Автор: noc

Сьогодні, 22 березня, виповнилося 63 роки Заслуженому тренеру України зі стендової стрільби, львів’янину Віктору Карасьову. З 1997 до 2006-го він очолював збірну України, а з 2006 року і до нині тренує збірну Катару. Віктор Олександрович досягнув великих успіхів зі своїми підопічними: Микола Мільчев став олімпійським чемпіоном 2000 року, Вікторія Чуйко виграла свою другу в кар’єрі золоту медаль чемпіонаті світу 2003 року, а катарець Нассер Аль-Аттія здобув «бронзу» Олімпійських ігор 2012 року. Свій день народження Віктор Карасьов зустрів у Катарі. Зранку він прийняв вітання від відділення НОК України у Львівській області, а також дав інтерв’ю для нашого сайту.

– Вікторе Олександровичу, з яким настроєм підійшли до свого 63-річчя?
– Після 60-ти кожен день народження сумний (Сміється). Вже не так, як було в 16. Але є робота, сім’я… Є ціль, є за що боротися, як кажуть (Сміється).

– Яка ситуація зараз в Катарі з епідемією коронавірусу? Які обмеження у вас?
– Виходити ніде не можна, збиратися не можна. Сидимо вдома. Всі спортивні об’єкти закриті.

– Як складається відбір на Олімпійські ігри 2020 року для збірної Катару?
– На траншеї (траншейний стенд) взяли одну квоту. Мої ж вихованці на круглому стенді не взяли. Троє моїх наприкінці минулого року на чемпіонаті Азії в Катарі показали результат, який давав спроможність потрапити до фіналу. Але вони у фінал не потрапили і квот не взяли. Навіть при тому, що командою ми виграли чемпіонат Азії.

– Вікторе Олександровичу, пригадайте, коли почали займатися стрільбою і які найбільші досягнення у вас були в статусі спортсмена?
– Почав займатися в 1969 чи 1970 році. Тоді якраз збудували новий стенд (нині – Стрілецький стенд Львівської школи вищої спортивної майстерності – Авт.). Ми туди ходили, займались. Досягнення в якості спортсмена у мене невеликі, навіть не був у збірній України. І коли я не вступив у політехнічний інститут (нині НУ «Львівська політехніка» – Авт.), мій приятель Володимир Юхатов (пізніше – Заслужений тренер України зі стендової стрільби) запропонував вступати в інфіз (нині Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського – Авт.), піднімати стендову стрільбу. Вступив і ще будучи студентом почав працювати тренером в ДЮСШ. З 1975 року займаюся тренерською діяльністю. 45 років уже! Юхатов, до речі, зараз працює тренером в Польщі, а я в Катарі.

– Знаю історію, що набір на «стендову стрільбу» в інститут фізкультури не дозволяли. У зв’язку з цим, видатний спортсмен, тренер зі стрільби з лука та організатор Микола Калиніченко, який тоді працював в інституті, придумав хитрість – стендовиків приймали на спеціальність «кульова стрільба».
– Так, справді, стендової стрільби не було, я здавав кульову стрільбу. Микола Калиніченко – батько Олександра Калиніченка, нинішнього президента Львівської обласної федерації стрільби з лука. До речі, стенд ми стріляли разом з Сашком. Так от, Микола Калиніченко був завкафедрою стрільби, сучасного п’ятиборства, шахів і фехтування. На вступних іспитах мені треба було здавати кульову стрільбу. І я її успішно здав – на трієчку. З інших дисциплін були четвірки і п’ятірки – і я пройшов конкурс. На спеціалізацію ходив нібито на «кулю», а от свою дипломну роботу писав зі стендової стрільби. Керівником дипломної роботи в мене був Микола Калиніченко.

– Який вплив він мав на ваше становлення?
– Він заставляв учитися (Сміється). Що ми і зараз успішно робимо. Тому що не можна зупинятися. Я до сих пір нічого не знаю про стендову стрільбу. Потрібно щоразу підживлюватися якоюсь новою інформацією. Тому що стендова стрільба – це технічний, складно координаційний вид спорту, у якому якась дещиця залежить від зброї, патронів. Ну, природно, від стрільбища і мішені. Ну а взагалі 99% успіху – це можливості людини. Треба налаштувати спортсмена на певну ноту. На тренуваннях усі герої, усі чемпіони. А от коли змагання… Калиніченко навчив власне ставити книги на стіл і займатися наукою. І його внесок у цьому.
Стрільба з лука і кульова стрільба – паралельні види. Микола Олександрович – батько львівського лука, він велика людина. Я, до речі, вітав його з 85-літтям (20 жовтня 2006 року, за два роки і місяць до його смерті – Авт.). Він був приємно здивований. Юхатов і я – ми були першими «пташенятами» у стендовій стрільбі, які вилупились з нашого інституту. А вже згодом Микола Олександрович зробив так, що відкрили відділення і на вступних іспитах абітурієнти здавали спеціалізацію стендову стрільбу. Це було 1979 року, коли я закінчив інститут. Невдовзі після закінчення почав працювати старшим інструктором у Львівському військово-мисливському товаристві – аж до того, як став головним тренером збірної України.

– У 1997 році ви очолили збірну України. Які ваші заслуги зіграли в цьому роль?
– Важко сказати. Це було рішення Федерації. Справа в тому, що попередній тренер пішов на пенсію. І на черговій звітно-виборній конференції мені запропонували очолити тренерську раду Федерації. А вже тренерська рада рекомендувала мене на посаду головного тренера збірної. Тоді більше зіграли навіть не тренерські здібності, а власне організаційні. У головного тренера повинно бути чуття і здатність відібрати з того, що вже підготовлено. Тому що у того ж Колі Мільчева був особистий тренер. Так, ми з ним багато працювали, але все-таки з ним починав працювати інший тренер. А родзинка, коли ти з нуля доводиш спортсмена до медалі. В цьому сенсі я себе відчув як тренер тільки коли приїхав у Катар.

