто хотіла трошки головою відпочити від великого спорту. Але коли туди приїхала, то зрозуміла, що я від нього не відпочину. Тому що в тому клубі були дуже хороші діти, 2-3 дівчинки в збірній Туреччини. І якось потихеньку почала вливатися в їхню систему. Потім мене запросили в Стамбул, в клуб «Бешикташ». І там вже почала крутитися біля збірної. А потім мене запросили в комітет.

«З майбутнім чоловіком познайомила мама моєї учениці»

– Розкажіть про свою сім’ю. Коли вийшли заміж? Хто ваш чоловік?
– З чоловіком познайомились цікаво. В мене була одна учениця, яка брала в мене приватні уроки. І якось її мама забирала з тренування і каже: «А що ви така гарна молода дівчина і самотня?» Сказала, що в її чоловіка є хороший приятель. Мені спочатку не дуже сподобалася ідея такого знайомства. А наступного дня подумала: а чому б не познайомитись. Не сподобається – скажу до побачення і все. І ми зустрілися, повечеряли. Мене нічого не роздразнило, все було спокійно, добре. А наступного дня він знову мені зателефонував і запропонував повечеряти. І так ми почали зустрічатися. За місяць-два я зрозуміла, що це все серйозно. А за рік він мені зробив пропозицію – в дуже гарному готелі, на терасі. Правда падав дощ, але було дуже романтично, красиво. То так вийшло, що з майбутнім чоловіком мене познайомила мама моєї учениці.

Після того, десь за півроку в нас було вінчання в церкві. Він сам турецький вірменин, з християнською вірою. Знаєте, я не була проти мусульманської віри. Але це все-таки дуже важливо. Мама, коли почула, що він християнин, якось по-інакшому до цього почала ставитись, дуже зраділа. Тому, думаю, що і йому пощастило, що він знайшов жінку такої ж самої віри, і мені пощастило, що в Туреччині знайшла християнина. І сім’ї наші в принципі виховані однаково.

І через кілька років після весілля в нас народилась Мілочка. Їй вже зараз півтора рочки.

«Я завжди дуже файно у Львові проводжу час»

– Чи часто буваєте у Львові?
– Так, я щороку стараюся прилітати, але торік не вийшло через пандемію. В мене навіть мама не змогла вилетіти назад. Вона майже на рік залишилася в Туреччині. І от тільки недавно вона злітала до Львова на три тижні. А зараз вона знову повернулася мені допомагати, тому що з маленькою дитиною дуже важко. Тим більше, коли я активна і працюю.

Але я стараюся кожного літа прилітати. Надіюся, що якщо зараз не буде ніяких обмежень, ми навіть з маленькою донечкою прилетимо влітку до Львова.

– Як Львів змінюється, якщо оцінювати з відстані?
– Мені Львів завжди дуже подобався. Як би він не мінявся, він мені завжди буде подобатись. І коли б я не приїхала, я завжди дуже файно у Львові проводжу час. Я дуже люблю центр. Люблю ті маленькі кав’ярні. Особливо, коли приїжджаю зимою, цей різдвяний запах повсюди. Ностальгія за ним.

– Чи стежите за виступами нинішньої збірної України, в якій немало львів’янок?
– Так, звичайно. Я думаю, що в нас у Львові найсильніші клуби і школи. Дуже приємно бачити тих дітей в складі збірної. Я просто пишаюся ними. Я знаю, що три дівчинки – львів’янки виступають в групових вправах. Знаю, що Христина Погранична була травмована. Надіюся, в неї все вдасться, тому що вона добрі результати показувала. І в принципі, я думаю, без львівських дівчаток буде важко збірній. Також думаю, що Дерюгіним дуже пощастило, що зі Львова такий багатий наплив.

Василь ТАНКЕВИЧ, Юрій ТУРЯНСЬКИЙ, сайт відділення НОК України у Львівській області

У столичному спорткомплексі «Ліко» за участю спортсменів 5 зарубіжних країн завершився другий змагальний день відкритого Кубку України зі стрибків у воду.

Варто зазначити, що внаслідок перенесення Світової серії зі стрибків у воду на осінь-2021 спортсмени залишилися без міжнародних стартів. Відтак відкритий Кубок України – це єдиний міжнародний старт перед квітневим Кубком світу в Токіо.

В урочистих церемоніях відкриття змагань та нагородження переможців взяли участь віце-президент НОК України, президент федерацій України зі стрибків у воду та синхронного плавання Ігор Лисов; заступниця голови техкому LEN, бронзова призерка Олімпійських ігор зі стрибків у воду Анна Сорокіна; заступниця голови Київської МДА, призерка Олімпійських ігор з легкої атлетики Олена Говорова, головна тренерка збірної команди України зі стрибків у воду Тамара Токмачова, віце-президент компанії “Ліко-Холдинг” Лариса Ломакіна, президент Федерації стрибків у воду м. Києва Володимир Волковинський, директор центру спорту “Ліко” Олексій Дробязко. Підтримати спортсменів до спорткомплексу «Ліко» приїхали і Олімпійська чемпіонка з легкої атлетики Наталія Добринська й призер Олімпійських ігор зі стрибків у воду Ілля Кваша.

Збірна Львівщини на цих офіційних змаганнях з міжнародною участю представлена чотирма вихованцями тренерів Дмитра Адамчука та Уляни Кавійчик. Це зокрема Поліна Бабенко, брати Ілля та Матвій Шлом’яки та Віра Середяк, яка, як капітан команди, презентувала Львівщину на офіційному параді відкриття змагань.

Президент української федерації зі стрибків у воду Ігор Лисов зазначив, що «Це перші міжнародні змагання за останній період. Цей рік – олімпійський, тому спортсмени змагаються за олімпійські ліцензії. Після нашого змагання затвердять фінальний склад збірної, яка поїде виборювати олімпійські ліцензії на Кубок світу».

Тренери Львівщини високо оцінили виступи в категорії провідних спортсменів наймолодшої учасниці серед жінок – 13-літньої львів’янки Віри Середяк. Найкраща спортсменка 2020 року за версією Львівської обласної федерації стрибків у воду увійшла до фіналу у стрибках на 1-метровому трампліні (12 місце) та посіла високе 6 місце у синхронних стрибках з 3-метрового трампліну (жінки) у парі представницею Миколаївщини Поліною Мишкіною (194,22 балів). Перемогу на цьому снаряді святкували члени національної збірної команди України Вікторія Кесарь (1993, Запорізька область) / Анна Арнаутова (2004, Київ) (274,56 балів).

Представницькі змагання в Києві триватимуть до 20 лютого ц.р. й ми ще очікуємо на виступи усіх представників Львівщини, в т.ч. у змішаних парах. Загалом розігрується 13 комплектів нагород в усіх видах програми. А за підсумками київського старту буде сформовано команду України на ліцензійний Кубок світу, що пройде у квітні в Токіо та на чемпіонат Європи з водних видів спорту, що запланований на травень у Будапешті.

Важливо також, що в якості суддів на цих змаганнях працює й двоє арбітрів Львова: Олег Мельніков та Дмитро Адамчук.

За перебігом змагань можна слідкувати на Телеканал Xsport, сайті https://xsport.ua та ютуб-каналі www.youtube.com/DivingUkraine. При цьому вперше у ефірі телеканалу «XSPORT», будуть транслюватись фінали в індивідуальних стрибках з 3-метровго трампліну та 10-метрової вишки серед жінок та чоловіків, а також у синхронних стрибках з 3-метрового трампліну.

У програмі ще зокрема передбачено:

18 лютого (четвер)
10:00 – Трамплін 3м (попередні, жінки)
Вишка 10м (попередні, чоловіки)
Трамплін 3м (фінал, жінки)
Вишка 10м (фінал, чоловіки)

19 лютого (п’ятниця)
10:00 – Вишка 10м (попередні, жінки)
Трамплін 3м (попередні, чоловіки)
Вишка 10м (фінал, жінки)
Трамплін 3м (фінал, чоловіки)

20 лютого (субота)
10:00 – Трамплін 3м, синхронні стрибки змішаних пар (фінал)
Вишка, синхронні стрибки змішаних пар (фінал)

Вболіваємо разом!

16 лютого 2021 року за участі президента Національного олімпійського комітету України, Олімпійського чемпіона України Сергія Бубки, відбулася електронна церемонія нагородження лауреатів ювілейного XХ Всеукраїнського конкурсу серед спортивних журналістів «Україна олімпійська» та XІV Всеукраїнського конкурсу спортивної фотографії. Зважаючи на умови карантину, традиційна зустріч відбулася у форматі відеоконференції, тож до привітань лауреатів конкурсу приєднались члени Комісії НОК України «Преса та комунікації» на чолі з її головою Олегом Волковим та представники регіональних олімпійських осередків.

