Інтерв’ю зі Станіславом Горуною – про перше в історії включення карате в програму Олімпійських ігор, проблеми українського спорту, адвокатську практику, корумповані суди та інформаційний простір, який каже нам, де правда, а де брехня.
Горуні – 30, він народився і живе у Львові. І є одним з найсильніших у світі каратистів в категорії куміте (до 75 кілограмів). На його рахунку купа титулів на престижних турнірах K1 PremierLeague, чемпіонатах світу та Європи. З останнього і відомого – золото на Європейських іграх у Мінську. До 2020-го карате ніколи не було олімпійським видом спорту. В Токіо ми цей вид спорту побачимо. Як і претензії Станіслава на золоту медаль.
***
Ми зустрічаємося в кафе в центрі Львова, вечеряємо, порівнюємо Київ та Львів, обговорюємо останні події в українській політиці й швидко переходимо на «ти». Через 15 хвилин до нас підходить дружина Станіслава Марічка разом з Левом – йому 5 місяців. Стас хвалиться, що в малюка скоро буде більше підписників в інстаграмі, аніж у нього.
«Щоб зрозуміти карате, яке буде на Олімпіаді, найкраще за аналогією підходить фехтування»
– Що потрібно знати людині, яка дивитиметься виступи збірної України з карате на Олімпіаді в Токіо?
– Коли дитину віддають на карате, то батьки навіть не цікавляться, куди саме її відправляють. В Україні близько 40 різних федерацій, які мають слово «карате» в своїй назві. Лише в 14 років я потрапив до нинішнього тренера. Добре, що це був правильний напрямок. Треба розібратися, яка з них трушна, яка визнана міністерством, Олімпійським комітетом. Коли карате ще не було олімпійським видом спорту, то слід було обирати найбільшу, яка задає стандарти в цьому виді спорту в Україні.
Розрізняють традиційне та спортивне карате. Перше – виключно японська філософія, там ти займаєшся виключно для себе.
Якщо говорити про карате, яке буде на Олімпіаді. то воно має є різні турніри категорії Прем’єр, чемпіонати світу та Європи, Європейські ігри, а тепер вже – Олімпіаду. Це спортивне карате.
Треба бути атлетом, мати добру фізичну підготовку. Бій будується на дистанції, реакції, на пересуваннях та координації. Вирубувати суперника не треба. Щоб зрозуміти карате, яке буде на Олімпіаді, найкраще за аналогією підходить фехтування. Це та ж гра на дистанції. Просто в нас не лінійна робота, а робота на площі – вправо, вліво, вверх, вниз. Застосовуються руки, ноги, кидкова техніка. Завдання не вдарити, а влучити. У нас є вимоги до техніки, тому це треба зробити правильно, красиво та своєчасно. Якщо є дія на результат, суддя зупиняє бій і розводить спортсменів. Ти отримуєш бал, знову займаєш вихідну позицію і починається новий розіграш.
– Стереотип про карате – люди руками розбивають цеглу, дерев’яні бруски. Ти можеш так?
– А ще мають чорний пояс, сідають на шпагат і б’ють вертушку. З цього всього можу лише вертушку. Виходить, я не каратист в традиційному уявленні.
– Чому карате настільки невідомий українській аудиторії?
– Якби ми не були включені в програму Олімпійських ігор, то навіть цього інтерв’ю не було б зараз. Це шалений інформаційний привід та підтримка національних олімпійських комітетів. Увага до цього виду спорту зросла в рази за останні 2-3 роки. Зараз ситуація змінилася. Підтримка медіа дуже важлива, тепер вона є. Маркетинг вирішує все.
Якби з 40 федерацій, які є в Україні, підтримку мала не наша, а якась інша, то всі би говорили про них і знали про них. А ти брав би інтерв’ю в якогось псевдочемпіона галактики.
