Ангеліна ЛИСАК: «Трішки не вистачило щоб потрапити у фінал, але я задоволена і бронзовою медаллю»

Минулого тижня в Римі (Італія) відбувся чемпіонат Європи зі спортивної боротьби. 22-річна вихованка соснівської школи боротьби Ангеліна Лисак стала бронзовою призеркою цих змагань у вазі до 59 кг. А перед тим відділення Національного комітету України у Львівській області вперше визнало Ангеліну найкращою спортсменкою Львівщини за підсумками січня 2020 року. В перший місяць року вона стала переможницею Міжнародному рейтинговому турнірі Matteo Pellicone 2020 в Італії. В інтерв’ю Ангеліна поділилася враженнями про останні успіхи.

– Ангеліно, ти вперше стала призеркою дорослого чемпіонату Європи. Які відчуття?
– Так, справді, я втретє брала участь у чемпіонатах Європи і вперше здобула медаль. Два роки ставала п’ятою, бракувало зовсім трошки, буквально одного балу, щоб мати медаль такого рівня. Цього разу я налаштовувалась тільки на медаль. Трішки не вистачило мені щоб потрапити у фінал, але я задоволена і тим, що здобула бронзову медаль. Розумію, що є багато ще над чим працювати щоб наступного разу вже була не бронзова, а золота медаль.

– Можеш порівняти свої теперішні відчуття з тими, коли ставала переможницею і призеркою на кадетському, юніорському рівнях?
– Звичайно, це не порівняти з кадетськими, юніорськими відчуттями і з U23, тому що це зовсім інший рівень. І коли вже є медаль з дорослого чемпіонату Європи, то стаєш більше впевненою в собі, підвищується самооцінка.

– Поговоримо про хід чемпіонату Європи. Першу сутичку ти провела з азербайджанкою Ельмірою Гамбаровою і виграла – 10:4. Вона досить серйозна спортсменка, торік стала призеркою чемпіонату Європи і Європейських ігор. Але ти зі старту показала, хто є хто, створила собі комфортну перевагу 6:0. Такою була тактика чи так вийшло?
– Минулого року на чемпіонаті Європи я їй програла у «бронзовому фіналі», тому дуже сильно хотіла взяти реванш, щоб довести, що попередній програш був випадковим. Я дуже хотіла перемогти. А те, що вдалося швидко отримати перевагу – це так вийшло. Просто я мала більше бажання перемогти, ніж вона. І це мені допомогло. Я відразу захотіла виграти в неї з чим більшим відривом.

– Друга сутичка вийшла жахливою. Ти вдруге зустрічалася з молдованкою Анастасією Нікітою і знову програла. Цього разу на туше. Що сталося?
– Коли я їй вперше програла, це було з невеликим відривом, тому що я нічого не пробувала робити. А зараз я їй програла на туше зі свого прийому. Вона в мене виграла тільки на моїх помилках. Вона нічого мені такого не робила. Я просто хотіла робити свої дії, але вона така досить пластична і вона їх перехоплювала. Ми вже з тренером говорили на цю тему. Я трішки не так робила, як повинна була. Але нічого, такі сутички також мають бути – це досвід.

– Вона незручна для тебе суперниця?
– Дуже. Я взагалі з такими не борюсь. Вона дуже пластична і дуже відчуває прийоми.

– Ти була в розпачі, в сльозах після поразки від неї. Як вдалося зібратися і виграти ще дві сутички?
– Я була впевнена, що вона вийде у фінал і я отримаю шанс через втішні сутички поборотися за «бронзу». Зібралася, бо знала, заради чого я поїхала на ті змагання. Тому не було часу, коли плакати і засмучуватись.

– З угоркою проблем не було ніяких?
– Ні. Хоча вона теж хороша спортсменка, торік стала чемпіонкою Європи U23.

– А німкеню вже ти поклала на лопатки. І була дуже рада.
– Знаєте, ніколи не можна недооцінювати суперницю. Я знала, що ця німкеня не є дуже титулована і сильна, але жіноча боротьба дуже непередбачувана і на килимі може статися різне. Можна погано налаштуватись, недооцінити суперницю і через це програти дуже слабенькому. І я себе налаштувала так, що маю вийти і викластись відразу з перших же секунд, показати свою боротьбу і за можливістю зробити свій коронний прийом і виграти в неї.

– Після того, як поклала суперницю на лопатки, ти щиро раділа. Світлина ця, напевно, облетіла весь світ.
– (Сміється) Я взагалі така, що не вмію контролювати свої емоції – і коли радію, і коли плачу. І я, коли тримала суперницю на лопатках, вже тоді раділа (Сміється). Мені здається, це непогана якість – не приховувати свої емоції. Я була щаслива, що буду їхати додому не з порожніми руками.