«2020 рік був непростим для всіх нас у всіх сферах життя, але ми з оптимізмом дивимося у майбутнє, адже попереду нас чекає велика подія – Олімпійські ігри, які неодмінно стануть світлом в кінці темного тунелю після цього важкого періоду для людства. Віримо, що Олімпійські ігри подарують приємні миті радості та гордості за наших спортсменів і в олімпійському Токіо, і в олімпійському Пекіні», – наголосив Сергій Бубка.

«Ніхто не знає зараз, яким буде пост-коронавірусний світ, але неодмінно він потребуватиме спорту. І у цей непростий час засоби масової інформації, як ніколи, відіграють особливу роль в розвитку спорту та популяризації олімпійського руху. Ми чудово розуміємо, що успішна реалізація усіх наших проектів та досягнення успіхів неможлива без вашої підтримки. Тому ми дуже вдячні й глибоко цінуємо вашу роботу», – підкреслив президент НОК, висловивши також вдячність на адресу членів Комісії НОК «Преса та комунікації».

Сергій Бубка подякував кожному учаснику конкурсів за професіоналізм, відданість улюбленій справі та популяризацію олімпійських цінностей. Він зауважив, що усі подарунки для наших переможців будуть надіслані в олімпійські осередки й вручені під час олімпійських заходів в регіонах.

Як завжди, компетентне і професійне журі провело велику роботу, щоб дійсно найдостойніші отримали високі нагороди в кожній з номінацій.

Відзначимо, на обидва конкурси надійшла велика кількість робіт. Понад 500 матеріалів від 54 учасників з 14 регіонів країни, а найбільшу активність проявили представники Вінницької області – 10 учасників, Дніпропетровської – 7 учасників та Львівської області – 5 учасників. Великою кількістю учасників відзначився 14-й фотоконкурс – 17 регіонів України представляли 128 фотографів, а це понад 600 світлин. Найбільшу кількість робіт надіслали 58 представників Хмельницької області.

Заслужені відзнаки лауреатів конкурсів здобули представники 13 областей. А найбільшу кількість нагород незабаром поштовим відправленням отримають представники Києва, Львівщини та Вінниччини.

Представники Львівщини – лауреати ХХ Всеукраїнського конкурсу серед спортивних журналістів «Україна олімпійська»

Найкращі спортивні журналісти:
Наталія Васьо («PLAY-PRO», м.Львів)

Найкраща циклічна спортивна радіопрограма:
«Сила спорту» (журналіст Станіслав Безушко) (Радіо Перше, м. Львів),

Дебют в спортивній журналістиці (відзнака імені відомого спортивного журналіста Олександра Мащенка):
Ірина Мартин (PLAY-PRO м. Львів).

Найкращий журнал року:
PLAY-PRO ( м.Львів)

Представники Львівщини – лауреати ХІV Всеукраїнського конкурсу спортивної фотографії

Номінація «Фотографи-професіонали»
2 місце – Володимир Якимчук (Львівська область).

Нещодавно заступниця директора Львівського фахового коледжу спорту, відповідальна секретарка – заступниця голови відділення НОК України у Львівській області, голова Львівського регіонального відділення Олімпійської Академії України, почесна працівниця фізичної культури і спорту, професорка Оксана Вацеба відсвяткувала 55-річний ювілей. А перед тим очолила обласну федерацію стрибків у воду. Чим не гарні нагоди щоб зробити інтерв’ю для сайту відділення НОК України у Львівській області?

– Пані Оксано, ще раз щиро вітаю з недавнім ювілеєм! Як відзначили, що особливого було цього разу?
– День мого 55-річчя надійшов якось неочікувано, в буденних справах. Хіба що колеги по роботі у Львівському фаховому коледжі спорту нагадали, що за кілька днів може бути святкова атмосфера. Особливо не готувалася, а за три дні до Дня народження випала нагода у чудовому колективі й за справжньої зимової погоди піднятися на найвищу географічну точку Львівщини – гору Пікуй.

– Склалося враження, що в соцмережах привітань було як ніколи багато.
– О так, це для мене також було дуже атмосферно й направду приємно, коли вже опівночі розпочалися численні, спершу електронні, а згодом телефонні вітання. Відтак мене щиро привітав директор коледжу Степан Родак у присутності усіх заступників та інших друзів-колег. Вітань було чимало, в т.ч. від Сергія Бубки, Олега Синютки, Миколи Величковича, Юрія Турянського, Ніни Уманець, Оксани Юринець, Євгена Приступи, Василя Карленка, Миколи Костенка, представників української спортової діаспори, моїх близьких, рідних, друзів, учнів, знайомих, що я боюся когось не назвати й за що уклінно дякую усім. Дня не вистачило аби особисто подякувати на усі вітання у соціальних мережах. Це приємно, хоча не на всі дзвінки змогла відразу відповісти. А вже стільки квітів, які посеред зими отримала від друзів та колег – це було неймовірно! Вражень напевне вистачить на цілий рік! Але передовсім така увага вчить ще більше добрих справ і щасливих взаємин віддати усьому моєму оточенню. Отже ще раз сердечна усім подяка!

– Декілька тижнів тому ЗМІ розповсюдили повідомлення про обрання вас президенткою обласної федерації стрибків у воду. Але саме засідання, на якому вас обрали відбулося дещо раніше. З чим пов’язана затримка з оприлюдненням цього рішення?
– Так, це і для мене стало своєрідною несподіванкою, але яка напевне мала своєрідне підґрунтя. Перша цеглинка вочевидь ще була закладена років 5-6 тому, коли тогочасний керівник галузевого управління Львівської облдержадміністрації Юрій Майборода доклав неабияких організаційних зусиль для відновлення в області діяльності відділення стрибків у воду в структурі ДЮСШ Львівщини, зокрема у Львові та Новояворівську, де є стрибкові басейни. Як його заступниця я також мала змогу познайомитися із чудовим професійним колом фахівців зі стрибків у воду. А влітку минулого року одержала від віцепрезидента НОК України, президента Олімпійської Академії України професорки Марії Булатової дуже непросте але переконливе прохання – підготувати для ґрунтовного національного видання про розвиток стрибків у воду – львівський нарис, відшукати історичні фотографії, описати долі людей, пов’язаних із львівською історією стрибків у воду. Отож довелося звернутися до дружнього середовища фахівців цього олімпійського, з унікальними місцевими традиціями, виду спорту. Дякувати Богу, маємо з-поміж львів’ян наддосвідченого спеціаліста, справжнього знавця своєї справи, толерантну й високоінтелігентну людину, Заслуженого тренера України Олега Вадимовича Мельнікова та його колегу Дмитра Васильовича Адамчука, які усе своє життя присвятили стрибкам у воду. Дуже радію, що одна із талановитих представниць спортивної гімнастики Уляна Ігорівна Кавійчик волею часу також працює сьогодні в цьому тренерському цеху. Багатоденні спілкування саме з ними зблизили нас, а для широкого загалу варто нагадати, що Львів славний іменами цілої когорти видатних спортсменів та тренерів, про які направду можна писати окремі книги.

Ось тільки окремі з них: Заслужений майстер спорту, дворазовий чемпіон Європи, 12-разовий чемпіон СССР, учасник Ігор Олімпіади 1952 року в Гельсінкі (5 місце) та 1956 року в Мельбурні (6 місце) Роман Бренер; Заслужений майстер спорту, 5-разовий чемпіон СРСР; бронзовий призер чемпіонату Європи (1962), учасник Ігор Олімпіади 1960 року в Римі Генадій Галкін (1934-1985); майстер спорту міжнародного класу, чемпіонка СРСР в стрибках з трампліну (1969, 1972), чемпіонка Європи серед юніорів, срібна призерка чемпіонату світу 1975 року (Колумбія), учасниця двох Олімпіад (1972 р. – Мюнхен, 1976 р. – Монреаль) Тетяна Штирьова; майстер спорту міжнародного класу, призер чемпіонату Європи та Кубка світу, володар Кубка Європи-1995; срібний призер Кубка Європи-1997; учасник Олімпійських Ігор 1996 року в Атланті Ярослав Макогін; майстер спорту міжнародного класу, триразовий чемпіон СССР (1973 – 1975 рр.), дворазовий призер Кубка Європи (1973, 1975); призер чемпіонатів Європи Микола Матковський; майстер спорту міжнародного класу, призер чемпіонату Європи серед юніорів Федір Волков та інші.