Насправді карате набагато видовищніший та цікавіший для глядача, ніж традиційні олімпійські види спорту типу боротьби чи веслування на байдарках. У нас треба швидко приймати рішення, є дуже широкий арсенал дій. Все це відбувається за долі секунди.
– Чому карате так довго не було на Олімпіаді?
– Олімпіада – це бізнес. Є комітет з конкретних осіб, який приймає рішення про включення чи невключення цього виду спорту в програму. Якщо ці люди будуть зацікавлені, то голосують, незацікавлені – не голосують. Всесвітня федерація карате на чолі з незмінною особою не дуже дбає про розвиток виду спорту. Люди вдало прилаштувалися, для чого їм нести кудись і за щось домовлятися? Тим більше – на перший погляд, це невигідно фінансово. Саме через небажання фінансових вливань у цей вид спорту ми досі не були на Олімпіаді.
Знаю від функціонерів та суддів міжнародного рівня, що ми потрапили на Ігри, бо вони відбудуться в Японії. Країна-господар має право включити 5 видів спорту як додаткові. І питання про включення карате на наступну Олімпіаду в 2024-му ще під великим знаком питанням. Японська федерація карате змогла просунути це питання на голосування, а от французька поки не змогла. Але ще будуть додаткові голосування.
Мені випав шанс потрапити на Олімпіаду, перші чотири ліцензії дають за рейтингом, і він закриватиметься в квітні. А чи буде такий шанс у наступного покоління – не знаю. Олімпіада – суто фінансове питання, воно недешеве.
– Чому так багато федерацій в Україні?
– Федерація, в якій я, визнана олімпійським комітетом, як єдина, з якою можлива співпраця. Але оскільки світова федерація не змогла включити наш вид в олімпійську програму, створювалися інші федерації.
– Для чого займатися карате як спортом високих досягнень, якщо не можна потрапити на Олімпіаду й мало уваги?
– Результат неможливий, якщо ти не кайфуєш від процесу. Якщо це в напряг і ти постійно стресуєш, то ні до якого результату не прийдеш. Мені є сенс, бо знаю, що хочу від цього виду спорту. Я вже це отримав. Не завжди рвався до суперрезультатів, хотілося визнання. Мене запрошують на семінари по всьому світу – Австралія, Південна Африка, вся Америка та Африка. Проводжу тренування в різних клубах. Зараз з’явилася нова ціль – Олімпіада, хочу стати олімпійським чемпіоном. Це круто. Це статус. Це престиж на все життя і самореалізація.
«Мав в одного судді дві дуже схожі митні справи. В одній справі клієнт через третіх осіб домовився з суддею про закриття на його користь. А в другій справі ніхто не домовлявся. І в двох аналогічних ситуаціях суддя прийняв різні рішення»
– Багато топових українських спортсменів популярні за кордоном, а не в Україні? Чому так?
– Бо в нас не популяризують спорт. В Україні непростий час і вся увага публічності зміщена в сторону економіки, політики та міжнародних відносин. Спорт не те що другорядний, а на третьому або й четвертому місці. Він просто не потрапляє на очі та в вуха людей. Порівняно з війною, виборами, політичною ситуацію в середині країни спорт програє по актуальності.
Ситуація в державі нестабільна, а спорт для аудиторії – розвага. Зараз не та ситуація, щоб акцент був на розвагах. Публічна сторона спорту й впізнаваність спортсменів страждає через це. При тому, що в різних видах спорту є люди, які досягли найголовнішого і того, що найбільше заряджає, – визнання в своїй спортивній тусовці, в якій показуєш себе і де конкуруєш. Не говорю вже про результати. Будь-яка людина, яка має відношення до спортивного карате, знає мене. Але поза карате я не є відомим.
– В твоєму інстаграмі більше 60 тисяч підписників. Звідки вони?
– Бразилія, Аргентина, Чилі, Індія, арабські країни і європейські – тут проходить більшість змагань. Заробляю в інстаграмі – маю постійну співпрацю з «Parimatch» та «Моршинською», а також індивідуально з окремими брендами.