– Цікавий момент був. Коли ти її дотискувала і кілька разів дивилася на суддю і ніби запитувала, коли нарешті суддя зупинить сутичку.
– Знаєте, коли тримаєш на лопатках, витрачається дуже багато сил і коли не фіксують туше, доводиться ще багато часу боротись. А це був тільки перший період, і я вже втомлена була, бо стільки часу її тримала. І якби ще довелося боротися другий період, то не знаю, як би сутичка далі проходила. Тому так дивилася на суддю. Дивилася повтор цього епізоду – так сміялась з себе. Ніби очима просила: «Дайте вже швидше туше» (Сміється).

– Які наступні старти?
– Чемпіонат України серед спортсменів до 23 років – відбірковий до чемпіонату Європи U23. Він відбудеться за місяць у Харкові.

– Ангеліно, недавно тебе вперше було визнано найкращою спортсменкою місяця на Львівщині. Які були перші емоції?
– Це було неочікувано і приємно. Спочатку ви мені написали, а відразу після вас мені тренер повідомив цю новину, привітав. Чому неочікувано? Бо в нас на Львівщині багато титулованих спортсменів і те, що вибрали саме мене, було дуже приємно. Також приємно, що найкращими тренерами січня стали мої тренери Орест Скобельський і Андрій Кушнір.
Василь ТАНКЕВИЧ, тижневик “Вісник” (Червоноград)

Ангеліна Лисак у “бронзовому фіналі” чемпіонату Європи поклала на лопатки німкеню

На чемпіонаті Європи зі спортивної боротьби в Римі в України третя медаль! Ангеліна Лисак (до 59 кг) у сутичці за “бронзу” вже у першому періоді здобула перемогу на туше над німкенею Лаурою Мертенс.

Нагадаємо, вчора Ангеліна Лисак в першій сутичці виграла у Ельміри Гамбарової з Азербайджану (10:4), а у чвертьфіналі програла молдованці Анастасії Нікіті (0:8). А сьогодні у втішній сутичці з рахунком 10:0 підопічна Ореста Скобельського перемогла угорку Рамону Галамбос і пробилася у “бронзовий фінал”.

Очікуємо сьогодні ще “бронзовий фінал” у вазі до 68 кг, у якому Алла Черкасова зустрінеться з білорускою Ганною Садчанка.

Ангеліна ЛИСАК: “Налаштовуюсь тільки на перемогу на чемпіонаті Європи”

Сьогодні відділення НОК України у Львівській області оголосило 22-річну борчиню Ангеліну Лисак найкращою спортсменкою Львівщини за підсумками першого місяця 2020 року. Кореспондент сайту відділення  спершу повідомив спортсменці цю новину, а трохи згодом і попросив її прокоментувати. Поговорили і про чемпіонат Європи, який стартує в Римі (Італія) вже наступного понеділка і на якому покладаємо великі сподівання на вихованку соснівської школи боротьби.

– Ангеліно, тебе вперше визнано найкращою спортсменкою місяця на Львівщині. Які були перші емоції?
– Це було неочікувано і приємно. Спочатку ви мені написали, а відразу після вас мені тренер повідомив цю новину, привітав. Чому неочікувано? Бо в нас на Львівщині багато титулованих спортсменів і те, що вибрали саме мене, було дуже приємно.

– Чи стежиш за традиційним щомісячним заходом відділення НОК України у Львівській області з визначення і нагородження найкращих спортсменів за підсумками окремих місяців?
– Звичайно, слідкую. Багато наших дівчат-борчинь, моїх подруг, неодноразово ставали найкращими спортсменками на Львівщині. Тепер прийшла моя черга.

– За декілька днів у Римі стартує чемпіонат Європи. Де зараз команда? Підготовка підходить до завершення?
– Зараз команда на олімпійській базі в Кончі-Заспі. В нас завжди тут підготовчий етап до серйозних змагань. В понеділок ми вже вилітаємо до Італії. Зараз, можна сказати, всі просто роблять все для того щоб підтримати свою форму і морально готуються до чемпіонату Європи.

– В якій формі сама перебуваєш? На який результат націлюєшся?
– Ввважаю, що в хорошій формі. А як складеться боротьба, все буде залежати від того, як я налаштуюсь – і психологічно, і фізично. Звичайно, що я налаштовуюсь тільки на перемогу. Вважаю, що на інший результат не можна налаштовуватись. Я налаштовуюсь їхати тільки за медаллю.

– Успішного виступу тобі і нашій команді на чемпіонаті Європи!
– Дуже дякую вам!