У Львові розпочинав свою спортивну кар’єру Ігор Лобанов (тренер – Микола Васильович Барановський), який у 12-річному віці переїхав до Москви й у 1964 році представляв збірну СРСР на Олімпіаді в Токіо (12 місце) й здобув бронзову медаль в стрибках з 3-метрового трампліну Всесвітньої Універсіади в Турині (1970). З 1973 року Ігор Лобанов працював тренером, згодом старшим тренером відділення стрибків у воду освітянської СДЮСШОР №7 м. Києва.

П’ятеро тренерів Львова були удостоєні звання «Заслужений тренер України»: О. Ткаченко, Л. Шилов, М. Авраменко, О. Мельників, О. Бараєва. Отже маємо унікальні традиції, вважаю це чудовим підґрунтям для нової хвилі успіхів!

– Розкажіть детальніше про засідання і як проходило обрання президента. Чи мали конкурентів?
– Зважаючи на карантинний період й загалом невелику чисельність членів федерації позачергові звітно-виборні збори відбулися без пафосу, без гостей та журналістів, у дружній робочій атмосфері. Усі висловили слова подяки Олегу Мельнікову, який виконував функції очільника обласного осередку й загалом тренерському складу Львівщини. Ґрунтовний аналіз про діяльність федерації в останні роки зробив Дмитро Адамчук. Обмінялися думками щодо сучасного стану та перспектив розвитку стрибків у воду, інфраструктури цього виду тощо. Моя кандидатура була одна, але усі присутні з великою прихильністю поставилися до мого досвіду в організаційній царині, в освітній сфері та на ниві громадської спортивної роботи. Одноголосне обрання неабияк спонукатиме мене до самовідданої праці.

Варто зазначити, що федерація втратила свого багаторічного очільника й мецената Олександра Бублика, який у травні 2020 року відійшов у засвіти, а зовсім недавно помер колишній директор СДЮШОР «Олімп-Л» Роман Щирба, який підтримував стрибки у воду. Це серйозні кадрові втрати, які допомагала вирішувати навіть Федерація України зі стрибків у воду. Мені телефонувала виконавчий директор національної федерації Ніна Уманець, яка тепер обіймає посаду заступника Міністра молоді та спорту України і яка за погодженням із тренерським складом Львівщини, запропонувала використати мій досвід для утвердження успішних заходів з популяризації та розвитку стрибків у воду, оскільки наш край є важливим у національній палітрі цього виду спорту.

– Як оціните нинішній стан розвитку стрибків у воду на Львівщині? Чи є в нас перспективні спортсмени? Як вони виступають на всеукраїнському рівні? Наскільки діяльною до цього часу була обласна федерація?
– Вид спорту сьогодні успішно розвивається. Львів відзначають в масштабах України, а працю тренерів цінують дуже високо. Адже не маючи достатніх інфраструктурних умов, після відновлення діяльності стрибкового відкритого басейну на армійській спортивній базі Львова, маємо вже двох чемпіонів України серед юнаків та дівчат: Віра Середяк (2019) та Матвій Шлом’як (2020). Відділення стрибків у воду запрацювало також й на базі ДЮСШ «Янтар» у місті Новояворівську, де функціонує єдина у Львівській області стрибкова вишка критого басейну «Старт». Головне що є ефективне й професійне середовище тренерів, розуміння керівників спортивних об’єктів НСБЛВС МО України у м.Львові, НУ «Львівська Політехніка», спортивного комплексу «Старт» міста Новояворівська, зацікавлене коло батьків й чудових понад півсотні юних спортсменів. Все це завдяки злагодженій діяльності обласної федерації, яка відновила свою роботу у 2014 році.

– Що збираєтеся змінити найближчим часом і загалом? Які змагання зі стрибків у воду плануються найближчим часом, зокрема, у Львові?
– Наразі не стоїть завдання щось змінювати, навпаки треба шукати усілякої підтримки для досвідчених тренерів, аби біля них зросло нове тренерське покоління. Навіть якщо збудуємо унікальні плавальні басейни – без постаті тренера у цьому складно-технічному видовищному олімпійському виді спорту не обійтися! Найближчим часом постане питання відновлення підготовки тренерських кадрів в університеті фізкультури й безперечно паралельна робота з покращення спеціалізованої матеріально-технічної бази. Вірю, що має відновитися й львівська школа спортивного суддівства, система масових дитячих заходів, залучення до кола симпатиків цього виду представників влади, депутатського корпусу, громадського сектора та меценатів. Наразі підписано угоду про медичне забезпечення стрибунів у воду з боку обласного центру спортивної медицини і реабілітації, готується до продовження дія угоди з управлінням фізичної культури та спорту обласної державної адміністрації.

На початку березня ц.р. запрошуємо усіх любителів спорту на чемпіонат області зі стрибків у воду, а за календарем Федерації України зі стрибків у воду у Львові упродовж 5-9 липня 2021 року відбудуться крупні дитячі змагання у відкритому басейні.

Цікаво також, що з 15 до 20 лютого на Youtube-каналі www.youtube.com/DivingUkraine можна переглянути онлайн трансляції змагань відкритого Кубка України за участю національної збірної команди України, а також представників 5-ти іноземних країн, що пройдуть у столичному спортивному комплексі «Ліко».

Отож бажаймо разом нових спортивних успіхів представникам стрибків у воду на Львівщині!
Василь ТАНКЕВИЧ, сайт Відділення НОК України у Львівській області

Відверта розмова з українською борчинею вільного стилю, призеркою Чемпіонату світу, Чемпіонату Європи та Європейських Ігор, неодноразовою чемпіонкою та призеркою Чемпіонату України і просто мегапозитивною Оксаною Лівач.

 Оксано, розкажи нам, будь ласка, про те, де ти зараз перебуваєш і чим займаєшся.
 Зараз я у Києві в Конча-Заспі на навчально-тренувальному зборі. В нас триває підготовка до Київського міжнародного турніру, який відбудеться наприкінці цього місяця. Ці збори досить цікаві, тому що до нас приїхало багато спортсменів з іноземних країн взяти участь в тренувальному зборі. Багато дівчат, багато конкуренції, тож ми раді вітати всіх іноземців в нас, бо це дуже приємно, що саме до нас приїжджають конкуренти. В нас постійна підготовка до змагань, до нових стартів і, думаю, що цей Київський турнір буде таким початком міжнародних стартів. Адже через пандемію ми не мали можливості стартувати на міжнародній арені. А це буде вже такий офіційний і серйозний старт для нас. Тобто зараз я в звичному режимі в тренувальному процесі.

 А де проживають ті спортсмени, що приїхали з інших країн: теж на базі чи в готелях?
 Взагалі на базі дуже багато різних видів спорту, тому місця дуже мало. Вони живуть поруч в готелі. Конча-Заспа виділила їм автобус, який доправляє з готелю на тренування і назад. Тобто вони живуть неподалік від нас, бо кількість їх дуже велика, тому розмістити їх всіх тут було б практично неможливо. База переповнена, багато спортсменів, тому вони зараз в готелі.

 Перебуваючи на базі, чи здають спортсмени і українські, і які приїхали з-за кордону, тести на коронавірус?
 Наскільки я знаю, іноземці здають тести попередньо в аеропорту і приїжджають до нас вже з відомим результатом. Ми здаємо тести вже на базі. Тобто нас не поселяють в Конча-Заспу до того, як ми здаємо тести, тільки після здачі. Якщо тест негативний, то ми можемо тут поселитись і приступати до тренувань.

 Нам відомо, що ти прийшла в цей вид спорту завдяки своїй рідні сестрі Марії та батькові, який спочатку був твоїм тренером. Та все ж, чи були ще якісь додаткові фактори, які змусили тебе обрати саме вільну боротьбу?
 Та звісно були! Я ж така, що коли ставлю собі якусь конкретну ціль, то хочу її досягти по максимуму. Тому коли була вже в такому підлітковому віці, то розуміла, що в мене є спортивні хороші дані, я спритніша за всіх своїх однолітків, швидка, фізично витривала і спорт – це однозначно моє. Питання було лише в тому, який вид спорту обрати. В нашій місцевості були звичайні види спорту, як легка атлетика, плавання, волейбол, туризм. Але я розуміла, що в ці види спорту буде важко пробитися. Я знала, що у вільній боротьбі є більші перспективи, тим більше, я особисто знала спортсменів, які пробивалися на Чемпіонати Європи. А ще моє бажання підбурювали емоції від перемог моєї сестри. Тому я твердо вирішила, прийшла додому, заявила батькам, що хочу займатися вільною боротьбою і так вже пішло з того моменту.