– Чому в Україні не працює PR-система, коли спортсмени отримують круті рекламні контракти?
– Дві причини. Перша – те, про що ми говорили вище. Рекламодавцям важливе охоплення твоєї аудиторії – відповідно, здебільшого спортсмени непривабливі в цьому плані. Це економіка. Якщо бренд дає гроші спортсмену, то хоче мати якийсь профіт з того – або чистого продукту, або розвитку бренду. Якщо це невигідно, то нема сенсу працювати – мало спортсменів може дати якийсь медіарезультат. Рекламодавців слабо цікавлять спортивні результати, їм потрібне охоплення аудиторії. Тому це не працює. Друга – у нас нема нормальної законодавчої бази під це. Спортивна сфера чекає закону про спонсорство та меценатство так само, як медична – на закон про страхування. Цей закон повністю переверне сферу й дасть їй поштовх і розвиток.
– Чому?
– Фірми, які підтримують спортсменів, не мають для цього жодного заохочення зі сторони держави. Для них це просто додаткові витрати. Всі розуміють, що спорт високих досягнень має підтримуватися державою. Це її обличчя, представництво на різних аренах. Держава не може повністю фінансово підтримувати спортсменів, але може робити щось в плані заохочення в оподаткуванні для компаній.
Наприклад, компанії дають гроші на спортсменів, і гроші списуються з їхнього податкового навантаження. Це буде цікаво компаніям і зручно спортсменам. Компанії знатимуть, куди йдуть ті гроші. А не платити податки в якийсь віртуальний бюджет, який незрозуміло як розпилюють. Всі стараються того уникати й оптимізувати податкове навантаження через різні схеми. Це не тому, що бізнес не хоче платити податки, а тому, що бізнес розуміє – їх податки не використовуються за цільовим призначенням. Якби вони могли б хоча би частину віддавати напряму і бачити з того результат і користь, то компанії з радістю б це робили.
– Можливо бути ситим виключно за рахунок карате?
– У моїй ситуації можна. Але я єдиний в Україні, хто має стільки запрошень на семінари і може на цьому заробляти. Крім мене, ще Анжеліка Терлюга та Валерій Чеботар. Якби не інтенсивний календар під Олімпіаду, він би теж їздив на семінари. Але якщо брати карате як систему, то тут не заробиш. Тільки на семінарах – там платять від 500 до 2-3 тисяч доларів. Поїхати на вихідні й заробити за кілька тренувань – нормальний заробіток.
– Що робити іншим?
– Нічого. Отримувати задоволення від процесу.
– Коли не мав цих запрошень, паралельно працював?
– Працював і зараз працюю. Раніше працював адвокатом, зараз подався в бізнес. Сам собі створюю навантаження і проблеми. Ще рік буду інтенсивно займатися спортом – в пріоритеті Олімпіада та чемпіонат світу. Весь вільний час заповнюю чимось, нервує, коли нічого не роблю. Зараз займаюся комерсами, розробляємо свою SRM-систему, хочемо залізти в інфобізнес. Розказувати людям, про те, що знаємо і вміємо, проводити навчальні курси онлайн.
Решта спортсменів в збірній, які мають 2-3 тренування в день, додатково працюють тренерами. У нас немає таких призових, як у боротьбі чи дзюдо, реклами немає, державні призові смішні. От я приїхав з Європейських ігор і отримав 50 тисяч гривень. Ті ж азербайджанці платили своїм 100 тисяч доларів за перше місце. Це інші гроші.
– Якби ти не працював у бізнесі і не їздив на семінари, яким був би твій заробіток від карате?
– Я на ставці при міністерстві на посаді спортсмена-інструктора. Отримую там близько 400 доларів з надбавками. Це все. Але навіть не всі в збірній на цій ставці.
