Автор: noc

6 квітня 2021 року під час Всеукраїнської онлайн-конференції регіональних осередків НОК України з нагоди Міжнародного дня спорту на благо миру та розвитку та проведення акції #WhiteCard, президент НОК України, Олімпійський чемпіон Сергій Бубка оголосив новий список атлетів-стипендіатів НОК України, які упродовж року працюватимуть в обласних відділеннях Національного Олімпійського комітету України.
Львівщину у цьому переліку після завершення місії майстра спорту України міжнародного класу з боксу Вікторії Вірт-Гарасимови, представлятиме членкиня національних збірних команд України з двох видів спорту (!): хокею на льоду (основний воротар) та регбі-7 Наталія Козачук.
При цьому головний олімпієць країни наголосив на важливості залучення провідних спортсменів до різноманітних освітніх проєктів, до спортивного управління, а програма підтримки атлетів-стипендіатів НОК, яка вже діє 10 років, відіграє важливу роль в інтеграції спортсмена в соціум після завершеннязмагальної кар’єри. Він зауважив, що атлети відіграють провідну роль не лише на спортивних аренах, а й поза ними – у прийнятті стратегічних рішень розвитку спорту. Цієї політики, започаткованої президентом МОК Хуаном Антоніо Самаранчем, за ініціативи якого олімпійці стали повноправними членами Міжнародного Олімпійського Комітету, дотримується й Олімпійський комітет України – успішно працює Комісія атлетів НОК, атлети представлені у складі Виконкому НОК, окрім того НОК ініціював створення Комісій атлетів при усіх національних федераціях, а також сприяє отриманню нових знань спортсменів, зокрема, через освітні програми на платформі Athlete 365, а також через інформаційно-освітній проєкт «SPORTCAMP&MORE», ініційований Олімпійськими медалістками Наталією Добринською і Оленю Говоровою.
Варто відзначити, що і серед пріоритетів нещодавно прийнятою Сесією МОК стратегічної карти подальшого розвитку світового олімпізму – Olympic Agenda 2020+ є саме роль атлетів, посилення їхніх прав, захист чистих спортсменів, залучення найкращих спортсменів до пропаганди спорту та олімпійського руху.
За словами Сергія Бубки, протягом 10 років реалізації програми НОК щодо надання фінансової підтримки атлетам-стипендіатам практичне навчання пройшли близько 200 спортсменів. А вже з квітня, коли розпочинає свою роботу новий склад стипендіатів, розмір стипендії буде збільшено вдвічі. В цілому, НОК виділить цього року на таку програму близько 1 мільйона гривень.
Для стипендіатів, які працюватимуть у найближчий рік, було продемонстровано цікавий мотиваційний відеофільм «Олімпійський урок від Сергія Бубки», прозвучала актуальна інформація про особливості розвитку олімпійського руху в умовах пандемії COVID-19, гідного подолання викликів сьогодення на шляху до Ігор ХХХІІ Олімпіади 2020 року в Токіо та XXIV зимових Олімпійських ігор 2022 року в Пекіні; про щорічне відзначення 6 квітня Міжнародного дня спорту заради розвитку та миру та проведення акції #WhiteCard («Біла картка»), підняття якої символізує позитивну силу спорту і означає справедливе відношення та надання рівних можливостей усім, хто бажає долучитися до здорового способу життя, мир, нейтральність і зобов’язання діяти спільно заради кращого світу.
Новий персональний склад атлетів-стипендіатів окрім Сергія Бубки привітали й побажали успіхів голова комісії «Осередки НОК України» Володимир Ковальов, директор департаменту співпраці з суб’єктами олімпійського руху Іван Бондарчук, голови обласних відділень, а також уславлена українська біатлоністка Ніна Лемеш, яка пройшла за останні 10 років шлях від стипендіата НОК України в Чернігівській області до заступника Міністра молоді та спорту Українита першого заступника голови Чернігівської обласної ради, посади, яка зараз обіймає.
«Спортивна кар’єра швидкоплинна, тому треба дивитися в майбутнє заздалегідь. Ми розраховуємо на сучасне бачення та креативні ідеї спортсменів-стипендіатів, які можуть дати нове дихання діяльності наших регіональних відділень», – підкреслив Сергій Бубка.
Варто зазначити, що за десять років дії національної програми підтримки атлетів-стипендіатів, у відділенні НОК України у Львівській області, успішно й продуктивно працювали пятеро атлетів:
Христина Подгрушна-Опьола(2011-2012), гірськолижний спорт, учасниця зимових Олімпійських ігор 1994 року в Ліллегаммері;
Андрій Кісь (2013, 2015), санний спорт, учасник трьох зимових Олімпійських ігор 2006 (Турін), 2010 (Ванкувер) та 2014 (Сочі) років;
Юрій Гайдук (2014), санний спорт, учасник двох зимових Олімпійських ігор 2006 року в Туріні та 2010 року у Ванкувері
Галина Куречко (2016-2017), санний спорт, учасниця І Юнацьких зимових Олімпійських ігор 2012 року
Вікторія Вірт-Гарасимович (2018-2020), бокс, переможниця юніорських чемпіонатів світу та Європи-2011, призерка молодіжного чемпіонату світу-2013 з боксу.

Довідкова інформація про стипендіата відділення на 2021 рік:
Козачук Наталія Олексіївна, народилася 7 вересня 1997 року в місті Івано-Франківську.
З дитячого віку успішно займалася хокеєм, є однією із найкращих вихованок ХК «Галицькі Леви» (Новояворівськ). У 2013 році після закінчення середньої школи № 55 в місті Львові році вступила до Львівського державного університету фізичної культури на факультет фізичного виховання, який закінчила у 2017 році за ступенем вищої освіти бакалавр, напрям підготовки “Фізичне виховання”, а у 2018 році – за ступенем вищої освіти магістр за професійною кваліфікацією викладач фізичної культури, тренер.В студентські роки долучилася до жіночої регбійної команди «Левиці», в складі якої здобула «бронзу» Чемпіонату Україниз регбі-7 серед жіночих команд Суперліги.
Після здобуття вищої освіти влаштувалася на роботу у Львівський комунальний заклад “Клуб ігрових видів спорту” тренером-викладачем з регбі.
Є членом національних збірних команд України з двох видів спорту: хокею та регбі – 7.
Окрема розмова з Наталією Козачук на сайті відділення тут