 Ти сама уродженка Івано-Франківщини. Переїзд до Львова – був заради вільної боротьби?
 Так, коли була у 8-ому класі, вступила в училище фізичної культури. В училищі були більші перспективи займатися цим видом спорту. Тому в такому віці я пішла, батьки відпустили. Ну загалом батьки вже знали, що це таке, бо старша сестра вже теж пішла. Їм, мабуть, мене було болючіше відпускати, бо я наймолодша, вони вдома залишились самі і довго не хотіли мене відпускати. Але моя наполегливість перемогла і я переконала їх, що хочу займатися спортом.

 Нещодавно ти перемогла на Чемпіонаті України. Які перспективи відкрила ця перемога?
 На початку кожного року в нас стартує Чемпіонат України для того, щоб визначити лідера в кожній ваговій категорії. В нас їх є 10: 6 олімпійських і 4 неолімпійських. Тобто у кожній ваговій категорії визначають лідера, який в подальшому буде представляти Україну на Чемпіонатах Європи, Чемпіонатах світу. Це своєрідний внутрішній відбір, який дає тобі можливість далі виїжджати закордон. Це такий квиточок для того, щоб ти далі їхав на міжнародні змагання. Цей чемпіонат був відбором на Чемпіонат Європи, ліцензійні та рейтингові турніри. Хто перемагає, той їде ще на змагання, щоб виборювати ліцензії на Олімпійські Ігри на міжнародних турнірах.

 А чи високий взагалі рівень цих всеукраїнських змагань?
 Все залежить від вагової категорії. Якщо це олімпійська вагова категорія, то там більша конкуренція, бо тут всі хочуть виступати, тому що і преміальні більші, і перспектива. А неолімпійська вагова категорія – це як неолімпійський вид спорту, їй не приділяють стільки уваги. Також є найлегша вагова категорія, в якій виступаю я, середня вагова і важка вагова («тяжик», як ми між собою називаємо). В моїй ваговій категорії така середня конкуренція, багато суперниць було досить молодого віку, які ще не виступали на дорослому рівні. Найбільша конкуренція в середніх вагах – це від 52 до 62 кг, бо там найбільше спортсменок, і далі вже по спаданню – менше і менше. Отож конкуренція в нас досить висока, дуже багато дівчат сильних, потужних, кожна хоче виграти, показати себе. Тут слабких немає.

 Зараз тебе тренує срібний призер Олімпійських Ігор Андрій Стаднік. Як і коли почалася ваша співпраця?
 Взагалі в нас досить цікава робота. Я вступила в училище фізичної культури і в мене там були тренери. Однак потім так склалося, що я перейшла в інший навчальний заклад і потрібно було змінювати тренера. Це я так образно сказала, бо все з плином часу трохи змінювалося. І якось так склалося, що Андрій просто приходив до нас на тренування, часто їх відвідував, бо тренував свою дружину і запропонував нам відвідати його тренування. І з того одного разу почалася моя любов до його тренувань, бо коли ми тільки прийшли, одразу почали з ним співпрацю і до сьогодні. Мені настільки сподобалось працювати з ним, що ми працюємо разом і дотепер.

 Чи їздить він на тренувальні збори разом тобою?
 Так. Він постійно з нами: на тренувальних зборах, на тренуваннях у Львові. Хочу ще додати, що коли я тільки починала свою таку спортивну діяльність, то Андрій був моїм кумиром і я завжди дивилася і наслідувала його боротьбу. Взагалі для мене було великим щастям те, що мій кумир дитинства переріс у мого тренера. Тому це такий приємний досвід, який гріє мені душу.

 А як взагалі з умовами для тренувань? Чи є в Україні та у Львові зокрема, всі умови для успішної підготовки спортсменів з вільної боротьби?
 Взагалі, для борців потрібен тільки зал і килим. Це все, що нам треба. В кожного спортсмена є своя організація, за яку він виступає, наприклад, «Спартак», «Динамо» та інші. Ну і вже від організацій є свої зали. На сьогодні у Львові ми маємо, де тренуватися. Є зал, також ми їздимо весь час на збори. В Києві є Олімпійська база, де чудові умови. Тому умови є. Головне – бажання тренуватися. Звичайно, хочеться, щоб це були такі елітні комплекси, спеціалізовані для жіночої боротьби і все було більш грандіозно, бо Львівська школа боротьби – дуже потужна. Але поки що маємо, що маємо і будемо працювати над тим, щоб жіноча боротьба ставала ще популярнішою. Можливо, ми колись започаткуємо і збудуємо якусь школу боротьби.

 Ти перехворіла на ковід-19. Як минула твоя хвороба, чи не було якихось ускладнень?
 Скажу, що ускладнень в мене не було, перехворіла в досить легкій формі. Єдине, що у мене зникли запах і нюх, була кілька днів температура. Більше нічого серйозного не було. Я просто пролежала два тижні і це для мене було більш психологічно важко, бо я була одна. Складно було в тому плані, що я звикла до руху, до тренувань, а тут раптом немає нічого. Після того, як вже перехворіла, було важко входити в форму. Нібито нічого такого складного, але все-таки відчувалося, що перехворіла, була задишка, десь 2 тижні я входила в свою звичну форму і самопочуття було не дуже добре. Трохи було порушено сон, я весь час хотіла спати. Мабуть, просто організм був виснажений і хотів відновитися трохи. Все-таки відчувалась серйозність цього вірусу, але відійшла і рада, що зараз почуваю себе добре.

 В тебе в соціальних мережах дуже багато позитивних відео, на яких ти зазвичай танцюєш. Звідки така любов до танцю?
 Напевне, в танці більше відображається моя енергія. Оцей мій позитив, віддача, настрій. Постійно хочеться додати настрою людям і показати його від себе. Сьогодні і так багато поганого, а хочеться подарувати такий приємний, добрий відбиток себе. Тим більше, що зараз соціальні мережі допомагають це робити. Ну і загалом це більше для популяризації і спорту, і свого виду спорту, і загалом мене як особистості. В сукупності це дає ось такий відбиток.

 Чи хотіла б взяти участь на «Танцях з зірками»?
 Так! Можна сказати, що це моя така маленька мрія. Думаю, це вже після спортивної кар’єри, бо під час – здається, взагалі неможливо. На такі проекти потрібно витрачати досить багато часу: для підготовки, репетицій. Тому все попереду. І десь в близько майбутньому побачите Оксану Лівач на телевізійних екранах.

 А яку соціальну мережу найбільше використовуєш?
 Напевне інстаграм. Хоча я на нього вже поставила собі ліміт на нього, щоб не перевищувати межі, бо він так трохи затягує. Ти заходиш на трошки, а перелистуєш усю стрічку (посміхається). Тому хочеться себе в тому плані трошки обмежити, більше справді відпочивати, відволікатися без соціальних мереж. Просто інколи заходиш подивитися, котра година, а з’являється спокуса зайти далі і знову щось подивитися. Потрібно з цим боротися.

 Тепер розкажи нам про свій найяскравіший поєдинок, який найбільше запам’ятався.
 Це поєдинок за бронзу на Чемпіонаті світу у 2018 році. Це був для мене такий перехідний вік і перехідна сходинка в моїй кар’єрі. Тому що я тільки почала боротися на дорослому рівні, одразу медаль Чемпіонату світу. Для мене це було надзвичайним проривом і кроком вперед, який і надалі давав мені велику силу і мотивацію працювати далі. Загалом для всіх спортсменів оцей перехід з юніорів в дорослі дуже важко дається. Тому я дуже рада, що для мене це склалось так феєрично. На цьому поєдинку я виклалася повністю. Як емоційно, так і фізично. Але коли тобі вже підіймають руку, все виходить на інший план, ти бачиш, що в тебе вже є медаль і все залишається позаду. Тому цей поєдинок для мене поки що най-най-найкращий в моїй спортивній кар’єрі. Поки що.