От я чемпіон Прем’єр-ліги, туди з’їжджаються всі топові спортсмени, там є рейтинговий ліміт. Щоб перемогти, треба дуже постаратися. Призові – 750 євро. Стільки коштують квитки на дорогу, а ще готель і харчування. Коли стали олімпійським видом спорту, то вже не переживаємо за це. Федерація фінансує національну збірну. Десь 5 чоловік може щось заробити, але за ті гроші машину й квартиру собі не купиш.
– Раніше ти працював адвокатом. Чому перестав?
– Закінчив 2 роки тому. Мій напрямок – адміністративне право в податковому напрямку.В мене нема поняття «робота», що я сиджу з 9 до 18, а потім нічого не роблю. В мене є питання «задачі». Ставлю задачі і виконую їх. Це може бути вночі чи зранку, зате весь день вільний, і я зайнятий по своїх справах. Все питання у тайм-менеджменті. Вдень працював, а ввечері – на тренування. Стараюся тренуватися кожен день, але виходить 4-5 в тиждень. Для професійного спортсмена це дуже мало. Коли збори та інше місто, то маю по 2 тренування в день. Хоча топові команди займаються так цілий рік.
Не бачив перспектив в адвокатській діяльності на рівні Львова, що важливо для мене.
– З яким найбільшим парадоксом стикнувся, коли працював там?
– Перший рік роботи – шок. Знань і навичок тоді здобув більше, ніж за весь період навчання. Така ситуація в кожного другого випускника. Це проблема освітньої системи, а не конкретної спеціальності. Кілька реальних справ дали розуміння, що таке юриспруденція. Також допомагали серіали – ті ж «Форс-мажори». Вони ідеалізовані, приправлені романтизмом, але кілька фішок можна було взяти. Неодноразово застосовував їх у перемовинах з клієнтами, контрагентами, опонентами. Це те, про що не говорять в університетах.
В роботі треш – це корупція. Також – перенавантаження судів справами, які ніхто не зацікавлений розрулити по справедливості. Мав в одного судді дві дуже схожі митні справи. Знав, що в одній справі клієнт через третіх осіб домовився з суддею про закриття на його користь. А в другій – ніхто не домовлявся. І в двох аналогічних ситуаціях суддя прийняв різні рішення. Я все йому сказав, а він пригрозив звинуваченнями у неповазі до суду і штрафом. Таких ситуацій багато – за законодавством ти правий, є чіткі норми, а рішення виноситься не на твою користь. Суддя оголошує рішення і нічого не пояснює. Хочеш – апелюй.
– Не було моментів, що ти когось захищаєш, а він реально неправий?
– Не всі компанії, які я представляв, були праві та святі. Були рішення і справедливі, але були і наглі. Що таке правий і неправий? Є закон, де прописані певні правила. Як і в спорті. Задача – перемогти за правилами або так, аби порушення правил ніхто не помітив. Це ж не означає, що хтось поганий чи хороший. Справедливість – теж штука відносна, тому в мене коливань не було. Це робота.
– Як можна видалити корупційну складову в судовій системі?
– Систему не зміниш. Будь-яка система і хороша, і погана одночасно. Сама система завжди статична, є незмінні закони і правила. Ніколи не пропишеш їх так, щоб всі розуміли це однаково. Все впирається в людський фактор. Треба змінювати загальну ідеологію та суспільне виховання через соціальну політику насаджувати людям ідеали та цінності, які б не давали людям робити зайві кроки. Це добре реалізовано в Штатах. Якщо вони й мають корупційні моменти, то ціна питання дуже велика, або формат «послуга за послугу». Ніхто не дає це на потік, не робить бізнес. Це поодинокі випадки.
– Були моменти, коли хотів у своїй юридичній практиці застосувати елементи з карате?
– Не уявляєш, але були. Виходиш і думаєш: «Суддя – звичайна нормальна людина. Чому він себе так веде?» Якби то була моя справа, якби на мене щось таке повісили, то пішов би до нього додому і вирішував би справу по-іншому.