Сьогодні, 6 квітня 2021 року, у всьому світі відзначають Міжнародний день спорту на благо розвитку та миру. Це порівняно нове свято в календарі міжнародних дат. Його започаткувала Генеральна Асамблея ООН 23 серпня 2013 року. Цей день обрано не випадково. Адже 6 квітня 1894 року у місті Афіни розпочалися Ігри І Олімпіади сучасності. Спорт на благо миру та розвитку – ключове формулювання цієї міжнародної події, яке підкреслює важливість і необхідність цього виду загальнолюдської діяльності для всіх нас, для суспільства, держави, урядових та неурядових організацій.
Саме тому 6 квітня ц.р. відбулася Всеукраїнська онлайн-конференція усіх регіональних відділень НОК України під орудою президента НОК, Олімпійського чемпіона Сергія Бубки й за участю атлетів-стипендіатів, які представляють 26 олімпійських осередків України.
«Сьогодні, у час складних викликів, цей день набуває особливого значення, адже саме спорт має унікальну силу, що дозволяє долати труднощі та рухатись тільки вперед. Як Чемпіон спорту ЮНЕСКО можу впевнено стверджувати, що спорт – амбасадор миру та єдності», – наголосив член МОК Сергій Бубка.
Під час електронної зустрічі Олімпійської родини країни було наголошено, що щороку Національний олімпійський комітет України підтримує ініціативу #WhiteCard, розуміючи, що спорт має унікальну силу для того, щоб сприяти об`єднанню людей навколо миру, дружби та розвитку. Численна кількість спортсменів України і прихильників здорового способу життя демонструє білу картку на знак миру та спокою у світі. Тож і сьогодні, під час заходу, всі присутні підняли разом білу картку на знак солідарності ідеалам спорт, засвідчуючи свою прихильність через спорт сприяти миру у світі.
«Я приєднуюся до кампанії #WhiteCard і підіймаю білу картку як символ позитивної сили спорту. Дорогі друзі, наповнюймо наш світ позитивом та єдністю. Будьте активними й здоровими, спортивними й успішними, розділяючи олімпійські цінності дружби, досконалості та поваги!», – зазначив Сергій Бубка.

У Міжнародний день спорту на благо миру та розвитку, Відділення НОК України у Львівській області в онлайн форматі організувало цікавий захід за програмою Всеукраїнського спортивно-масового проекту для дітей та молоді «OlympicLab» за модулем «Чат з чемпіонами та навички лідерства». Слухачами онлайн-конференції були учні, студенти та викладачі львівських шкіл та училищ.

Спочатку прес-секретарка Відділення Василина Чіх розповіла про те, чому саме 6 квітня святкують Міжнародний день спорту на благо миру, коли та хто його започаткував і чому важливо визнавати та святкувати цю дату. Окрім цього, вона навела статистичні відомості про зародження олімпійського руху на Львівщині, перших львівських олімпійців, перші медалі, а також про чемпіонів та призерів Олімпійських ігор, які представляли Україну та, зокрема, Львівщину на найпрестижніших та найочікуваніших змаганнях у цілого спортивного світу за часів незалежності України. Доповнив цей виступ викладач фізичної культури ЛВП УХТ Павло Васіков, який зазначив, що спорт має унікальну силу для того, щоб сприяти об’єднанню людей навколо миру, дружби та розвитку.
На захід було запрошено Наталію Козачук, яка є унікальною львівською спортсменкою, адже виступає одразу за дві національні збірні з різних видів спорту: хокей на льоду та регбі-7. Вона є вихованкою хокейного клубу «Галицькі Леви» (Новояворівськ), виступає у складі львівської жіночої команди «Левиці» з регбі-7, де в сезоні 2020 року разом з командою здобула бронзову медаль чемпіонату України з регбі-7 серед жіночих команд Суперліги. Наталія зазначила, що спорт – це те, без чого вона вже просто не уявляє свого життя і зізналася, що мріє представити Україну на Олімпійських іграх та зробить усе можливе, щоб втілити цю мрію в реальність.
Окрім цього до розмови долучилися Дяків Роман – Майстер спорту СССР на каное, неодноразовий переможець і призер всесоюзних і республіканських змагань, тренер чемпіона Паралімпійських ігор Романа Павлика, а також учасниця церемонії відкриття Олімпійських ігор у Москві 1980 року – Оксана Мельничук. Вони привітали усіх із Днем спорту та звернули увагу на те, що спорт – це важливо, особливо сьогодні, у часи пандемії.
На завершення заходу, присутні долучилися до акції #whitecard та показали білу картку на знак спокою та миру в усьому світі.

Незабаром, 10 квітня 2021 року, славний 90-річний ювілей відзначатиме один із досвідчених фахівців гандбольної гри Борис Володарський, життєвий та професійний шлях якого був тісно пов’язаний зі Львовом.

Зараз він мешкає в Ізраїлі й є одним із організаторів традиційних щорічних зустрічей випускників Львівського інфізкульту, які живуть в різних містах держави Ізраїль.

Заступниці голови–відповідальному секретарю відділення НОК України у Львівській області Оксані Вацебі вдалося взяти невелике інтерв’ю для сайту відділення.

– Шановний Борисе Йосиповичу, від спортивної громади Львова вітаємо Вас із прийдешнім ювілеєм і зважаючи на таку знамениту дату просимо кількома словами розказати про те, як склалося життя в іншій країні, як часто згадуєте Львів, український гандбол, суддівські будні в Україні.
– Дуже дякую за привітання до мого Дня народження! Приємно, що земляки не забувають.

Живу тут, а моє серце в Україні, у Львовi. Хоча я родом з Ростова, але вважаю Львів рiдним мiстом. У Львовi здобув вищу освіту у ЛДІФК, одружився, у Львовi народилася дочка, у Львовi розпочалася спортивна кар’єра, згодом став непоганим тренером, навiть союзного рiвня та професiйним арбiтром з гандболу, очолив колегiю арбiтрiв України. В суддівстві все вдавалося якнайкраще, отримав мiжнародну категорiю, обслуговував матчі европейського та світового рівнів.

Важко було в Iзраїлi звикнути до того, що ставлення до тренерської професії тут інакше. А ще незнання мови та й рiвень гандболу тут значно нижчий, нiж в Україні. Хоча в ізраїльських клубах за контрактом грають гандболicти з iнших гандбольних країн та iнодi працюють тренери з-за кордону, але в країні професія тренера не визначена юридично. Обов’язки тренера здебільшого виконують люди, які далекі від спорту, той хто має фінансове підґрунтя, підтримку від батьків спортсменів чи від бізнесу.