 Нам відомо, що ти думала навіть над тим, щоб вже завершувати кар’єру, бо в тебе почалася якась чорна смуга. Що це таке взагалі було?
 Це такий період, який тривав десь півроку. Це було якраз під час того переходу з юніорів в дорослі, про який я згадувала вище. Я перемагала на Чемпіонатах України, їхала на міжнародні змагання (юніорський Чемпіонат світу до 23 років). І це була така перша поразка, яка дуже стала мені на заваді, бо по силі я була не слабша. Я розуміла, що мала привезти звідти медаль, але не вийшло. Мене це трішки зламало, але я не зупинялася. Потім був ще один старт (Київський міжнародний турнір), до якого я відновилася, але дуже болюче програла за третє місце. Тоді я мала явну перевагу, а в кінці просто на останніх секундах програла і це також мене дуже збило. Тобто за півроку в мене були лише поразки і складно було зібратися. Тоді я теж вирішила не задаватися, сказала собі не опускати рук, сказала собі востаннє, що мушу зібратися. Тоді якраз був Чемпіонат Європи і я налаштувалась не привезти якусь медаль, а привезти золоту медаль. Настільки змотивувалась, що приїхала звідти чемпіонкою Європи. Я виконала свою особисту обіцянку і зрозуміла, що маю далі працювати, треба лише змінити мислення, переосмислити настрой на сутичку і все складеться так, як ти собі плануєш і хочеш. Звісно, якщо ти працюєш над цим.

 Чи є у вільній боротьбі місце фарту чи тут суто виконана робота грає вирішальну роль?
 Фарт залежить від того, настільки ти працюєш. Я завжди собі кажу, що все ми маємо за заслуги. Якщо ти працюєш, викладаєшся на повну, то десь тобі і підфартить. Тому не можна сказати, що комусь фартить. Якщо йому щастить, то він точно доклав до цього певні зусилля і зробив дуже велику роботу.

 А як ти борешся із лінню?
 Я не дозволю собі щоразу розслабитися. В мене є конкретне завдання на кожен день і я повинна їх виконати. В мене навіть нема таких думок, що мені щось не хочеться робити. Тоді я кажу, що це буде мій крок назад і я не можу собі цього дозволити. Тому встаю, роблю і налаштовую себе тільки на те, що кожного разу треба себе перебороти заради того завдання чи цілі, які собі поставила. Так само і на тренування. Там я викладаюся сповна, бо розумію, що це час відведений мені для того, щоб я вдосконалилася. Немає сенсу приходити на тренування, щоб просто відбути. Це для мене взагалі незрозуміло. Тобто кожного дня треба додавати і бути на крок ближчим до своєї мети.

 Як щоразу налаштовуєшся на поєдинки?
 Мені здається, про це можна писати окрему статтю! (Посміхається) Першочергово, якщо ти налаштовуєшся на поєдинок чи змагання, це все триває ще до початку тих змагань. Часто спортсмени перегоряють ще до початку змагань, бо є хвилювання, з яким важко впоратись. Особисто я навчила себе просто відкинути все і залишитися в цьому моменті. Я не думаю ні про минуле, бо часто трапляється, що ми зустрічаємось з тими ж суперницями, не думаю також і про майбутнє. Думаю зараз тільки про цей момент, коли я буду просто виходити і боротися, показувати свою силу і боротьбу. Часто підкрадаються думки: «А що буде, якщо я програю?» чи щось таке. Треба це відкинути і все.
Боротьба складна в тому, що ти борешся не тільки зі суперником, а ще зі собою, своїми страхами, хвилюваннями і маєш виходити на килим із впевненістю. Бо суперник також переживає і хоче перемогти. Нема таких, хто б хвилювався. Це звичайна справа. Всередині все просто бурлить. Потрібно вміти коригувати ці хвилювання, щоб вони не переросли в перегорання. Завжди себе потрібно контролювати. Але з килима виходить один переможець. Ось в тому і цікавість нашого виду спорту.

 Твоя заповітна мрія.
 Звісно, у спорті – це олімпійська медаль. Зараз такими маленькими кроками я йду до неї, тим більше, що Олімпійські Ігри не за горами. А друге – це вписати своє ім’я в історію українського спорту, щоб про мене пам’ятали ще багато-багато років, навіть коли я вже завершу у спорті. (Сміється) Цілі у мене масштабні. Єдине, що потрібно – тільки працювати.

 Запорука успіху Оксани Лівач – це…
 Ніколи не здаватися, вірити в свої мрії, наполегливо йти та працювати задля досягнення своїх цілей!

 Оксано, дуже дякуємо тобі за розмову! Бажаємо успіху для підкорення найвищих вершин!
 Дякую! Хочу побажати, щоб кожен, для початку, ставив собі маленькі цілі, ніколи не зупинявся на досягнутому, бо в житті дуже багато перешкод! Наполегливо працюйте, вірте в те, що ви робите, любіть це і завжди будьте на позитиві! А я своєю чергою буду старатися, щоб перемагати на все нових масштабних стартах, щоб було чим тішитися.

Василина ЧІХ, прессекретарка Відділення НОК України у Львівській області

Минулого тижня в Києві 19-річна червоноградська спортсменка Руслана Война стала бронзовою медалісткою (в командній першості) відкритого чемпіонату України з сучасного п’ятиборства. По приїзді до Львова студентка фахового коледжу спорту, неодноразова чемпіонка України з триборства серед дівчат, срібна призерка Кубка Європи U17 дала детальне інтерв’ю для тижневика «Вісник» (Червоноград), в якому розповіла про те, як складається її спортивна кар’єра.

– Руслано, ви стали 16-ті в особистій першості і третьою в команді Львівщини на чемпіонаті України в Києві. Наскільки задоволені своїм місцем, результатом, рівнем?
– Насправді форма була так собі. За тиждень до змагань в мене стався рецидив старої травми. Через це не змогла виступити на всі 100%. Це було видно за результатами з плавання, фехтування. Біг загалом був хороший. А на стрільбі трішки «застрілилася» – таке буває, це вже як пощастить. А так, в принципі, непогано виступила.

– І хоча, як ви кажете «застрілилися» на стрільбі, в комбайні (біг + стрільба) ви виступили найкраще серед інших видів програми, посівши в ньому 15-те місце. Комбайн – ваша улюблена дисципліна?
– Так. Всі кажуть, що в мене біг дуже хороший і його треба розвивати. Потенціал є.
На комбайні, до речі, в нас була цікава боротьба з партнеркою по збірній Львівщини Олександрою Горловою за те, хто перший вибіжить зі стрільби. На останній стрільбі я «застрілилася» і вона вибігла перша. Вигравала в мене метрів 100 після стрільби. Я її намагалася наздогнати, але не вийшло – на фініші нас розділили метрів 20.

– Комбайн подібний до біатлону – в ньому також треба бігти (правда на лижах) і стріляти. А біатлон не пробували?
– Не пробувала – на лижах не дуже добре вмію кататися (Сміється). На бігових – ще більш-менш, а на гірських зовсім погано.

– Як вам даються інші види сучасного п’ятиборства? Які любите? Які не дуже? Які треба підтягнути?
– Насправді всі види люблю, тому що в п’ятиборстві не може бути такого, що один вид не люблю, інший – люблю. Всі види улюблені. Верхова їзда – це просто супер! Дуже люблю коней. Взагалі люблю тварин. А підтягувати обов’язково треба всі види. Особливо, комбайн – це вирішальний вид. І фехтування дуже важливе, тому що один укол – це 6-7 очок. А це дуже багато.

– Чи матиму я рацію, якщо припущу, що до того, як ви перейшли на навчання в тоді ще училище фізичної культури (нині – фаховий коледж спорту – Авт.), в Червонограді займалися тільки бігом і плаванням?
– Тільки плаванням. Майже не бігала. Щоправда один раз виступала за школу.

– Тобто ви у Львові фактично почали освоювати всі види, крім одного?
– Так. Плаванням я займаюся з п’яти років. Бігла один раз за школу (Червоноградський навчально-виховний комплекс №10 – Авт.), показала хороший результат. Мене навіть кликали на легку атлетику. Але потім приїхала Наталія Миколаївна Роговенко з Львівського училища фізичної культури і каже: «Давай до нас на п’ятиборство!». Так і пішла (Сміється). Хоча мене батьки не пускали. Наталія Миколаївна мене кликала в сьомий клас. Мама сказала, що це далеко і відмовилася відпускати А вже в кінці восьмого класу, на свій День народження, я сказала мамі, що хочу вступати в училище і навіть вже віддала документи (Сміється). Поставила її перед фактом.

– Наталія Роговенко помітила вас на змаганнях з плавання?
– Так. Вона приїжджа тоді в Червоноград на обласні змагання з плавання. Казала, що і раніше стежила за мною на змаганнях у Львові – в «Аквапарку», на СКА. Говорила, що їй подобається моя структура тіла, вона бачить в мені перспективи.

– З плавання вигравали першість області серед свого віку?
– Вигравала область і на чемпіонаті чи Кубку України займала третє місце. Я дуже добре плавала на свій вік.