– Микола Мільчев якось пригадував, що лише у 1996-1997 роках з’явилося фінансування з бюджету і спортсмени нарешті отримали можливість виїжджати на змагання.
– Фінансування треба було вибивати. Пробивали, вибивали, робили грамотний план. …У 1999 році в Одесі на тренерській разі вирішувалося питання, хто поїде на чемпіонат Європи. Я настояв щоб Коля поїхав, де він здобув, до речі, олімпійську ліцензію. Поруч з ліцензією був львів’янин, чемпіон світу і Європи Сергій Охотський, але в останній серії погано відстріляв. Він, до речі, зараз возить доньку на змагання, жили у мене, коли вона брала участь у змаганнях. Взагалі, я намагаюся допомагати нашим спортсменам, які приїжджають в Катар. В мене зупинялися тенісисти, гімнасти. Були олімпійський чемпіон зі спортивної гімнастики Богдан Макуц, тренер олімпійської гімнастки з фехтування Яни Шемякіної Андрій Орліковський, учасник трьох Олімпійських ігор з легкої атлетики, на жаль, уже покійний Роман Вірастюк. Бачив на турнірі з шахів сестер Музичук. Але вони були дуже завантажені, тому не відволікав їх.

– Микола Мільчев став другим на чемпіонаті Європи в передолімпійський рік, входив у десятку найкращих у світі. Попри це, золота медаль Олімпійських ігор – зовсім інший рівень. Зізнайтеся, його перемога стала для вас великою несподіванкою?
– Я вам скажу так: коли ми приїхали в Сідней на Олімпіаду, була проблема з патронами. Ми їздили, шукали патрони, підібрали врешті, які йому підходять. І коли в нас були тренування перед головним стартом на Олімпіаді, я зрозумів, що щось буде. Він не міг промахнутись! От тоді в мене з’явилось це відчуття. Коля показав абсолютний результат – вибив 150 мішеней зі 150-ти (125 у кваліфікації + 25 у фіналі). Зараз вже по-іншому, тому цей рекорд закріплений, увійшов в історію. Як і Нассера Аль-Аттія – на чемпіонаті Азії 2012 року він теж встановив «вічний» світовий рекорд.

– У 2006 році, незадовго до 50-річчя, ви кардинально змінили своє життя, перебравшись у Катар. Могли тоді допустити, що залишитеся в цій країні ось уже на 14 років?
– А я не думав про це. Я і після чотирьох років думав, що скоро повернусь, і після восьми, і після десяти… Думаєш інколи: «Ну вже все, треба повертатися». Але й досі в Катарі. Зараз у збірній нова генерація спортсменів і я для них, як батько. Ми вже як родина.

– Чи відчуваєте ностальгію за Львовом?
– Відчуваю ностальгію за людьми, друзями, родичами. А так, я тут зайнятий, займаюся своєю улюбленою справою. Коли в Катарі, хочеться додому до Львова. Приїжджаю до Львова – три-чотири тижні і вже тягне назад в Катар. Якось так у мене зараз. Користуючись нагодою, передаю вітання землякам-львів’янам! Закликаю прислухатись до тих порад, які дає медицина, щоб побороли ту заразу. Здоров’я усім! Це найголовніше.

– Востаннє ви були у Львові декілька місяців тому на зустрічі випускників?
– Так, це було в грудні. Була тепла зустріч. Тільки з кожним роком все менше і менше зустрічаємось. Склад менший – тільки 11 чоловік було. Багато виїхали, когось вже немає на цьому світі. Вже вік такий, що зустрічаємося не на весіллях, а на похоронах.

– Ваша сім’я мешкає у Львові зараз?
– Так, повернулася до Львова. Але рідні приїжджають до мене. Моїй молодшій доньці недавно виповнилось 11 років. Вона закінчила чотири класи в Катарі, а зараз навчається у Львові.

– В Катарі ви є тренером найкращого і найпопулярнішого спортсмена цієї країни Нассера Аль-Аттія – призера Олімпійських ігор зі стендової стрільби. Він також є видатним автогонщиком, дворазовим переможцем раллі «Дакар» у заліку позашляховиків. Що це за феномен такий, якому вдається на найвищому рівні виступати у двох дуже різних видах спорту?
– Нассер – унікальний, феноменальний спортсмен, він перлина країн Перської затоки, не тільки Катару. Коли він встановив рекорд на чемпіонаті Азії 2012 року, за тиждень до початку змагань він ще їздив на «Хаммері» на раллі «Дакар» і відповідно пропускав тренувальні збори збірної команди. Керівництво Федерації Катару настоювало щоб у заявку на чемпіонат Європи замість Нассера внесли іншого спортсмена. Я запевнив, він завтра розіб’є свого «Хаммера» і прилетить сюди, бо тут розігруються ліцензії. Що він успішно і зробив – розбив «Хаммера» і прибув на чемпіонат Азії. Ми провели кілька тренувань щоб він відновив відчуття. І він жодного разу не промахнувся – і світовий рекорд встановив, і команда виграла все, що можна було.

– Який у вас контакт з ним. Він слухається вас?
– В команді він найслухняніший, до речі. Я ж не кажу йому: «Ти мусиш так-то робити». Кажу: «Давай спробуємо». Важливо, як ставити свої завдання.
Василь ТАНКЕВИЧ, Юрій ТУРЯНСЬКИЙ, відділення НОК України у Львівській області

Софія Яремчук, 25-річна уродженка Солонки, що біля Львова, найкраща легкоатлетка України в листопаді 2019 року, переможниця і призерка багатьох міжнародних змагань з бігу на 10 км і з напівмарафонського бігу (21,0975 км), останні роки більшу частину часу проводить в Римі (Італія). Але у зв’язку з епідемією коронавірусу, спортсменка декілька днів тому не планово завітала на Батьківщину. Річ у тім, що з Киргизстану, де вона перебувала на зборах, скасували літаки в Італію. Тому довелося прилетіти в Україну. Тут спортсменка продовжує тренуватись і чекає відновлення легкоатлетичного сезону. Між тренуваннями дала інтерв’ю сайту відділення НОК України у Львівській області.

– Софіє, Федерація легкої атлетики України визнала вас найкращою легкоатлеткою листопада 2019 року в Україні. Попри це, вам немає місця у широкому списку легкоатлеток – членів збірної України (він складається із понад 120 осіб). Більше того, лише наказом Міністерства культури, молоді та спорту України від 5 березня 2020 року № 1336 вас було додано у підрозділ «Кандидати» у збірну. Нонсенс, як на мене. Як ви самі це сприймаєте?
– Чесно, я тільки від вас дізналася, що мене включили у список кандидатів у збірну України. Насправді, спершу я повинна виступити на чемпіонаті України, показати хороший результат на олімпійській дистанції і тільки після того можу потрапити у збірну України. В мене досить хороший результат у напівмарафоні, але він не є олімпійською дистанцією і я бігла його не на чемпіонаті України.

