Автор: noc

Сьогодні виповнилося 40 років найкращому молодому гонщику Тур де Франс-2005, уродженцю Львівщини Ярославу Поповичу. Своє 40-річчя українець зустрів в ролі спортивного директора американської команди світового туру Трек-Сегафредо і першого віце-президента Федерації велосипедного спорту України. Напередодні ювілею журналіст сайту Чемпіон Максим Розенко попросив Ярослава розповісти про найбільш кримінальний епізод з його спортивної кар’єри.

Коли 9 років тому Попович прийняв пропозицію свого одноклубника по американським командам Діскавері Ченнел і Радіошек Ленса Армстронга прилетіти в Лос-Анджелес на благодійний марафон, в якому Армстронг традиційно брав участь, українець гадки не мав, чим обернеться для нього ця поїздка в США . Спочатку Ярославу довелося виступити в якості свідка в суді у справі Армстронга, а після повернення в Європу у Поповича провели обшук в його італійському будинку. Як і чому один з кращих велогонщиків в історії нашої країни потрапив під підозру, українець згадав у розмові з кореспондентом Чемпіона.

– Пане Ярославе, давайте згадаємо в деталях ваші пригоди в Лос-Анджелесі?
– По тій ситуації можна знімати фільм. Ленс запросив мене на марафон. У програмі поїздки у нас значилося відвідування веломагазина. Там зібралися фани, ми організували для них автограф-сесію. У якийсь момент мене покликав один чоловік. Я подумав, що журналіст інтерв’ю хоче взяти, або фан попросить сфотографуватися. Але коли ми з ним вийшли з магазину, він почав мене відводити в бік. Відповів йому, що далі не піду, тому що в магазині залишилися хлопці з нашої команди.

– А людина у відповідь пред’явив посвідчення агента ФБР?
– Майже. Почав розповідати про слідство, яке ведеться у справі Армстронга. Причому говорив про це із застосуванням такої термінології, що я його не відразу зрозумів. Агент запитав мене, де ми можемо поговорити. Я сказав: в готелі після вечері. Повернувся і пішов в магазин до хлопців.

– Агент пішов за вами слідом?
– Намагався триматися неподалік. Потім ми з одноклубниками сіли в машину і поїхали в готель. Уже на першому світлофорі на дорогу вибіг чоловік, спробував зупинити машину. Водій проїхав далі. Однак на другому світлофорі поперек дороги вже стояв чорний джип, звідки вибігли троє агентів ФБР. Підійшли до нашого авто, попросили мене вийти. Відвели в сторону і вручили повістку до суду – в якості свідка у справі Ленса. Причому я мав відлітати до Європи через день, а засідання суду було намічено через тиждень. Довелося “в примусовому порядку” залишитися в Лос-Анджелесі.

– Які питання задавали в суді?
– Розпитували 90 хвилин. Починаючи від зарплати і закінчуючи питанням, чи відомо мені, чи приймав Армстронг заборонені препарати. Мені про це не було нічого відомо, тому, мабуть когось мої відповіді в судді розчарували. За великим рахунком запитували про одне й те ж, тільки під різними кутами.

– Коли поверталися на літаку в Європу, думали, що найстрашніше залишилося позаду?
– Навіть не підозрював, що у цій історії буде продовження. Спочатку відправився в Монте-Карло – в той час знімав там собі квартиру. Потім перед від’їздом на Мальдіви приїхав до Італії, в Кваратто, де знаходиться мій будинок. Там мене вже чекали карабінери.

– На вас влаштували засідку?
– Я цілий день їздив, вирішував організаційні питання. Увечері виїхав на швидкісну трасу, натиснув на газ. Розігнався до 220 кілометрів на годину. В цей момент мене і зустріли карабінери. Спочатку подумав, що зупинили через перевищення швидкості. Але виявилося, з подачі своїх американських колег. Деяких карабінерів я впізнав – бачив їх протягом дня. Зрозумів, що вони стежили за мною.

– Скільки їх було?
– Три машини. У кожній сиділо по чотири людини. Вони з ходу відібрали у мене мобільний телефон. Потім відвезли до відділу. Там пред’явили ордер на обшук в будинку, попутно обшукавши машину. І вирушили до мене. Обшук зайняв три з половиною години. У мене конфіскували ще один мобільний телефон, два ноутбука і комп’ютер. Вийшло, що зупинили мене о восьмій вечора, а в спокої залишили тільки о пів на другу ночі.

– Вам якісь звинувачення пред’являли?
– Ні, розглядали тільки як свідка у справі Армстронга. Але все одно це було дуже неприємно.

Особиста справа

Ярослав Попович. Народився 4 січня 1980 року в селі Калинові Самбірського району Львівської області, пізніше проживав у місті Дрогобичі Львівської області. Заслужений майстер спорту України. Чемпіон світу-2001 (U-23). Третій призер гранд-туру “Джиро д’Італія”-2003. Кращий молодий гонщик “Тур де Франс”-2005. Переможець етапу “Тур де Франс”-2006. Переможець “Вуельта Каталонія”-2005. Третє місце в гірській класифікації “Тур де Франс”-2007 (в цьому ж році фінішував восьмим в генеральній класифікації, що є кращим досягненням українців в історії наших виступів на “Тур де Франс”). Учасник Олімпійських ігор в Афінах-2004 та Пекіні-2008 в складі збірної України.

Виступав за команди “Ланбукредіт-Кольнаго”, Бельгія (2002-2004), “Діскавері Ченнел”, США (2005-2007), “Сайленс-Лотто” Бельгія (2008), “Астана” Казахстан (2009), “РадіоШек” США (2010-11), “РадіоШек-Леопард” Люксембург (2012-13), “Трек Фекторі Рейсінг” США (2014-16). З квітня 2016 року працює спортивним директором американської команди Світового туру “Трек-Сегафредо”.

Максим РОЗЕНКО, Чемпіон

3 січня в одному з відділень Міжнародної Антинаркотичної Асоціації м.Львів майстер спорту України, учасник юнацьких Зимових Олімпійських ігор 2012 року, учасник Зимових Олімпійських Ігор 2018 року Антон Дукач провів мотиваційну зустріч з людьми із залежностями.

Бесіда пройшла в теплій та веселій атмосфері, під час якої спортсмен розповів про свої досягнення, про те, як у нього була травма і як він одужав заради того щоб залишитись в спорті. Він мотивував людей із залежностями на тверезе і здорове життя, давав поради, які викликають бажання йти вперед і досягати цілей.