– Як у Львові освоювали нові для себе види?
– Зауважу, що вперше спробувала п’ятиборство на чемпіонаті України, який пройшов у Києві. Я тоді ще у восьмому класі Червоноградського НВК №10 навчалася. Наталія Миколаївна мене покликала на змагання. Пам’ятаю, після плавання п’ятою була. Після чого пробігла добре 800 метрів і зайняла тоді друге місце. Це був мій перший чемпіонат України з п’ятиборства, 2014 чи 2015 рік. Після цих змагань вона мене покликала на збори до Львова. Тренер Адам Михайлович Прибило показував, як фехтувати. Перший раз взяла в руки шпагу (Сміється). Це для мене було дуже нове, незвичне. Мені дуже сподобалося. Пам’ятаю, також вперше взяла в руки пістолет. Також було дуже цікаво. І вже в кінці зборів мені дали екіпіровку, я одягнула фехтувальний костюм і поставили мене з дівчатами фехтувати. Саме після цих зборів я остаточно вирішила, що буду вступати в училище.
Тренування в нас були щодня з понеділка до суботи. Деколи три-чотири види в день. На восьму ранку приходили і в першій ішли в школу. Вже за місяць-два у мене результат у плаванні покращився на 10 секунд на 200 метрів – це дуже хороший показник. Я поїхала на чемпіонат України з акватлону в Трускавець і тоді також зайняла друге місце. Я тоді біг виграла, така задоволена була! (Сміється).

– Чемпіонат України вперше ви виграли в квітні 2016 року, серед дівчат-триборок?
– Так, це було на мій День народження, подарунок собі зробила. Ці змагання проводилися в Дніпрі. Там було дуже-дуже спекотно. Я ніколи не забуду той стадіон, чорне покриття. Сонце нагрівало його і воно парувало. Дуже важко бігти було. Пам’ятаю, боролася на комбайні за своє перше місце. Була напружена боротьба така. Страшно було програти. Але я тоді ще не переживала, не мала страху. Я простріляла дуже добре. Це була моя перша дуже хороша стрільба – за 9 секунд. І я вибігла першою зі стрільби. Біжу, розумію, що вже немає куди діватися. Добре я тоді виступила, була дуже задоволена.

– Які ще перемоги, змагання найбільше запам’яталися?
– Чемпіонат України 2016 чи 2017 року з триборства в Харкові в манежі, на якому я посіла перше місце. Також тоді дуже добре виступила і в мене комбайн тоді хороший був. Навіть зараз ніхто з дівчат так не бігає комбайн. Київські тренери тоді мені сказали, що в мене найкращий біг в Україні серед дівчат, які займаються сучасним п’ятиборством. На той час це були дуже хороші показники.
А вже весною їздили на Кубок Європи U17 в Чехію, у Прагу. І в особистому заліку я трошки на стрільбі «застрілилася» і програла своє друге місце, стала п’ятою. А в мікст-естафеті наступного дня я добре відстріляла і ми зайняли друге місце.
В червні поїхали на чемпіонат Європи в Болгарію, в Пасарджик. Ніколи не забуду це місце. Дуже спекотно було. Ми бігли по жахливій трасі, порохи, всі брудні бігли, на вулиці +40. Це найжахливіший старт був. В нас і спортсменів деяких інших країн перестали працювати пістолети – перегрілись на сонці (Сміється). Закінчили погано той чемпіонат Європи. Не готові були до такої спеки.
Після того я перейшла у категорію U19 на чотириборство (до того було триборство). На міжнародних змаганнях було важко фехтувати, тому що наш рівень суттєво поступався суперницям. Там дуже добре фехтують. І біжать теж дуже добре. Їздила на чемпіонат Європу в Польщу, в Джонков. Набралася досвіду. Тепер буду знати, що і як.

– Ви не вперше виступаєте на чемпіонаті України серед дорослих. Яке до цього часу найвище місце займали в особистій першості?
– Шосте, в 2019 році. Тоді п’ять дівчат потрапляло на коня. Я зайшла шостою. А 2020 року стала восьмою.

– У Львівському фаховому коледжі спорту ви навчаєтесь вже 6 років. Як вам тут?
– Тут дуже хороші умови для спортсменів. Навчають добре. Є вчителі, які просто прекрасні.

– Який вплив ваші тренери Наталія Роговенко і Адам Прибило вони зробили на ваш розвиток в спорті, в житті?
– Тренери – це як мама і тато. Вони добрі психологи. Знають, коли треба натиснути, а коли сказати щось ласкаве, хороше. Своїх тренерів я дуже поважаю, вони реально розумні люди по житті. Наталія Миколаївна дуже багато читає і багато що може розказати. Я в неї стараюся вчитись, беру книжки в неї. Адам Михайлович виховав багато спортсменів, які займали високі місця на чемпіонатах світу, Європи. Так само є чому навчитися у нього. Дуже рада, що я з цими тренерами по житті. Також вдячна моєму першому тренеру Юрію Анатолійовичу Ткачу. Він дуже вплинув на мою спортивну кар‘єру і завжди підтримує мене. Дякую йому за те, чого він мене вчив, коли я починала займатися спортом.

– Наскільки знаю, ви староста групи. Мабуть, не просто так вас обрали на цю посаду? Маєте певні лідерські якості, відповідні риси характеру?
– Думаю, що є щось таке, тому що вибрала мене старостою адміністрація. В нас не студенти вибирали. Три роки вже старостою.

– Справляєтеся успішно?
– В принципі, непогано (Сміється). Стараюся допомагати колегам, як староста. Стараюся вчитися добре, показувати приклад одногрупникам.

– Які предмети вам найбільше подобаються?
– Дуже любила і люблю історію. Філософія – непоганий предмет був, правда дуже важкий, але цікавий. Фізіологія, анатомія – це в нашому напрямку якраз ідеально. Правда важко дуже, але треба його знати.

– Цього року ви закінчуєте навчання в коледжі. Вже маєте подальші плани?
– Далі піду на навчання в Львівський університет фізичної культури імені Івана Боберського на третій курс. Працювати тренером я хочу і буду – це точно. Я вже рік, до речі, працюю тренером з плавання в «Аквапарку».

– Як встигаєте все поєднувати?
– Стараюся все спланувати. Навчаюся зранку, на 8.30 год. пари. Потім біжу на тренування. З тренування прихожу, обідаю і йду на роботу. Щоправда не щодня, тільки у вівторок і четвер. Поки виходить встигати все (Сміється).
Пригадую, торік під час карантину все було зачинено і ми тренувалися вдома. Я приїхала додому, в Червоноград, і з березня до травня тренувалася виключно вдома. Весь Червоноград оббігала, вже знаю всі стежки.

– Спілкувався із заступницею директора коледжу пані Оксаною Вацебою. Вона охарактеризувала вас коротко і вагомо: “дуже мудра і відповідальна”.
– Стараюся (Сміється).

– Які цілі ставите перед собою в спорті?
– (Після паузи) Були дуже великі цілі на спорт, але у зв’язку з травмами розумію, що вже максимальних результатів не досягну, якщо не вилікуюся повністю. Маю грижу в поперековому відділі. Але стараюся показувати результати і з травмою.

– Хто ваші найбільші вболівальники?
– Моя сім’я. Вони спочатку були проти, потім за, а зараз у зв’язку з травмами знов проти. Але вони завжди підтримують. Також тренери підтримують. Знають, яка проблема, радять, як краще зробити.

– А чи маєте найпалкішого вболівальника?
– В принципі є, не буду приховувати (Сміється).

– В Червоноград часто навідуєтесь?
– Два рази в місяць точно приїжджаю, коли маю час. Там вся моя сім’я – мама, тато, брат, бабусі, дідусі.

– Чого найбільше хотіли б досягнути у цьому році?
– Хочу виконати норматив майстра спорту України. Я вже давно хочу виконати, але відчуваю, що цього року точно вдасться. В нас на змаганнях залежно від кількості учасників визначають, скільки дівчат буде потрапляти на коней. Зазвичай, 5-6 дівчат потрапляє. Тому на чемпіонаті України треба потрапити на коня і проїхати. Тоді наберу необхідні 1250 очок для присвоєння звання майстра спорту України.
Василь ТАНКЕВИЧ, тижневик “Вісник”

Сьогодні виповнилося 33 роки гордості українського велоспорту, Заслуженій майстрині спорту України, бронзовій призерці Олімпійських ігор 2008 року в Пекіні, учасниці Олімпійських ігор 2012 року в Лондоні, призерці чемпіонату світу та Європи, уродженці Жовківщини Лесі Калітовській. З нагоди її Дня народження ми підібрали найкращі цитати з попередніх інтерв’ю спортсменки.