Інколи проблема навіть не у корупції, а у перенавантаженні. У суддів однотипні справи поставлені на конвеєр. У справах є нюанси і деталі, що перевертають ситуацію. Але це не враховується – судді працюють понаднормово і не хочуть глибоко вникати. Це ненавмисна сторона халатності.
– В інших моментах життя застосовував карате?
– Я був у бійках, це нормальна ситуація для будь-якого пацана, який ріс на вулиці. Коли вже є навички, треба враховувати наслідки. Вони будуть серйознішими, ніж коли ти був підлітком. Є моменти емоційного фону, коли себе не контролюєш.
От як з братом було. Його сильно провокували. Він робив зауваження і після кожного йому говорили: «Хто такий? Що мені зробиш? Давай!» Це вибісило Славіка. Ситуація стала відомою на всю країну. Навіть жартували: «Для чого здобувати успіхи в карате, якщо можна когось просто луснути, щоб стати відомим?» Реально, всі центральні канали про це сюжети робили. Декотрі плутали мене з братом – а для чого розбиратися?
«Недавно був на семінарі в Томську. Там не всі були в курсі, що в нас йде збройний конфлікт, уявляєш?»
– Збірна з карате їздила в Москву. Було незручно?
– Щоб розірвати шаблони, скажу, що російська аудиторія більш ніж прихильна до української команди. Російські трибуни вболівали за за всіх українських спортсменів. Це хороший показник. З багатьма людьми там спілкувався. Ніхто жодного слова не сказав про політичну ситуацію, не намагався створити провокацію чи якісь закидони. Люди займаються своїми справами, і всі інформприводи, які переважно створюються штучно, людей мало хвилюють. Тому це був приємний сюрприз. Все було дуже привітно.
– Ти чекав іншого?
– Я не чекав – кілька років перед тим їздив у Росію на змагання. І там була аналогічна ситуація. Але більшість моєї команди чекала іншого. Про це в Україні нам постійно казали: «Будьте обережні. Ні з ким не вступайте в політичні дискусії». Нас більше тут накрутили й напружили, ніж це насправді було там. Тому всі були в тонусі.
Війна, яку ми зараз маємо, є суто політичною. На жаль,вона є. Це не війна між націями, народами, а війна політиків. Лідери держав мають ресурси і вплив, щоб цю війну підтримувати. Тому якби не воля Путіна, тільки Путіна, то війни між Україною та Росією не було б. Тому «Путін – х***о», якщо що.
– Я очікував, що людина з оселедцем на голові буде більш радикальною до росіян і ситуації.
– Наш народ дуже бойовий, він ніколи не здається. На цьому психотипі нашої ментальності оті всі маніпуляції й створюються. Нам дають те, чим можна маніпулювати. Нам дали ворога, тим більше – такого історичного. Й постійно підсилюють це в інформаційному плані. Не думаю, що так важко зараз в чомусь розібратися, хоча медіаефір зараз перенасичений різними штуками. Справді можна загубитися і зрозуміти, що ти шукаєш не там, де треба.
Простіше сприйняти за правду те, що почув першим. Тим більше, коли це резонує з якимось внутрішніми переконаннями. Простіше сприймати ситуацію, коли є конкретний ворог, є чорне та біле. Чим більше отримуєш інформації, яка співпадає з твоїми сприйняттями та переконаннями, тим глибше починаєш в це вірити і керуватися стереотипами.
– Назви один приклад, чому ситуація в Україні прямо зараз не лише чорна та біла.
– Все дуже залежить від конкретних обставин. Мотивація людей, які живуть на місцях, є різною. Особистою, меркантильною, патріотичною. Нема добрих і хороших людей. Просто всі діють в своїх інтересах. Для себе зрозумів це після Революції, коли почалося загострення зовнішньополітичних стосунків з Росією. Контактував тоді на змаганнях з російськими спортсменами, тренерами і вони самі не розуміли, що відбувається. Це дало розуміння того, що люди там і тут не мають упередженого ставлення один до одного. Ці упередження сформовані лише ззовні. Люди, які потрапили під вплив цієї інформації, сформували упередження стосовно народу, а не держави.