Я іноді їздив на міжнародні зустрічі, особливо коли гандбольні матчі обслуговували суддівські бригади з України – з Києва чи Львова. Зверталися до мене за допомогою з федерації гандболу Ізраїлю, обіцяли залучати до роботи, але я пам’ятаю скільки мені вже років.

Назагал моє життя складається непогано, тут дев’ять мicяцiв тепла пора, багато фруктів, овочiв, відпочиваємо на морі, зустрічаємося з друзями, вболіваємо за український спорт, особливо за львівських спортсменів та львівські команди.

В Ізраїлі створено комфортнi умови для пiдготовки спортсменiв з будь-якого виду спорту. Є чудові спортивні бази, стадіони, басейни, ігрові палаци. Але навчальні програми iнституту фiзкультури спрямовуються передовсім на підготовку фахівців з оздоровчої роботи з дітьми та дорослими. Хоча є види спорту, якi мають міжнародні успіхи: дзюдо, художня гімнастика та ін. Баскетбол, футбол – це ті види спорту, якi одержують чималу фінансову підтримку з боку держави. Спостерігаємо стабільні успіхи в баскетболі за рахунок добре впорядкованої системи, але це тільки на рівні дітей, юніорів, молоді. В ігрових професійних клубах грають чимало американських спортсменів, а місцева молодь, в кращому випадку сидить на лавці запасних, тому i збірна виступає в Европi, свiтi не кращим чином.

Вважаю, що в певний момент держава Ізраїль могла б задіяти сотні квалiфiкованих фахiвцiв, яких отримала безкоштовно з колишнього Союзу.

– З висоти своїх життєвих років що би Вам хотілося побажати молодому поколінню спортивної спільноти Львова?
– Хочу побажати львівським спортсменам, львівській молоді успіхів, перемог, щоб найбільше львів’ян взяли участь складі національної збірної команди України в Олімпійських Іграх у Токiо. А ми будемо щиро вболівати!

Бажаю, щоб ми частіше зустрічалися, щоб змогли налагодили дієві зв’язки, мали змогу проводити спортивні майстер-класи, спортивні табори, проводити навчально-тренувальні збори, використовуючи можливості як в Ізраїлі, так i в Україні.

Ще раз щиро дякую усій спортивній та олімпійській спільноті Львова!