Антон Дукач – людина сильної волі, спортсмен, завзятість якого, допомагає досягати цілей і перемагати. Він виступає за здоровий спосіб життя і за здорову націю. Організатори зустрічі висловлюють вдячність Антонові за те, що знайшов час і бажання поділитися своїми історіями перемог і розповідями, які мотивують.

Перша пластунка й друга українка — Оксана Літинська нещодавно піднялася на сім найвищих вершин на семи континентах світу, завершивши тим самим одну з найважчих альпіністських задач “7 Вершин”.

43-річна Оксана Літинська – донька видатної львівської шахістки Марти Літинської і сестра відомого захисника української мови Святослава Літинського. Оксана народилася і виросла у Львові. На початку 90-х років вона вступила в скаутську організацію “Пласт”, але в 1998 році переїхала до Великої Британії, де і живе до цього дня. Альпінізмом Оксана почала займатися в 2013 році.

27 грудня 2019 року Оксана зійшла на найвищу гору Антарктиди — масив Вінсон, який і завершив її список семи найвищих точок кожного континенту. Перед тим вона вже встигла побувати на Аконкагуа, Деналі, Кіліманджаро, Косцюшко, Ельбрусі й Евересті. Тільки навесні Оксана стала третьою українкою, котра піднялася й злізла з Джомалунгми, а не встиг закінчитися 2019-тий рік, як ця відважна жінка досягнула ще одну свою мету. Лише 419 людей і серед них 70 жінок з усього світу змогли піднятися на ці вершини й тепер серед них є пластунка!

«7 вершин» – це колекція сходжень на найвищі вершини семи континентів. Програма з’явилася в 1981 і з тих пір стала користуватися популярністю. Сьогодні більше 40 тисяч чоловік в світі реалізовує програму, і більше 400 вже зійшли на всі сім вершин (включаючи 70 жінок).

В цьому інтерв’ю Оксана розповіла про своє захоплення альпінізмом.

– Доброго дня, Оксано. Перш за все, вітаємо Вас з успішним закінченням «7 Вершин». Скажіть, як Ви прийшли в альпінізм? Що було «поштовхом» для цього, коли це відбулося?
– Доброго дня. Щиро дякую! Фінальним поштовхом була наша розмова з чоловіком. Ми обговорювали що б таке зробити, щоб згадувати біля каміна в старечі роки і проґуґливши найвищу не технічну вершину вирішили піти на Аконкаґуа ніколи перед тим про неї не чувши. Провели тиждень практичної підготовки в Альпах, зійшли на декілька чотиритисячники, провели піврічний план фізичної підготовки, включно із виїздом в гори 2 рази на місяць. І – ось вийшли 31-го грудня 2013 на найвищу вершину Південної півкулі. Заразилися вірусом висотного альпінізму. Звідти і пішло…

– Чи вплинув на Вашу любов до гір той факт, що в дитинстві Ви були «пластункою»?
– Беззаперечно. ПЛАСТ (національна скаутська організація України) створювався на початку минулого століття на аполітичних засадах розвитку тіла та духу молоді. Організація пропагує та підтримує «життя в природі» (до речі назва пластового посібника як жити серед природи) і ця концепція є однією з центральних для ПЛАСТу. Будучи юначкою (11-18р) з 91-го року, я брала участь у багатьох таборах та «прогульках». Хоча нашим тереном гри були лишень Карпати – пізніше Татри, але саме це і привило мені любов до гір.

– Чим Ви захоплювалися до альпінізму? І чим любите займатися тепер, не рахуючи сходження в горах?
– Мені в альпінізмі подобається підкорювати свої слабкості та щоразу дивуватися силі духу людини. Мені подобається щирість стосунків та неприкрашена правда, мені подобається краса гір та величність природи…. нескінченний список)).

Якщо Ви думаєте, що у мене залишається час між роботою (в банку не нормовані години), відрядженнями, сім’єю, трішки друзями, тренуваннями до сходжень та самими сходженнями, то ви надлюдина. Я – ні. Я – звичайна)).

– Сходження на яку вершину було найскладнішим і чому?
– Найважчою була Джомолунґма. Із фізично-технічного боку, я думала буде важче. Те, що ми з Пемчірі (мїм шерпою) в день сходження на вершину, змогли до «балкону» обігнати з 50 людей відщіпаючись, обганяючи та знову прищіпаючись, говорить про правильний вибір фізичної програми та достатню технічну підготовку. Проте, найважче було прощатися з Денисом, коли йому діагностували крововиливи в очах та евакуювали з базового табору в Катманду. Він фізично був цілком в силі та здоров‘ї та безперечно зміг би зійти на вершину, але перебуваючи на висоті була величезна ймовірність осліпнути, тому мусів відлетіти якраз перед фінальним виходом з базового табору. Мені це тяжко пішло психологічно, так як всі попередні вершини ми ділили вдвох і я себе запитувала чи прийняла правильне рішення продовжувати сходження.

– Яка з вершин була найлегшою?
– Костюшко, звичайно. Це – як Говерла.

– Що, на вашу думку, найскладніше в альпінізмі?
– Я – альпіністка-аматорка, тому можу судити лишень зі свого обмеженого досвіду. Два аспекти які я хочу зазначити.

Мені здається, що найважливіше і в той самий час найважче це – довіра. Довіритись комусь іншому, довіряти собі чи свому спорядженню. Але без довіри далеко не зайдеш. Це зовсім не одначає безпідставно робити що тобі кажуть.

Часто зустрічала людей непідготовлених, які сліпо надіялися на гіда та не проробляли попередньої роботи по маршруту, погоді, фізичній/технічній підготовці. Сама, мабуть, такою була коли починала)).

А це означає мати достатньо досвіду та критичного мислення щоб швидко оцінити ситуацію та покластися на товариша по зв’язці. Йдучи по гострому гребеню, чи ви скочите у протилежний бік від падіння зв’язки? Чи ви довіритися мені, що я скочу? Чи я довірюся собі це зробити?

Друге – це вчасно повернути якщо є небезпека. Багато людей загинуло, тому, що вони побоялися не бути героями, побоялися поразки.

– Як Ви готувалися до сходження на Еверест?
– По-перше, я пішла на Еверест маючи вже певний досвід та будучи свідомою більшості ризиків, які нас очікуватимуть. Тому навіть приготувала заповіт на всякий випадок)).

Далі, як працівниця банку, я поділила сходження на колекцію ризиків та намагалася зменшити їх відповідними методами.