Світлини: Марія КОСТЕНКОАсоціація спортивної боротьби України

Ангеліна ЛИСАК: “В Україні боротися важче – тут всі знають твої помилки”

6 грудня в Києві завершився Кубок України з вільної боротьби серед чоловіків і жінок. Збірна команда Львівщини здобула шість золотих медалей, одну з яких у вазі до 59 кг завоювала вихованка соснівської школи боротьби Ангеліна Лисак. У відеоінтерв’ю для сайту Асоціації спортивної боротьби України вона поділилася думками про виступ на Кубку України, про те, яким був для неї 2019 рік, а також розповіла про львівську школу боротьби. Сайт відділення НОК України у Львівській області підготував для наших читачів текствоий варіант цього відеоінтерв’ю:

– Першу сутичку я боролася з Юлією Лісовською з Херсона, – розповіла борчиня. – Я з нею досить часто борюся. Вона нелегка суперниця, адже нам доводиться викладати усі свої сили щоб перемогти. Другу сутичку провела з дівчиною з Волині, не дуже сильною. За вихід у фінал боролася з суперницею із Хмельницького – перемогла достроково. І в фіналі я боролася знову ж таки з Юлією Лісовською – так склалася сітка, що ми боролися два рази. Було складно, адже в Україні всі знають твої прийоми. І ми тренуємося всі переважно в Кончі-Заспі. Стаємо в парах одна з одною і всі знають твої прийоми. Тому потрібно щось придумувати, рости на чомусь іншому. А за кордоном також, звичайно, бачать твої сутички, знають, що ти робиш, але вони не бачать, як ти тренуєшся і що нове придумуєш. Мені здається, що важче все ж таки в Україні, тому що тут всі свої і всі знають твої помилки.

Цей рік був успішним, тому що в мене є дві медалі – одна з чемпіонату Європи, одна з чемпіонату світу. Також боролася серед дорослих. На жаль, що на чемпіонаті Європи, що на чемпіонаті світу стала п’ятою. Серед дорослих ще трішки не вистачає впевненості в собі. Поки що в нас немає в планах міняти категорію. Але в наступному році хочу покращити свій результат і вже мати не п’яте місце, а все ж таки отримати медалі.

Львівська школа борчинь взагалі дуже сильна. В нас є три тренери і всі тренуються окремо. Я тренуюся в Скобельського Ореста Зеновійовича в училищі фізичної культури. Там дуже багато суперниць – молодих титулованих, які дуже хочуть спарингувати, які стають в пару з дорослими і дають бій. Ніхто не дивиться, що ти старша, вони все одно хочуть до кінця тренуватися і щось зробити. І тому я вважаю, що в нас в училищі фізичної культури можна вирости навіть на молодших за тебе дівчатах, але які впевнені і хочуть перемагати.

Ангеліна ЛИСАК: «Ця медаль тільки для мами з татом, щоб вони Там гордилися мною»

Минулого тижня 21-річна вихованка соснівської школи боротьби Ангеліна Лисак в Будапешті (Угорщина) здобула «бронзу» на чемпіонаті світу зі спортивної боротьби серед спортсменів до 23 років. Вихованка Андрія Кушніра та Ореста Скобельського стала єдиною представницею Львівщини в жіночій боротьбі, яка виборола медаль чемпіонату світу U-23. Повернувшись на Батьківщину, Ангеліна відповіла на запитання кореспондента червоноградського тижневика «Вісник».

– Ангеліно, в якій формі підходила до цього чемпіонату світу U-23?
– В не найкращій. Тому що перед чемпіонатом світу до 23 років я виступала на дорослому чемпіонаті світу (в другій половині вересня в Казахстані Ангеліна Лисак посіла пʼяте місце – авт.). І за такий короткий термін двічі виходити на пік форми – це дуже тяжко. Тому в Будапешті мені довелося проявити багато вольових якостей, щоб здобути медаль.

– Стартова сутичка завжди важка – з психологічної точки зору. Як тобі далася перша сутичка проти киргизки?
– Я налаштовувалась на кожну сутичку, як на найголовнішу. Знала, що киргизка – не слабка суперниця і вона буде намагатися робити проходи в ноги – а це в мене слабке місце. Хотіла викластись щоб зробити достроковий прийом. Це мені вдалося ще в першому періоді – поклала суперницю на лопатки.

– В другій сутичці з японкою ти вела в першій половині першого періоду з рахунком 6:0, але в підсумку програла. Причина виключно в психології, що сутичка так кардинально перевернулась?
– Так, тільки в психології. Коли вийшла на сутичку, я знала, що це японка, що боротьба буде тяжка і легко не вийде, як в мене буває частіше. Отримавши перевагу 6:0, мені потрібно було більш холоднокровно далі боротися, зупинитися, робити захист. А я відразу почала віддавати ноги, дуже сильно розслабилась. Я не повірила в свої сили і психологічно здалася, вважаю, ще перед сутичкою.