25 квітня я планувала бігти 10000 метрів на чемпіонаті України в Ужгороді. Там повинен був бути відбір на Кубок Європи. Але ці змагання відмінили. Чекатиму до 3 квітня, а потім буде видно. Далі за планом 16 травня має бути чемпіонат України з напівмарафону в Ковелі. Але чи він буде, не відомо. Зараз така складна ситуація, що дуже важко щось сказати – про збірну України, про виступи…

– Скільки часу провели на зборі в Киргизстані?
– 14 лютого я вилетіла туди з Італії. З моїм тренером (Фабіо Мартеллі – Авт.) домовились, що я буду там 26 днів, після чого повернуся в Рим і на 18-й день після гір буду бігти на чемпіонаті світу в Польщі (мав відбутися 29 березня в Гдині – перенесений на 17 жовтня 2020 року – Авт.). Але через поширення коронавірусу все пішло шкереберть. В Киргизстані я мала знаходитися до 10 березня, але мій рейс у Рим скасували. І я залишилася там до 15 березня зі спортсменами-українцями, з якими разом тренувалась, взяла квиток на Україну і вилетіла до Львова.

– Очевидно, багато ваших близьких, знайомих в Римі зараз в епіцентрі епідемії. Які від них новини?
– Там зараз комендантська година. Виходять з дому тільки в супермаркет і аптеку. Тобто там не можна просто гуляти, тому що зупиняють карабінери, можуть оштрафувати або забрати у відділок і посадити. Тому всі сидять вдома, всі все розуміють. Роблять дуже багато тестів, якими держава забезпечила безкоштовно, стараються якось це все призупинити. Але там дуже сильне вогнище розгорілося.

– Коли були в Італії, того ще не було?
– Абсолютно не було. Перед вильотом в Киргизстан, тренер просив мене залишитися. Мовляв, в Італії безпечно порівняно з Азією. А виявилося все навпаки і епіцентр небезпеки зараз якраз в Римі.

– Мама ваша залишилась в Римі?
– Так. На карантині, сидить вдома, виходить тільки за продуктами. До 3 квітня буде так. Потім держава буде вирішувати, що робити далі.

– Волею випадку ви не планово зараз в Україні.
– Так, не планувала. Так вийшло.

– Як вам цього разу знаходитись тут?
– Я тут декілька днів. Бігаю в Солонці, в себе вдома. В принципі мені добре в Україні, коли така погода, як зараз. Я спокійно тренуюся, мені нічого не заважає, я себе комфортно почуваю. А от коли приїжджаю сюди в сезон дощів або коли холодно і нема куди себе подіти, а на СКА так далеко їхати, тоді я почуваю себе не комфортно.

В квітні, можливо, поїду у Ворохту або Яблуницю щоби там підтримати свою форму. Тому що в Киргизстані я провела великомасштабну роботу. Можливо, мала показувати високий результат на чемпіонаті світу в Польщі – там хотіла замахнутись на рекорд України з напівмарафону. Для цього треба було покращити на хвилину свій особистий рекорд. Дуже шкода, що так є, що старти відміняють. І ніхто не знає, як буде далі.

– В Солонці бігаєте по вулиці Наварійській?
– Так, до Наварії, до озера. Любителі також бігають. Бачила декількох велосипедистів – аж душа радіє. Люди зараз нормально ставляться, коли хтось тренується. Пригадую, декілька років тому люди так дивилися на мене. Через це ніколи не хотіла йти бігати по Наварійській. Завжди виїжджала в парк, на стадіон. А зараз цілком нормально, мені подобається.

– Останнім часом вийшло декілька інтерв’ю з вами на сайті відділення НОК України у Львівській області. Також ми регулярно інформуємо про ваші успіхи. Це досить масово поширюється, зокрема, у солонківських спільнотах в мережі Фейсбук. Солонківчани вітають вас, пишаються вашими досягненнями. Відчуваєте, що в Солонці вас тепер більше впізнають?
– В ці дні взагалі в Солонці не гуляю. Я вдома, потім іду тренуюсь і повертаюся додому. Тобто декілька днів я в Солонці, але ще абсолютно ніде не була. Мій хлопець працює в Раковці адміністратором. Розповідав, що донька його співробітниці вважає мене своїм кумиром. А так насправді я ще нікого не бачила, тому не знаю, чи стала більш впізнаваною після матеріалів про мене в ЗМІ.

В Італії ходжу по Римі, впізнають деколи. Особливо на змаганнях дуже багато людей підходить, фотографується. Я б сказала, що мене там більше знають, ніж тут у Львові.

– Ми з вами спілкувалися на початку минулого року і ви тоді говорили, що у вас в планах пробігти марафон і саме в марафоні ви бачите свої шанси пробитися на Олімпійські ігри.
– Цього року мені дуже поталанило, що я пробігла напівмарафон з особистим рекордом – 1:10:33 (в італійському Терні 12 січня – Авт.). І зараз я маю перепустку на чемпіонат Європи з напівмарафону, який пройде у серпні. Щодо марафону, то він був у моїх планах на квітень. Але до мене зателефонував старший тренер збірної України з витривалості Сергій Романчук і запропонував виступити на чемпіонаті світу з напівмарафону в Польщі 29 березня. Я поговорила з тренером і ми вирішили готуватися до чемпіонату світу з напівмарафону, а після цього пробігти марафон – до 20 квітня ще можна було виконати норматив на Олімпіаду. В Польщі, до речі, хотіла зазіхнути на рекорд України. Не вийшло – все відмінили і не відомо, що буде з Олімпійськими іграми і чи взагалі вони відбудуться цього року.

В нас олімпійський норматив у марафоні – 2:29:30. Від України на Олімпіаду може потрапити три спортсменки, а вже є чотири дівчини, які виконали олімпійський норматив – у них час від 2:27:58 до 2:28:13. Між третьою і четвертою спортсменкою різниця всього декілька секунд – і це в марафоні! Цього року в нас конкуренція надзвичайно висока. Такого ніколи не було. Це дуже радує, що витривалість в Україні зростає, є мотивація, є конкуренція. Спершу, до речі, казали, що по нормативу ніхто не пробіжить, а зараз такі результати. Це дуже сильно!

– Тобто щоб отримати ліцензію вам треба не тільки виконати олімпійський норматив, а ще й обійти щонайменше двох суперниць, які його виконали?
– Так. Причому в дебютному для мене марафоні мені щоб потрапляти на Олімпіаду треба було пробігти з часом дві години 28 хвилин.