Об’єктивні ризики:

Погода – у нашої групи був доступ до двох з трьох можливих платний прогнозів погоди спеціально для Евересту.
Лавина та падіння льоду – ми пересувалися льодопадом Кумбу вночі коли холодніше, щоб зменшити цей ризик – його не можливо уникнути.
Компанія, з якою ви йдете. Мій вибір компанії більше базувався на досвіді провідників а ніж на комфортабельності умов. Наш основний провідник був на вершині 10 разів, а сирдар (головний шерпа) – 14.

Суб’єктивні ризики:

Особиста фізична підготовка. Я використовувала книжку Підготовка до сучасного альпінізму: підручник для альпіністів-спортсменів. (Training for the New Alpinism: A Manual for the Climber as Athlete). Вона включала під кінець серії тренування загальною тривалістю біля 15-20ти годин на тиждень. Найменше мені подобалося (але найбільше займало часу) це ходження з важким наплечником до 3-х годин без перерви на сходовому верстаті (stair mill).

Технічна підготовка: льодолазіння в Альпах змішане лазіння в арктичних погодних умовах в Шотландії, та багато інших.
Психологічна підготовка: хто зміг пройти 3 години на сходовому верстаті – тому море – по коліна ))).
Теж багато дізнавалася про маршрут, минулі сходження та правильний вибір спорядження.

– На Вашу думку, наскільки важлива психологічна підготовка альпініста?
– Будь-яка підготовка оплатиться сторицею. Психологічна базується на характері людини але теж і на попередньому досвіді у подібних ситуаціях. Чим багатогранніший досвід у горах, тим надійніші прийняті рішення.

– Чи всі вершини були пройдені за одну спробу? Чи були і невдачі?
– На Деналі ми підіймалися двічі. У 2016 нам завадили погані погодні умови і ми прийняли рішення не ризикувати обмороженням а прийти ще раз.
Якби зійшли, то, можливо пішла би на Еверест ще у 2017)). Але гора буде й далі на тому самому місці)).

– Окрім проекту Семи Вершин Ви часто бували в горах? Які з вершин найбільш Вам запам’яталися?
– Так, досить часто, бо потрібно підтримувати форму, та й подобається таке проведення часу особливо коли ми разом з чоловіком. Люблю льодолазіння але теж подобається витягувати своїх товаришок в гори. Крім «семи вершин» за вершинами ще не ганялася.

– Стоячи на вершині Вінсон і розуміючи що проект «7 Вершин» завершено, що ви відчували?
– Я розділила цей день із ще однією жінкою яка завершила список – Іліною Арсовою альпіністкою з Македонії. Ми разом раділи цьому факту, але краса природи на чубку Антарктиди дуже відволікала. Тому ми, радше, насолоджувалися краєвидами.

– Проект «7 Вершин» був спочатку Вашою метою? Чи все сталося спонтанно?
– Ні, спочатку була лишень Аконкаґуа, потім Ельбрус і вже під час Деналі ми зважилися мріяти про Джомолунґму.

– Наскільки важко поєднувати альпіністське життя і роботу у фінансовій сфері?
– Не просто. Особливо при підготовці до сходжень та отриманні відпустки достатньої для подорожей. Приходиш ввечері додому і проводиш вечір в залі або в пробіжках на дворі.
Особливо тяжко в темний період зими. На роботі у мене дуже гарний колектив, вони мене супер підтримують та переживають за мою безпеку. Ну і найбільше досягнення керівника, це коли робота робиться якісно і без твого постійного нагляду)).

– Як Ви вибираєте вершини на які хочете піднятися?
– Спочатку ми хотіли піднятися лишень на одну, потім – лишень на ще одну, потім подумали, що чому б не піднятим на всі інші найвищі крім Евересту, ну а потім вже набрали сміливості щоб поповнити і закрити список)).

Є тяга у людей до найвищих вершин в околиці, країні, на континенті, у світі)). Бажання досягати висот. Після висот приходить бажання досягати складності – складне сходження, технічне, небезпечне. Природня прогресія. Я, мабуть, знаходжуся на переломі між цими двома станами, але не певна на скільки відважуся прогресувати у цьому напрямку.

– Тепер, після Семи Вершин, що далі? Яку вершину або проект Ви вибрали?
– Думаю про ще одну восмитисячникову, але не вирішила чи хочу втрачати більше сірих клітин. Брак кисню має серйозний вплив на коґнітивну функцію. Спостерігаю чи не буде після Евересту тривалих незворотних змін.

– В горах ми зустрічаємо дуже багато цікавих і різних людей. Гори знайомлять нас з близькими друзями, наставниками, прикладами для наслідувань. З ким гори звели Вас?
– У нас обидвох з чоловіком відповідальні професії, довгі робочі години та багато відряджень по світу. Тому, в першу чергу гори нам давали можливість проводити час разом.
Безперечно, в горах швидше пізнаєш характер людини і тому легше знаходити друзів. Я нажила мінімум одну близьку коліжанку точно. Також наша група, що підіймалася на Ельбрус у 2014 збирається двічі на рік – один раз в гори, ще один раз у нас вдома.

 

– А гори залишали в Вашій душі слід? Впливала на Ваше сприйняття гір їх «репутація»?
– Так як я люблю багато досліджувати про гору перед мандрівкою, то звичайно, що репутація гори має значення. Але в процесі пізнання про неї з часом і досвідом можна відсіяти полову від зерна. Гори на яких я була усі різні. Вони мають різну форму, структуру каменя, нашарування снігу, естетичну красу. До кожної гори ставлюся з повагою, тому дуже не люблю як кажуть, що люди «підкоряють» гори. Смішно.

– Що Вас приваблює в горах?
– Свобода. Чесність.

– Сходячи на вершини гір, чи стикалися Ви з елементами статевої дискримінації, коли чоловіки-альпіністи скептично ставляться до жінок – альпіністок, вважаючи, що їм не місце у великих горах?
– На Евересті коли ви в пуховому костюмі, то часто не відомо якої ви статі)). В комерційних експедиціях не зустрічала відкритої дискримінації. Можливо бо ходила лишень з Британськими чи Американськими групами.

Також намагаюся запобігти самодискримінації. Я несу свою рівну частку спільного реманенту, я не стаю автоматично до кухні на привалі, я прошу і пропоную допомогу на рівних, я не очікую полегшеного відношення до себе, я ставлюся а-пріорі з повагою до інших, але не мовчу якщо хтось поводиться інакше (звичайно через жарти із долею жарту)). Я далеко не ідеальна, але саме це питання мене цікавило з дитинства, тому вже виробились якийсь сталий рівень поведінки та особлива чутливість.

Тут потрібно додати, що чоловіки та жінки не є однакові (на приклад, і я дуууже узагальнюю: жінки – витриваліші ніж чоловіки, а чоловіки фізично сильніші), але коли ми будемо використовувати сильні сторони кожного, то зайдемо набагато вище, дальше та швидше. Ну і в доброму дусі та душевній рівновазі)).