У рамках проекту Відділення НОК України у Львівській області «Відверто з #lvivNOC», розмова з Богданом Гозою – українським важкоатлетом, абсолютним чемпіоном Європи до 17 років, рекордсменом Європи та світу до 17 років, срібним призером Чемпіонату Європи серед юніорів до 20 років…
— Богдане, давай спершу розкажи, що саме для тебе важка атлетика?
— Важка атлетика – це досить важкий спорт, але він розвиває повністю все. Ти стаєш більш скомбінованим. Це дуже корисний вид спорту абсолютно для всіх.
— Ти одразу зазначив, що це важкий вид спорту, то чому обрав саме його?
— Прийшов у цей вид спорту з братом. У мене є старший брати на 6 років. Він – олімпієць (Прим. – Володимир Гоза – учасник Олімпійських ігор 2016 року у Ріо-де-Жанейро у важкій атлетиці), також Чемпіон Європи. Коли йому було 14 років, а мені 8, саме він затягнув мене в зал і якось так вийшло, що з того часу почав з ним ходити і тренуватись. Саме він мене тоді, мабуть, запалив тим, що піднімав вже пристойні кілограми і мені цього хотілося.
— От у 8 років ти прийшов в зал. Як тоді все відбувалося, одразу підіймав якісь ваги чи з чого починалося все?
— Я вже точно не пам’ятаю, але перший місця-два я просто з грифом 15 кг працював, виконував багато роботи для розтяжки. Пам’ятаю, в 10 років я вже 50 «рвав» і десь 60 «штовхав».
— А якби брат не займався цим видом спорту, чи впав би твій вибір на важку атлетику, чи обрав би якийсь інший вид?
— Не знаю… У місті, в якому я живу, по суті ніякі види спорту, окрім важкої атлетики, не розвинуті. Тому, думаю, все одно мені прийшлося б нею займатися.
— Я помітила таку тенденцію, що кожного разу на серйозних змаганнях ти завжди б’єш рекорди і перевершуєш не тільки себе, але й результати найкращих спортсменів. Як тобі це вдається?
— Ми нормально тренуємося, постійно на зборах. Я думаю, що саме завдяки цьому. Мені здається, що якби я був вдома, то там нема таких тренувань.
— Як виглядає твій типовий день на зборах?
— Прокидаюсь о 8 ранку. 8:30 – зарядка. В 9:00 сніданок. Тоді йдемо в кімнату, трохи відпочиваємо. На 12:00 маємо перше двогодинне тренування. В 14:00 обід і відпочинок до 18:00. Тоді тренуємося вдруге. Після цього вечеря, процедури, відновлення.
— Тренування – важкі?
— Переважно понеділок,середа,п’ятниця – так, важкі, на яких працюєш, викладаючись практично на всі 100%. В нас виходить 14 тренувань на тиждень, тобто по 2 щодня. Ми вже до такого звикли, тому справляємось.
— Чи повністю ти слухаєш свого тренера? Бувають у вас з ним якісь суперечки?
— Ні. Я довіряю своєму тренеру, слухаю його. Я знаю, що він розумний і знає, тому в нас немає такого. Ми складаємо програму на тиждень. Тоді тренер дивиться, як себе почуваю: якщо можна ще давати навантаження, то дає, а якщо бачить, що я вже втомлений трохи – тоді зменшує.
— Ти зараз ще десь навчаєшся?
— Навчаюся в Львівському університеті фізичної культури. Стараюся поєднувати, ніби вдається.
— А як щодо особистого життя чи розваг із друзями, вистачає часу на це?
— На розваги в мене, чесно кажучи, не те що часу нема, в мене скоріше немає бажання, просто самому не хочеться. А якщо просто спілкуватися з друзями – все встигаю.
— Наші читачі запитують, як саме ти дійшов до такого результату?
— Та тренуваннями, слухав тренера. Так і дійшов.
— А чи є у важкій атлетиці таке поняття, як «талант»?
— Я думаю, що талановиті люди тут теж є. Однак ці талановиті люди можуть бути просто лінивими, можуть не піднімати штангу чи навіть не хочуть іти в зал. А є люди, в яких цього таланту може і немає, але вони хочуть, багато працюють над собою. Саме в таких людей результати будуть кращі.
— Раніше ти змагався у ваговій категорії 102 кг, зараз – 109 кг. Чи приймаєш ти якісь спортивні добавки?
— Так, приймаю. Просто такі, щоб не ловилися на допінгу. Адже вони бувають різні. В мене, наприклад, із самого дитинства була проблема набрати вагу. Для мене це дуже складно. Тому багато вітамінів я п`ю суто для набору маси. Також вживаю вітаміни для відновлення та підтримки організму.
— А як ставишся до допінг-контролю у світовому спорті?
— В нас за 3-4 останні роки дуже змінилася ситуація з допінг-контролем. У мене буває таке, що приїжджає Міжнародний допінг-контроль і о 6 ранку, мене будять і я приходжу, здаю. За цей рік, тобто три місяці, я вже здав 3 допінг-контролі. Двічі – наш український і одного разу десь два тижні тому, до мене приїхали сюди на збори в 6 ранку і я його здавав. Минулого року я здав 10 допінг-контролів. Зараз дуже все змінилося. Але, можливо, це і на краще, бо менше буде таких людей, які вживали щось.
— А якою їжею годують вас?
— Я зараз в Городку Хмельницької області на зборах, то тут в нас дуже добре харчування. Годують тричі на день. Їмо різне, але якісне. Я завжди їм більше, бо, як я вже зазначав, у мене трохи проблеми з масою, тому треба їсти багато.
— Нещодавно завершився Чемпіонат України серед юніорів, де ти здобув золото і встановив нові рекорди одразу у кількох категорія: серед юніорів, молоді до 23 років, дорослих та перевершив юніорський рекорд Європи! Як оціниш рівень цього чемпіонату?
— Це Чемпіонат України серед юніорів, не серед дорослих. Тому щодо суперників… найближчого суперника, який був на другому місці, я випередив у сумі на 102 кг. Тобто він підняв 292 кг, а я 394 кг.
— А якщо говорити про Чемпіонат Європи, яка там конкуренція?
— Востаннє на Чемпіонаті Європи я був у 2019 році в Румунії. Минулого року через пандемію його вже не проводили. Тоді конкуренція була сильна і я посів друге місце. Це був юніорський Чемпіонат до 20 років, а мені було 17. Тому була конкуренція для мене сильна. Але тоді я, здається, у сумі підняв на 20-30 кг менше, аніж я піднімаю зараз. А от на Чемпіонаті Європи до 17 років, на якому теж був у 2019 році, я став найсильнішим важкоатлетом в Європі до 17 років. Тоді побив багато рекордів світу, Європи, які поки що ще тримаються.
— Ти щоразу свідомо йдеш на побиття рекордів. Це вже в тебе якийсь такий азарт з’явився?
— Зараз я не зациклююсь на українських рекордах, а більше звертаю увагу на Європу та світ. До прикладу, коли виступав на Кубку України три тижні тому, то я навіть не знав, які рекорди стоять там, навіть не дивився на них, просто знав, що їх поб’ю.
— А як зараз щодо міжнародних стартів? Чи є якась інформація про відновлення важливих турнірів?
— В нас зараз буде дорослий Чемпіонат Європи, на який я не поїду, але наші хлопці вже їдуть. Там через тиждень вже планують початок змагань. А в мене буде Чемпіонат світу до 20 років десь за два місяці, то кажуть, що мають провести його. Думаю, що це будуть мої основні змагання цього року.
— Чи маєш вже якісь цілі на ці змагання?
— Маю! Ціль одна: стати чемпіоном і підняти знову якісь рекорди. Це дуже хочеться, головне – мати надію на те, що я це зроблю. А там вже подивимось, як воно буде.
— Які кілограми мрієш підняти цього року?
— Цього року? Планую «підняти» Майстра спорту міжнародного класу і хочу суму 410 кг, а це на 16 кг, ніж я піднімаю зараз.
— Чим мотивуєшся перед виходом на арену?
— Навіть не можу сказати. Я коли тільки виходжу на поміст, бачу штангу, то просто думаю, як її підняти. Думаю, що мені треба це підняти, щоб побити якісь рекорди. Цим напевне і мотивуюсь.
— А за годину-дві до змагань є якийсь своєрідний ритуал, якого дотримуєшся?
— Якщо за годину-дві до змагань ти думаєш, як тобі виступати і що тобі піднімати, це може бути дуже погано тим, що ти можеш просто перегоріти, перенервуватись, піти і нічого не підняти. Особисто я, перед самими змаганнями, аж поки не вийду на поміст, взагалі не думаю про змагання чи про те, скільки маю підняти, щоб просто не перегоріти. Тоді стараюся ні про що не думати. Налаштовуюсь, ніби це для мене простий день і все.
— Чи маєш ти кумира у своєму виді спорту?
— Так. Це спортсмен з Грузії, який на сьогодні є найбільш титулованим і найсильнішим спортсменом у світі – Лаша Талахадзе. Він виступає у супертяжах і піднімає дуже серйозні кілограми, які більше нікому не під силу підняти.
— Твоя найбільша мрія?
— Хочу стати олімпійським чемпіоном. І навіть не одним. Принести кілька олімпійських медалей в Україну. Ось це моя мрія.
— Чи сьогодні ти задоволений своїми результатами?
— До 17 років в мене була мета підняти більше, аніж мій брат. І мені це вдалося. Тоді на Чемпіонаті Європи (2019) до 20 років я хоча був і на категорію вище, але все одно на 1 кг підняв більше за нього.
— 1 кг – це серйозно!)
— Все одно підняв більше! (сміється) Ну але був на одній категорії вище.
— А що сказав твій брат, коли ти підняв більше за нього?
— Сказав, що я молодець і красунчик (сміється).
— Чи плануєш колись стати тренером?
— Скажу, що мені це дуже подобається. Навіть зараз я можу підказати щось комусь, якщо знаю. Тому, думаю, що хотів би бути тренером саме важкої атлетики.
— Хто, на твою думку, зараз найкращий важкоатлет України?
— Напевне, Дмитро Чумак, а тоді мій брат. Ну а потім вже, мабуть, я (посміхається).
— Розкажи нам ще свою пораду, як борешся із лінню.
— Я думаю, що лінь – це дуже негативна риса тим, що є багато людей, які лінуються просто пройтися, щось записати чи ще щось. В нас ліні навіть нема. Ми просто постійно в русі, маємо по 14 тренувань на тиждень, постійно ходимо. Тому я навіть не знаю, що таке лінь і як з нею боротися.
— Які, на твою думку, риси обов’язково мають бути у важкоатлета?
— В першу чергу, він має бути якраз не лінивим. Бо коли ти лінуєшся, не тренуєшся, не хочеш займатися собою і своїм тілом – з тебе нічого не вийде. А важка атлетика – це перш за все про здоров’я. Також, думаю, важкоатлет має бути розумним. Не може спортсмен, яких прагне бути чемпіоном, бути, як би це сказати…, тупим і таким, що не може зв’язати два слова до купи. Окрім цього має бути швидкість, сила і ривок. Звичайно, можна підіймати швидкістю, але більше потрібно піднімати просто ривком.
— І наостанок, чи є у тебе якісь не спортивні хобі?
— Думаю, що нема. В мене весь день і все життя пов’язане тільки зі спортом і будь-яка справа, яку роблю, стосується спорту. Якось так в мене вийшло і мені так подобається.
Спілкувалась Василина Чіх,
ексклюзивно для Відділення НОК України у Львівській області