– Це як з області фантастики?
– Це цілком реально, але я не можу точно стверджувати, як би склався мій дебютний марафон. Всі мені говорять: марафон не пробачає нічого, абсолютно нічого. Там після 30-35 кілометра все тільки починається. Тому я не знаю, як би відреагував мій організм під час марафону. Це така дистанція підступна, капризна, до якої треба дуже добре готуватися.

В нас норматив можна виконати до 20 квітня. Я на норматив вже не потрапляю ніяк, тому що марафонів немає. Якщо не перенесуть Олімпіаду, то в нас вже є три нормативи, тобто вже ніхто нічого не буде робити. Цю тему можна забути і готуватися до марафону на Олімпіаді 2024 року в Парижі.

– Торік ви побили свої особисті рекорди в бігу на 10 км і в напівмарафоні. Можна минулий сезон назвати проривом у вашій кар’єрі?
– В мене взагалі останні два роки – 2019 і 2020-й – один суцільний прорив, тому що кожного разу я все більше і більше виростала, кожен раз новий personal best. Ця вся робота, яку я робила останні роки, вона нарешті вже виходить назовні. Тому так, я можу назвати це проривом. Якщо 2017 року я бігала «половинку» за годину 13 хвилин, то у 2020 році вже за годину 10 хвилин 33 секунди – так, це прорив. В 2016 році на чемпіонаті Європи італійка стала срібною призеркою в напівмарафоні з результатом 1:10:36. Мій нинішній результат на рівні медалі на «Європі». Тому можна назвати це проривом.

Я завжди говорила: не хочу більшого, але не хочу і меншого. Хочу щоб цю всю роботу, яку виконала – на стадіонах, в парках, в горах – мені вдалося реалізувати на стартах. Не хочу чогось космічного. Тому коли показую personal best – це показник, що рухаюся в правильному напрямку.

– Кожен новий особистий рекорд дає стимул наступного дня продовжувати підкорювати нові вершини чи розслабляє щоб насолодитися моментом?
– Коли в мене новий personal best, я завжди хочу чогось більшого. Завжди. Це, знаєте, як наркотик, в тебе з’являється додаткова мотивація. Бо коли тренуєшся, а тобі не йде, нічого не вдається, не можеш вирватися з ями, – це пригнічує. А коли пробігаєш по особистому, завжди хочеш ще сильніше пробігти, хочеш більшого, тобі цього вже замало.

От я, наприклад, пробігла в Терні напівмарафон за 1:10:33 по особистому, я пожила цими емоціями один-два дні максимум і все. Вони забуваються, треба перегорнути цю сторінку і продовжувати тренуватися. Ти не можеш ними жити постійно. Тобі треба постійно щось нове. Тому я почала їздити в Киргизстан на збори. Я їхала сама, думала, що взагалі там буду сама щоб підготуватись добре до чемпіонату світу. Слава Богу, що наступного дня приїхали наші українські спортсмени і я вже була з ними, була в компанії. А так я їхала сама на інший континент, знаючи, що після Киргизстану є ефект.

– Які у вас найсильніші риси, як у легкоатлетки?
– Терпіння, напевно, і сила волі. Це дуже нелегкий спорт. Я приїхала в Киргизстан (Чолпон-Ата) цього року – а я там ще була торік в грудні – і перші два тижні мені так важко було, що я взагалі не могла рухатись. Я дуже сильно терпіла – навіть не пам’ятаю, коли востаннє так терпіла. Коли виходила на тренування, в мене реально був мандраж. Перед стартом на змаганнях такого мандражу не було, як на тренуваннях. Тому важливе терпіння, перебороти це все, перетерпіти, коли важко. Не зупинятися, не кидати роботу, а просто перетерпіти. Мене відпустило фактично на 18-й день, тоді я вже перші свої 30 км пробігла. Це вже така марафонська підготовка. Тільки тоді я почала нормально роботу робити, нормально себе відчувати.

Збір пройшов дуже корисно. Хочу подякувати Дімі Барановському, рекордсмену України з марафону (2:07:15), який дуже багато мені допомагав на тренуваннях, підтримував мене, показав великий комплекс вправ на плечовий суглоб, на руки.

Я хотіла цей рік сильно відбігати, повністю реалізувати себе в спорті і почати планувати сім’ю, піти в декрет. А бачите, як виходить, «накривається» 2020 рік трішки, не так все складається, як хотілося. Мій хлопець взагалі вже шокований від мене і від мого спорту (Сміється).
Василь ТАНКЕВИЧ, Юрій ТУРЯНСЬКИЙ, відділення НОК України у Львівській області

Боротьба традиційно вважається чоловічим видом спорту. Саме тому навколо жіночої боротьби виникло багато стереотипних уявлень. Щоб спростувати найпоширеніші з них, Mixsport поспілкувався з чемпіонкою світу, переможницею Європейських ігор-2019 і триразовою чемпіонкою Європи з вільної боротьби Юлією Ткач.

Через боротьбу фігура перестає бути жіночною

Боротьба не псує фігуру. Є багато борчинь, які могли б працювати моделями. Як і кожен вид спорту, боротьба робить тіло більш атлетичним, гарним, підтягнутим і струнким. Під час занять боротьбою задіяні всі групи м’язів, тож тіло розвивається гармонійно. Крім того, ми не тільки боремося, а ще й бігаємо, плаваємо, займаємося на тренажерах, граємо у футбол чи баскетбол.

Боротьба також не впливає на ходу, не позбавляє її граційності. Навпаки, постава стає кращою, а людина вчиться відчувати своє тіло та керувати ним.

Стереотип про нежіночну фігуру виник через те, що борчинь, зазвичай, бачать тільки під час змагань, коли ми одягнені у тріко, яке підкреслює всі м’язи. Також перед сутичкою ми максимально сконцентровані та налаштовані йти в атаку. Тому тіло трохи напружене і може виглядати по-іншому.

Єдиний мінус для зовнішності — це зламані вуха, візитівка всіх професійних борців.

Боротьба небезпечна для жінок

У боротьбі немає ударів, больових прийомів. Є чіткі правила, які обмежують небезпечні моменти. Звичайно, є травми. Але вони є у будь-якому спорті. І боротьба якраз не належить до найбільш травматичних видів спорту.