– Кожна людина «платить» певну ціну за те, щоб жити тим життям, яке він вибрав. Чи виходить у Вас жити так, як Ви сама хочете, і чи легко це Вам дається?
– Все в порівнянні. Є мільйони, мільярди людей яким набагато важче ніж мені. Я це гостро усвідомлюю. Що легко дається, того так не цінуєш. Я проводжу багато часу виправляючи свій мозок намагаючись передбачити труднощі чи перепони на майбутньому шляху та наперед їх обійти )). Але, ніколи гладко не проходить. Може і на щастя.

– Про що ви мрієте?
– Тяжке запитання. Я – мрійниця. Переважно мрію про щось нереальне. Мої не особисті мрії наразі зводяться до бажання пришвидшити період тінейджерського дозрівання українського народу. Кажу ж, нереальне та патосне)).

– Ваш чоловік, Денис, також любить гори? Чи завжди Ви намагаєтеся підніматися на вершини разом?
– Так, до випадку на Евересті, ми на всі гори ходили разом. Це початково наша спільна пригода яку мені довелося завершувати одній.

– Як Ваше захоплення горами і альпінізмом сприймають Ваші близькі, рідні, сім’я?
– Переживають, звісно. Але теж і радіють. докладаю всіх зусиль щоби гідно продовжити гілку сильних жінок в моїй родині.))

– Чи змінилося Ваше сприйняття гір, альпінізму, з тих пір, як Ви вперше піднялися на значущу для Вас вершину?
– 100%. Досвід дозволяє подивитися на речі під іншим кутом. Що не змінилося, так це почуття свободи – польоту, величі природи та незначимості людини. Не залежно в яких горах.

– За проектом 7 вершин Ви піднімалися в складі комерційних груп. Чи не було у Вас бажання піднятися на вершини в складі спортивної, не комерційною команди? Пройти не стандартні маршрути?
– Мій підхід до життя – довіряти професіоналам. Особливо у чомусь де можна втратити своє життя. Чи то в горах чи то в підготовці до них. Не потрібно видумувати колесо, створювати якісь свої програми, коли люди вже багато чого дослідили довели та протестували.

Я не маю часу щоб навчитися до такого рівня щоб себе комфортабельно почувати у супервисоких горах. Єдине, що я роблю, так інвестую багато часу щоб знайти найкращий та найсучасніший підхід. Це відноситься як до тренування, техніки, так і до спрорядження та методики виходу.

Найгірше у будь-якій царині життя це аматори які думають, що вони професіонали (ефект Данінґа-Крюґера). Або навіть і професіонали, що постійно не оновлюють своїх знань. Непотрібного героїзму потрібно уникати. Якщо ж ви хочете навчитися на своїх помилках чи провести час у чарівному колі друзів, тоді краще вибрати щось безпечніше.

– Що Ви порадите жінкам, які мріють про гори, але не наважуються зробити перший крок?
– Жінка чи чоловік, в гори чи яке-будь інше починання дається не легко. Але, після першого кроку, наважитися на кожен наступний потребує менше і менше зусиль.
Як початок, я особисто, на першій хвилі ентузіазму роблю незворотні дії – забиваю дату, купую квитки, вкладаю гроші в подорож. Навіть як приходять з часом сумніви у спроможності знайти час, сили, натхнення – назад дороги немає)). А результат завжди перебільшує очікування та вартує більше через те, що тяжче дається.

Етапи сходження Оксани за програмою “7 Вершин”:

Масив Вінсон (Vinson Massif, 4892 м), найвища вершина Антарктиди – грудень 2019
Еверест (Everest, 8848 м), найвища вершина Азії – травень 2019
Кіліманджаро (Kilimanjaro, 5895 м), найвища вершина Африки – серпень 2018
Деналі (Denali, 6190м), найвища вершина Північної Америки – червень 2017
Косцюшко (Kosciuszko, 2230 м) – найвища вершина Австралійського континенту, грудень 2015
Ельбрус (5642 м) – найвища вершина Європи, серпень 2014
Аконкагуа (Aconcagua, 6962м) – найвища вершина Південної Америки, грудень 2013

4sport.ua

Менш як за тиждень, 9 січня, в Лозанні (Швейцарія) стартують ІІІ зимові Юнацькі Олімпійські ігри, які зберуть 1880 найкращих юних олімпійців планети й триватимуть до 22 січня.

Україну представлятимуть 39 спортсменів, які змагатимуться у 12 з 16 можливих дисциплінах. Українці представлені у біатлоні, лижному двоборстві, хокеї 3х3, санному спорті, фігурному катанні, шорт-треці, стрибках на лижах, скелетоні, фристайлі, гірськолижному спорті, лижних гонках та сноубордингу.

Серед представників України є і львів’яни. Знайомимо з ними.

Катерина Шепіленко, гірськолижний спорт

Олег-Роман Пилипів, санний спорт

Вадим Микиєвич, санний спорт

Надія Антонюк, санний спорт

Олександра Мох, санний спорт

Богдан Бабура*, санний спорт

*Богдан Бабура – вихованець Кременецької школи санного спорту (Тернопілля) і за одними даними представлятиме на Іграх в Лозанні Тернопільщину, за іншими – Львівщину.

9 січня у Львові на бадмінтонних кортах “Команчеро” розпочнеться чемпіонат України з бадмінтону серед юнаків і дівчат. Участь у ньому візьмуть понад 80 юних спортсменів 2006 року народження та молодші. Про це сьогодні на пресконференції у Львівській облдержадміністрації повідомила голова Федерації бадмінтону Львівської області Оксана Гречанюк.

Востаннє Чемпіонат України з бадмінтону відбувався у Львові понад 10 років тому. Цього разу на кортах зійдуться близько сотні учасників із різних міст України (Києва, Львова, Харкова, Дніпра, Миколаєва, Одеса та інших).

Додамо, що цей рік особливий для українського бадмінтону, оскільки у квітні 2020 року Україна вперше прийматиме чемпіонат Європи із цього виду спорту, повідомляє сайт Львівської ОДА.

У перший день 1863 року в родині живописця із стародавнього роду Фреда де Кубертена народився син, якому судилося кардинально змінити ставлення до спорту в усьому світі. П’єр, як нарекли хлопця, дитинство провів в маєтку матері – старовинному замку Мервіль біля Гавра. Захоплювався читанням, музикою, любив їздити верхи, займався фехтуванням, плаванням і веслуванням.