У черговому випуску проекту Відділення НОК України у Львівській області «Відверто з #lvivNOC», спілкувалися з Наталією Козачук, яка є членом збірних команд України з двох (!) видів спорту: хокей на льоду (основний воротар) та регбі-7. Вона – кандидат у майстри спорту з регбі та дитячий регбійний тренер у «Клубі ігрових видів спорту». Окрім цього, з березня поточного року – стипендіатка Відділення НОК України у Львівській області.
— Вітання, Наталю! Ти – досить унікальна спортсменка, адже граєш на професійному рівні і хокей, і регбі, також займалася кікбоксингом. Давай розпочнемо із самого початку. Чим почала займатися найперше?
— Із самого дитинства я займалася хокеєм. Можна сказати, що це спадково, адже мій тато також грав хокей. Завжди ходила на його ігри та тренування, мені це дуже подобалось. В результаті я довго впрошувала батьків, щоб мене віддали на хокей і все-таки мені це вдалося! Мене відвели туди і якось так пішло-поїхало. Це стало частиною мого життя. І загалом спорт став частиною мого життя.
— Тоді була жіноча команда з хокею чи ти починала тренуватись з хлопцями?
— Коли я тільки починала, жіночих команд взагалі не було і в цьому напрямку в Україні все було настільки погано, що мені в 14 років довелося їхати в Білорусь грати. А в нас тоді взагалі ніякого просвіту не було. Це вже зараз є жіноча збірна з хокею, яка з’явилася в останні три роки, якщо не помиляюся. Перед цим була ще в 1993–94 роках і після цього – такий занепад. Саме тому я починала займатися з хлопцями. Тоді в Україні хокей грали всього кілька дівчат. Було трохи важко, тому довелося їхати в іншу країну, щоб якось себе реалізувати.
— Як тобі взагалі було в суто чоловічому колективі?
— Ми були дітьми…Навіть зараз я працюю тренером з регбі і в мене спільна команда: і дівчата, і хлопці. В них немає якогось бар’єру. Вони всі між собою товаришують, дуркують. В мене в дитинстві було так само. Не було якогось поділу, що це – дівчина, а це – хлопець. Ми дружили всі. Тому все було гаразд.
— У хокеї ти – воротар. Цю позицію ти обрала із самого початку чи це прийшло вже згодом?
— Взагалі, коли тільки приходять у хокей, то всі стають спершу польовими, щоб навчитися кататися, добре володіти ковзанами і вже після цього можна обрати. В мене тато був воротарем і, оскільки, першопочатково він був для мене прикладом, то тільки коли я йшла на хокей, одразу хотіла лише грати в ворота. Іншого варіанту у мене не було. Хоча тато відмовляв мене, бо завжди казав, що воротар – це доволі специфічна професія. Просив мене добре подумати чи я дійсно хочу. Тому так!
— Авжеж! Воротар – це такий додатковий тягар відповідальності, якщо можна так сказати)
— Так! Бо мою помилку – видно одразу. Це – гол. А помилка захисника чи нападника – трохи інше. Вони завжди розраховують один на одного: нападник на захисника, а захисник – на воротаря. А я, на жаль, вже не маю на кого розраховувати, лише на себе.
— Чи були в тебе такі моменти, щоб через пропущену шайбу десь впадала у відчай чи дуже картала себе за це?
— Були, звісно. Особливо, якщо це були якісь вирішальні ігри, фінали. Коли була, наприклад, різниця в один гол і ти цю шайбу десь пропускаєш, це дуже образливо. Потім думаєш: я ж могла зловити, ми б могли зараз виграти. Однак, на жаль, воротар – це така професія, що підтверджує, що всі ми люди, всі ми робимо помилки. Я одна матч виграти не можу. Мені треба допомога нападників, які будуть забивати чи захисників, які будуть захищати і допомагати мені.
— У команді є психологи, які працюють з гравцями чи ти десь сама налаштовуєш оту психологію?
— В нас тренер і психолог, і тренер, і все на світі. Скажу так, що важливу роль в моєму становленні як воротаря, тут знову ж таки відіграв батько, який багато чого мені розказував і можна сказати, що він був моїм психологом у цьому напрямку. У воротаря має бути бажання спасати свою команду і ловити шайбу – це найголовніше. Немає різниці, як ти це будеш робити: головою чи хоч п’яткою, але в тебе має бути бажання це зробити.
— Коли в хокеї б’ють буліти (штрафні удари), воротар залишається один на один із нападником. Про що думаєш в той час, які емоції переважають?
— Чесно? У будь-якому виді спорту в тебе має бути якась така спортивна агресія. Не ненависна агресія, а саме спортивна. І якщо в мене б’ють буліт, то тільки думки такі: «Ах, ти! Ти мені точно не заб’єш. Роби, що хочеш, але я все одно зловлю ту шайбу!» (сміється)
— Чи траплялися у тебе на льоду бійки зі суперниками?
— Щоб бійки – то ні. Воротар має бути холоднокровним і всю гру мене нічого не може вивести з себе. От нападники – вони можуть щось там попихатись і так далі. Але насправді бійок в моїй практиці ніколи не було. Якісь конфлікти – так, але до бійок не доходило.
— А в регбі були такі випадки?
— Ні, в регбі теж бійок не було. Це хоч контактний вид спорту, але ми все вирішуємо в межах правил. Тому якщо тебе хтось образив, ти можеш це просто віддати йому на грі.
— А часто під час ігор в регбі тягаєш суперниць за волосся?
— Взагалі, якщо ти тягнеш суперницю за волосся, то це порушення. За це дають штраф. В мене волосся мало, але інколи в дівчат буває, що дуже багато волосся і ти десь ненароком можеш її зачепити. Але якщо ти не береш спеціально суперницю за косу, не намотуєш її волосся собі на руку, а десь її там зачепила, то буває, буває. Але це проблема тої дівчини, бо потрібно це волосся якось нормально заплести.
— А твоя зачіска теж зумовлена тим,що ти граєш в регбі чи тобі просто так подобається?)
— Мені подобається. Звичайно, багато дівчат з довгим волоссям грають і це не є проблемою. Але в мене такий стиль і спортом займатись з такою зачіскою, можливо, і зручніше.
— А чи було у тебе колись довге волосся?
— Десь до років 15 – було, так. Десь на першому курсі я його доволі коротко підстригла. Можна сказати, що мало не налисо. Після цього так вже залишилась з короткою стрижкою.