У жіночій боротьбі частіше використовують брудні прийоми

Деякі спортсменки дійсно вдаються до брудних прийомів: смикають за волосся, заламують пальці. Але не можна стверджувати, що жінки використовують їх частіше за чоловіків. Просто у жіночій боротьбі це більш помітно.

Наприклад, волосся у нас довше, тож частіше можна побачити, як борчиня намагається смикнути суперницю за волосся. Також жінки більш емоційні й через це видно, як спортсменка з усією пристрастю намагається «зробити капость».

Жінкам потрібні спеціальні препарати для занять боротьбою

Ніяких заборонених препаратів або стероїдів ми не вживаємо. Як і чоловіки, ми приймаємо вітаміни, амінокислоти, ВСАА, протеїн — звичайне спортивне харчування.

Борчині агресивні

Під час першого знайомства, коли дізнаються, що я займаюся вільною боротьбою, часто кажуть: «Ой, з вами краще не сваритися, бо ви мене поб’єте, покладете на лопатки». Та чому я повинна когось бити? Я ніколи в житті не використовувала свою фізичну силу та навички боротьби поза тренуваннями або змаганнями. Ми вже звикли й сприймаємо це з гумором.

Через боротьбу виникають проблеми з жіночим здоров’ям

Дуже поширений стереотип, що борчині та професійні спортсменки в цілому мають проблеми з репродуктивною системою. Це не так. У мене є син, у багатьох дівчат зі збірної по 2, 3 чи навіть 4 дитини. Все залежить від індивідуальних особливостей організму, а не від того, займається жінка спортом, чи ні.

Також існує думка, що після народження дитини можна прощатися з кар’єрою професійної спортсменки. Це також неправда. Я почала тренуватися вже через місяць після пологів. Результати, навпаки, покращилися, тіло стало більш витривалим. Так, повертатися до професійного спорту після пологів — це важко, але можливо. Головне, щоб було бажання і не було медичних протипоказань.

Борчині ніколи не роблять мейк-ап і не вбираються

На змагання ми не фарбуємося. Бо шкіра торкається килима і вся косметика просто розмажеться по обличчю. Наприклад, легкоатлетки можуть вийти на змагання з макіяжем. Для гімнасток чи фігуристок це взагалі обов’язково. Тому під час нагородження вони стоять гарні й посміхаються на камери, вдало виходять на фотографіях. У боротьбі нагородження відбувається майже одразу після сутички. Часу на те, щоб привести себе у порядок, дуже мало. Все, що ми встигаємо — нашвидкуруч витерти обличчя та якось пригладити волосся. Через це глядачі бачать нас на п’єдесталі ненафарбованими, трохи розпатланими й думають, що ми завжди такі. Та у звичайному житті багато борчинь люблять робити макіяж і гарно вбиратися, носити сукні та підбори.

Яку користь для жінок приносять заняття боротьбою

Завдяки боротьбі жінка стає більш витривалою, дисциплінованою і стійкою до стресів. Тіло стає струнким і підтягнутим. Корисно знати прийоми з боротьби для самооборони. Якщо жінка володіє цими прийомами, вона вміє відчувати суперника, реагувати на непередбачувані ситуації, стає впевненою у собі та своїх силах і знає, що робити у разі небезпеки.

Взагалі раджу жінкам будь-які фізичні навантаження: біг, плавання, вправи на тренажерах, танці чи навіть ходьбу. По-перше, це корисно для здоров’я, особливо зараз, коли більшість веде малорухливий спосіб життя. По-друге, це допомагає випустити зайвий стрес і негативні емоції, що накопичуються впродовж дня. І додому ви повернетеся щасливою жінкою та будете насолоджуватися часом, проведеним зі своєю сім’єю.

ПРЕАМБУЛА. Сьогодні Міжнародний олімпійський комітет (МОК) продовжив консультації з усіма зацікавленими сторонами Олімпійських ігор в Токіо-2020. Перша відбулася з міжнародними федераціями з олімпійських літніх видів спорту. Найближчими днями відбудуться обговорення з Національними олімпійськими комітетами (НОК), представниками спортсменів, Міжнародним паралімпійським комітетом (МПК), іншими міжнародними федераціями (МФ) та іншими зацікавленими сторонами. У цьому комюніке викладаються принципи, встановлені Виконавчим комітетом МОК, а також їх реалізація у співпраці з усіма зацікавленими сторонами. МОК буде продовжувати діяти в якості відповідальної організації. У цьому контексті МОК просить всі зацікавлені сторони в межах своїх повноважень зробити все, щоб сприяти стримуванню розповсюдження вірусу.

КОМЮНІКЕ

Це безпрецедентна ситуація для всього світу, і наші думки про всіх, хто постраждав від цієї кризи. Ми солідарні з усім суспільством, щоб зробити все, аби стримати вірус.

Ситуація з вірусом COVID-19 також впливає на підготовку до Олімпійських ігор в Токіо-2020 і змінюється з кожним днем.

МОК, як і раніше, залишається відданим Олімпійським іграм в Токіо-2020 року, до початку Ігор залишається більше чотирьох місяців, і на цьому етапі немає необхідності приймати будь-які радикальні рішення, і будь-які припущення в цей момент будуть контрпродуктивними.

МОК закликає усіх спортсменів продовжувати підготовку до Олімпійських ігор в Токіо-2020 якнайкраще. Ми будемо підтримувати спортсменів, консультуючись з ними і їх відповідними НОКами, а також надаючи їм найсвіжішу інформацію та розробки, доступні для спортсменів у всьому світі на веб-сайті Athlete365 і через їх відповідні НОКи та МФ.

МОК впевнений, що багато заходів, які вживаються багатьма органами влади у всьому світі, допоможуть стримати ситуацію з вірусом COVID-19.

У цьому контексті МОК вітає підтримку лідерів G7, висловлену Прем’єр-міністром Японії Сіндзо Абе, який сказав: «Я хочу відмінно провести Олімпійські і Паралімпійські ігри, як доказ того, що людська раса переможе новий коронавірус, і я отримав підтримку на це від лідерів G7».

Ми будемо продовжувати діяти відповідально і погодили наступні основні принципи організації Олімпійських ігор в Токіо-2020:

1. Захищати здоров’я всіх учасників і підтримувати стримування вірусу.

2. Захищати інтереси спортсменів і олімпійських видів спорту.