Освіту здобував у єзуїтському коледжі Святого Ігнатія, де отці-єзуїти головний акцент робили на вихованні. Відповідно до орденських традицій, воно було жорстким і авторитарним.

Так батьки готували сина до військової академії. Але Кубертен несподівано для рідних затявся і вступив до Паризького університету, де став бакалавром мистецтва, науки і права. Потім продовжив свою освіту в Вільній школі політичних наук в Парижі, де близько познайомився з французькою філософією, історією англійської освіти. Великий вплив на П’єра мав отець Карон, професор гуманістичних наук і риторики, який викладав йому грецьку мову, історію Римської імперії і багато розповідав про стародавні Олімпійські ігри.

ЛІГА ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ

П’єр де Кубертен важко переживав наслідки поразки у франко-прусській війні. Відновлення і розквіт своєї батьківщини він бачив, перш за все, в підйомі морального і фізичного стану нації. І знав, як цього можна досягти. Вивчаючи життя і культуру Стародавньої Греції, Кубертен поступово прийшов до висновку, що спорт необхідно повернути в систему виховання: адже саме спорт робив древніх греків фізично досконалими і витривалими.

З цією метою Кубертен в 1883 році відправляється в Англію, де тривалий час переймає досвід одного з основоположників британської системи фізичного виховання Томаса Арнольда. Непомітно для самого себе він починає створювати власні ідеали і принципи спортивної педагогіки. Кубертен не копіює зарубіжний досвід, а створює на його основі щось нове, закликаючи, наприклад, відмовитися від воєнізованого виховання молоді на основі німецької гімнастики, а більше приділяти увагу спортивним іграм.

З цією метою Кубертен організовує Лігу фізичного виховання, а потім Комітет з пропаганди фізичного виховання. Звичайно, все нове завжди сприймається в штики. Тому реформаторські починання барона не знаходять відгуку. Тут у нього виявляються неабиякі дипломатичні здібності, які вкупі з особистим шармом дозволяють вирішувати найгостріші конфлікти. Крім того, на благо справі Кубертен готовий поступитися власними амбіціями. Очолити Комітет з пропаганди фізичного виховання він пропонує політику Жюлю Симону, що має величезну вагу у французькому суспільстві. І його починання потихеньку приживаються.

ПОВЕРНЕННЯ В ЕЛЛАДУ

За словами самого Кубертена, ідея відродити Олімпійські ігор народилася у нього 30 серпня 1887 роки після публікації статті, в якій він звернув увагу французів на необхідність більш різнобічної фізичної підготовки дітей в школах.

Кубертен вивчав все, що відноситься до Олімпійських ігор: міфи і легенди, історичні записи, малюнки на амфорах. Навіть на деякий час вирушив до Стародавньої Олімпії, де бродив серед руїн античного стадіону і подумки малював собі картини минулих і майбутніх змагань.

Відродженню Олімпійських ігор посприяли і вражаючі археологічні відкриття другої половини XIX століття. Досить згадати Генріха Шлімана, який розкопав Трою.

Перебуваючи під сильним враженням всіх цих подій 25 листопада 1892, на ювілеї Французького атлетичного союзу, барон офіційно запропонував відновити зв’язок часів і почати нову еру Олімпіад.

На словах Кубертен завжди знаходив прихильників, але, коли йшло до справи доводилося все вирішувати самому. Уже скликання установчого конгресу 16 червня 1894 року в Парижі цілком можна було вважати подвигом Кубертена. У жертву олімпійській мрії він приносив не тільки всі свої сили, але і власний стан. Щоб не залежати від чиїхось інтересів Кубертен ні у кого не просив коштів на його проведення, а взяв всі свої заощадження, щоб провести конгрес в Сорбонні. Він був прекрасним сценаристом, і все було розіграно, як по нотах. «Мені здавалося, – писав він пізніше, – що під освяченим століттями склепінням Сорбонни слова» Олімпійські ігри «прозвучать для присутніх більш вражаюче і переконливо».

І дійсно, задумка спрацювала бездоганно. Спочатку вітання, декламація, показові виступи атлетів. Грецький хор, пісні і гімни що прославляють богів … «Дух еллінізму, – згадував у своїх мемуарах барон, – пронизував весь великий зал». Природно, ніхто не наважився подати голос проти відродження Олімпіад.

Правда, були пропозиції відкрити нову олімпійську еру в 1900 році. Але чекати цілих шість років здалося ризиковано: порив міг вичерпатися. Тому вирішили через два роки зустрітися Афінах.

Був обраний Міжнародний олімпійський комітет генеральним секретарем якого став Кубертен. Конгрес затвердив розроблену ним Олімпійську хартію – звід основних правил і положень МОК. А також був сформульований ключовий олімпійський принцип, принцип аматорства: «До змагань не допускаються ті, хто професійно займається спортом, і ті, хто отримував в минулому і отримує тепер грошову винагороду за заняття спортом. Саме тому на міжнародних Олімпійських іграх ніколи не можна призначати грошові призи, а можна вручати тільки почесні нагороди».

АФІНИ -1896

Першим президентом МОК став грецький поет Деметріус Викелас. До спорту він мав дуже опосередкований стосунок. По справедливості, президентом повинен був би стати Кубертен. Але ж всі знали: в ході підготовки до Ігор доведеться вирішувати масу організаційних питань в Греції. А хто ж міг впоратися краще, ніж грек?

Рішення Паризького конгресу про проведення першої Олімпіади сучасності в Афінах було прийнято на ура населенням Греції. Але не урядом. Він відмовився внести свою лепту на Ігри. Мовляв, афіняни слабо розбираються в спорті, в місті немає необхідних спортивних споруд, а фінансове становище Греції не дозволяє запросити представників багатьох країн.

«Я був наївним молодиком, вважаючи, що для втілення великої ідеї мало інтересу, – говорив Кубертен. – Виявилося і тут потрібні нікчемні гроші».

Але механізм був запущений, і зупиняти його Кубертен не збирався. Він звертається з проханням до угорської влади вишукати можливість проведення Ігор 1896 року. У відповідь – категоричне ні. Тоді барон знову намагається проштовхнути свою ідею в Афінах. На думку Кубертена, при організації Ігор можна було обійтися без урядових витрат і розраховувати на допомогу тільки приватних осіб. Цю точку зору поділяв і грецький кронпринц Костянтин, який створив спеціальну комісію сприяння. Він призначив колишнього мера Афін Филемона генеральним секретарем комісії, а також звернувся до народу із закликом про пожертвування коштів до фонду підготовки Олімпіади. Гроші потекли рікою, і вже незабаром був відновлений древній олімпійський стадіон. В Афінах побудували також велодром і стрільбище. У центрі міста розмістили тенісні корти, обладнали місця для проведення змагань з веслування.