— Давай ще повернемося до хокею. Тобі було 14 років, коли ти переїхала в іншу країну заради спорту. Чи було виправданим те, що ти покинула рідний дім в такому віці?
— Однозначно! Це була і певна життєва школа, адже мені довелося бути самостійною, і це була хороша спортивна школа, бо це був професійний клуб і ставлення до тренувань – вже зовсім іншим. Із самого дитинства я вчилась, бачила, як це має бути. І це дійсно було цікаво! Знайомство з новими людьми, подорожі – це було класно.
— А як з хокею тебе занесло в регбі?
— Це – чиста випадковість, мені навіть самій складно пояснити. Познайомилась я з одним хлопцем, який грав в регбі. Це однокласник моєї подружки. Він просто почав розказувати за цей вид спорту. Ми з ним чисто, як спортсмени поговорили: я його за регбі, а він мене за хокей питав. Минув рік, (це було якраз літо, хокейний сезон закінчився) я собі сиджу, згадала, що він щось за регбі розказував і вирішила йому написати. Запитала чи в нас є жіноче регбі. Він мені дав контакти, я пішла на тренування, мені сподобалось і якось мене так затягнуло. Якось так зірки зійшлися (сміється).
— А що саме тебе «зачепило» в регбі?
— Цікавий командний вид спорту. Хокей – контактний і регбі – теж. Мені сподобалося, що це змагання такої контактної гри з боротьбою. Також мені сподобалась команда і це припало мені до душі.
— Контактність – спільна риса цих двох видів спорту. А що в них кардинально різне?
— Відмінності? Ну це зовсім різні види спорту. В хокеї є воротар, в регбі – нема. Звісно, в них є щось спільне, але загалом – вони абсолютно різні. Важко так відповісти.
— Якби все-таки вибирати між цими двома видами, то що тобі ближче до душі?
— Неодноразово мені ставили це запитання. Дуже складно відповісти. Зараз у Львові я більше з регбі, бо працюю дитячим тренером саме в цьому виді спорту. В нас лише в Новояворівську є Льодовий палац і дуже добре, що він там є. Але з хокеєм загалом в нас все дуже важко, на жаль. Щоб повноцінно грати, треба або їхати в якесь місто, де є жіноча хокейна команда і хокей більш розвинений, або взагалі їхати за кордон. На жаль, інших варіантів розвитку нема.
— Це сумно звучить.
— Це дуже сумно! І саме це мене десь мучить морально, що в нас все так туго. Але я сподіваюсь на краще і вірю, що Льодовий палац у Львові таки збудують. Навіть попри всі ці складнощі, коронавірус та карантини.
— Чи не складно тобі поєднувати ці два види спорту?
— Ні, насправді це не складно. Мені подобається і те, і те приносить задоволення. Щоправда цього року для хокею було менше часу, ніж минулі роки, але мені це подобається і я завжди намагаюсь знайти час, щоб вдосконалювати себе і в регбі, і в хокеї.
— Буває таке, що тренувальні збори відбуваються в один і той же час?
— Минулого року було так, що в нас був Чемпіонат світу в Ісландії і починалися збори паралельно з регбі в Туреччині. Тому мені довелося з Ісландії прилетіти в Київ і того ж дня летіти в Туреччину на збори. Але це було один раз, що так співпало.
— Чи буде хокейний сезон цього року і чи є, на твою думку, сильні команди в Україні?
— Так, цього року буде хокейний сезон. Чемпіонат України починається з 2 до 4 квітня. На жаль, я в ньому не зможу взяти участь, бо зараз травмована, тому змушена була відмовитись. Там будуть брати участь три команди: «Україночка» (Київ), «Пантера» (Харків) і «Дніпропетровські білки» (Дніпро). Після цього планують навчально-тренувальні збори збірної, на які я також, на жаль, не їду.
— Після цього будуть якісь змагання для збірної України.
— Ні, бо Чемпіонат світу скасували і вже варто чекати наступного року, бо там ще є надії, що проведуть його. Я взагалі сподіваюсь, що буде вже повноцінний Чемпіонат України, бо цього року зроблять три дні, а це мало. Загалом в нас в Чемпіонаті Україні мало команд, мало ігор, тому хочеться, щоб це почало розвиватись, а не стояло на місці.
— Розкажи, як минає твій типовий день.
— Зранку я іду на тренування, крім того я ще дитячий тренер. Стараюсь, щоб хоча б кілька днів на тиждень і зранку, і ввечері було тренування. Якщо це хокейний сезон, то зранку хокейне тренування, а ввечері – регбійне. Дитячі тренування в мене теж вписуються в цей розклад. Окрім цього я стала цього року стипендіатом Відділення НОК у Львівській області, тому тепер і про це ще треба думати, про різні заходи.
— Так, зараз ти отримала таку можливість стати стипендіатом Відділення. Чи йшла ти якось до цього і чи взагалі сподівалася, що саме тебе оберуть стипендіатом?
— Чесно кажучи, ні. Мені зателефонувала Оксана Михайлівна Вацеба і запропонувала таку можливість. Я одразу погодилась, але просто попередила, що я знаю, що стипендіатами беруть переважно тих, які вже закінчили спортивну діяльність, щоб в них була можливість навчитися різних організаційних та адміністративних штук. Тому я одразу попередила, що я сподіваюсь, що я буду встигати, просто майте на увазі. Оксана Михайлівна запевнила, що нічого страшного, будемо все одно в цьому напрямку старатися разом працювати. Я люблю спорт, мені це було б дійсно цікаво спробувати, тому я дала згоду і сподіваюсь отримати нові знання, а також робити щось корисне.
— Нещодавно в нас була подія, де нагороджували спортивних журналістів, дякували Вікторії Вірт, яка попередні три роки була стипендіаткою і представляли тебе. Чи дала тобі Вікторія якісь такі настанови чи поради щодо стипендіатства?
— Так, Віка дала настанови. Сказала, щоб я готувалася, бо може бути різне. Це моя колишня одногрупниця, тому я застала ще той час, коли її тільки призначили стипендіатом Відділення НОК. Ми тоді навчалися на четвертому або п’ятому курсі. Вона ще тоді розказувала про це, ділилась. Тоді я цьому ніякого значення не надавала, бо для мене це все було далеке. Але Віка сказала, що якщо буде потрібна якась допомога, що можу сміливо їй дзвонити, вона мені все підкаже, скине якісь документи, якщо треба. Тому добре, що є Вікторія, яка хоче допомогти у разі чого.