МОК буде продовжувати стежити за ситуацією в режимі 24/7. Уже в середині лютого була створена цільова група, що складається з представників МОК, Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), Організаційного комітету Токіо-2020, японської влади та представників Токіо.

Мета цільової групи – забезпечити узгоджені дії всіх зацікавлених сторін. Її місія полягає в тому, щоб постійно оцінювати ситуацію, задля формування засад для поточного оперативного планування і необхідних корегувань. Цільова група також стежить за виконанням різних прийнятих дій. МОК продовжить слідувати вказівкам цієї цільової групи. Рішення МОК не буде визначатися фінансовими інтересами, оскільки завдяки своїй політиці управління ризиками і страхуванню, він в будь-якому випадку зможе продовжити свою діяльність і виконувати свою місію з організації Олімпійських ігор.

Було вжито ряд заходів.

Формат всіх тестових заходів в березні і квітні був змінений, щоб забезпечити можливість випробування основних елементів Ігор – запалення Олімпійського вогню в Греції і наступних етапів Естафети вогню в Японії було адаптовано; було проаналізовано увесь ланцюжок підготовки до Ігор; у разі ж виникнення збоїв, розроблені альтернативні плани.

У той же час теми та проблеми, які Координаційна комісія МОК з ігор визначила пріоритетними, продовжують привертати до себе всю увагу Токіо-2020, МОК та олімпійських зацікавлених сторін. У цьому відношенні триває робота з підготовки легкоатлетичних змагань в Саппоро; вживаються заходи по боротьбі зі спекою; ведеться планування організації транспорту і пересування вболівальників.

Що стосується наступних засідань, особливо майбутнього візиту Координаційної комісії та різноманітних оглядів проектів, в порядок денний та графік візитів були внесені корективи. Хоча заходи залишаються запланованими на ті самі дати, участь у Токіо буде скорочено, при цьому члени Координаційної комісії зможуть брати участь у найбільш важливій частині засідання за допомогою телеконференції. Те саме буде зроблено для будь-яких наступних візитів до подальшого повідомлення.

Повсякденна робота між усіма організаціями триває, хоча й на дистанційній основі.

Наразі всі зацікавлені сторони Олімпійського руху та спортсмени стикаються із суттєвими викликами щодо забезпечення місця фінальної кваліфікації для Ігор. У деяких країнах спортсменам навіть важко продовжувати регулярний графік тренувань. МОК солідарний і гнучкий, разом з міжнародними федераціями та НОКами, які вирішують ці проблеми в різних видах спорту.

На сьогоднішній день 57 відсотків спортсменів вже кваліфікувалися на Ігри. Що стосується решти 43 відсотків місць, МОК працюватиме з міжнародними федераціями для внесення будь-яких необхідних і практичних змін в їх відповідні системи кваліфікації для Токіо-2020 на основі наступних принципів:

1. Усі квотні місця, які вже були розподілені на сьогодні, залишаються розподіленими для НОК та спортсменів, які їх отримали.

2. Можливість отримати додаткові місця на запланованих кваліфікаційних змаганнях зберігається.

3. Усі необхідні зміни до відбіркових систем та всі місця, що залишилися, будуть:

а) ґрунтуватись на основі результатів та місць, здобутих останнім часом (наприклад, рейтинг міжнародних федерацій чи історичні результати);

b) відображати, де це можливо, існуючі принципи відповідних кваліфікаційних систем (наприклад, використання рейтингів або конкретні континентальні / регіональні результати конкретних подій).

Будь-яке збільшення квот для спортсменів буде розглядатися в кожному окремому випадку за виняткових обставин за підтримки Організаційного комітету Токіо-2020.

Міжнародні федерації вноситимуть пропозиції щодо будь-яких змін в межах компетенції відповідних систем кваліфікації на основі принципів, викладених вище. Адаптації повинні бути реалізовані в виді спорту через відмінності між системами кваліфікації.

МОК уже ввів прискорену процедуру для вирішення цієї ситуації. Будь-які необхідні зміни в кваліфікаційних системах Токіо-2020 за видами спорту будуть опубліковані до початку квітня 2020 року і доведені до відома всіх зацікавлених сторін.

Президент МОК Томас Бах сказав: «Здоров’я і благополуччя всіх, хто бере участь в підготовці до Олімпійських ігор в Токіо-2020 року, є нашою турботою номер один. Вживаються всі заходи для забезпечення безпеки та інтересів спортсменів, тренерів та команд підтримки. Ми – Олімпійське співтовариство. Ми підтримуємо один одного в хороші і важкі часи. Ця Олімпійська солідарність визначає нас як спільноту».

Президент Асоціації літніх олімпійських міжнародних федерацій (ASOIF) Франческо Річчі Бітті додав: «Я хотів би подякувати всім, хто бере участь в організації Олімпійських ігор в Токіо-2020, а також усім спортсменам і міжнародним федераціям за їх велику гнучкість. Ми дотримуємося такого ж підходу і тих же принципів, що і МОК, і ми так само, як і МОК, віддані успіху Олімпійських ігор в Токіо-2020. Ми будемо підтримувати зв’язок і проводити подальші консультації з усіма зацікавленими сторонами».

Після консультацій з МФ, МОК в найближчі дні зв’яжеться з НОК і представниками спортсменів.

Це комюніке одноголосно підтверджено Виконкомом Міжнародного Олімпійського Комітету та всіма федераціями з літніх олімпійських видів спорту.

НОК України

“Мене звати Андрій і я буду вашим гідом у темі прав людей з інвалідністю…”, – так Андрій Демчук у короткому відео розпочинає своє знайомство із слухачами правозахисного курсу на Prometheus.

Андрій, маючи ампутовану ногу, руйнує всі стереотипи про “залежних, нещасних, неспроможних на успіх” людей з інвалідністю…

Про себе Андрій Демчук розповідає чимало цікаво: “Я – батько двох діток, а ще чоловік, який кохає свою дружину.

Мені, на жаль, вже 32, люблю подорожувати без меж, я викладач Львівської “Політехніки”, але спробую… не бубоніти лекції, а розповідати вам історії.

Бо права людини – це не нудний підручник…”.

І лиш наприкінці додає, що він – член збірної України з паралімпійського фехтування і трішечки знає, як живуть люди з інвалідністю.

Без надмірних акцентів, бо інвалідність лиш одна з ознак, яка може доповнювати його особистість. Однак – не визначати.

У паралімпійський спорт на секцію фехтування Андрій потрапив випадково.