Коли з такими труднощами, процес пішов, здавалося, ніщо не зможе перешкодити Іграм. Але ледь все не пішло прахом: виявилося не так-то просто набрати учасників. Ось що писав з цього приводу Кубертен: «Велика частина гімнастичних асоціацій Німеччини, Франції і Бельгії сповнена свідомістю власної винятковості: вони не мають наміру терпіти в програмі Ігор ті види спорту, які не культивують. Особливу ненависть у них викликають так звані »англійські« види спорту. Інші асоціації були готові послати в Афіни своїх представників лише після надання їм інформації щодо того, який інтерес викличе до себе намічене спортивне свято».

А інтерес був великий. 6 квітня 1896 року, на Мармуровому стадіоні, король Греції Георг I в присутності 80 тисяч глядачів оголосив Ігри першої Олімпіади відкритими. «Це був хвилюючий момент. Колись імператор Феодосій заборонив Олімпійські ігри, без сумніву думаючи, що, знищуючи цей ненависний пережиток язичества, він сприяє справі прогресу. Тепер же християнський монарх оголосив про формальне скасування імператорського указу», – відзначав П’єр де Кубертен.

Звичайно, не все в цих Іграх, незважаючи на величезний ентузіазм і зусилля їх організаторів, пройшло гладко. Успіх Олімпіади, безсумнівно, був би значніше, приймай участь у змаганнях представники не 13, а більшого числа з 34 запрошених країн. Ряд країн направили на олімпійські змагання слабкі команди. Однак Ігри дозволили добитися головного – відродити і показати життєвість олімпійської ідеї.

Ось яку оцінку дав цим Іграм сам Кубертен: «Сучасний спорт потребує об’єднання і очищення … У кожній країні існують свої власні правила: неможливо прийти до спільної думки навіть з питання про те, хто є любителем, а хто – ні … У цій плачевній атмосфері спортивний професіоналізм міцніє не по днях, а по годинах… Я переконаний, ніякий процес виховання не буде повним і завершеним без участі в ньому спортсменів. Однак спортсмени, для того, щоб гідно зіграти відведену їм в справі виховання роль, повинні засновувати свою поведінку на принципі повної матеріальної незацікавленості і почутті честі…

Я глибоко переконаний, що переможці на стадіоні в Афінах не бажали ніякої іншої нагороди, коли чули, як в честь їх успіхів люди вітали прапор їх країни. Саме ці міркування і спонукали мене зайнятися справою відродження Олімпійських ігор. У давнину Олімпійські ігри сприяли розвитку спорту і зміцнювали світ. Немає нічого нездійсненного в тому, що і в майбутньому вони будуть приносити ті ж благородні плоди».

А відразу після закінчення змагань в Афінах Деметріус Викелас добровільно пішов у відставку, звільнивши крісло президента для людини, що його дійсно заслуговувала, – для П’єра де Кубертена.

В ТІНІ ВИСТАВКИ

Після успішного проведення першої Олімпіади Греція розраховувала, що і наступні Ігри будуть проходити на її території. Але Міжнародний олімпійський комітет вирішив надати Іграм інтернаціональний характер і проводити їх в різних країнах і на різних континентах.

Наступну Олімпіаду в знак визнання заслуг Кубертена МОК доручив організувати Парижу. Але у французів не знайшлося коштів на таку масштабну подію. Вихід із цього становища Кубертен бачить лише в одному: використати Всесвітню виставку, приурочивши до неї Ігри.

Кубертен розробив програму Ігор і представив її організаторам Виставки. Але відповідальний за спортивні і розважальні заходи, прочитавши пропозиції барона, вигукнув: «Ваш проект – дрібниця! Тут всі просто помруть від нудьги, дивлячись на ваші невинні змагання в строгих правилах. Нам потрібно щось екстравагантне. Ваші любителі нас не цікавлять. Потрібні справжні професіонали».

Після цього Кубертен з гіркотою записує в своєму щоденнику: «Якщо і є в світі місце, де до Олімпійських ігор абсолютно байдужі, то це – Париж. Зусиль влади і сили грошей далеко ще не досить для успіху Ігор. Перш за все, необхідно мати точне і чітке уявлення про цілі спорту, його гуманне значення».

Він мав рацію. У вищих сферах французького суспільства Олімпійські ігри розглядалися всього лише як розважальна програма виставки. Ними займалися некомпетентні люди, котрі включили в програму забаву у вигляді стрільби по живих голубах. У той же час з програми були виключені популярні тоді боротьба і важка атлетика.

Офіційно підсумки змагань не підбивали, а переможці отримували нагороди через роки поштою.

Не кращими були справи через чотири роки в американському Сент-Луїсі. І тут Олімпіаду затьмарив Всесвітній ярмарок. Іі не тільки.

Темною плямою на Ігри лягла спроба організаторів провести антропологічні дні – окремі змагання для темношкірих, індіанців і ін. З цієї нагоди на засіданні МОК Кубертен гнівно висловився: «На який чорт було затівати все це, якщо расисти вводять на Олімпіадах антропологічні дні? Обпльований велика ідея. Обпльований Хартія … Світ розчулюється – дочка американського президента вручає призи. Ідилія. Торжество відродженого олімпізму! А насправді – расизм. Олімпіада для білих – і антропологічні дні! Як нам не соромно? Як мені соромно, панове!»

Марафонський забіг на Олімпійських іграх 1904 року також увійшов в історію. Тут були і жахливі умови для атлетів, і непритомність, і розлад шлунка, і шахрайство, і допінг, і дискваліфікація чемпіона.

ТРІУМФ І ТРАГЕДІЯ

На початку Першої світової війни П’єр де Кубертен подумував покинути пост президента МОК. Однак кидати своє дітище в смутні часи не наважився, а лише обрав більш спокійне місце, перевізши штаб-квартиру в Лозанну. З тих пір швейцарське місто стало резиденцією Міжнародного олімпійського комітету.

Переконавшись, що ідеї олімпізму зберегли життєздатність, незабаром після Ігор-1924 до речі, що проходили в Парижі, Кубертен залишив свій пост. Формальним приводом послужив стан здоров’я. Насправді ж причини звільнення були серйозніші.

Олімпізму П’єр де Кубертен пожертвував і станом, і особистим життям. Спочатку його дружина Марі розділяла олімпійське подвижництво чоловіка, але, врешті-решт, в родині настав розлад. Первісток, син Жак, виявився через недогляд батьків інвалідом. Їхня донька Рене захворіла важким нервовим розладом. Два племінника загинули на війні.