— Розкажи якусь історію, пов’язану з одногрупниками.
— Ой, тих історій в мене дуже багато. Навчалась я в Львівському державному університеті фізичної культури. Кожен день навчання – це було дуже весело, бо група в нас була весела, багато класних історій можна згадати з того часу (сміється). Пам’ятаю, був в мене один одногрупник, який налив собі вино в стаканчик з-під кави, прийшов на екзамен і так собі попивав. І найголовніше, що він тоді здав на «5», а в мене була четвірка і я йому дуже заздрила. Думала, що, можливо, теж собі треба було вина взяти (сміється).
— Давай тепер ще трохи про твоє тренерство. Яку вікову категорію ти зараз тренуєш і чи складно працювати з дітьми?
— В мене дітки 6-7 років і до 12-13. Якщо все буде гаразд, то назбирається на три команди. Взагалі, коли я тільки починала тренувати дітей, це було трохи незвично, трохи складно, я знайомилась з ними, вони зі мною. Зараз я молодий тренер, багато чого мені ще треба навчитися. Але з дітьми взагалі працювати цікаво. Ти від них отримуєш позитивну енергію і це дуже класно. Також це поєднано зі спортом, а це те, чим горю.
— Чи було для тебе щось дуже складне у роботі з дітьми спочатку?
— Найскладніше на початку – це було те, щоб вони всі заспокоїлись, втихомирити їх, зібрати до купи. Я сама ще вчилася. І це діти, в них практично концентрації уваги ще немає. Наприклад, він зараз стоїть з тобою, а через дві секунди – вже невідомо де. Спочатку саме це було мені важко. Але потім вже навчилася і зараз все гаразд. Але знову таки, я молодий тренер, вчуся і розвиваюся в цьому плані.
— Також у нас є запитання від читачів. Вони запитають чи ведеш ти здоровий спосіб життя?
— Так, веду. Інколи, звісно, в МакДональдс теж заїжджаю, не без гріха. Але намагаюсь вести здоровий спосіб життя. Я не вживаю алкоголю, хіба що якщо трапляється якийсь такий випадок, то можу випити бокал якого шампанського. І, звичайно, не курю. Шкідливі звички… – це той же МакДональдс. Їжа – часто губить.
— Чи пильно стежиш за харчуванням чи дозволяєш собі все?
— Інколи можу дозволити собі все, інколи кажу собі: «Стоп, Наталю! Трохи пригальмуй, тобі треба побути на дієті, порахувати свої калорії». Тому 50/50. Якщо бачу, що вага вже починає збільшуватись, то її треба коригувати.
— А чебуреки любиш?
— Інколи собі можна дозволити.
— Так, як МакДональдс?)
— Тааак! Якраз біля МакДональдсу на Володимира Великого поруч є чебуречна, тому можна поєднувати (сміється).
— Чи пам’ятаєш ти свою першу перемогу і особисту нагороду?
— Першу перемогу, мабуть, не пам’ятаю. Але пам’ятаю перші змагання, коли ми їздили з хлопцями у Вінницю на турнір. Мені десь приблизно років 12 було. Тоді ще мені дали статуетку «Найкращий гравець». Вона в мене ще досі є. Ось це я пам’ятаю.
— Це ти тоді вже на воротах стояла?
— Так, тоді я вже була воротарем. Там ще тато був зі мною і це такі дуже яскраві спогади.
— Тепер розкажи, будь ласка, чи бували з тобою якісь курйозні випадки на змаганнях?
— Зараз спробую пригадати… з таких курйозних – навіть не знаю. Начебто завжди все йшло за планом.
— Чи вистачає часу, щоб проводити його з друзями?
— Насправді, графік трохи завантажений, тому інколи друзі кличуть, а я кажу, що не можу, бо в мене тренування одне, друге, третє. Але коли вже скучила, то даю собі час з ними розслабити, погуляти, кудись поїхати.
— Ще один читач запитує чи любиш ти подорожувати і чи була у місті Пустомити?
— Подорожувати я люблю дуже. Це класно, коли бачиш нові міста, знайомишся з новими людьми. Звичайно, Пустомити – це дуже гарне місто, воно мені подобається, недалеко біля Львова. Тому Пустомити – ван лав (сміється).
— Скільки найбільше шайб пропускала за поєдинок?
— Думаю, десь до 10. На жаль, були такі ігри, що там – без шансів.
— Чи є в тебе якесь прізвисько в командах?
— В мене якось ніколи не було якихось кличок. Мене завжди називали за іменем. У всіх регбійних чи хокейних компаніях я просто Наталя. Нічого до мене не притяглося. З регбі в нас був дуже цікавий тренер і він на початку щось жартував і дав мені кличку «каток». Але вона теж не прижилася.
— Чи хотіла б ти, щоб твої діти були хокеїстами?
— Можу сказати, що я б хотіла, щоб мої діти були спортсменами. А вид спорту нехай самі обирають: хокей, регбі, кікбоксинг чи щось інше. Навіть гімнастика. Якщо це їм буде подобатись, то чому ні? Звісно, мені було б приємно, якби вони займались тим видом спорту, який люблю я, але це вже вирішувати їм.
— Як боришся із лінню?
— Завжди намагаюсь знаходити для себе якусь мотивацію. Думаю, от я зараз в ліжку, а якась моя суперниця зараз біжить або в залі. Просто так я цього не залишу. І це одразу мотивує вставати і йти тренуватися. Це не лише щодо спорту. Спорт – спортом, але є ще інші заняття. Саморозвиток – це не тільки спорт, але й потрібно щось інше пробувати, вчити. Тоді тут теж так думаю. Хтось, наприклад, знає дуже добре англійську, а ти знаєш її на середньому рівні, а я б хотіла її знати, як він чи вона.
— Чи маєш ти якісь хобі, не пов’язані зі спортом?
— З не спортивних хобі мені подобається музика. Це теж по татові залишилось. Він в мене взагалі був меломаном. В нього в кімнаті – близько 3000 дисків різних, він купив апаратуру. Я собі так люблю сідати і слухати музику, мені це приносить задоволення. Ну і ще люблю почитати книжку. Щоб щось такого типу макраме чи вишивати хрестиком – такого не маю.
— Чи маєш ти домашніх улюбленців?
— В мене вдома є великий акваріум, де живе багато риб (близько 15 точно). Також в мене є кіт. Котик рибок не їсть (сміється), теж дружить з ними.
— Дуже дякую тобі за щиру розмову! Успіху!
Спілкувалася Василина Чіх,
ексклюзивно для Відділення НОК України у Львівській області