За діяльність держави відповідають конкретні люди, а звичайні – не мають до цього ніякого відношення. В Росії лише наближені до нас території в курсі, що відбувається на Донбасі, а решта – навіть не знає. Недавно був на семінарі в Томську. Там не всі були в курсі, що в нас йде збройний конфлікт, уявляєш? В тому регіоні не треба інформувати про це людей. Вони чули, але не знали, що це триває досі.
В Європі так само. Коли починалося, було багато новин про це. А зараз питають, чи вже все нормально, бо їм нічого про це не говорять. Кажу, що іде війна, кожен десь когось вбивають. Вони в шоці. От що робить інформаційний простір, він нам каже, що добре, а що – погано. Я знаю лише те, що насправді ми нічого не знаємо. До нас інформація доходить лише у вигляді, готовому для нашого споживання. А як все відбувається насправді, ніхто не знає. Тому не люблю вникати в такі дискусії. Впевнений, що ні я, ні мій співрозмовник ні фіга в цьому не орієнтується.
– Нема відчуття, що боїшся думати так, як і більшість?
– Є таке. Інколи навіть думаєш – невже я не такий, як усі? Не хочеться в загальному розумінні цього слова бути «сєпаром». Краще вже промовчиш, щоб не почувати себе некомфортно. Тим більше, якщо можеш спровокувати якийсь мініконфлікт.
– Чому ти досі не зістриг оседедця?
– Мені подобається ця зачіска. Без всяких патріотизмів, національних переконань – зробив її, бо вона мені сподобалась. Те, що мені справді заходить, – козацька культура. Це єдиний символізм, який мене привабив. І сподобався візуально.
– Чого з козацької культури бракує українцям прямо зараз?
– У нас ті самі проблеми. Як і тоді, так і зараз немає зібраності. На двох козаків – три отамани. Ніколи не було чіткої ієрархії, підпорядкованості, централізації. У нас кожен знає, як має бути краще.
Навіть глянь на нову владу. Кожна друга собака її критикує. Нема поваги один до одного. Не дають людям шансу себе проявити. Я був проти Зеленського, але якщо його вибрали, то він є нашим президентом. Кому зробимо краще, якщо будемо пхати йому палки в колеса? Але люди дозволяють собі публічно висловлювати образи в його сторону. Це говорю про ситуацію з Софією Фединою. Людина – президент України, а ти хто така?
– А якщо претензія аргументована?
– Це інша справа. Але в цьому випадку – це перш за все неповага до себе. Ніхто не знає, в яких умовах працює президент. В наших умовах це дуже непросто – в якому стресі він приймає рішення, які в нього ультиматуми, з яких обставин він виходить, з якими людьми доводиться співпрацювати, може, йому хтось погрожує, до яких фінансових втрат приведе конкретне рішення. Ніхто не хоче і не може в тому розібратися.
Зате всі готові покритикувати. Хто скаже, що якесь рішення класне? Всі скажуть, що х***ве. В інфопросторі завжди тільки таке спливає. Треба відкидати емоції і сприймати все раціонально, прагматично ставитися до тієї чи іншої ситуації. Нами маніпулюють на емоціях. Якщо дозволяю проявити собі емоції, то я автоматично неправий. Навіть якщо ситуація в підсумку вирішиться на мою користь.
– Нам чекати від тебе золота на Олімпіаді?
– Так, слід чекати золота. Далі побудую бізнес, реалізую себе як менеджер-організатор і виконавець, а потім стану ще одним президентом України і зроблю так, що все буде добре.
Андрій СЕНЬКІВ, Tribuna.com
Українська 
English