“У мене сусідка тренувалася і якось затягла в секцію й мене. Щоправда, переконувала десь три місяці, адже я не розуміла доцільності кататися на чужих роверах, коли вдома є свій. Погодилася разок сходити, аби та нарешті відчепилася. Тренер одразу дав каску, велосипед «Турист» і поставив мене проїхатись разом із хлопцями, яких було більшість. Подружка, як з’ясувалося, їздити вміла поганенько, а я вже мала досвід. Як тепер пригадую, що вказану дистанцію проїхала другою, хоча там було близько 20 хлопців. І такий мене взяв азарт, що відтоді вже не пропускала жодного тренування, пізніше почала їздити на змагання”.

“Тепер з впевненістю можу дивитися в майбутнє. Бо, бачу, що змагаюся на рівних із найсильнішими гонщицями світу, і маю реальні шанси поборотися за олімпійську медаль” (08.04.2008).

“Я ніколи не вірила, що зможу пробитися на Олімпіаду і ще й здобути там нагороду. Проте в це вірив мій тренер. Може, саме його віра і привела мене до перемоги. Я коли вже мала ліцензію, в душі молилася Богу, просила: “Боже, допоможи добре проїхати”. Не просила медалі, просто хотілося, щоби оцінили мої сили, яких я стільки витрачаю. Хоча тренер казав, що нам потрібно тільки “золото” (11.11.2008).

(Про причину переїзду зі Львова в Луганськ) “Причина одна – у Львові не було жодних умов для нормальних тренувань. Коли на одному з Кубків Львова я перемогла у всіх видах програми серед дівчат, мене помітив тренер із Луганська. Побачив, що я нормально тренуюся, що є сила. Він запросив до себе. Мій перший тренер не хотів спершу відпускати, але згодом вирішили все-таки спробувати”.

“Коли я приїхала в Луганськ, у мене був старенький велосипед. Його, напевно, вже двадцять років як списали. Мій новий тренер (Сергій Базін) коли його побачив, був просто шокований тим фактом, що на такому велосипеді можна тренуватися. Мені одразу купили інший, потім ще один – загалом за рік я поміняла сім велосипедів. Зараз у мене дуже хороший велосипед. Він коштує сім тисяч євро. Львів би мені ніколи такого не купив. А “Спартак”, спортивне товариство, за яке я виступаю, майже одразу виділив кошти”.

“Приблизно два роки я ділила очки за свої виступи між Львовом і Луганськом. А всі фінансові витрати з підготовки брав на себе лише Луганськ. Якось нечесно виходило. Коли з’явилася пропозиція розділити витрати на два міста, у Львові сказали: “Ми її забезпечувати не можемо”. Тож довелося обирати, і я вирішила виступати за Луганськ”.

“Щодо Львова, то наведу вам такий приклад. Моєму першому тренеру Михайлу Колодію пообіцяли надати машину-“технічку”, для супроводу велосипедистів на змаганнях. Пообіцяли, а потім кажуть – грошей нема, купимо вам скутер. Потім виявилося, що й на скутер грошей не вистачило. Тоді пообіцяли два шосейні велосипеди. Дали один, але сказали тренеру заплатити гроші, які, мовляв, потім йому повернуть. А коли він відмовився вкласти свої гроші, то взагалі нічого не дали. Отаке ставлення на Львівщині до велоспорту… Скажіть, ну як ці діти можуть чогось домогтися у спорті, коли за свої гроші треба колеса купувати? Я зараз маю кілька велосипедів – літні, зимові і ще один новий замовила”.

“За місяць я проїжджала дуже багато кілометрів. Автомобіль стільки не проїжджає, як ми. Якщо ми вдень проїжджаємо по 100-130 км. За місяць проїжджаємо приблизно 2 000 км, а в рік понад 20 тисяч”.

“Поки у мене виходить, поки є бажання, допоки дозволяє здоров’я – намагаюся повністю присвятити себе спорту. Зараз навіть і не пригадаю, коли востаннє була на дискотеці. Але ми з подругами не скучаємо на зборі: музику слухаємо, читаємо, кросворди розгадуємо. Ще коли не каталася, то вдома любила вишивати – є навіть серветочки з лебедями, але зараз на це не вистачає часу”.

“Я не можу сказати, що інтерес медіа до мене зріс. Та навіть якщо так, я все одно залишаюся простою дівчинкою, якою і була. Кажуть, що існує зіркова хвороба. Проте в мене її нема і я не хочу, щоби вона була. Хочу залишитися такою, якою я є. Я коли тільки пішла у велоспорт, мені батьки сказали: “Дивись, тільки не зазнайся”. Тому намагаюся чемно виконувати пораду рідних.

“Ми з Інною Осипенко–Радомською (чемпіонка Олімпійських ігор в Пекіні) в Пекіні на Олімпіаді жили разом в одній кімнаті й до цього не були знайомі. Я одразу помітила, що вона дуже добра і щира дівчина, ми потоваришували. У мене був старт раніше за Іннин, і перед цим я випила свяченої води, яку передала мені з дому мати, помолилася — і в результаті здобула «бронзу». А перед від’їздом пообіцяла Інні вболівати за неї та залишила їй ту свячену воду, яка ще в мене була. Ось така–от підтримка одна одної й допомогла нам здобути позитивний результат”.

Підготував Василь ТАНКЕВИЧ, сайт Відділення НОК України у Львівській області

Світлини: gettyimages

Соломія Братейко стала дворазовою чемпіонкою та срібною призеркою Чемпіонату України з настільного тенісу, який відбувався з 30 січня до 2 лютого. Після цього, одразу повернулася в Чехію, адже грає там за місцевий клуб «Годонін» і вже шостий рік проживає закордоном. В Україну приїжджає тільки на змагання або на збори. Однак це не завадило нам із нею провести довгу та конструктивну розмову.

– Соломіє, розкажи нам, будь ласка, як і хто тебе привів саме у цей вид спорту.
– Я народилася в селі Андріївка Львівської області. В селі не було дуже великого вибору, куди можна було б іти. Звичайно, я відвідувала усі гуртки, які тільки можна було. Але моя старша сестра ходила на настільний теніс і одного разу батьки мене відправили разом з нею. Мені було десь 5 років, коли я почала пробувати набивати м`ячик на ракетці, потім спеціально під мій зріст опускали стіл, бо тоді ще такі старі столи були, щоб я могла хоча би бачити з-за того столу м`ячик, і якось так почала тренуватися. Тоді ще я не усвідомлювала і не розуміла чи це мені знадобиться в майбутньому, але ходила за компанію зі сестрою.

Вже десь від 12 років я вирішила займатися цим видом спорту професійно і ми зі сім`єю повністю переїхали в місто Жовква. Там вже тренувалася щодня і почала вигравати змагання.

– А чи пам’ятаєш ти свої перші змагання на професійному рівні?
– Важко сказати… Пам’ятаю, завжди в нашому залі в Жовкві проводили різні змагання і там часто були Чемпіонати України, престижні турніри, де були хороші призи. Так-от, тоді на одному Чемпіонаті України я програла за вихід у фінал і в підсумку посіла лише третє місце. Пам’ятаю, що тоді була дуже розчарована, що програла, дуже довго плакала, мене всі заспокоювали. Однак вже наступного року я виграла ці змагання! (Посміхається).

– Чи завжди ти виходила на ті результати, які ставила за ціль на певні змагання?
– Було завжди по-різному. Я завжди, звичайно, налаштовувалась на перемогу, але не завжди так виходило. Інколи були гіркі поразки, інколи я знала, що суперник сильний, тому дуже не розчаровувалась, але завжди хотіла виграти.

– А чи продовжує змагатися далі твоя сестра, чи вона вже залишила теніс?
– Наразі вона в Польщі, куди вона повністю переїхала і грає там за клуб. Також тренує і спарингує дітей. Тому зі спортом вона не закінчила.

– Гаразд. Тепер повернемося до Чемпіонату України. Там ти втретє захистила свій чемпіонський титул в індивідуальних змаганнях. Поділись, будь ласка, емоціями від цієї перемоги.
– Я ніколи не очікую, що виграю. Просто налаштовуюсь на кожну гру окремо. Безсумнівно, мені дуже хотілося виграти і довести, що я чемпіонка України. Але це спорт, тут може трапитись різне. Однак дуже хотілося перемогти і я тільки так і налаштовувалась.