Коли йому в 19 років ампутували ногу, він почав шукати секцію баскетболу на візках, тому що до ампутації займався баскетболом і футболом.

Але така існувала лише в Донецьку, куди хлопець не збирався переїжджати.

У Львові ж відділення Українського центру інваспорту запропонували йому займатися настільним тенісом, стрільбою з лука або фехтуванням.

“Зваживши на свій темперамент, характер, я вирішив спочатку зателефонувати тренеру з фехтування.

Прийшов, подивився, що всі сидять на візках, не зрозумів “гумору”… Потім мені пояснили, що це для того, щоб усі спортсмени були в рівних умовах. Коли людина з ДЦП, ампутацією однієї ноги або навіть двох ніг фехтує на візку, вона відчуває менш-більш рівні сили з іншими такими ж суперниками…

Я взяв рапіру в руки, поколов мішень, сподобалось. І так уже 13 років”, – ділиться паралімпієць, який у 2016 році в Ріо-де-Жанейро виборов золоту медаль.

Із Андрієм я “розвіртуалізувалася” хвилин як двадцять, а відчуття – наче його знаю півжиття.

Щирий, говірливий, з почуттям гумору – він із легкістю розповідав про свої досягнення і принципи життя, про перешкоди, які доводиться долати майже щодня.

На його думку, ще потрібно дуже багато, щоб в Україні змінилося ставлення до людей з інвалідністю. Але уже сьогодні кожен та кожна з нас може допомогти в цьому.

“Найперше, давайте позбудемося оцих пафосних слів про силу духу.

У моєї мами немає інвалідності, але вона – надзвичайна жінка, із не меншою силою духу. Вона мене виховувала, не зважаючи на купу проблем…

Або моя дружина, яка сама справляється з двома нашими маленькими дітками, поки я їжджу на тренування в Київ.

У кожного з нас є сила духу”, – переконаний мій співрозмовник.

На хвилинку Андрій стишується, усміхається своєю неймовірно теплою усмішкою і продовжує: “Наше суспільство лиш нещодавно почало розуміти, що люди з інвалідністю теж можуть хотіти і вимагати від нього повагу до своїх прав.

І це нормально. Адже для того, щоб щось відбулося, необхідний запит.

Звісно, якщо люди з інвалідністю не створюватимуть такий запит самі, то кому це буде потрібно?”.

Андрій Демчук не тільки сам намагається захищати свої права, а й ще допомагає іншим.

Так, він спільно з громадською організацією Fight for Right, яка відома своїми унікальними проєктам, коли незрячі стрибали з парашутом або займалися дайвінгом, проїжджали на тандем-велосипедах через всю Україну аж до Берліна в Німеччину, підготували короткий курс з прав людей з інвалідністю.

А також закликали усіх учасників та учасниць курсу долучитися до підготовки альтернативного звіту ООН, як в нашій державі дотримуються права людей з інвалідністю.

“Гадаю, завдяки і паралімпійському спорту, який показує людям, що є окей, що є люди, які справді можуть себе обслуговувати, можуть на себе заробляти, змінюється і ставлення до нас, – розповідає мій співрозмовник.

Також є чимало людей, які об’єднуються у громадські організації й захищають свої права, заявляють про себе.

Нерідко такі організації, здебільшого у Львові, запитують і мене – а що можна зробити? І спільними зусиллями (до слова, у Львові ми багато співпрацюємо з моїм добрим другом Ярославом Грибальським, який в цій темі мегагуру) відбуваються зміни.

Щоб кожна людина могла спокійно вийти зі свого дому, сісти у загальнодоступний громадський транспорт, потрапити у поліклініку, школу, якийсь відділ соцзахисту…”.

“А також на виставку, культурний центр, у кінотеатр”, – додаю я, адже не соцзахистом єдиним.

Андрій ствердно киває головою і продовжує: “Усе, що сьогодні будується або капітально реставрується, повинно бути універсальним. Все. Амінь.

Але що робити з величезною інфраструктурою, яка вже побудована? Звісно, по можливості її потрібно адаптувати.

Так, дико бачити дзвінки біля входу в аптеку, але поки це одне з небагатьох рішень. Це неправильно, але хай краще так, ніж ніяк.

…Я буду хвалити Львів, тут багато чого робиться для доступної інфраструктури й транспорту. Але коли поїздом приїдеш до Львова, велика ймовірність, якщо ти на інвалідному візку чи є матір’ю-батьком, що подорожують із дитячим візочком, буде досить важко самому вибратися із приміщення вокзалу…

Нині у Львові триває реконструкція привокзальної площі, і вже є недогляди. Та ми все одно повинні пройти цей процес.

Ну, не може поки в нас все відбутися, як у Страсбурзі. Я там бував багато разів. Для мене це місто – приклад універсального доступу.

Зі своїм другом Антоном ми собі просто гуляємо, не дбаючи, як нам пересуватися. Він спокійно заїхав собі в будь-який трамвай, я не хвилююся, що його треба підсадити чи розштовхати людей…

У Києві, на жаль, жодного бажання пересуватися містом, окрім таксі. Навіть якщо я можу заїхати в метро і самостійно спуститися ескалатором, все одно не обійтися без зайвої допомоги.

Обов’язково вибіжуть 2-3 жіночки, які тебе захочуть провести і всіх зупинити людей, привернуть увагу до тебе, до твого “чотирьохколісного” друга, розумієш?

На жаль, є такі норми, які потребують, щоб всі звернули увагу, що з вами хлопець з інвалідністю. І от це трохи дратує…”.

А ще Андрій, хоч і сором’язливо, але охоче ділиться своїми секретами успіху.

СЕКРЕТ 1. Потрібно тренувати і тіло, і мозок.

Власне, ми всі хочемо прожити наше життя гідно, і це нас робить сильними.

Потрібно фізично загартовуватися, навчатися, багато читати.

І в жодному разі не зупинятися на тому рівні, що ви зараз є.

СЕКРЕТ 2. Не соромтесь доводити свою думку і бути переконливими.

Нерідко, може, через риси характеру, ми десь соромимося, десь трішки нам ніяково доводити свою думку, але ми маємо це робити.

Цим самим ми показуємо, що хочемо щось змінити.

А тим, які не згодні, ми принаймні даємо шанс нас зрозуміти.

Не нав’язувати, а саме розповідати про свою позицію. А також уміти домовлятися.

Я переконаний, що двоє, або і більше людей, наміри яких направлений на результат, обов’язково домовляться.