– Спортсмени зараз вдаються до допомоги спортивних психологів, проходять різні психологічні тренінги. Не задумувалась над цим?
– Задумувалась. В мене є таке в планах. Тому що хочеться більше вірити в себе. Хочу знайти таку людину, яка не тільки щоб була психологом, а щоб в спорті розбиралась. Зараз думаю над цим. В мене тепер відпочинок. І після відпочинку, я займуся цим питанням щоб ще більш професійно займатися тим, що я роблю.

– Як ти пережила таку болючу поразку від японки і змогла дуже добре налаштуватись на втішні сутички наступного дня?
– Я знала на 100%, що японка вийде у фінал і дасть мені шанс поборотися за «бронзу» у втішних сутичках. Розуміла, що плакати немає коли. Треба було добре виспатись, налаштуватися і виграти медаль – раз мені Бог дав таку можливість.

– Туркеню ти пройшла солідно і досить легко, й у бронзовому фіналі зустрілася з росіянкою. Розкажи про цю сутичку.
– Росіянки – наші найголовніші суперниці на даний момент. Ми завжди в них хочемо вигравати, тому що в командному заліку конкуруємо з ними за найвищі місця. Але я виходила боротися не як з росіянкою, а просто за медаль. Мені було все одно, хто проти мене. Я просто хотіла вийти і виграти. Це все, на що я налаштовувалась – боротися і в будь-який спосіб перемогти.

– Ти досягла переваги 3:0, але останні секунд 15 за рахунку 3:1 були надзвичайно напружені. Пригадай ці миті?
– Як казали мої тренери, вони молилися щоб я не лізла кидати. Бо в мене боротьба побудована на кидках, вони знають, що коли я виграю, то не зупиняюся, а хочу перемогти з більшим рахунком. І вони сильно переживали, що якщо я почну кидати, то можу на себе кинути суперницю і програти. В ті останні секунди я розуміла, що попередження мені вже не дадуть. Мені потрібно було просто втримати за ці пару секунд рахунок. Треба було потерпіти і не дати їй жодного шансу взяти будь-яку оцінку.

– Було дуже важко в ці останні секунди?
– Було важко щоб не «профукати» свою медаль (посміхається). Всі мовчали. І тренер навіть мовчав – така була напруга. Росіянка за волосся тягнула. Але все ж таки я знала, що мені потрібно її втримати. І мені це вдалося.

– Прозвучав фінальний свисток. Памʼятаєш той момент, коли вона тебе збила з ніг?
– Так, я памʼятаю (сміється). Нам тренери, судді говорять, що потрібно боротися тільки до свистка. Я почула свисток і зупинилася. Мені вже все одно було, що вона робить. Розуміла, що це і так вже не буде рахуватися.

– Після фінального свистка в тебе були дуже сильні емоції. Пригадай ці перші секунди.
– Я завжди така емоційна, коли перемагаю. Не стримую емоцій. Хай люди бачать, що радію. Це для мене важлива медаль, як, втім, і кожна. Я не стримувала своїх емоцій. Мене приїхали підтримати мої рідні – хресний з тіткою. І я хотіла з ними також поділитися своїми емоціями.

– Взагалі підтримка українських борців з трибун була дуже сильна в Будапешті.
– Так, дуже багато було українців на трибунах. Ніхто не очікував, що буде така сильна підтримка.

– Допомагала така підтримка?
– Дуже! Коли виходила на килим українки, було чути, як уболівальники скандували на весь зал: «Україна! Україна!». Це настільки передається – ці переживання, ця підтримка, що хочеш вийти і не підвести вболівальників. Надзвичайно було приємно, коли всі кричали, плескали. Це дуже класно!

– Що було після того, як ти зійшла з килиму? Хто тебе вітав, як це все відбувалося?
– В першу чергу я підбігла до свого тренера Ореста Зеновійовича (Скобельського – авт.). Він мене привітав, потім головний тренер (Володимир Євонов – авт.). Після чого мене відразу на нагородження відправили. Всі інші – рідні, друзі – вже вітали, коли я зійшла з пʼєдесталу.

– Можливо, комусь присвятила свою медаль?
– Так. Це перша медаль, яку я здобула після того, як в мене не стало мами (у червні цього року – авт.). Я знаю, що це мені Бог допоміг. Коли я виграла, в мене було таке враження, ніби батьки мені допомогли щоб я здобула цю медаль. І ця медаль тільки для мами з татом, щоб вони Там гордилися мною.
Василь ТАНКЕВИЧ