– У змішаних змаганнях на цьому Чемпіонаті ти з киянкою Веронікою Гуд теж виграла золото. Чи тренувались ви разом, адже місцеперебування у вас було різне?
– Загалом мали б тренуватись. Але, оскільки я більшість часу в Чехії, а вона в Києві, то нам рідко доводиться тренуватись. Однак практично все моє спортивне життя ми грали разом в парі і нам так дуже комфортно. В нас дуже схожий стиль, тому проблем зовсім ніяких не виникає, навіть якщо ми довго разом не тренуємось. Можливо, успіхом нашої пари є те, що ми дуже добре відчуваємо одна одну, як партнерів.

– Як взагалі оціниш рівень Чемпіонату України?
– Цього року, на жаль, дівчата з Національної збірної з особистих причин не брали участь в індивідуальних змаганнях, а тільки в командних, тому, можливо, мені легше було перемогти, бо не було настільки великої конкуренції. Однак, всі дівчата були достойні, з яким я змагалася. Зі всіма було важко грати, тому не скажу, що рівень був слабенький чи середній. Це був високий рівень.

– Чи можеш нам розказати, які здійснюється відбір до Національної збірної: за результатами Чемпіонату України, за підсумками кількох етапів чи яким чином?
– Взагалі основний критерій – це перемога на Чемпіонаті України. Якщо ти його виграєш, то гарантовано потрапляєш в Збірну і цілий рік їздиш на різні тури, змагання, представляєш Україну на міжнародному рівні. Але зазвичай це вирішує тренер Збірної. Тому я їй дуже дякую, що 3 чи 4 роки тому вона побачила в мені потенціал і таким чином я потрапила в Національну збірну.

– А яка взагалі атмосфера всередині Збірної України з настільного тенісу?
– В нас дуже хороший колектив, атмосфера. Завжди підтримуємо один одного. Дівчата всі старші за мене, тому в мене завжди є стимул рости далі і я, дивлячись на них, розумію, що мені треба ще більше тренуватись і старатись, щоб досягнути того рівня, на якому перебувають вони.

– А які емоції вирують в тебе всередині, коли ти виступаєш за Збірну України? Чи відрізняються вони від твоїх індивідуальних поєдинків за клуб, до прикладу?
– Це зовсім різні емоції. Коли я їду на міжнародні змагання, то розумію, що представляю Україну і хочу виступити якнайкраще, щоб показати, що Україна на високому рівні. Коли ти дійсно виграєш і коли багато людей тобі пишуть слова привітань та підтримки – це дуже надихає працювати далі і ти розумієш, що воно того варте. Коли ж граєш за іноземний клуб, тут зовсім інша атмосфера. Тут тебе також підтримують, люблять. Особисто мені дуже пощастило з моїм клубом зараз. Та все-таки, коли ти граєш за Україну, то ти граєш за свою рідну країну.

– Перший твій сезон за іноземний клуб в Чехії був ще у 2015/2016 роках. Як ти взагалі туди потрапила?
– Потрапила за допомогою Віктора Дідуха. Не знаю точно, яким чином, але він мав там зв’язки, через рік він також там грав. Саме він мені просто запропонував, чи як б не хотіла спробувати свої сили закордоном. Сказав, що це хороший клуб, вони шукають молоду і перспективну дівчину. Мені тоді було 16 років. Але мама сказала: «Поки не спробуєш – не дізнаєшся. А додому завжди повернутись можна». Тоді вирішила, що варто попробувати і вже шостий рік тут.

– Як тобі взагалі Чехія, як країна? Чи були якісь труднощі, коли тільки переїхала туди?
– Труднощі ніяких не було, лише те, що я не знала мову. Але буквально за три місяці її вивчила і зараз вільно нею розмовляю. Звичайно, не як чехи, але домовитись можу про все. Із самого початку всі дуже добре до мене ставились і взагалі люди в Чехії, які мені трапляються, завжди раді допомогти.

– А як було із навчанням у твої 16?
– Я закінчувала школу екстерном через те, що свій 11-ий клас я вже була в Чехії. Тому цілий рік вчилася там, а приїжджаючи додому, здавала всі контрольні, самостійні. І до ЗНО також готувалася в Чехії.

– Чи не важкий такий ритм був для тебе?
– Було складно, бо все по-іншому. Нова країна, нові люди, нове оточення. Але з часом я до цього звикла і вбулася в той режим.

– Ти вже стільки років граєш в одному клубі. Чи нема бажання спробувати свої сили деінде?
– Бажання є. Я вважаю, що зміна – завжди на краще і часто думаю про те, що, можливо, варто поміняти клуб, бо вже довгий період на одному місці. Але не знаю. Поки що думаю. Насправді, я тільки нещодавно почала над цим замислюватись, бо дійсно вже довго на одному місці.

– Які в тебе відносини зараз із Віктором Дідухом?
– Він в Андріївці відкрив свій тенісний центр і наскільки я знаю, зараз займається лише цим. Тому ми рідко зараз разом працюємо чи тренуємось, але коли приїжджаю додому, то завжди з радістю приходжу до нього в зал і він теж радий мене бачити. Я можу спокійно там тренуватись також.

– А чи довго він тебе тренував?
– Із самого початку мене тренував його тато, а тоді аж почав тренувати Віктор. Не скажу, що це було довго, приблизно 2 роки. Тоді я перейшла до Львова, деякий час тренувалась там, а тоді вже аж потрапила в Жовкву і там вже була десь 5 чи 6 років. З часом перейшов туди Віктор і ми ще далі там спільно тренувались. Але окрім нього, мене також тренували Бучацький Сергій Миколайович і Карликова Марія Олегівна. Саме вони, мабуть, зробили в мене основний вклад для того, щоб я досягла успіху.

– А твій переїзд зі сім’єю в Жовкву – це якось пов’язано з настільним тенісом чи взагалі ніяк не пов’язано?
– Це пов’язано лише з настільним тенісом. Ми переїхали, тому що вирішили, що якщо я хочу займатися цим професійно, то мені треба влаштувати всі умови, щоб я розвивалась далі. Ми все залишили вдома і повністю переїхали в Жовкву. Звичайно, було важко і мамі було складно, але вже все добре.

– Мабуть, треба мати неабияку відвагу, щоб на таке наважитись…
– Найголовніше, що це того було варте і воно виправдало свої очікування.

– А тепер про наболіле: чи має пандемія зараз якісь фактори впливу на настільний теніс?
– Так. Нам скасували Чемпіонат світу, Чемпіонат Європи, дуже багато міжнародних турнірів і ніхто не знає, коли наступного разу ми зможемо поїхати на якісь серйозні змагання. Я рада, що хоча б Чехії ми можемо грати. Хоча і тут півтора місяця ми знову були закриті, не було ніяких ігор. А в березні, коли почалася пандемія, ми взагалі залишились без нічого. Могли лише тренуватись тільки ті, хто мав вдома стіл. Викручувались всі, як могли.

– Якраз під час того повного карантину, який розпочався в березні, ти де перебувала?
– Одразу, коли дізналася, що Чехія закриває кордони, то вирішила їхати додому, бо знала, що може бути така ситуація, що доведеться дуже довго перебувати в Чехії і не зможу потрапити додому. Скоренько за один день все зібрала, приїхала додому і, як мінімум, пів року була тут.

– Зате, мабуть, більше часу провела з рідними.
– Так! (Посміхається) Це напевне, найдовший період за весь той час, що я живу в Чехії, змогла так довго побути вдома! Тому всюди є свої плюси і мінуси. Я рада, що змогла скільки часу побути вдома, відпочити і набратись сили.

– Так. Тепер поділися секретом свого успіху.
– Працювати, працювати і ще раз працювати!

– А чи має, наприклад, бренд спортивного інвентарю значення у спарингах?
– Кожен підбирає під себе і вибирає той бренд і ту ракетку чи накладки, які їм підходять найбільше. Я вже дуже багато років граю однією ракеткою і накладками, що настільки звикла, що не планую нічого змінювати.

– Чи є у тебе певний ритуал перед поєдинками в тебе?
– Я стараюсь побути на самоті зі собою. Інколи навіть сама зі собою можу говорити. Звучить дивно, але це допомагає. Просто думаю про гру, думаю, як зіграю, куди, думаю про суперника. Сама себе налаштовую і це найбільше допомагає.

– І наостанок поділись своєю найзаповітнішою мрією)
– Потрапити на Олімпійські Ігри. Це та галочка, яку, напевне, мріє виконати кожен спортсмен.

– Дуже дякуємо тобі за таку відверту розмову і бажаємо успіху!
Василина ЧІХ, прессекретарка Відділення НОК України у Львівській області