У похилому віці він залишився без засобів до існування. Колишнього президента МОК разом з його дружиною взяв на утримання спеціальний благодійний фонд. Кубертенам оплачували проживання в Женеві. 2 вересня 1937 року смерть наздогнала хрещеного батька Олімпійських ігор в парку, де він щоранку робив зарядку …

Своє життя він присвятив світлій олімпійської ідеї, а своє серце він заповідав поховати в Олімпії. У Лозанні є музей Кубертена, в Греноблі йому встановлено пам’ятник. Історія виявилася більш прихильною до нього, ніж життя.

МЕДАЛЬ І РЕКОРД

У 1964 році була заснована Медаль П’єра де Кубертена, також відома як Медаль істинного духу спорту – особлива нагорода Міжнародного олімпійського комітету, яка вручається за видатні прояви спортивного олімпійського духу.

А в грудні 2019 роки за рекордну суму серед спортивних реліквій пішов з молотка Олімпійський маніфест барона П’єра де Кубертена. Він від руки написав історичний документ на 14 сторінках в 1892 році і на його основі проголосив в Університеті Сорбонна в Парижі знамениту промову про відродження Олімпіад.

Маніфест виставили на продаж в авторитетному аукціонному домі Sotheby’s. Торги відбулися в Нью-Йорку. Стартова ціна лота становила всього 500 тисяч доларів. Торги йшли 12 хвилин. У підсумку документ продали за 8,8 мільйона доларів.

ШТРИХИ ДО ПОРТРЕТА

Кубертен – чемпіон. На паризькій сесії МОК 1906 року було прийнято рішення: слідуючи античній традиції, проводити на Олімпіадах конкурс мистецтв. Вперше він відбувся в 1912 році в Стокгольмі. У розділі «Література» за «Оду спорту» перемогу присудили Жоржу Хороду (Франція) і Мартіну Ешбах (Німеччина). Лише на церемонії нагородження з’ясувалося, що це був псевдонім… П’єра де Кубертена. Таким чином барон намагався висловити олімпійську ідею, що зближує навіть країни, м’яко кажучи, які не перебували в дружніх відносинах.

Кубертен – новатор. Ідея відродити античну традицію (проголошувати на відкритті Ігор клятву вірності олімпійським ідеалам) також належить барону. Після довгих роздумів народився текст, який і зараз проголошують на всіх Олімпіадах: В Антверпені вперше над стадіоном замайорів олімпійський прапор: біле полотнище з п’ятьма переплетеними кільцями блакитного, жовтого, чорного, зеленого і червоного кольору. Цей прапор був затверджений МОК за пропозицією Кубертена. Ідея: п’ять кілець – п’ять континентів.

Кубертен – літератор. Барон марив не тільки спортом: він і педагог, і історик, і літератор. Про що свідчать десятки написаних ним книг: «Французька хроніка», «Загальна історія» (в 4-х томах!), «Записки про народну освіту», «Основи міста Майбутнього», «Олімпійські мемуари»…

Footballua.tv

Спеціалізований сайт про бойові єдиноборства Karate оприлюднив ТОП-10 найкращих каратистів світу декади, що завершилася (2010-2019). У складанні цього рейтингу його автори насамперед керувалися досягненнями спортсменів на турнірах WKF і заробленими за ці роки балами рейтингу. Також до уваги бралися деякі інші фактори (популярність, встановлення рекордів та інше).

У списку знайшлося місце для єдиного українця – Станіслава Горуни (куміте до 75 кг). Львів’янин посів п’яте місце.

“У “декаді”, що завершується, він ставав переможцем Всесвітніх та Європейських ігор, чемпіоном Європи і володарем нагород ряду рейтингових турнірів. Титулований українець – один з найяскравіших каратистів сучасності. Звичайно, ми не могли не включити Станіслава Горуна в рейтинг кращих з кращих! У 2010-2019 роки Стас 27 разів красувався на п’єдесталах рейтингових турнірів під егідою WKF”, – зазначено на сайті.

А очолив рейтинг десятиліття азербайджанець Рафаель Агаєв. Його, до речі, Станіслав Горуна переміг у фіналі ІІ Європейських ігор 2019 року в Мінську.

29 грудня на телеканалі НТА відбулася прем’єра програми «LVIV SPORT SHOW». Тема першої передачі: «Олімпійські надії України на золото в Токіо та ЄВРО 2020». Її учасником, зокрема, став голова відділення НОК України у Львівській області Юрій Турянський, який поділився своїми очікуваннями та відчуттями напередодні нового Олімпійського 2020 року.

«Відчуття олімпійські, – зазначив Юрій Іванович. – Адже 2020 рік буде справді олімпійським. Перш за все, хочу всім нагадати, що 9 січня в Лозанні (Швейцарія) починаються ІІІ зимові Юнацькі Олімпійські ігри, на яких будуть львів’яни. Це гірськолижниця Катя Шепіленко, яка має ліцензію. Вона вже на низькому старті і готова брати участь в Юнацьких Олімпійських іграх. Катя – дочка нашої уславленої спортсменки, нині старшого тренера збірної України з гірськолижного спорту Юлії Шепіленко. Також бабуся Каті була відомою лижницею. І так династійно сьогодні львів’янка Катя Шепіленко – найкраща юна гірськолижниця в Україні. Також четверо санкарів представлятимуть Львівщину на Іграх в Лозанні (Надія Антонюк, Олександра Мох, Вадим Микиєвич та Олег-Роман Пилипів) Тобто п’ятеро львів’ян візьмуть участь в Юнацьких Олімпійських іграх.

Очікування, безумовно, великі. Можливо, на найвищі здобутки нам важко сподіватися, але сам факт, що львів’яни є на Юнацьких Олімпійських іграх – це вже дуже багато для нас», – зауважив очільник відділення НОК України у Львівській області.

Юрій Турянський також висловився стосовно Олімпійських і Паралімпійських ігор, які цьогоріч відбудуться в Токіо (Японія).

«80 ліцензій українці вже здобули на Олімпіаду в Токіо, – повідомив пан Юрій. – Ми очікуємо, що львівські спортсмени візьмуть 15-20 ліцензій. Що стосується паралімпійців, то серед львів’ян є чимало потужних майстрів, які здатні здобути медалі – насамперед, це Антон Дацко, Андрій Демчук, Наталія Морквич, Орися Ільчина, Роман Павлик і Віктор Дідух».