СЕКРЕТ 3. Живіть із гумором.

Як у будь-якому спорті, а особливо у фехтуванні, так і в житті, неможливо без гумору.

Якщо ми не отримаємо задоволення, наша робота викликає гірку насмішку, не знаю, для чого тоді цим займатися?

Ми повинні кайфувати від того, що ми робимо. От випав сніг, замело дороги, але все одно намагаймося “сонечко” виштовхнути із себе і вперед. І це тепло відчують люди довкола.

Навіть якщо на якомусь етапі дійшли, здавалося б, до невирішених проблем, усе вирішуватиметься простіше, із відчуттям, що ми впораємося, із усмішкою. Це гарантовано.

СЕКРЕТ 4. Згадуйте свої перемоги.

У спортсменів досить часто після змагань, особливо невдалих, є вимога проводити аналіз.

До слова, після вдалих ми також це робимо.

Аналіз своїх проведених поєдинків, своєї підготовки до змагань. Зазвичай ти з тренером шукаєш якісь моменти, де недопрацював.

Я не люблю цього робити. Як правило, дивлюся тільки ті поєдинки, де перемагав.

Тренер каже, що я психологічно боюся негативних ситуацій. А направду – ні, просто мені не цікаво, значить погано працював.

У своєму спортивному житті я прагну розвивати свої сильні сторони, і, напевно, так правильно.

От є футболісти світового класу – Мессі, Роналду. З ними ніхто не може порівнятися в техніці, підготовці, в Божому якомусь таланті. Але є і дуже велика когорта сильних спортсменів, які самі себе такими сильними зробили – завдяки своїй праці й наполегливості.

Я вважаю, що, переглядаючи лиш переможні свої поєдинки, налаштовую себе на перемогу в майбутньому. І всі свої сильні сторони намагаюся ще більше покращити.

Іншими словами – не варто згадувати щось погане, що було в минулому. Воно вже минуло. Прийміть це й рухайтеся далі.

СЕКРЕТ 5. Підніміть свою… дупу.

От чесно! Раніше я говорив, що потрібно багато тренуватись, читати… Усе так.

А ще просто потрібно підняти свою дупу. І якщо ми змусимо себе – усе решта буде набагато простіше.

Я щоранку накриваю постіль ковдрою. А мої двоє сусідів, з якими живу під час зборів, ніколи цього не роблять. І я їх за це завжди сварю.

Здавалося б, монотонна, нудна робота – але вона є передвісником важливих результатів твоєї праці. Це певні зусилля, які ти робиш над собою кожного ранку. А ще це є підставою також кожного ранку собою пишатися.

Ми справді можемо і повинні вимагати захисту своїх прав від держави.

Але, найперше, ми повинні почати вимагати і від себе. Якщо ми від себе доб’ємося якихось зрушень, тоді на законодавчому рівні, якщо маємо чим підкріпити свої думки, ідеї і слова, переконаний, проблем буде значно менше.

Моєму молодшому синові – 4 місяці, старшій доньці – 2 роки. І в донечки такий вік, що вона все повторює за мною.

Як на мене, не потрібно нічому нікого вчити. Але якщо я хочу, щоб дочка робила певні речі, я маю сам їх виконувати. Тому просто потрібно жити і починати зміни із себе.

Ірина ВИРТОСУ, УП.Життя

Світлини Володимира Якимчука в межах соціального проєкту #LvivOlympicHope, а також з родинного альбому Андрія Демчука

Сьогодні, 14 березня, львівська «Галичанка» стала чемпіонкою міжнародної Балтійської ліги з гандболу сезону 2019/2020. Серед суперниць українок були одні з найсильніших команд Литви та Білорусі: “Egle” Вільнюс (Литва) – чемпіон Балтійської ліги 2018/2019, володар Кубка Литви; «БНТУ-Бєлаз Мінськ» – віцечемпіон Білорусі; «Гарлява» – чемпіон Литви; «Городнічанка» – бронзовий призер чемпіонату Білорусі та «Жальгіріс» (Литва).

«Галичанка» стала єдиною командою, яка пройшла Балтійську лігу без жодної поразки: в активі львів’янок – 9 перемог та 1 нічия. Зокрема у поточному та завершальному турі, який проходив з 12 до 14 березня у литовській Гарляві, підопічні Тетяни Штефан та Анжели Савченко перемогли ГК «Гарляву» – 29:21 та «Egle» Вільнюс – 29:23, а у центральному матчі туру обіграли найголовнішого суперника у боротьбі за “золото” – БНТУ «Бєлаз» Мінськ з рахунок 34:30.

Для “Галичанки” це 3-й сезон у Балтійській лізі. Тут львів’янки здобували бронзу (2016/17) та золото (2017/18), минулий сезон пропустили, а у поточному знову вибороли нагороди найвищого ґатунку.

Чотири гравчині команди отримали індивідуальні відзнаки:

Вікторію Салтанюк назвали найкращим воротарем;

капітана Наталію Савчин – найкращою лівою півсередньою;

Тетяну Поляк – найкращою правою півсередньою;

а Мар’яну Маркевич нагородили двічі – як найкращу розігруючу та найкориснішого гравця (MVP) Балтійської ліги.

ГК “Галичанка”

В ці дні, коли всі ЗМІ застерігають нас про заходи безпеки від вірусних захворювань, Концерн Хлібпром, як відповідальний виробник харчових продуктів, а також багаторічний партнер відділення НОК України у Львівській області, наголошує про важливість споживати товари відповідальних виробників, які слідкують за безпекою та якістю свого продукту на системному рівні.

При належних впроваджених заходах на підприємстві жодна загроза не завадить споживачам при будь-яких обставинах і надалі зберігати звичний безпечний і смачний режим харчування.

Зокрема, в Концерні Хлібпром впроваджена міжнародна система безпеки та якості харчових продуктів HACCP, яка передбачає строгий контроль за такими процесами:

🔸До роботи допускаються виключно здорові працівники
🔸Регулярне проведення різноманітних санітарних заходів та інструктажів
🔸Суворий контроль за правилами особистої гігієни, використання спеціалізованого одягу, регламентів дезінфекції
🔸Суворо контролюємо точки потенційного ризику для продукту
🔸На кожному з наших харчових підприємств працює акредитована лабораторія, яка здійснює контроль за якістю на всіх ланках виробництва продукту – від прийому сировини до готового виробу.

Будьмо здорові!