Відділення НОК України у Львівській області спільно з Асоціацією ветеранів спорту України подало лист-клопотання львівському міському голові Садовому А. І. щодо надання звання «Почесний громадянин міста Львова» Олімпійському чемпіонові зі спортивної гімнастики МАКУЦУ Богдану Володимировичу.

“Шановний Андрію Івановичу!

Відділення НОК України у Львівській області висловлює Вам подяку за активну
увагу та дієву підтримку розвитку олімпійського руху у місті Львові.
Звертаємося з пропозицією підтримати клопотання спортивної громадськості
Львова та України щодо надання звання «Почесний громадянин міста Львова»
Олімпійському чемпіонові зі спортивної гімнастики МАКУЦУ Богдану
Володимировичу.
Богдан Макуц народився 4 квітня 1960 року у місті Львові. Випускник Львівського спортінтернату (нині – Львівський фаховий коледж спорту), а також випускник
Львівського державного університету фізичної культури, вихованець львівської
школи спортивної гімнастики, один із найтитулованіших українських гімнастів:
Заслужений майстер спорту, дворазовий чемпіон світу (1979, 1981), володар Кубка
світу (1980), срібний призер чемпіонатів Европи (1979, 1981), мультимедаліст
Всесвітньої універсіади (1979), абсолютний чемпіон кол. СРСР (1982). Золоту
олімпійську нагороду Богдан Макуц здобув у складі збірної СРСР зі спортивної
гімнастики на Іграх ХХII Олімпіади 1980 року в командному заліку.
Упродовж свого спортивного та професійного шляху докладає неабияких зусиль
для розвитку армійського спорту, покращення матеріально-технічної бази
спортивної гімнастики у м. Львові, діяльності обласної федерації гімнастики,
координації зусиль української діаспори, активно пропагує імідж Львова як член
НОК України та як арбітр міжнародної категорії зі спортивної гімнастики”, – зазначено у листі. 

З 16 по 22 березня на Львівщині відбувалась III зимова Гімназіада України з
лижних гонок, що внесена до Єдиного календарного плану фізкультурно-
оздоровчих та спортивних заходів України. За перемогу змагались учнівські
команди 6 областей України (Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської,
Сумської, Харківської та Тернопільської) та м. Києва, – загалом понад 70
спортсменів з 36 закладів середньої освіти.
У командному заліку перемогу святкувала Сумська область, набравши 1690
очок. Друге місце за закарпатцями – 603 очка. Замкнула чільну трійку команда
Тернопільщини, набравши 488 очок. Команда школярів Львівщини 2003/2008
років народження у складі Забанджал Анни та Крив`як Марія з Лапаївського
ліцею, Андрейко Ростислава та Андрейко Руслана з ЗСО №100 м. Львова у
командному підсумку посіла 4 місце, увійшовши до 5-ки кращих команд
України з лижних перегонів.
Зазначимо, що вже традиційно змагання відбувались у с. Тисовець Львівської
області на навчально-спортивній базі зимових видів спорту Міністерства
оборони України з дотриманням чинних карантинних обмежень. “Карантинні
обмеження наклали свій відбиток на проведення змагань, – усі учасники, судді
та організатори, окрім постійного використання засобів індивідуального
захисту, перед початком змагань пройшли експрес-тестування для визначення
антигену до вірусу SARS-CoV-2. Звісно, це додаткові витрати, що майже вдвічі
зменшило кількість учасників Гімназіади у порівнянні із минулими роками,” –
зазначив організатор змагань Анатолій Ігнатович, начальник Львівського
обласного відділення Комітету з фізичного виховання та спорту Міністерства
освіти і науки України.
Переможці та призери змагань отримали кубки, грамоти. Захід підтримало
Відділення Національного олімпійського комітету України у Львівській області, яке надало олімпійські сувеніри та подарунки усім призерам змагань. Зазначимо, що загальне керівництво організацією та проведенням III Зимової Гімназіади здійснювали Львівське обласне відділення Комітету з фізичного виховання та спорту Міністерства освіти і науки України та Федерація лижного спорту України.

Фото – Володимир Якимчук

17 березня 2021 року на черговому засіданні виконкому Відділення Національного олімпійського комітету України у Львівській області лауреатам двох важливих та значимих в ділянці спорту конкурсів: ХХ ювілейного Всеукраїнського конкурсу серед спортивних журналістів «Україна олімпійська» та ХІV Всеукраїнського конкурсу спортивної фотографії, провідним спортивним журналістам Львівщини було вручено відзнаки НОК України та подяки від Відділення НОК України у Львівській області.
Сьогодні ж усім лауреатам передано ще й спеціальні подарунки від НОК України. Зокрема, брендовані термочашки та календарі було вручено у індивідуальних номінаціях Наталії Васьо (лауреат у номінації «Найкращі спортивні журналісти»), Ірині Мартин (лауреат у номінації «Дебют в спортивній журналістиці (відзнака імені відомого спортивного журналіста Олександра Мащенка») та Володимиру Якимчуку (за 2 місце у ХІV Всеукраїнському конкурсі спортивної фотографії в номінації «Фотографи-професіонали»).
Без подарунків не залишились і лауреат у номінації «Найкращий спортивний журнал року» – журнал «Плей ПРО» / «PLAY PRO» (керівник проєкту Христина Педь) та лауреат у номінації «Найкраща циклічна спортивна радіопрограма» (Станіслав Безушко, Радіо Перше, м. Львів). Їм вручили брендовані настінні годинники та календарі, зроблені спеціально до 30-ої річниці НОК України.