З нагоди Новорічних та Різдвяних свят на вулицях Львова з’явилися вітальні
білборди до нового олімпійського 2020 року із зображеннями президента НОК
України, Олімпійського чемпіона Сергія Бубки та голови відділення НОК
України у Львівській області Юрія Турянського.

Нехай насправді 2020 рік принесе для України та для Львівщини нові
олімпійські здобутки, щасливі емоції, почуття національної гордості й відкриє
для світу імена нових спортивних героїв!

В Москві завершився дводенний чемпіонат світу з бліцу. Серед жінок вдруге поспіль чемпіонкою стала екс-львів’янка, яка нині виступає за Російську Федерацію, Катерина Лагно. Представниця Львівщини Анна Музичук склала жорстку конкуренцію суперниці, та все ж завершила турнір на другому місці.

Катерина Лагно в перший день турніру зробила вагому заявку на перемогу, набравши 8 очок з 9 (7 перемог і 2 нічиї). Але сьогодні, 30 грудня, в погоню за лідером кинулася Анна Музичук, яка після першого дня відставала від колишньої українки на 1,5 очки. І до заключного туру Лагно і Музичук підійшли з однаковим показником, набравши по 12,5 очки з 16-ти. В заочній дуелі успіху добилася росіянка, яка зіграла внічию з болгаркою Антоанетою Стефановою. А українка поступилася китаянці Тань Чжуньї, яка в підсумку з 12-ма очками стала бронзовим призером.

У змаганнях чоловіків чинний чемпіон світу з класичних шахів норвежець Магнус Карлсен став переможцем чемпіонатів світу з рапіду і бліцу.

29 грудня на телеканалі НТА відбулася прем’єра програми «LVIV SPORT SHOW». Тема першої передачі: «Олімпійські надії України на золото в Токіо та ЄВРО 2020». Один із численних гостей студії, титулований львівський борець і тренер, срібний призер Олімпійських ігор (2008), бронзовий призер чемпіонату Європи (2005) і чемпіонату світу (2007) Андрій Стаднік поділився в рамках програми думками з приводу перспектив українських борчинь на Олімпійських іграх 2020 року, а також прокоментував «конфлікт інтересів» на ІІ Європейських іграх 2019 року в Мінську, де у фіналі зустрілися дві його вихованки – представниця Азербайджану, дружина Марія Стаднік і українська борчиня Оксана Лівач.

– Хотів би в першу чергу сказати, що жіноча боротьба в Україні – один із кращих видів, – зазначив фахівець. – Цей рік показав, що сьогодні в Європі жіноча команда України – найкраща. Ми виграли командою чемпіонат Європи і Європейські ігри. На чемпіонаті світу ми здобули дві олімпійські ліцензії. В нас недобрано ще чотири. Я думаю, ми доберемо як мінімум ще три ліцензії.

Сьогодні з цим складом спортсменок, я думаю, що в нас буде як мінімум 2-3 олімпійські медалі. І не виключаю, що буде золота медаль. До прикладу, в нас сьогодні є Юлія Ткач (також була присутня в студії), яка є чемпіонкою світу, багаторазовою призеркою чемпіонатів світу, багаторазовою чемпіонкою Європи і призеркою чемпіонатів Європи. В 68 кг у нас є Алла Черкасова, яка є чемпіонкою світу і Європи, призеркою Європейських ігор. З практики можу сказати, що медалі на чемпіонатах світу можуть чітко говорити, що в нас на Олімпійських іграх є шанс здобути медаль. Цей склад є одним із найсильніших за останні роки. В нас майже в кожній вазі є призери і чемпіони світу.

– Є і проблемна тема, – запитав ведучий програми. – На тих же Європейських іграх Марія Стаднік, яка представляє Азербайджан, перемогла Оксану Лівач. Наскільки ця тема є болючою?
– Ви знаєте, для того щоби оцінювати саму тему, треба розуміти, скажімо так років 12 назад, чому ця тема сьогодні стала гострою. До цього вона не була гострою, а тепер вона стала гострою. Гострою вона стала тому, що Оксана Лівач – моя вихованка, а Марія – моя дружина. І виходить, на Європейських іграх, на таких серйозних змаганнях, вони зустрілися. Зрозуміло, що за класифікацією боротьби і взагалі, сумніву не було, що сильніша – Марія. Для неї це був уже десятий старт на чемпіонатах Європи. Я не їздив за Україну, а їздив за Азербайджан, як тренер. Я секундував своїй дружині – це логічно. Почалися питання обирати між країнами. Ви розумієте: хто не поважає свою сім’ю, він і країну не дуже сильно поважає. Тому, однозначно, що я вибрав дружину. Моя вихованка (Оксана Лівач) ні в якому разі не образилась на мене. Але з цього зробили якусь політизовану тему, що я зрадник, що дружина моя зрадниця. Звісно, що треба було про це говорити, коли 12 років спортсменка не була нікому потрібна і, скажімо так, було якесь таке своєрідне цькування і не було розвитку. Людина мусила обирати: або закінчувати свій вид спорту, або переходити. Тоді була пропозиція (з Азербайджану) і ми її прийняли. Вона перейшла і сьогодні вона найбільш легендарна особистість, яка є в жіночій боротьбі. Напевно, вона єдина, яка з трьома олімпійськими медалями, єдина, яка має стільки медалей з чемпіонатів світу. І тому наших чиновників, далеко не професійних людей, це «давить». Сьогодні в 50 кг Марія Стаднік і Оксана Лівач забрали всі золоті медалі зі всієї планети: чемпіонат Європи, чемпіонат Європи U-23, Європейські ігри і чемпіонат світу. В 50 кг в нас у Львові всі золоті медалі з планети!

До розмови долучився присутній у студії один із найкращих каратистів світу, львів’янин Станіслав Горуна.

– Чи був конфлікт інтересів, коли Марія виходила проти Оксани? – запитав у Стадніка Горуна. – Ти ж знаєш, як Оксана працює, ти секундував Марії. Чи ти пояснював їй, як працювати проти Оксани?
– Коли Оксанка переходила з молодіжки, Марія тоді вже була триразовою олімпійською призеркою, чемпіонкою світу і багаторазовою чемпіонкою Європи. І Оксанка росла на Марії. Результат Оксани (це зрозуміло, коли ти працюєш з сильнішим), це дуже велика заслуга і Марії. І так як вони працюють і тренуються разом, то пояснювати мені Марії щось немає сенсу. В них рівні зовсім різні. Зрозуміло, що Оксанка з кожним роком добирає. Марія вже вікова спортсменка, їй 31 рік, а Оксанці – 22. Особисто я нічого не говорив. Є на відео, що я практично нічого не говорив під час сутички.